3. Становлення університетської освіти й вищої школи в Україні.

Діяльність навчальних закладів Західної Європи була відомою в українських землях. Ці відомості поширювалися через студентів-мандрівників та піснярів. У західноєвропейських університетах того часу навчалося чимало українців. Так, з Болонським університетом пов’язана діяльність українського вченого, першого з відомих докторів медицини Юрія Дрогобича (Котермака). У Падуанському університеті у XVII ст. навчалися українці Станіслав Оріховський, Василь Русянович, Яків Сєдовський, Павло Боїм, Іван Курцевич-Булига (товариш і сподвижник гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного), С.Морозенко (згодом полковник і соратник Богдана Хмельницького) та ін.

Вихованцями Краківського університету було багато синів українського народу — Григорій Чуй-Русина, Севастян Клеповик, Симон Пекалід, Касіян Сакович, Петро Могила та ін. Нерідко українці — вихованці західноєвропейських університетів, ставали засновниками вищих шкіл в Україні. Усе це мало позитивне значення для зародження й становлення вищої освіти в Україні.

Український народ завжди прагнув до розвитку й піднесення освіти й культури. Поступово, починаючи з XV ст., освіченість Заходу проникає в Україну і набирає сили в братських школах XVI-XVII ст., а потім розквітає у стінах Києво-Могилянської академії. Кінець XVI й початок XVII ст. позначилися пробудженням «сплячого генія» українського народу. Після Брестської унії 1596 р. активізується діяльність братств, що виникали при православних церквах.

Князь Костянтин Острозький у 1576 р. у місті Острозі заснував вищу школу — Острозьку греко-слов’яно-латинську колегію, що в історію шкільництва України увійшла як Острозька академія. За декілька десятків років функціонування академія підготувала 500 випускників, багато з яких стали організаторами й реорганізаторами вже існуючих шкіл, відігравши таким чином чималу роль у поширенні освіти серед українського та інших на родів. Острозька академія була не лише навчальним і науковим закладом, а й літературним та книговидавничим центром. Тут побачило світ перше повне кириличне видання Святого письма — знаменита Острозька Біблія (1581 p.).

Після смерті князя К. Острозького (1608 р.) розпочався процес занепаду Острозької академії, і в 1624 р. вона припинила існування, оскільки внучка князя Анна-Алуїза Ходкевич відкрила на її базі єзуїтську колегію.

З відродженням незалежної Української держави Острозька академія як вищий навчальний заклад розпочала нову сторінку в історії вищої школи нашої держави.

Україна за географічним положенням належить до європейських країн, тому розвиток культури в Європі XV-XVI ст., коли відбувалося повернення до кращих традицій античного мистецтва і літератури, що згодом дістав назву Ренесанс, або Відродження, справив благодатний вплив на культуру українського народу. У межах загальнокультурного процесу європейських країн розвивалися письменство, шкільництво, почала складатися система освіти: монастирські школи, школи при соборах та університети.

Орієнтиром були країни Західної Європи. Йшлося не лише про розширення загальноосвітніх шкіл різних рівнів, а передусім про становлення університетської освіти.

У 1632 р. на базі Київської школи і школи Києво-Печерського монастиря була відкрита Києво-Братська колегія (пізніше перейменована в Києво-Могилянську на честь православного митрополита Петра Могили) — перший вищий навчальний заклад в Україні. Колегія зробила вагомий вклад у підготовку високоосвічених людей в Україні, частина з яких стали засновниками і викладачами створюваних в Україні перших навчальних закладів університетського типу.

В 1694 р. російський уряд офіційно визнав Києво-Братську колегію вищим навчальним закладом, а з 1701 р. вона стала називатись академією. Вже до середини XVIII ст. тут навчалось близько 1200 слухачів із різних міст України, Болгарії, Сербії, Чорногорії, Греції, Валахії та ін. До відкриття Московського університету Київська академія була одним із вищих навчальних закладів що надавали різнобічну загальну освіту. Її вихованці відіграли значну роль у створенні Слов'яно-греко-латинської академії в Москві, ініціатива створення якої належала випускнику Київської академії Симону Полоцькому. В Київській академії навчався видатний філософ України Г.С, Сковорода, а в 1734 р. — М.В. Ломоносов.

З 60-х років XVIII ст. після заснування Московського університету і вчительської школи в Петербурзі, роль Київської академії як світського навчального закладу помітно зменшилась, вона перетворилась в навчальний заклад для підготовки осіб духовного сану. У подальшому основну роль стає відігравати Київський університет, заснований в 1833 і відкритий в 1834 р.

