4.2.Мова і стиль наукової літератури

Цінність будь-якої наукової роботи вимірюється не лише її актуальністю, інформаційною насиченістю, оригінальністю, новизною, але й тим, як викладено матеріали дослідження, наскільки добре автор володіє мистецтвом літературного оформлення своїх думок.

У різних сферах людського спілкування сформувалися свої особливі стилі мовлення. Розрізняють розмовний, науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній стилі. Науковий стиль застосовується в сфері науки, техніки, освіти, у таких видах і жанрах наукових праць, як дисертації, монографії, підручники, наукові статті та рецензії, відгуки, анотації, мета і зміст яких – повідомлення про результати наукових досліджень або їх оцінка.

Стиль наукового мовлення характеризують: строгість описів і визначень, точність, лаконічність, використання спеціальної термінології, а також застосування різних формул, знаків, символів. У музикознавстві такими є італійські музичні терміни, цифри та літери, якими позначаються ступені ладу, інтервали, акорди, розділи музичної форми, інші спеціальні позначення.

В наукових текстах переважно уникають слів із яскравим емоційним забарвленням, експресивного тону висловлювання, використовують так звану “нейтральну лексику”, тобто стилістично нейтральні слова для повідомлення про факти.

Для наукового стилю характерна спеціальна фразеологія, повні речення, досить складні синтаксичні конструкції. Проте краще писати відносно короткими ясними реченнями, уникати ускладнених синтаксичних конструкцій, зайвих фраз, повторень, вставних слів. Мова наукових робіт має бути виразною, формулювання – чіткими. Кожне положення має розвиватися та отримувати переконливу аргументацію.

У наукових роботах не вживають говірну мову, побутову лексику, неповні речення, риторичні запитання тощо, крім тих випадків, коли вони подаються у вигляді цитат.

Канцеляризми, штампи, невдалі неологізми також негативно впливають на стилістику наукових робіт. Не варто зловживати іншомовною лексикою для надання викладу більшої “науковості”. Маловідомі або недостатньо зрозумілі терміни, а також ті, що вводяться в науковий обіг вперше, слід пояснювати.

Існує відмінність між тим, що пояснюють (об`єкт інтерпретації) та його відображенням дослідником (самої інтерпретації). Якщо художні характеристики, які дає музикознавець аналізованому твору, можуть і мають бути оригінальними, не співпадати з характеристиками інших дослідників (у цьому виявляється творчість музикознавця), то самі поняття, навпаки, повинні відповідати вимогам однозначності, внутрішньої несуперечливості.

Разом з тим музикознавство знаходиться на стику мистецтва і науки, тому мова наукових робіт у цій галузі має бути своєрідним аналогом музичних явищ, що вивчаються, сполучати в собі точність, лаконізм із виразністю. „Стаття чи книга про мистецтво, – вважає Г.Коган, – має право на існування лише в тому випадку, якщо вона сама – мистецтво, художній витвір”⁷⁰.

Мовні засоби музикознавства різноманітніші, ніж, скажімо, в технічних чи економічних галузях знання, його мова більш “відкрита”, ніж мова “чистої” науки, на неї впливають суміжні мистецтвознавчі, гуманітарні дисципліни. Разом з тим, у музикознавстві існує багато термінів, запозичених з інших, більш віддалених, “точних” наук, що переосмислюються й трансформуються (такі, наприклад, як ”фактура”, ”період”, „пермутація”, „ротація”, ”фраза”, ”тяжіння” тощо). Серед них є і терміни, і образні вислови.

Суто музична термінологія є також неоднорідною. Поруч з доволі суворо вживаними термінами, мають місце й такі, що не несуть певного наукового поняття, а мають своє коло можливостей залежно від контексту. Ці терміни відсилають до різних уявлень, почуттів, настроїв, а також понять. Коло їхніх значень може бути досить широким, вони допускають певну свободу в трактуванні змісту. Такі терміни, завдяки своїй багатозначності, єдності суб`єктивного та об`єктивного у змісті, динамічності, більше наближуються до художніх засобів музикознавчої лексики, хоча відрізняються меншою індивідуалізованістю. Як зазначає Т.Чернова, їх використання є аналогічним роботі за моделями, матрицями, канонами. Образні якості таких термінів зумовлюють рухливість меж і всередині термінологічної системи музикознавства в цілому, де змішування, накладення, перехрещування, взаємні дублювання термінів частіше зустрічаються, ніж в інших науках⁷¹.

Мова кожного наукового дослідження залежить від його виду, характеру, жанру роботи, категорії читачів, якій вона адресована. Розрізняють два види наукового стилю: науково-технічний та науково-гуманітарний. Музична наука належить до наук гуманітарних, і це в значній мірі обумовлює можливість проникнення в наукові роботи більш експресивної лексики, порівняно з дослідженнями в галузі “точних” наук, природничих, економічних.

Тим, хто пише про музику, слід пам’ятати також про те, що існує література наукова і науково-популярна, і стиль викладу в кожній з них має свою специфіку (хоча вони можуть мати один об`єкт вивчення, висвітлювати одну й ту ж саму тему, мати риси спільності у побудові, структурі, композиції).

Відмінності у мовних засобах зумовлені написанням музикознавчих робіт з різною метою, призначенням їх для різних категорій читачів (вузького кола фахівців або більш чи менш широкого загалу). На думку Л.Мазеля, аналітична робота (книга, нарис, стаття) може бути дуже вільною та дуже різною залежно від кола читачів, до яких вона звернена, від її обсягу та конкретного завдання, від характеру твору, що розглядається, від індивідуальності музикознавця [22, c. 32].

