1. Наука в системі сучасної культури

1.1.Наукова і художня творчість: основні відмінності та інтеграційні аспекти

Наука та мистецтво – важливі елементи духовної культури людства. Розуміння особливостей наукової діяльності, її відмінностей від діяльності художньої, і, водночас, бажання і вміння побачити риси спільності між ними, щоб органічно поєднати науку зі своїм мистецьким фахом, – передумова успішної діяльності музиканта в сфері науки про музику.

Насамперед, звернімося до змісту слова “наука”, яке має кілька параметрів.

Наука – це особливий вид людської діяльності з вироблення об`єктивного знання про навколишній світ (об`єктивну реальність).

Наука є складною системою знань про об`єктивні закони природи, суспільства, мислення, яка виникає внаслідок спеціальної наукової діяльності.

Це – процес пізнання і вироблення знань (теоретичних та прикладних) на основі спеціальних методів пізнання та використання цих знань.

Наукою займаються вчені, науковці (наукові працівники), викладачі вищих навчальних закладів, докторанти, аспіранти, магістранти, студенти, здобувачі наукових ступенів. Люди науки об`єднуються у колективи – науково-дослідні інститути, відділи, лабораторії, кафедри, наукові товариства, гуртки тощо. Видатні науковці (або колективи науковців) створюють наукові школи.

Наука зародилася ще в стародавньому світі з потреб практики. В Європі вона почала формуватися у 16-17 століттях, здійснюючи у процесі свого розвитку вплив на всі сфери суспільства (в тому числі й на культуру, частиною якої вона є, і на мистецтво). Структура науки, принципи пізнання, її методи, категорії, принципи організації у процесі історичного розвитку зазнавали постійних змін. Сьогодні наука є складною системою спеціалізованих знань, яка умовно поділяється на науки природничі, технічні та суспільні (гуманітарні).

В Україні затверджено таку класифікацію наук (кожна з них має свій порядковий номер):

01 – Фізико-математичні

02 – Хімічні

03 – Біологічні

04 - Геологічні

05 – Технічні

06 – Сільськогосподарські

08 – Економічні

09 – Філософські

10 – Філологічні

11- Географічні

12 – Юридичні

13 – Педагогічні

14 – Медичні

15 – Фармацевтичні

16 – Ветеринарні

17 – Мистецтвознавство

18 – Архітектура

19 – Психологічні науки

20 – Військові науки

21 – Національна безпека

22 – Соціологічні науки

23 – Політичні науки

24 – Фізичне виховання та спорт

25 – Державне управління

Підготовка наукових і науково-педагогічних кадрів з цих галузей наук здійснюється за 600-ма науковими спеціальностями.

Перелік спеціальностей з мистецтвознавства, до якого входить і наука про музичне мистецтво, затверджено Вищою атестаційною комісією (ВАК) України. Шифр цієї спеціальності – 17.00.03.

Для науки характерне діалектичне поєднання процесів її диференціації (що призвело до виникнення такого розмаїття спеціальностей) та інтеграції, поєднання елементів різних наук, досліджень на стику наук, появи нових відгалужень від традиційних наукових спеціальностей і нових галузей наукових досліджень.

Серед всіх значень, які включає термін “наука”, особливо наголосимо на тому, що це – специфічна творча діяльність щодо вироблення нових (теоретичних і прикладних) знань про природу, суспільство, мислення.

Мистецтво або художня творчість у цілому (література, живопис, музика, театр, хореографія, кіно тощо) – також є різновидом людської діяльності, специфічним видом духовно-практичного освоєння світу, органічною єдністю творення, пізнання, оцінки та людського спілкування. Особливість мистецтва – художньо-образне пізнання та відтворення дійсності. В галузі різних видів мистецтв – музичного, образотворчого, декоративно-ужиткового, театрального працюють фахівці з мистецтва: художники, музиканти, артисти тощо.

У побутовій свідомості діяльність наукова і художня часто протиставляються. Як правило, вважається, що формування образного, художнього мислення та розвиток мислення наукового дуже далекі одне від одного. Наука пов`язується виключно зі сферою раціонального, мистецтво – емоційного. Такий погляд знайшов своє відображення у відомому поділі особистостей на “фізиків” та “ліриків”. Це зумовлене недостатньо глибоким, поверховим знанням цих важливих галузей людської діяльності.

Відмінність між наукою та мистецтвом видатний німецький філософ Г.Ф.Гегель вбачав лише у формі. І якщо проаналізувати їх на вищому рівні, то між ними виявиться багато спільного⁴.