Відкриття Київського університету відбулося 15 липня 1834 р. Спочатку в університеті функціонував лише філософський факультет з історико-філологічним і фізико-математичним відділеннями. Діяльність Київського університету в центрі України стала визначальним етапом у розвитку освіти, науки і культури країни. Першим ректором університету був видатний вчений-природознавець, письменник, фольклорист, історик Михайло Максимович (1804-1873). З Київським університетом пов’язана діяльність багато відомих вчених, письменників, поетів, громадських діячів, які принесли славу Україні. Це історик, археолог, етнограф Володимир Антонович (1834-1908); історик Дмитро Багалій (1857-1932); літературознавець, фольклорист, історик, філософ, публіцист, громадський і культурний діяч Михайло Драгоманов (1841-1895) та багато інших.

Нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка є провідним центром розвитку науки і культури в Україні.

У 1750 р. у Глухові за підтримки імператриці Росії Єлизавети Петрівни було обрано останнього гетьмана України — Кирила Розумовського. Перед цим він здобув вищу освіту в університетах Західної Європи, побував у Франції, Італії, Німеччині. Очевидно, під впливом побаченого у цих країнах щодо організації освіти у К.Розумовського виникла ідея відкриття Батуринського університету. На той час Батурин був гетьманською столицею України. У 1760 р. була завершена робота над проектом Батуринського університету. Ознайомлення з цим документом дає підстави стверджувати, що майбутній університет за структурою і змістом діяльності мав бути прогресивним освітнім закладом. Проте задуми К.Розумовського не справдилися: імператриця своїм указом від 10 листопада 1764 р. скасувала гетьманство в Україні, у 1775 р. було зруйновано Запорозьку Січ, а невдовзі у 1783 р. було введено кріпосне право.

Все ж прагнення українського народу до розвитку освіти не вдавалося знищити. У вересні 1820 р. у Чернігівській губернії було відкрито Ніжинську гімназію вищих наук. Ініціатором виникнення цього закладу були Олександр Безбородько (1747- 1799) і його родичі. Гімназія вищих наук функціонувала 13 років. Протягом цього часу відбулося вісім випусків. Майже 100 випускників здобули добру освіту. У гімназії навчалися М.В. Гоголь, Є.П. Гребінка, В.М. Забіла, Н.В. Кукольник, український етнограф О.С. Афанасьєв (Чужбинський), байкар Л.І. Глібов, український етнограф, фольклорист К.М. Сементовський.

З роками імперська влада почала звинувачувати викладачів гімназії у вільнодумстві, що слугувало причиною різних реорганізацій. Останній випуск гімназистів відбувся у 1837 р. Та й за такий короткий термін існування Ніжинська гімназія вищих наук стала помітним явищем в освітньо-культурному житті українського народу.

Важливим етапом у розвитку освіти і культури в Україні було становлення університетів. Найстарішим в Україні є Львівський університет. І хоча немає єдності думок щодо дати заснування цього навчального закладу — 1661 чи 1784 p., більшість дослідників зупиняється на даті 1661 р. Оскільки Львів, як і вся Галичина, був під владою Австрійської імперії, навчання велося німецькою, латинською мовами, а згодом — польською. Проте з роками в університеті почали перемагати українські тенденції. Зокрема, у 1873 р. при Львівському університеті було створено Наукове товариство імені Тараса Шевченка.

Львівський університет відіграв і продовжує відігравати величезну роль у становленні незалежності України, утвердженні національної ідентичності українського народу. Це визнаний науковий центр у західному регіоні нашої держави.

Вихованцями Львівського університету були відомі вчені, громадські діячі, як, наприклад: письменники і літературознавці Михайло Павлик (1853-1915) та Осип Маковей (1864-1925), Олександр Колесса (1867-1945), Яків Головацький (1814-1888), Василь Щурат (1871-1948), відомий учений-етнограф, історик Степан Рудницький (1877-1937), літературознавець Кирило Студинський (1868-1941) та багато інших.

У 1805 р. розпочалася історія Харківського університету. Це перший університет, який створено на території України, що входила до складу Росії. Учені-педагоги й випускники університету зробили значний внесок у розвиток освіти і науки в Слобожанській Україні, у справу національного відродження країни. У Харківському університеті працювали Олександр Потебня (1835-1891) — український філолог, філософ, етнограф; Петро Гулак-Артемовський (1790-1865) — поет, історик, ректор цього ж університету; фольклорист, етнограф, літературознавець Микола Сумцов (1854-1922); біолог, фізіолог, ембріолог, імунолог Ілля Мечніков (1845-1916).

