32. Процес прийняття групового рішення. Поняття групової згуртованості. Сумісність і згуртованість членів групи.

Внутрішнє життя групи, соціальне, психологічне самопочуття об'єднаних у ній індивідів, ефективність взаємодії із навколишнім середовищем залежать від згуртованості групи, різний вияв якої по-різному впливає на її конфліктогенність.

Трупова згуртованість — утворення, розвиток і формування зв'язків у групі, які забезпечують перетворення зовні заданої структури на психологічну спільність людей, психологічний організм, який живе за своїми нормами і законами відповідно до своїх цілей і цінностей.

Одним із перших розпочав досліджувати групову згуртованість американський соціальний психолог Леон Фестінгер (1919—1987), вважаючи критерієм частоту і міцність групових зв'язків. А сам феномен згуртованості він тлумачив як суму сил, які діють на індивідів з метою утримання їх у групі. Внутрішні можливості групи, на його думку, зумовлюються її привабливістю для індивідів, їх задоволеністю членством у ній. Передумовою задоволеності вчений вважав переважання об'єктивної цінності вигод, отриманих індивідом у групі, суб'єктивною значущістю докладених зусиль.

Подальші дослідження науковці зосереджували на спонукальних властивостях групи, до яких належать: привабливість, подібність цінностей та установок членів групи; відповідність групових цілей потребам членів групи; чіткість визначення цілей, успіх групи в їх досягненні; особливості взаємозв'язку в групі; задоволеність груповою діяльністю; характер керівництва і прийняття рішень; соціально-психологічний клімат групи (групова атмосфера); структурні властивості (статусно-рольові характеристики) групи; особливості розвитку комунікативних мереж; кількісні показники групи. Це засвідчує намагання розглядати згуртованість як багатофакторний феномен.

Соціометрія пов'язує згуртованість із таким рівнем розвитку міжособистісних відносин у групі, який характеризується високою кількістю виборів, заснованих на симпатії. Запропонований соціометрією "індекс групової згуртованості" обчислювали як відношення кількості взаємних позитивних виборів до загальної кількості можливих виборів.

Попри різне тлумачення згуртованості, соціометричний (Дж. Морено), когнітивний (Л. Фестінгер) підходи засновані на розумінні групи як певної системи емоційно забарвлених міжособистісних відносин. Це налаштовувало на розуміння згуртованості не як соціально-психологічного, а як індивідуально-психологічного явища, оскільки за основу бралися мотивація, емоційні переваги та ін. Дослідження засвідчили, що взаємна емоційна привабливість членів групи, тобто згуртованість як міжособистісна атракція, підвищує намагання зберегти своє членство у ній.

Однак для вичерпного пояснення причин єдності малої соціальної групи недостатньо враховувати лише індивідуально-психологічні (емоційні, мотиваційні та ін.) характеристики міжособистісних відносин.

У межах розробленої А. Петровським стратометричної концепції групової активності (теорії діяльнісного опосередкування міжособистісних відносин у групі) було запропоновано розглядати групову згуртованість крізь призму ціннісно-орієнтаційної єдності (рис. 19).

Рис. 19. Структура малої групи з точки зору теорії діяльнісного опосередкування міжособистісних відносин у групі (за А. Петровським)

Прихильники стратометричної концепції виходять з того, що до складу структури малої групи входять три (пізніше — чотири) основних прошарки (страти), які одночасно є і рівнями розвитку групової згуртованості. Феномен згуртованості вони розглядають як характеристику особливих Зв'язків у групі, що ґрунтуються на єдності оцінок, установок і позицій групи стосовно значущих об'єктів — осіб, завдань, ідей, подій. Тобто згуртованість охоплює опосередковані цілями і завданнями діяльності відносини у групі. Показником ціннісно-орієнтаційної єдності є, на їх погляд, частота збігу позицій індивідів щодо значущих об'єктів оцінювання, а джерелом інтенсифікації внутрігрупового спілкування, підвищення ефективності спільної діяльності — високий ступінь ціннісно-орієнтаційної єдності.

Отже, кожна концепція підкреслює значущість згуртованості для групи і для індивідів, оскільки з посиленням її все більше осіб включається у внутрішні процеси, злагоджену діяльність, що стабілізує ситуацію у групі, забезпечує її розвиток. У цьому контексті важливими-є взаємозв'язки згуртованості і ефективності, продуктивності групової діяльності, згуртованості і сумісності, згуртованості і стабільності, згуртованості і конфліктності.