Спроби поєднати науку та мистецтво на основі реальних зв`язків між ними завжди приводили до появи нестандартних висновків. Вчені стверджують, що емоції, викликані художніми творами, стимулюють роботу думки, розвивають теоретичне мислення. Відомий український фізик Г.Суворов у своїй доповіді на ІХ конференції ІСМЕ, зіставивши такі далекі, на перший погляд, галузі, як музика та математика, виявив спільність функцій у процесі освіти та виховання.

На його думку, музику (найбільш абстрактне з мистецтв) споріднює з математикою (найбільш абстрактною з наук) поєднання емоційної основи з логікою, що по-різному опосередковані у будь-якому творчому мисленні. Математичне мислення також включає розвинену здатність до сильних та яскравих емоцій, що допомагають подолати закостенілість старого, повернути з традиційних шляхів та розбудити дещо потрібне в підсвідомості. Г.Суворов стверджує, що складності у вивченні математики виникають, зокрема, із-за нехтування емоційним розвитком учня. Особливо цікавим є постулат вченого про те, що мистецтво (зокрема музична діяльність) сприяє розвиткові і посиленню математичних здібностей, підвищує їх кількісний та якісний рівень⁵.

Наука, в свою чергу, активно втручається у сферу мистецтва, художньої творчості. Музиканти-практики, які заперечують можливості взаємодії науки з мистецтвом, протиставляючи ці два види діяльності, забувають про те, що становлення музики та вся її історія неподільно пов`язана з наукою (зокрема фізикою та математикою). Згадаймо про те, що в музичних теоріях античності й середньовіччя (Піфагор, Боецій, Августин) музика входила до розряду точних наук. Піфагорейський музичний стрій – це математика. Створення логарифмічно рівномірної дванадцятитонової шкали – наслідок спільної роботи музикантів і математиків. Рівномірна темперація виникла лише після появи теорії ірраціональних величин та теорії логарифмів у ХУІІ ст. У цьому напрямку працювали Йоган Кеплер, Леонард Ейлер та інші математики, а успіху добився вчений та музикант Андреас Веркмейстер.

Думки про єдність філософії, математики, астрономії та музики, характерні для античної культури, розвинув у своїх працях видатний вчений сучасності О.Лосєв. Він стверджує, що музика тісно повязана з числом, з числовими відношеннями, математикою в цілому та її окремими теоріями, а ідеальність числових відношень можна порівяняти тільки з довершеністю музичних образів⁶.

Особливої інтенсивності процес взаємодії науки та мистецтва набуває у ХХ столітті. Наслідком їх спільного буття, взаємодії музики, математики та фізики стало розширення матеріальних основ музики: з`явилися електронні музичні інструменти, звукозапис, графічний звук, поєднання світла зі звуком, імпульсне формування тембру, роздільна генерація електромагнітних коливань частоти для наступного змішування у різних пропорціях тощо. Більше того: почалося втручання науки (зокрема математики) в самий процес творчості. Співпраця музикантів ХХ століття з вченими призвела не лише до появи нових інструментів, але й електронної та комп`ютерної музики.

На зламі тисячоліть мистецтво продовжує інтенсивно освоювати невідомі території. Наприклад, європейські художники, що працюють у швейцарському CERN`і, Європейському центрі ядерної фізики, створюючи оригінальні sci-art проекти, прагнуть поєднати світ мистецтва та світ науки. Вони вважають, що обидві сфери мають принципову подібність, як-от: ігнорування національних обмежень, більший, ніж в інших прошарках суспільства, опір догматизму, надзвичайно високий критичний потенціал. Такі проекти стають дуже поширеними в сучасному мистецтві.

З історії світової культури знаємо, що багатьом видатним особистостям вдавалося органічно поєднувати мистецьку діяльність із науковою. Досить згадати представників культури античності, Відродження. Якщо говорити конкретно про музичну культуру та про часи, що ближчі до нас, то необхідно назвати такі прізвища, як А.Швейцер⁷, М.Римський-Корсаков, О.Бородін, С.Танєєв, М.Лисенко, Б.Барток, Б.Асаф`єв, Б.Яворський, С.Людкевич, Я.Ксенакіс, Е.Денісов. Цей перелік, в разі необхідності, можна було б продовжити.