У травні 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею засновано Одеський університет, який називався Новоросійським університетом. Ініціатором відкриття Одеського університету були російський педагог і лікар М.Л.Пирогов та генерал-губернатор Строганов. Функціонування цього навчального закладу давало можливість молоді Південної України (Таврійського краю) здобувати вищу освіту. Та й взагалі він став центром науки і культури півдня України. Багато вихованців і педагогів Одеського університету стали його окрасою, зробили значний внесок у розвиток вітчизняної науки. Передусім це видатний біолог Ілля Мечніков (1845-1916), ім’я якого носить університет з 1945 p.; епідеміолог і мікробіолог Данило Заболотний (1866-1929); патофізіолог і організатор науки Олександр Богомолець (1881-1946); хімік Лев Писаржевський (1871-1938) та багато інших. З Одеським університетом пов’язана наукова діяльність видатних постатей у вітчизняній науці: біологів Івана Сеченова і Олександра Ковалевського, хіміка Миколи Чеботарьова, істориків Євгена Щепкіна, Федора Успенського, психолога Миколи Ланге, терапевта Миколи Стражеска, офтальмолога Володимира Філатова. І на початку XXI ст. Одеський університет імені Іллі Мечнікова залишається центром розвитку освіти і науки у південному регіоні України.

Аналізуючи роль університетів, що створювались в Україні, слід зауважити, що, засновані на споконвічних українських землях, вони, як правило, не призначались для українського народу. Водночас, в умовах Російської, Австро-Угорської та інших імперій відкриття університету чи то в Центральній Україні, Галичині чи на Буковині (російського, польського, німецького), як і в будь-якій іншій підлеглій провінції будь-якої з великих європейських імперій, передбачало в першу чергу задоволення культурно-освітніх запитів представників державної нації метрополії, які з тих чи інших причин опинялись на її окраїні. Характерним у цьому плані є Чернівецький університет (на той час німецький), створений в 1875 р. Буковина, розташована у передгір’ях Карпат, була під протекторатом різних країн — Австрії, Румунії. Лише в 1940 р. ці землі возз’єдналися з Україною. Чернівецький університет був і залишається центром розвитку освіти і науки на Буковині.

Національний склад викладачів університету австрійського періоду становив: німців 83, румунів 20, євреїв 16, українців 5, словаків 2, чехів, поляків 1. Щодо вчених звань викладачів, то 98 з них прибули зі званням професора, 12 отримали вчене звання доцента в Чернівецькому університеті. Усі випускники університету мали право вступати до докторату (аспірантури), складати відповідні іспити і захищати дисертації на здобуття вченого звання доктора наук і в «румунський» період Чернівецький університет працював на метрополію. У 1938 р. університет закінчило 512 студентів, з них 84 % були румунами. Із 10 випускників, що отримали диплом доктора наук, 8 румунів, один українець та один єврей; у 1939 р. більшість викладачів Чернівецького університету виїхали за кордон. З 30-х роках співвідношення між різними національними групами, що проживали на Буковині, становило: українці 49 % , румуни 31,5 % , євреї 11,8 %, німці 3,5 % , поляки 2,8 %, інші національності 1,4 %.

Всього у XIX ст. в Україні було 5 університетів: Харківський, Київський, Одеський, Львівський і Чернівецький. У наступні десятиліття почали діяти Ніжинський історико-філологічний інститут, ветеринарний і технологічний інститути у Харкові, політехнічний у Києві, вище гірниче училище в Катеринославі (нині Дніпропетровськ). Водночас, система вищої освіти, що створювалась, могла бути продуктивною лише в разі забезпечення власними викладацькими кадрами. Тому, починаючи з часів царської Росії, впродовж перших післяреволюційних років уряди були змушені, одночасно з залученням фахівців із-за кордону, вживати енергійних заходів щодо підготовки національних педагогічних кадрів і комплектування ними навчальних закладів.