• Взаємозв'язок згуртованості і ефективності, продуктивності групової діяльності. Ще представники школи групової динаміки виявили окремі характеристики ефективності групової діяльності: залежність ефективності від згуртованості групи, стилю керівництва, способу прийняття групових рішень та ін. Правда, йшлося про лабораторну малу групу, а отже про ефективність діяльності з виконання запропонованого експериментатором конкретного завдання. Більшість досліджень ефективності малої групи в реальному бутті зосереджувалося на виробничих бригадах, внаслідок чого проблему ефективності групової діяльності було зведено до продуктивності праці.

• Взаємозв'язок згуртованості і продуктивності. Дослідження не виявили лінійної залежності між ними, а опосередкований зв'язок змістом групових норм. Якщо для групи цінністю є високі результати в інструментальній сфері, то висока згуртованість сприяє росту продуктивності праці. Коли групові норми зорієнтовані на низький рівень продуктивності, то висока згуртованість відчутніше заважатиме її зростанню, ніж низька згуртованість. На взаємозв'язок цих двох складових впливає і мотивація. Позитивний він за високої мотивації, негативний — за низької.

• Взаємозв'язок згуртованості і сумісності. Ці поняття хоч і пов'язані між собою, кожне з них розкриває різні аспекти життєдіяльності групи. Сумісність засвідчує придатність конкретного складу групи для здійснення групою її функцій, готовність членів групи до взаємодії. Згуртованість характеризує рівень інтегрованості групи, ступінь розвитку відносин у ній. За високої згуртованості всі в групі якнайповніше поділяють цілі і цінності групової діяльності. З рівнем згуртованості пов'язаний рівень групової сумісності.

Групова сумісність — соціально-психологічний показник згуртованості групи, що виражає можливість безконфліктного спілкування і погодження дій індивідів в умовах спільної діяльності.

Згідно зі стратометричною концепцією групової активності групова сумісність реалізується на трьох рівнях:

1. Нижчий рівень. Основою його є психофізіологічна сумісність темпераментів і характерів, сенсомоторна узгодженість індивідів при виконанні спільних дій, згуртованість, яка виражається в інтенсивності комунікативних внутрігрупових зв'язків і у взаємності соціометричних виборів.

2. Більш високий рівень. Характеризується узгодженістю функціонально-рольових очікувань осіб групи стосовно того, що саме, з ким і в якій послідовності повинен робити кожен, реалізуючи суспільно-значущу і єдину для всіх ціль.

3. Вищий рівень. Відтворює предметно-цільову і ціннісно-орієнтаційну єдність.

Групова сумісність пов'язана з міжособистісною сумісністю — взаємним прийняттям партнерів по спілкуванню і спільній діяльності, заснованим на оптимальному узгодженні ціннісних орієнтацій, соціальних установок, інтересів, мотивів, потреб та інших індивідуально-психологічних характеристик індивідів. Критерієм міжособистісної сумісності є суб'єктивна задоволеність партнерів процесом та результатами взаємодії, яка супроводжується взаєморозумінням, взаємоповагою, взаємними симпатіями, впевненістю у благотворності контактів.

Групова та міжособистісна сумісність є передумовою і показником згуртованості групи, а та, в свою чергу, — одним із процесів групової динаміки, мірою потягу індивідів один до одного та до групи загалом, характеристикою ступеня їх єдності. Згуртованість при цьому не слід ототожнювати із спрацьованістю — узгодженим поєднанням дій членів групи у часі та просторі. Показником спрацьованості є продуктивність праці.

• Взаємозв'язок згуртованості і стабільності групи. Ще один із значущих чинників функціонування і розвитку групи, безпосередньо пов'язаний із соціально-психологічним кліматом у ній.

Соціально-психологічний клімат групи — якісний аспект міжособистісних відносин, що виявляється у сукупності внутрішніх (психологічних) умов, які сприяють або перешкоджають продуктивній спільній діяльності і всебічному розвитку особистості у групі.

Для позначення цього феномену іноді використовують і синонімічні поняття "психологічний клімат", "морально-психологічний клімат", "психологічна атмосфера" тощо.

До позитивних ознак соціально-психологічного клімату групи належать;

— наявність позитивної перспективи для групи і для кожного її індивіда;

— довіра і висока вимогливість членів групи один до одного;

— ділова критика, вільне висловлювання власної думки;

— відсутність тиску на підлеглих з боку керівників;

— достатня поінформованість про цілі та завдання групи;

— задоволеність працею й належністю до групи;

— усвідомлення відповідальності за стан справ у групі. Якість і продуктивність діяльності в групі залежать не тільки від її організованості, оснащеності, умов, а й від рівня групового розвитку, стану міжособистісних відносин, психологічної сумісності, згуртованості, стилю керівництва. Всі ці параметри формують морально-психологічний настрій у групі, що виявляється у взаєминах між людьми. Відомо, що саме товариська взаємодопомога, дружелюбність, взаємовиручка, позитивні емоції, простота відносин часто є основою досягнення високих результатів. За безпосередніх контактів у групі всі зв'язки між індивідами набувають емоційного забарвлення, зумовленого ціннісними орієнтаціями, моральними нормами, інтересами партнерів по взаємодії.