Багато музикантів минулого й сучасності яскраво виявили свій талант у науці та виконавстві. Наприклад вчений-музикознавець Б.Яворський, творець теорії „ладового ритму”, був блискучим піаністом-солістом, ансамблістом та акомпаніатором. Концертуючий піаніст Г.Коган став одним із засновників сучасної науки про виконавство⁸. Водночас йому належить перша публікація з питань наукової роботи, призначена для молодих музикознавців. ”Вчений і артист, – пише про Г.Когана В.Цуккерман, – жили в ньому постійно, часом заперечуючи, але завжди живлячи один одного”⁹.

Наприкінці ХХ століття в музичній культурі виразно виявилися дві тенденції: з одного боку – прагнення відродити постать різнобічного музиканта (композитора, виконавця, теоретика) в одній особі шляхом якісної зміни методів навчання. З другого – процес поглиблення спеціалізації, зумовлений потребою в кадрах більш вузького профілю (зокрема виконавців-музикознавців, що осмислюють сферу історичних і теоретичних проблем виконавства, виконавців-критиків, виконавців-педагогів). Одночасне існування цих протилежних тенденцій спричинилося до появи нових відгалужень у теорії та практиці¹⁰.

Отже і мистецтво, і наука – це насамперед специфічні засоби пізнання світу. В науці наслідки цього процесу відображаються в поняттях, у мистецтві – в художніх образах. Безумовно, наукове мислення грунтується на інших засадах, ніж художнє. Процес пізнання в науці базується на засадах раціонального. Наукові висновки – однозначні на відміну від багатозначних істин мистецтва, у якому превалює емоційне. Але риси спільності між ними є. “Музична творчість у чомусь споріднена з наукою,– вважає згадуваний вже Г.Коган, – вона так само узагальнює життєві явища, процеси протікання почуттів, с х е м а т и з у є [виділено автором] їх в умовних позначеннях та відношеннях (ноти, метр)”¹¹.

Як для наукового, так і для художнього мислення важливі такі риси, як оригінальність, гнучкість, глибина, цілеспрямованість, ясність.

Більше того: в культурі на зламі ХІХ-ХХ століть виявилися тенденції до взаємопроникнення цих двох форм пізнання дійсності. На думку українського композитора і дослідника електронної та комп`ютерної музики В.Камінського, в цей період у свідомості людства “пройшов чіткий розподіл поміж розумінням мистецтва як феномену “внутрішнього життя” індивідууму, породженого насамперед емоційно-особистісним сприйняттям світу, і його полярно протилежним трактуванням у новій естетиці як цілеспрямованого ствердження раціонального, інтелектуального начала”. І саме ці антиромантичні тенденції, пише В.Камінський, „зумовили превалювання [у мистецтві] тих форм і принципів, які щонайбільше наближаються до наукового пізнання світу (курсив мій. – Л.Н.)<sup>12</sup>. Грунтуючись на теоретичних постулатах провідних композиторів ХХ століття (зокрема, французьких – Е.Вареза, П.Булеза), дослідник зазначає, що „можливо, вперше в історії музики деякі основні ідеї сучасної науки стають невід`ємною частиною самого світосприйняття композитора”¹³.

Вивчення взаємозв`язків мистецтва та науки набуло особливої актуальності та стало прикметною рисою дослідницької діяльності останньої третині ХХ ст. в різних галузях. Як відзначає Є.Назайкінський, цей процес був зумовлений інтенсивним розвитком науки в цілому, посиленням інтердисциплінарних контактів, експансією точних методів дослідження в гуманітарні сфери, змінами у матеріальній, технічній базі мистецтва, а також подальшою еволюцією самого мистецтва та його функцій у суспільстві, зокрема в естетичному вихованні [27, с. 4].

Зв`язок мистецтва з наукою особливо виразно простежується в такій галузі, як музична педагогіка і є надзвичайно плідним для її розвитку. Багато музикантів у пошуках більш ефективних методів навчання ставали вченими-дослідниками, винахідниками. Можна згадати такого відомого вокального педагога ХІХ ст., як Мануель Гарсіа (син). Він створив ларингоскоп, який і досі застосовується в медицині. А за наукові праці з фізіології голосу (“Повний трактат про мистецтво співу”, “Нотатки про людський голос” та інші) Паризька академія наук присудила йому вчений ступінь доктора медицини.

В тому чи іншому виді музичної діяльності необхідно прагнути до єдності емоційно-образного та раціонально-логічного. Справжній музикант-професіонал будь-якого фаху має бути здатним до глибокого всебічного художнього та теоретичного осягнення свого мистецтва.