До перших значних кроків в справі формування підґрунтя державної системи роботи з науково-педагогічними кадрами слід віднести створення в Росії на початку XIX ст. Петербурзького педагогічного інституту, який згодом був перетворений в Головний педагогічний інститут, а потім і створення у 1828 р. професорського інституту при Дерптському університеті, який існував протягом 10 років. Незважаючи на незначну кількість, навіть для тих часів, випускників (приблизно 70 викладачів вищої школи), зазначені навчальні заклади зробили вагомий внесок у підготовку кваліфікованих науково-педагогічних кадрів (серед випускників були Д І. Менделєєв, М.І. Пирогов та інші). Незважаючи на те, що ідея створення спеціалізованих навчальних центрів для підготовки науково-педагогічних кадрів для вищих навчальних закладів не набула розвитку, водночас вона помітно вплинула на визначення шляхів і форм роботи з майбутніми викладачами. Широко розповсюдженою стала практика відряджень майбутніх викладачів у зарубіжні університети; повернувшись, вони проходили атестацію, після чого допускались до викладацької і наукової роботи.

До речі, впроваджена в той час у Російській державі система вчених ступенів і звань (магістр, доктор, доцент, професор), яка в цілому відповідала діючій у країнах Європи, вирізнялася більш жорстким і послідовним порядком їх присудження, а також більш високими вимогами до здобувачів. Як свідчать джерела того часу, наукові ступені, отримані за кордоном, мали оцінюватися (атестуватись) на рівень нижчий, ніж російські: ступені бакалавра і ліценціата «більш відповідали російському кандидатству, а докторант магістерству, а не докторству». Особи, що здобули науковий ступінь доктора за кордоном, отримували в Росії після додаткових випробувань ступінь магістра.

Поступове налагодження системи формування професорсько-викладацького складу вищої школи дало змогу з 40-х років XIX століття значно скоротити кількість іноземних фахівців, що запрошувалися до викладацької роботи з-за кордону. Деякий прогрес у розширенні масштабів і налагодженні державного керівництва підготовкою професорсько-викладацьких кадрів намітився після 1861 р. Університетський статут 1863 р. затвердив нову, більш передову форму відтворення науково-педагогічних кадрів «інститут професорських стипендіатів». Суть цієї своєрідної інституції в тому, що особи, які бажали бути викладачами в університетах чи займатись науковою роботою, після успішного закінчення університетського курсу залишались в університеті чи відряджались до іншого університету для складання магістерських екзаменів, написання і захисту дисертацій на ступінь магістра, а потім доктора наук.

У затверджених у 1867 р. «Правилах про осіб, що займаються при університетах і що відряджаються за кордон для підготовки на звання професора» були визначені єдині вимоги щодо організації підготовки науково-педагогічних працівників вищої школи. Кожний стипендіат прикріплювався до одного з факультетських викладачів, який ніс відповідальність за його підготовку; передбачалась щорічна атестація стипендіатів; університети отримали право самостійно визначати терміни їх навчання.

У 1914 р. в Україні функціонувало 27 вищих навчальних закладів, у яких навчалось 25 тис. студентів.

З моменту встановлення радянської влади освіта в цілому та вища освіта зокрема ввійшла до пріоритетних напрямків розвитку держави. Лише завдяки освіті було можливе вирішення завдань, що ставились керівництвом комуністичної партії. У Радянській Україні в 20-ті роки розпочалася компанія ліквідації неписьменності. Протягом цих років неписьменність в Україні була повністю ліквідована. Стрімко зростає кількість навчальних закладів, зокрема спеціальних, що були призначені для підготовки інженерних кадрів.

Короткий екскурс в історію розвитку освіти і культури в Україні свідчить, що кінець XVIII і все XIX ст. позначилися активним становленням і розвитком наукових і освітніх закладів вищого рівня, які стали центром розвою культури і науки в різних регіонах держави. Ними були створені надійні підвалини для нових поступів у царині освіти, науки та культури у XX ст.

Особливе місце у розвитку української державності, а отже, й освіти, займають роки між Лютневою революцією (23 лютого за ст. ст. 1917 р.) і утвердженням більшовицької влади (1920 р.) в Україні. Це був складний соціально-політичний період розгортання визвольних змагань українського народу за незалежність і державну самостійність. Разом з тим відбулися пошуки щодо побудови системи національної освіти і, зокрема, вищої школи. Зміни урядів, складна політична ситуація, боротьба різних соціальних і партійних угруповань наклали відбиток і на розвиток освіти.

Відомий український педагог-дослідник, професор A.M. Алексюк виділяє три своєрідних етапи становлення вищої школи у період 1917—1920 p.: українська вища школа доби Центральної Ради; розвиток освіти за часів Гетьманату; доба Директорії.