Засобами підтримання групової згуртованості є все, що сприяє єдності та стабільності групи. Передусім ці засоби забезпечують індивідуальні вигоди і результати, необхідні для задоволення особистих інтересів та інтересів групи. Водночас вони сприяють зменшенню непомірних індивідуальних витрат під час досягнення спільної мети, підтримують у кожного з групи очікування додаткових переваг від перебування в ній.

Досягнення групової згуртованості зумовлюють такі чинники:

— рівень емоційної привабливості, взаємної симпатії в міжособистісних стосунках. Чим більше індивідів подобається один одному, тим вищою є згуртованість групи;

— ступінь привабливості групи для індивідів, особливості групових цілей. Чим більше людей задоволених своїм перебуванням у групі, тим вища її згуртованість;

— спосіб взаємодії в групі і провідний соціальний мотив, тобто мотиваційна сфера згуртованості осіб групи. Йдеться про домінуючий у групі спосіб взаємодії;

— особливості та характеристики, які засвідчують подібність індивідів між собою. Найголовнішим аспектом щодо цього є ціннісний (близькість поглядів, ціннісних орієнтацій членів групи);

— спосіб прийняття рішення, стиль керівництва у групі. Колегіальний стиль керівництва, який відкриває простір для участі індивідів у розв'язанні проблем, виробленні групового рішення, є найефективнішим. Хоч за певних обставин ефективними можуть бути й інші стилі керівництва;

— статево-вікова структура групи. Згуртованість, здоровий соціально-психологічний клімат властиві неоднорідним за статево-віковими параметрами групам;

— автономність, відносна ізольованість групи. Оскільки абсолютна ізольованість негативно впливає на згуртованість групи, а звуження кола спілкування вичерпує його цінність, то для поліпшення психологічного клімату доцільно виходити за межі групових стосунків, налагоджувати контакти з іншими спільнотами.

Стабільність і згуртованість групи залежить від того, наскільки індивід має змогу самоствердитися, самовизначитися, знайти в ній емоційний захист. Отже, згуртованість групи є й індивідуальною цінністю, оскільки посилює задоволеність групою, стабілізує самооцінки, міжособистісні контакти, знижує тривожність індивідів. Вона не обов'язково передбачає постійність складу групи та одностайність при розв'язанні групових проблем. Головне, щоб згуртованість гарантувала ефективне функціонування групи при різноманітних думках і бажанні розв'язати завдання.

• Взаємозв'язок згуртованості і конфліктності. В будь-якій групі конфлікти є невід'ємним аспектом буття, їх класифікують за різними ознаками. За кількістю конфліктуючих сторін (учасників конфлікту) виокремлюють: конфлікти між особистістю і групою, внутрігрупові і між-групові конфлікти.

Конфлікти між особистістю і групою. Виявляються як суперечність між очікуваннями або вимогами окремої особистості й сформованими в групі нормами, цінностями, особливостями поведінки, способами виконання поставлених цілей, завдань.

Внутрігрупові конфлікти. Проявляються як порушення (дисгармонія) міжособистісних відносин у групі, руйнація рівноваги між структурами групи (комунікативною, статусною, рольовою, владною). Такий конфлікт є деструктивним процесом, зберігаючий собі сильне позитивне навантаження, оскільки може генерувати нові групові структури, створювати нові міжособистісні відносини, сприяти розвитку групи та ін. Внутрігрупові конфлікти зароджуються або як діадний міжособистісний конфлікт, що переростає діад ні межі, втягуючи всіх членів групи, створюючи нестерпну психологічну атмосферу, або як не-збігання принаймні двох точок зору стосовно певної проблеми. Якщо проблема має ділову основу, то другий шлях позитивно характеризує конфлікт, оскільки він каталізує пошук нових ідей та рішень.

Міжгрупові конфлікти. Виникають усередині формальних груп спільності (наприклад, між адміністрацією і профспілками), усередині неформальних груп, а також між формальними і неформальними групами.

Усі ці типи конфліктів можуть бути:

— управлінськими, економічними, творчими, педагогічними, сімейними. їх основою є проблемно-діяльнісна ознака;

— соціально-психологічними. Спричинені порушеннями в системі взаємин;

— емоційними. Виникають через емоційні стани;

— змістовими чи проблемними;

— довготривалими, швидкоплинними та ін.