Важливим інтеграційним аспектом науки і мистецтва як двох видів людської діяльності та форм пізнання дійсності є поняття творчості. У навчальному посібнику з основ наукових досліджень для студентів економічних та технічних спеціальностей (автори – А.Нарінян та В.Поздєєв) знаходимо підтвердження думки, що саме творчий підхід до відображення дійсності, який „не любить” керівних директив, об`єднує науку і мистецтво¹⁴.

Творчість – це мислення в його найвищий формі, діяльність, що породжує щось якісно нове. Вона може мати місце в будь-якій сфері діяльності людини: художній, політичній, науковій, виробничій. Наукова творчість, як і художня, пов`язана з пізнанням навколишнього світу, тільки форми цього пізнання різні. На відміну від них інші види творчості, зокрема технічна, мають прикладні цілі та спрямовані на досягнення практичних потреб. Чим складніше завдання, тим вище має бути творчий рівень його здійснення, тим більше варіантів вирішення воно допускає.

Одні вчені вважають, що визначальним у процесі творчості є логіка, інші – що інтуїція. Засобами логіки – доводять, засобами інтуїції – винаходять, вважав французький математик, фізик і філософ Жюль Анрі Пуанкаре. Дійсно, інтуїція необхідна в усіх видах творчості, як у художній, так і науковій, але це скоріше наслідок розумової діяльності, ніж початок. Раптове осяяння – інсайт – це усвідомлення чогось, що спливло з глибин підсвідомості, схоплення важливого у тих зв`язках і відношеннях, які гарантують успішне вирішення завдання. Це – швидке вирішення, але виникає воно внаслідок довгого накопичення знань і є свого роду винагородою за працю. Вдала думка не приходить невідомо звідки. В підсвідомості завжди і постійно відбувається творчий пошук, йде процес переробки інформації, але він не завжди усвідомлюється. Вчений-хімік Д.Менделєєв відкрив свою періодичну систему вночі уві сні, але цьому передували роки напруженої праці. У складному механізмі творчого мислення (і наукового, і художнього) інтуїція завжди поєднується з логікою.

Лише взаємодія свідомого і підсвідомого, логічного та інтуїтивного, раціонального та емоційного спроможна забезпечити цілісне та творче сприйняття оточуючого світу. “В складному процесі наукового дослідження, – зазначає Г.Рузавін, – творчість та інтуїція, логіка та досвід, дискурсія та уява, знання та талант взаємно доповнюють та часто зумовлюють одне одного” [33, с.21].

Творчість – це складне переплетення, постійний рух і зміна раціонального та емоційного, діалектична єдність протилежностей, наслідком якої є партитура або теорема.

Думку про елементи спільності між діяльністю художньою та науковою знаходимо в одній зі статей М.Грінченка, якій пише, що композитор у процесі творчості провадить і науково-дослідницьку роботу: він здійснює експерименти, вишукує нові елементи, вивчає складний матеріал свого мистецтва. Композитору, як і вченому, потрібні моменти винахідливості, бо, втілюючи результати своєї праці у звукові конструкції, він прагне досягти якомога більшої оригінальності ¹⁵.

У будь-якому виді творчості існує одна важлива проблема – проблема мотивації. Розрізняють біологічні, соціальні та ідеальні (психологічні) мотивації.

Мотивації на біологічному рівні – це активні стани мозкових структур, які спонукають вищих тварин і людину здійснювати ті чи інші дії, що закріплені спадково або набуваються з досвідом. Ці дії спрямовані на задоволення індивідуальних або групових потреб (спрага, голод, піклування про потомство).

У психології мотиви діяльності – це потреби, інстинкти, емоції та прагнення, установки та ідеали. Рушійними силами творчості є насамперед соціальні та ідеальні мотиви.

Соціальні спонукання до творчості – це прагнення до матеріальної винагороди, отримання певного статусу в суспільстві, до просування по службі тощо.

Ідеальні – це потреба у пізнанні, в інформації (у будь-якій формі) в широкому сенсі. Це властивість усього живого, не менш важлива, ніж біологічні потреби. У людини прагнення до творчості виникає вже з дитинства, коли вона ще не усвідомлює себе як соціальну істоту. Така особливість також притаманна багатьом індивідам дорослого віку, в яких потреба творчості не пов`язана з соціальною мотивацією (це стосується як діячів науки, так і мистецтва). Життя таких людей – це безперервний процес творчості (художньої, наукової), без якої вони не можуть існувати.