Це були роки пошуків, намірів, нездійснених сподівань у всіх сферах суспільного життя, в царині національної освіти і, зокрема, вищої школи. Надзвичайна складність соціально-політичної обстановки в Україні не давала змоги реалізувати добрі наміри. Історик Орест Субтельний охарактеризував цей період так: «У 1919 році Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна країна не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянської боротьби, такого остаточного розвалу влади, який у цей час зазнала Україна. Шість різних армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанта, польська та анархістська. Менше ніж за рік Київ п’ять разів переходив із рук у руки. Численні фронти розділяли одне від одного міста й цілі райони. Майже повністю порушився зв’язок із зовнішнім світом. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці в пошуках їжі подавалися в село... Україна стала краєм, яким було легко заволодіти, але неможливо управляти».

Змінювали один одного уряди, міністри освіти. Були спроби створювати нові навчальні заклади, перейменовували наявні, складали різні освітні програми, проводили з’їзди освітян, але помітного поступу в розвитку як загальноосвітньої, так і вищої школи не було.

Новий етап у розвитку освіти і, зокрема, вищої школи розпочався після завершення громадянської війни. Український народ отримав сумну спадщину в справі освіти як результат 263-річ-ного (з 1654 до 1917 р.) перебування у складі Російської імперії. Якщо у XVII ст. переважна більшість населення була письменною, то за даними перепису 1897 р. письменність в Україні становила 27,9 %.

Тому діячі більшовицької партії, яка проголосила програмним завданням побудову соціалізму, розуміли, що успіхи можливі лише за умов піднесення освіти і культури людності з урахуванням національних інтересів того чи того народу.

20-ті роки XX ст. позначилися двома напрямами розвитку освіти в Україні — коренізацією й українізацією. Політика коренізації була розроблена на XII з’їзді РКП(б) (квітень 1923 р.), нею передбачалося залучення у партійне й державне управління всіх представників корінного населення (звідси й назва «коренізація»). Українізація передбачала запровадження у державних й освітніх закладах української мови.

На початок 20-х років в Україні з’явилися вищі навчальні заклади нового типу — ІНО (інститути народної освіти). Станом на 1 жовтня 1921 р. в Україні діяли такі ІНО: Київський, Харківський, Катеринославський, Одеський, Полтавський, Миколаївський, Херсонський, Кам'янець-Подільський, Чернігівський, Ніжинський, Глухівський, Донецький. Ці заклади готували фахівців з професійної освіти та виховання.

У 1922 р. Всеукраїнський центральний виконавчий комітет прийняв важливий документ «Про введення в дію Кодексу законів про народну освіту», яким були визначені типи закладів освіти, навчання і виховання. За ступенем класифікації встановлювалися типи освітніх закладів:

а) для індустріально-технічної і сільськогосподарської галузей: профшкола, технікум, інститут;

б) для соціально-екологічної галузі: технікум, інститут;

в) для педагогічної освіти — інститут.

Як слушно зауважує професор A.M. Алексюк: «Є всі підстави вважати, що українізація періоду 20-х — початку 30-х років як реальне історичне явище в житті нашого народу, становлення і розвиток (хай і короткочасний) його освіти, зокрема вищої школи як важливого складового елементу національної ідеї, за всіх численних суперечностей того часу все ж об’єктивно відіграла позитивну роль».

У 1925 р. діяло 35 інститутів і 30 робітничих факультетів для підготовки фахівців з вищою освітою. У вищих навчальних закладах розгортається науково-дослідна робота, створюються нові лабораторії, формуються наукові школи, більшість з яких отримують визнання у світі. Але стрімке зростання кількості вищих навчальних закладів призвело і до небажаних наслідків хаотичності їх структури та неоднорідності.

Для вирішення питань упорядкування мережі вищих навчальних закладів та питань єдиного методичного керівництва у 1932 р. створюється Комітет з вищої технічної освіти. У результаті діяльності цього Комітету кількість навчальних закладів була скорочена і був розроблений Устав вищого технічного навчального закладу. У 1936 р. Комітет з вищої технічної освіти перетворюється на Комітет у справах вищої школи, на який поширюються функції загального методичного керівництва розвитком вищої освіти та контролю за якістю підготовки фахівців.

У 30-х роках минулого століття в країні відчувався гострий дефіцит учителів, інженерів, агрономів. Перевагу в розвитку отримують галузеві спеціальні вищі навчальні заклади. Однією з найгостріших проблем таких навчальних закладів було забезпечення науково-педагогічними кадрами. Проблема ускладнювалась, з одного боку, важкими економічними умовами, а з іншого жорстким партійним диктатом у проведенні кадрової роботи, політикою пролетаризації вищої ніколи.