Необхідно також мати на увазі й те, що музикознавство є поняттям більш широким, ніж музична наука, яка становить лише одну з його складових частин. Поряд із науково-пізнавальними завданнями, які займають головне місце у таких галузях, як музична естетика, музична соціологія, музична психологія та мають велике значення для історії і теорії музики, музикознавство виконує й інші функції, що виходять за межі науки. Це – практичні функції музичного виховання і освіти, збереження, регулювання і передачі музичної культури – художніх оцінок, критеріїв оцінки тих чи інших музичних явищ тощо. У цих випадках музикознавець повинен не лише проінформувати, але й переконати своїх читачів (або слухачів, якщо він виступає в ролі лектора).

Такі сфери музикознавства, як художня музикознавча інтерпретація, музична критика, публіцистика, відрізняються від музичної науки своїми завданнями, методами, стилем викладу, адресатом (хоча й спираються всі вони переважно на дані наукового аналізу). Водночас наукові роботи можуть містити (і містять) оціночні, критичні елементи як щодо творів і явищ мистецтва, так і стосовно наукових матеріалів, що вивчаються у процесі проведення дослідження.

У музичній науці, як і в будь-якій іншій, завдання дослідницькі мають бути відокремленими від завдань популяризаторських. Як писав академік Д.Лихачов, змішування завдань дослідження з завданнями популяризації створює гібриди, головний недолік яких – наукоподібність. Вона здатна витіснити науку або знизити її академічний рівень [23, с. 84].

З його міркуваннями збігається думка Л. Мазеля щодо музикознавства. Воно, як і кожна наука, має свою систему положень, термінів, понять, які не можна замінювати образними висловами. Вчений слушно зазначає, що музикознавство передбачає досить спеціальні публікації, звернені до вчених певного профілю. І в таких працях бувають доречними таблиці, формули, схеми, графіки, які не обов`язково мають зацікавити будь-якого музиканта [22, с.24].

Досліднику-початківцю, який береться до написання наукової роботи, треба добре усвідомити відмінність між музичною наукою та музичною публіцистикою. Остання поєднує художню, наукову та суспільну діяльність, сприяє популяризації науки, але не є наукою, і стиль її значно різниться від наукового⁷². У публіцистиці велика роль належить суб`єктивному началу, вона передає темперамент автора, його вміння переконувати, використовуючи для захисту своєї позиції не лише логічні докази, але й звернення до соціального досвіду, почуттів читачів (або слухачів). У публіцистиці використовуються засоби переконуючої мови, яскрава словесна образність.

Джерела публіцистики – в риториці, ораторському мистецтві, а не в науковій діяльності. Проникаючи в наукові твори (так само, як і в художні), публіцистичний стиль надає їм рис тенденційності.

Музична критика (як жанр музичної публіцистики) – також різновид музикознавства, але вона є посередником між композитором та слухачем. Одна з її найважливіших функцій – пропагування творів мистецтва, пояснення їхнього змісту, значення. Музична критика виконує також функцію виховну: формує естетичні смаки. Її адресат – широка аудиторія. За доби романтизму в якості музичних критиків часто виступали видатні композитори (Е.Т.А.Гофман, Р.Шуман, Г.Берліоз, Ф.Ліст, Р.Вагнер, О.Сєров, М.Лисенко), письменники (Р.Роллан, І.Франко), багато інших відомих діячів культури і мистецтва.

Критика може бути викладена у формі полеміки. Іноді в науковому дослідженні також виникає необхідність полеміки з авторами інших наукових праць, але її основою мають бути науково доведені факти, аргументовані положення, а не суб`єктивні емоції, і стиль такої полеміки повинен відповідати нормам наукового мовлення та етики.

Критично-оцінювальний елемент містять і наукові роботи, зокрема він є необхідною умовою жанру наукової рецензії. Проте рецензія, яка є відгуком на наукову роботу, за стилем викладу буде значно відрізнятися від рецензії, що є жанром публіцистики (опублікований в періодиці відгук на виставу, концерт тощо).

До основних жанрів критичних робіт належать: критична стаття (монографічна, оглядова, проблемна), рецензія, різні види хроніки, кореспонденція, інтерв`ю (бесіда, діалог).

Мистецтву літературного оформлення наукових праць необхідно вчитися так само, як і мистецтву дослідження, оволодівати багатством мови, стилістикою наукового мовлення. Як справедливо зазначає Г.Коган – той, що пише про музику, науку або будь-що інше – також літератор, його основне знаряддя – слово. І цим знаряддям треба бездоганно володіти, бути майстром слова, майстром літературного викладу. Тому музикознавцю необхідно, крім усього іншого, навчитися писати, навчитися добре викладати свої думки [19, с. 116].

Взагалі поєднання творчого мислення із вмінням прозоро, ясно і послідовно викласти весь хід, усю логіку цього процесу зустрічається дуже рідко. Тому досліднику треба постійно працювати в цьому напрямку, поповнювати свій лексичний запас, вивчати стиль викладу видатних вчених-музикознавців, особливо українських. Переважна більшість наукових робіт у нашій країні пишеться і видається українською мовою, тому проблеми стилю музикознавчих наукових робіт, збагачення і вдосконалення наукового апарату є надзвичайно актуальними.