Всередині групи конфлікти можуть виникати між стабільно існуючими мікрогрупами, взаємини між якими впливають на загальний психологічний клімат, продуктивність діяльності групи. Між мікрогрупами можуть існувати одиничні позитивні зв'язки. Часто мікрогрупи середнього і низького статусу орієнтуються у своїх діях на високостатусні. Тоді джерелом конфлікту може бути одна чи кілька осіб, у яких виникають конфліктні відносини з представниками інших мікрогруп. Можливі й нормативні групові конфлікти, пов'язані з феноменом групового тиску більшості на меншість (меншість не погоджується приймати норми і цінності більшості). Найчастіше внутрігрупові конфлікти спалахують між лідерами мікрогруп, або між неформальним лідером і керівником групи.

Групові конфлікти можуть виникати через непорозуміння стосовно знань, умінь, здібностей, особистісних якостей індивідів; емоційних, психічних та інших станів; мотивів, потреб, ціннісних орієнтацій; поглядів, переконань; очікувань, позицій; цілей, засобів, методів діяльності; технологічних, економічних та інших процесів; оцінок і самооцінок. Частоту їх зумовлює загальний рівень напруженості у групі.

Групові конфлікти можуть виконувати як позитивні, так і негативні функції, тобто бути конструктивними, сприяти згуртованості групи або деструктивними, спрямованими на розмежування членів групи, руйнацію зв'язків (табл. 16).

Психологічне вивчення групових конфліктів відбувається у координатах мотиваційного, когнітивного, діяльнісного, організаційного підходів.

Таблиця 15. Основні позитивні і негативні функції конфліктів у групі

• Мотиваційний підхід. Згідно з ним конфлікт є формою конфронтації, яка передбачає протиборство несумісних індивідуальних намірів, цілей, мотивів, інтересів, котрі відповідно скеровують поведінку сторін, що конфліктують. Сутність конфронтації розглядається при цьому як емоційна ворожість і як конкурентна боротьба, зумовлена прагненням досягти взаємовиключних цілей (у такій боротьбі сторони завдають одна одній шкоди). Представники цього підходу стверджують, що розв'язувати конфлікти можливо конструктивним і деструктивним шляхами. На їх погляд, конструктивна функція конфліктів полягає у попередженні "застою" індивідуальної, групової життєдіяльності, стимулюванні розвитку групи, усуненні джерела непорозумінь.

Чим у тіснішому контакті перебуває група, тим інтенсивніше розгортається конфлікт, оскільки висока частота взаємодії у групі сприяє інтенсифікації емоційних виявів індивідів. За таких обставин ворожість сприйматиметься як особлива небезпека. Тому у згуртованій групі конфлікт е особливо інтенсивним. Суттєво впливають на конструктивні чи деструктивні особливості конфлікту у внутрігрупових відносинах конфлікти з іншими групами. Адже зайняті безперервною зовнішньою боротьбою групи претендують на абсолютне залучення до неї всіх індивідів, тому вони орієнтовані на приглушення внутрішнього конфлікту. Виникнення внутрішнього конфлікту послаблює зовнішні позиції групи.

• Когнітивний підхід. Досліджує конфлікт в аспекті впливу сутнісного, суб'єктивного світу індивіда на його поведінку. Представники його головним вважають когнітивний конфлікт, виникнення і розвиток якого зумовлені структурою завдання, змістовими структурами протилежних сторін, узгодженістю використовуваних ними стратегій.

• Діяльнісний підхід. Зорієнтований на аналізі ефективності спільної діяльності людей і розвитку групи як головних чинників виникнення та перебігу внутрігрупового конфлікту. З'ясовуючи природу, сутність, особливості перебігу конфлікту, представники цього підходу концентруються на конфліктній ситуації (об'єктивна несумісність індивідуальних цілей і потреб учасників конфлікту) і конфліктній поведінці (система емоційно забарвлених дій учасників конфлікту, що утруднюють досягнення цілей сторонами, що конфліктують).

• Організаційний підхід. Застосовується до конфліктів у сфері управлінських відносин, які відображають суперництво сторін у вертикальному і горизонтальному зрізах: нарівні "керівник — підлеглий" і "керівник — інші керівники". Заслугою вчених, котрі надають перевагу цьому підходу, є обґрунтування шляхів розв'язання конфлікту, яке можливе на соціальному, міжособистісному, особистісно-психологічному рівнях:

— соціальний рівень розв'язання конфлікту. Зосереджується на використанні організаційних способів: зміна структури групи, впорядкування системи стимулювання праці, поліпшення умов праці тощо;

— міжособистісний рівень розв'язання конфлікту. Вимагає вникнення у психологічну сутність суперечностей між конфліктуючими сторонами, не надаючи переваги жодній із них;

— особистісно-психологічний рівень розв'язання конфлікту. Полягає у з'ясуванні як об'єктивних причин виникнення конфлікту, так і мотивів поведінки сторін (потреб та інтересів індивідів).