Історія дає багато прикладів діячів науки і культури, які жертовно служили своїй справі, не чекаючи (а нерідко й не дочекавшись за життя) визнання й будь-якої нагороди. Більше того: захоплення процесом творчості відсувало на другий план біологічні потреби організму.

Якщо у людини, яка починає свою діяльність у сфері науки, домінують виключно соціальні мотивації (тобто прагнення отримати вчений ступінь, зробити кар`єру, підвищити свій соціальний статус), то ефективність такої праці буде незначною. Як справедливо пише Г.Коган, ті, для кого важливий лише наслідок, а процес його досягнення – неприємна, але невідворотня необхідність, ніколи не зможуть досягнути ні в науці, ні в мистецтві художньо або науково важливого результату, хоча можуть отримати через мистецтво або науку щось практично важливе для себе. На його думку, в цих сферах яскраво виявляють себе лише ті, для кого сам процес досягнення, пошуків, подолання труднощів, роботи – „радість, насолода, внутрішня потреба, як дихання, як саме життя” [19, с.219].

Атрибутами творчого мислення, його найважливішими елементами є воля, уява та фантазія. Вирішальний момент у створенні нового – уява. Це – процес творення людиною нових (ідеальних) образів на основі її попереднього досвіду. Уява виникла й розвинулася в процесі практичної діяльності людини з потреби у передбаченні результатів своїх дій. Вона може бути репродуктивною, відтворюючою (створення людиною образів предметів і явищ, які вона безпосередньо не сприймала, а лише знає про них зі словесного опису, графічного чи музичного зображення) і творчою (створення нових оригінальних образів, ідей). Деякі вчені виділяють три типи уяви: логічну, критичну і творчу¹⁶.

Логічна уява виводить майбутнє з теперішнього шляхом логічних перетворень. Критична шукає у будь-якому об`єкті (предметі) те, що є недосконалим та вимагає змін. І, нарешті, творча уява народжує якісно нові ідеї та уявлення, які ще не мають прообразів у реальності.

Без творчої уяви, фантазії не може народитися ні мистецький образ, ні наукова гіпотеза. Велику роль у творчості (як науковій, так і художній) відіграє натхнення – стан своєрідного напруження та піднесення, що призводить до виникнення або реалізації задуму.

Алгоритм творчого процесу в науці, техніці чи в мистецтві однаковий і складається з тих самих етапів, операцій. Спочатку відбувається емпіричне сприйняття явищ дійсності (свідоме чи підсвідоме), їх відбір, осмислення, переосмислення, трактування, зародження власних ідей. На цьому етапі і вчений, і митець, збираючи та осмислюючи явища, події, факти, занотовують свої думки, роблять начерки, ескізи, замальовки, креслення, макети, шукають оптимальних шляхів вирішення наукової проблеми або творення мистецького образу. Коли задум дозріє, вони починають втілювати його в звуках, фарбах, формулах, конструкціях.

Відомий майстер оперної режисури Б.Покровський писав, що спостереження, спогади – пасивні, вони – лише поштовх для уяви, яка народжує новий, активний образ¹⁷.

Творчість – це постійне прагнення до новизни, до першовідкриття. І в науці, і в мистецтві цінність становить лише те, що є новим, оригінальним, самобутнім. Тому несумісними з творчим мисленням є консерватизм, пасивне використання досвіду минулого, оперування стандартними методами, висока залежність від думки авторитетів, побоювання критики.

Один із найрадикальніших композиторів-новаторів ХХ століття, метр електронної музики Е.Варез вважав, що справжньою основою творчої праці є відсутність авторитетів та „експериментування – сміливе експериментування”¹⁸.

Творчості завжди притаманний елемент пошуку, вторгнення в нове й незнане. ”Правила, – пише Г.Коган, – бог середняка. І дилетант, і майстер ними нехтують”. Але далі вчений додає: „Дилетант тому, що він нижчий за правила, не знає про них, майстер – тому, що вищий, переріс їх, знає щось таке, що важливіше за правила”¹⁹.

Гальмами для творчості у будь-якій галузі є прагматизм, вузькопрактичний, утилітарний підхід до вирішення наукової або художньої проблеми, обмеження рамками вузької спеціалізації.

Не сприяють творчому пошуку і такі риси характеру, як занадто висока самокритичність, недооцінка власних можливостей, страх перед помилками й невдачами, побоювання критики, недостатня наполегливість, пасивність.