Останнім у першу чергу пояснюється той факт, що лише незначна частина старої професури повернулася після громадянської війни до вищих навчальних закладів. Проблему оновлення науково-педагогічних кадрів вищої школи передбачалося вирішувати шляхом їх підготовки на спеціально створених науково-дослідних кафедрах вищих навчальних закладів, а також у наукових установах. Організація таких кафедр почалася у 1921 р. і на початок 1922 р. в Україні діяло 53 кафедри, у 1923 р. 1967 р. у вищих навчальних закладах працювало 44,8 тис. науково-педагогічних працівників, або 45 % усіх науковців України. При цьому штатними співробітниками вищих навчальних закладів були 1240 докторів (58 % всіх докторів) і 12 800 кандидатів (54 % всіх кандидатів) наук. В 1985 рр. наукові ступені мали близько 47 % науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів, порівняно з 1959 р. їх загальна кількість збільшилась майже в чотири рази.

Значна увага до кількісного та якісного складу наукових і науково-педагогічних працівників пояснюється кількома факторами. Серед них визначимо такі, як формування нових поколінь наукових і викладацьких кадрів, їх професійне вдосконалення; поєднання навчання з науковими і технологічними пошуками; участь в координації наукових досліджень в країні; виконання експертних функцій у різних сферах економіки, науки, культури, суспільного життя; необхідність інтеграції у світову освітню систему. Таке розширення завдань вищої школи випливає із досвіду розвинених країн, чий прогрес спирався в першу чергу на науковий і технологічний здобуток вищої школи. За радянський період у вищих навчальних закладах підготовлено (станом на 1988 р.) більше 22 млн. спеціалістів з вищою освітою.

У 1988 р. в УРСР діяли 146 вищих навчальних заклади (III - IV рівнів акредитації), в яких навчалось понад 850 тис. студентів. Щорічний випуск спеціалістів з вищою освітою, починаючи з 1960 р., збільшився більше ніж у два рази.

У 734 середніх спеціальних навчальних закладах (І - II рівнів акредитації) навчалось більше 800 тисяч молодих людей, порівняно з 1960 р. випуск спеціалістів цього рівня збільшився майже у 3 рази. Серед 6,2 млн. фахівців, зайнятих у народному господарстві республіки, 2,7 млн. становили спеціалісти з вищою освітою. Підготовка у вищих навчальних закладах Української РСР здійснювалася майже із 400 спеціальностей. Значно розширилась мережа навчальних закладів післядипломної освіти: порівняно з 1960 р. їх кількість збільшилася майже у 5 разів і перевищувала у 1990 р. 460.

Мережа вищих навчальних закладів включає 966 ВНЗ усіх рівнів акредитації та форм власності, у тому числі 347 - ВНЗ III - IV рівнів акредитації, з них 224 - державної, 9 - комунальної та 114 - приватної форм власності; а також 619 ВНЗ І - II рівнів акредитації, з низ 323 - державної, 208 - комунальної та 88 - приватної форм власності. Статус національного мають 82 ВНЗ.

З 1991 p., коли Україна здобула незалежність, розпочинається новий етап у розвитку національної вищої школи. Відроджуються і впроваджуються колишні кращі надбання функціонування вищих навчальних закладів та досвід зарубіжних країн. За останні роки прийнято низку державних документів, спрямованих на подальший розвиток національної системи освіти в Україні і, зокрема, вищих навчальних закладів. Це Закон України «Про освіту» (1993 p.), Державна національна програма «Освіта» (Україна XXI століття) (1992 p.), Закон України «Про вищу школу» (2002 p.). Згідно з цими документами значно змінена структура вищої освіти (введено поняття вищих навчальних закладів І, II, III і IV рівнів акредитації; запроваджено ступеневу освіту). Усе це дає змогу розвивати національну систему освіти взагалі і вищої професійної зокрема.

У 2013 навчальному році українська вища освіта була представлена 823 вищими навчальними закладами І-IV рівнів акредитації.

Підсумовуючи, можна констатувати, що українська вища школа пройшла складний і неоднозначний шлях розвитку і зайняла передові позиції в європейському і світовому освітньому просторі. Якість діяльності, мережа і структура вищих навчальних закладів в Україні дають підстави для впевненості у відтворенні інтелектуального багатства нації і забезпеченні успішності соціально-економічного розвитку Української держави.