Виникненню і розвитку організаційних конфліктів у сфері управління запобігають правильний добір і розстановка кадрів з урахуванням їх професійних і психологічних якостей; авторитет керівника, належна організація діяльності; позитивні традиції в організації; об'єктивне оцінення та диференційоване стимулювання праці співробітників; соціально-професійне й соціально-психологічне навчання; зміцнення неформальних відносин; стабільний склад колективу та ін.

Більшість дослідників вважає, що конфлікти не лише бажані, а й необхідні у житті групи, адже вони сприяють вияву альтернативних суджень, впровадженню новітніх технологій, поширенню нової інформації та ін. Внутрігрупові конфлікти можуть мати такі наслідки:

— зміни мікроструктур групи (зміна складу і чисельності неформальних груп);

— формування нових лідерів і зниження впливу попередніх;

— звільнення групи від небажаних індивідів;

— пошук і "встановлення" зовнішнього ворога (часто — з метою згуртування групи);

— значні організаційні зміни в групі (корективи планів діяльності, розроблення нових засобів досягнення цілей та ін.);

— психологічні зміни, формулювання нових цілей, цінностей, мотивів;

— заміна керівника групи;

— припинення існування групи.

Конкретні способи й методи подолання внутрігрупових конфліктів залежать від об'єктивної ситуації, психічного стану сторін, що конфліктують (під час конфлікту характеризуються негативними психічними станами — високою психічною напруженістю, стресом, фрустрацією, високим рівнем тривожності, очікуванням можливих невдач, що позначається на формуванні мотивів, механізмах порівняння тощо).

Загальна характеристика динамічних процесів у малій групі. Дослідження малих груп має в якості своєї передумови характеристику деякої "статики" групи: визначення її кордонів, складу, композиції. Але природно, що головним завданням соціально-психологічного аналізу є вивчення тих процесів, які відбуваються в житті групи. Розгляд їх важливо з двох точок зору: по-перше, необхідно з'ясувати, як загальні закономірності спілкування та взаємодії реалізуються саме в малій групі, тому що тут створюється конкретна тканину комунікативних, інтерактивних і перцептивних процесів, по-друге, потрібно показати, яким є механізм, за допомогою якого мала група "доводить" до особистості всю систему суспільних впливів, зокрема, зміст тих цінностей, норм, установок, яке формується у великих групах. Разом з тим важливо виявити і зворотний рух, а саме: яким чином активність особистості в групі реалізує засвоєні впливу і здійснює певну віддачу. Значить, важливо дати як би розтин, зріз того, що відбувається в малих групах. Але це тільки один аспект проблеми. Інша, не менш важливе завдання полягає в тому, щоб показати, як розвивається група, які етапи вона проходить у своєму розвитку, як модифікуються на кожному з етапів різні групові процеси. Тому репертуар тих явищ, які можуть бути віднесені до динамічних процесів малої групи, набагато ширше, ніж він визначався, наприклад, у школі групової динаміки.

Тут доречно сказати про те, що сам термін "групова динаміка" може бути вжитий (і дійсно вживається) у трьох різних значеннях. Насамперед даним терміном позначається певний напрям дослідження малих груп в соціальній психології, тобто школа К. Левіна. Природно, що при цьому мається на увазі не тільки набір досліджуваних у цій школі проблем, але і весь властивий їй концептуальний лад, тобто певна форма вирішення цих проблем. Друге значення терміна пов'язане з позначенням певних методик, якими можна користуватися при вивченні малих груп і які переважно були розроблені в школі Левіна. Однак ці методики надалі часто використовуються і в інших теоретичних схемах, тому друге значення терміна не обов'язково прив'язане до школи Левіна, а скоріше до специфічних видів лабораторного експерименту, в ході якого виявляються різні характеристики груп. "Групова динаміка" в даному випадку - особливий вид лабораторного експерименту, спеціально призначений для вивчення групових процесів. Але може бути і третє вживання поняття, коли терміном "групова динаміка" позначається на відміну від статики групи сукупність тих динамічних процесів, які одночасно відбуваються в групі в якусь одиницю часу і які знаменують собою рух групи від стадії до стадії, т.е . її розвиток.

Найважливішими з таких процесів є наступні. Насамперед процес утворення малих груп, причому сюди можуть бути віднесені не тільки безпосередні способи формування групи, а й такі психологічні механізми, які роблять групу групою, наприклад феномен групового тиску на індивіда (який в традиційній соціальній психології до "груповий динаміці" не відноситься) . Далі, це традиційно розглядаються в "груповий динаміці" процеси групової згуртованості, лідерства та прийняття групових рішень з тією поправкою, що вся сукупність процесів управління групою і керівництва нею не вичерпується лише феноменом лідерства та прийняттям групового рішення, а включає в себе ще багато механізмів. Інший аспект динамічних процесів представлений явищами групового життя, виникаючими при розвитку спільної діяльності (феномени, супутні йому, вимагають окремого розгляду). Як своєрідний підсумку розвитку групи може бути розглянуто становлення такої специфічної її стадії, як колектив. Процеси утворення колективу - в соціально-психологічному розрізі - можуть бути тому віднесені також до динамічних процесів, що відбуваються в групі.

Освіта малої групи. При характеристиці процесів, пов'язаних з утворенням малих груп, слідуючи прийнятим принципом, будемо мати на увазі лише процес утворення реальних природних малих груп. Оскільки вони існують в самих різних сферах суспільного життя, способи їх утворення дуже різні. Найчастіше вони визначаються зовнішніми по відношенню до групи факторами, наприклад, умовами розвитку будь-якого соціального інституту чи організації, в рамках яких виникає мала група. У більш широкому сенсі можна сказати, що мала група задається певною потребою суспільного розподілу праці і взагалі функціонування суспільства. Так, виробнича бригада створюється у зв'язку з виникненням нового виробництва, шкільний клас - у зв'язку з приходом нового покоління в систему освіти, спортивна команда - у зв'язку з розвитком спорту в якійсь установі, районі і т.д. У всіх цих випадках причини виникнення малої групи лежать поза нею і поза індивідів, що її утворюють, у більш широкій соціальній системі. Саме тут створюється деяка система приписів щодо структури групи, розподілу ролей і статусів, нарешті, цілі групової діяльності. Всі ці фактори поки ще не мають нічого спільного з психологічними механізмами утворення групи, вони є передумови її існування, сукупність зовнішніх обставин, що обумовлюють виникнення групи.

Друга частина питання: як здійснюється психологічний оформлення цієї виниклої, заданої зовнішніми обставинами групи, перетворення її в таку спільність, якій властиві всі психологічні характеристики групи? Іншими словами, це питання про те, як зовні задана група стає групою в психологічному значенні цього слова. При такому підході до питання знімається проблема, неодноразово виникала в історії соціальної психології, а саме: що змушує людей об'єднуватися в групи? Відповіді, які давалися на це питання, звичайно абстрагувалися від реального факту виникнення групи у зв'язку певними потребами суспільства, тобто намагалися пояснити соціальний процес (а виникнення соціальних груп є соціальний процес) чисто психологічними причинами. Соціальні групи, у тому числі малі, дано соціального психолога як об'єкт дослідження, і його завдання - крок за кроком простежити факт перетворення об'єктивно виникли груп в справді психологічну спільність. На цьому шляху виникають дві можливості для досліджень.

Перша, коли досліджується питання про прийняття вже існуючих норм групового життя кожним знову вступає в неї індивідом. Це не стільки проблема власне утворення групи, скільки "підключення" до неї нового члена. У цьому випадку аналіз можна звести до дослідження феномену тиску групи на індивіда, підпорядкування його групою.

Друга, коли вивчається процес становлення групових норм і цінностей за умови одночасного вступу до групи багатьох індивідів і подальше все більш повне прийняття цих норм, поділ усіма членами групи групових цілей. У цьому випадку аналіз можна звести до вивчення формування групової згуртованості.

Хоча перша можливість в традиційній соціальній психології була реалізована не в рамках групової динаміки, а в окремої гілки, що отримала назву дослідження конформізму, важливо уважно проаналізувати характер цих досліджень, щоб більш точно визначити місце проблеми конформізму в новому підході до вивчення малих груп.

Те ж можна сказати і про груповий згуртованості. Традиційно і вона досліджувалася не як умова розвитку реальних соціальних груп, а як деяка загальна, абстрактна характеристика всякої, у тому числі, лабораторної групи. Обидва ці явища необхідно переосмислити з точки зору процесу перетворення створеної зовнішніми обставинами групи на психологічну спільність людей, в рамках якої організовується їх діяльність, не просто як зовні приписане, але як "привласнена" групою. Точніше, мабуть, в даному випадку говорити не про освіту, а про формування малої групи.

Феномен групового тиску. Цей феномен отримав в соціальній психології найменування феномена конформізму. Саме слово "конформізм" має в звичайній мові абсолютно певний зміст і означає "пристосуванство". На рівні буденної свідомості феномен конформізму давно зафіксований у казці Андерсена про голого короля (Кон, 1967). Тому в повсякденній мові поняття набуває певний негативний відтінок, що вкрай шкодить дослідженням, особливо якщо вони ведуться на прикладному рівні. Справа ускладнюється ще й тим, що поняття "конформізм" придбало специфічний негативний відтінок у політиці як символ угодовства і примиренства. Щоб якось розвести ці різні значення, в соціально-психологічній літературі частіше говорять не про конформізм, а про конформності або конформному поведінці, маючи на увазі чисто психологічну характеристику позиції індивіда стосовно позиції групи, прийняття або відкидання ним певного стандарту, думки, властивого групі , міру підпорядкування індивіда груповому тиску. У роботах останніх років часто вживається термін "соціальний вплив". Протилежними конформності поняттями є поняття "незалежність", "самостійність позиції", "стійкість до груповому тиску" і т.п. Навпаки, подібними поняттями можуть бути поняття "однаковість", "умовність", хоча в них міститься і інший відтінок. Единбурзі, наприклад, теж означає прийняття певних стандартів, але прийняття, здійснюване не в результаті тиску.

Конформність констатується там і тоді, де і коли фіксується наявність конфлікту між думкою індивіда і думкою групи і подолання цього конфлікту на користь групи. Міра конформності - це міра підпорядкування групі в тому випадку, коли протиставлення думок суб'єктивно сприймалося індивідом як конфлікт. Розрізняють зовнішню конформність, коли думка групи приймається індивідом лише зовні, а на ділі він продовжує йому чинити опір, і внутрішню (іноді саме це і називається справжнім конформізмом), коли індивід дійсно засвоює думку більшості. Внутрішня конформність і є результат подолання конфлікту з групою на її користь.

У дослідженнях конформності виявилася ще одна можлива позиція, яку виявилося доступним зафіксувати на експериментальному рівні. Це - позиція негативізму. Коли група чинить тиск на індивіда, а він у всьому чинить опір цьому тиску, демонструючи на перший погляд вкрай незалежну позицію, у що б то не стало заперечуючи всі стандарти групи, то це і є випадок негативізму. Лише на перший погляд негативізм виглядає як крайня форма заперечення конформності. Насправді, як це було показано в багатьох дослідженнях, негативізм не їсти справжня незалежність. Навпаки, можна сказати, що це є специфічний випадок конформності, так би мовити, "конформність навиворіт": якщо індивід ставить своєю метою будь-яку ціну протистояти думку групи, то він фактично знову залежить від групи, бо йому доводиться активно продукувати антігрупповое поведінку, антігрупповую позицію або норму, тобто бути прив'язаним до групового думку, але лише з протилежним знаком (численні приклади негативізму демонструє, наприклад, поведінка підлітків). Тому позицією, яка протистоїть конформності, є не негативізм, а самостійність, незалежність.

Вперше модель конформності була продемонстрована у відомих експериментах С. Аша, здійснених в 1951 р. Експерименти ці вважаються класичними, незважаючи на те, що вони піддалися досить серйозній критиці. Групі студентів пропонувалося визначити довжину пропонованої лінії. Для цього кожному давалися дві картки - в ліву і праву руки. На картці в лівій руці був зображений один відрізок прямої, на картці в правій руці - три відрізки, причому лише один з них по довжині рівний відрізку на лівій картці. Піддослідним пропонувалося визначити, який з відрізків правою картки дорівнює по довжині відрізку, зображеному на лівій картці. Коли завдання виконувалося індивідуально, все вирішували завдання вірно. Сенс експерименту полягав у тому, щоб виявити тиск групи на думку індивідів методом "підставний групи". Експериментатор заздалегідь вступав у змову з усіма учасниками експерименту, крім одного ("наївного суб'єкта"). Суть змови полягала в тому, що при послідовному пред'явленні всім членам "підставний" групи відрізка лівої картки вони давали завідомо неправильний відповідь, називаючи цей відрізок рівним більш короткому або більш довгому відрізку правою картки. Останнім відповідав "наївний суб'єкт", і було важливо з'ясувати, чи втримається він у власній думці (яке в першій серії при індивідуальному рішенні було правильним) або піддасться тиску групи. В експерименті Аша більше однієї третини (37%) "наївних суб'єктів" дали помилкові відповіді, тобто продемонстрували конформне поведінку. У наступних інтерв'ю їх запитували, як суб'єктивно переживалася задана в експерименті ситуація. Всі випробовувані стверджували, що думка більшості тисне вельми сильно, і навіть "незалежні" зізнавалися, що протистояти думку групи дуже важко, так як усякий раз здається, що помиляєшся саме ти.

Існують численні модифікації експериментальної методики Аша (наприклад, методика Р. Крачфілда), але суть її залишається незмінною - це метод "підставної групи", причому сама група набрана спеціально для цілей експерименту в умовах лабораторії. Тому всі спроби дати пояснення як самому феномену, так і ступеня конформності різних індивідів повинні враховувати цю істотну особливість групи. На підставі самозвітів досліджуваних та висновків, побудованих експериментаторами, було виявлено численні залежності. Хоча на основі власних оцінок результатів експерименту випробуваними причина податливості вбачалися в їх особистих особливостях (або у зв'язку з низькою самооцінкою, або завдяки визнанню якихось дефектів власного сприйняття), в більшості пояснень дослідниками було прийнято, що конформність не їсти строго особистісна характеристика індивіда. Конеч-но, і ці показники досить значимі; наприклад, було встановлено, що на ступінь конформності впливають і менш розвинений інтелект, і більш низький рівень розвитку самосвідомості, і багато інших обставини подібного штибу. Однак настільки ж певним був й інший висновок, а саме, що ступінь конформності залежить і від таких факторів, як характер ситуації експерименту і склад, структура групи. Однак роль саме цих характеристик була з'ясована до кінця.

До найважливіших причин цього відноситься насамперед лабораторний характер групи, що не дозволяє повною мірою врахувати такий фактор, як значущість для індивіда висловлюваного думки. Проблема значущості ситуації взагалі дуже гостро стоїть перед соціальною психологією. У даному контексті проблема значимості має як мінімум дві сторони. З одного боку, можна поставити питання про те, чи означає для індивідів пропонований матеріал? В експериментах Аша - це відрізки різної довжини. Легко припустити, що порівняння довжин цих відрізків - мало значуще завдання. У ряді експериментів матеріал варіювався, зокрема, замість довжин відрізків порівнювали площі геометричних фігур і т.д. Всі ці модифікації можуть, звичайно, сприяти тому, щоб матеріал для порівняння був підібраний більш значимий. Але проблема значимості у всій її повноті цим все одно не вирішується, бо вона має й інший бік.

 Значущою в повному розумінні цього слова є для особистості ситуація, сполучена з реальною діяльністю, з реальними соціальними зв'язками цієї особистості. Значимість в цьому сенсі не можна взагалі підвищити перебиранням предметів для порівняння. Конформність, виявлена ??при вирішенні таких завдань, може не мати нічого спільного з тим, як поведе себе індивід в якихось значно складніших ситуаціях його реального життя: можна легко поступитися групі при порівнянні довжини ліній, площ геометричних фігур і пр., але зберегти незалежність думки у випадку, наприклад, конфлікту з безпосереднім начальником. Більшість критиків справедливо відзначають, що результати експериментів Аша взагалі не можуть бути поширені на реальні ситуації, оскільки "група" тут - не реальна соціальна група, а просте безліч людей, зібраних спеціально для експерименту. Тому справедливо стверджувати, що тут вивчається не тиск групи на індивіда, а ситуація присутності сукупності осіб, тимчасово об'єднаних для виконання поставленого експериментатором завдання. 

 Іншою причиною критики розглянутих експериментів є настільки ж абстрактна природа беруть участь індивідів. На цю особливість експериментів вказував, наприклад, Р.Бейлс, який гостро ставив питання про те, що про індивідів в експериментах Аша відомо дуже мало. Можна, звичайно, провести випробовуваних з різних особистісним тестів і з'ясувати розподіл серед них різних особистісних характеристик. Але мається на увазі не ця сторона справи, а соціальні характеристики індивідів - хто вони, які їхні цінності, переконання і пр. Відповісти на це питання не можна, не відповівши на перше питання, що за група мається на увазі. Але навіть і чисто індивідуальні особливості піддослідних можуть мати певне значення; проте вони недостатньо враховувалися. Один з дослідників, наприклад, припустив, що в експериментах Аша різні індивіди демонстрували різні види конформності: це могла бути як конформність до групи, так і конформність до експериментатору. Розглянуті вище ефекти, що виникають в ході лабораторного соціально-психологічного експерименту, проявляють себе в даному випадку в повному обсязі: можуть проявитися і "предвосхищающая оцінка", і "Розенталь-ефект" і т.д. 

 Проте ще більш глибокі міркування, які вимагають подальшого обговорення експериментів по конформізму, висловлені у зв'язку з тим, що сама модель можливих варіантів поведінки, яка приймається Ашем, вельми спрощена, тому що в ній фігурують лише два типи поведінки: конформне і неконформное. Але така модель допустима лише в лабораторній групі, яка є "дифузної», не згуртованої значущими характеристиками спільної діяльності. У реальних же ситуаціях такої діяльності може виникнути третя, взагалі не описаний Ашем тип поведінки. Він не буде простим з'єднанням рис конформного і неконформностью поведінки (такий результат можливий і в лабораторній групі), але буде демонструвати свідоме визнання особистістю норм і стандартів групи. Тому насправді існують не два, а три типи поведінки (Петровський, 1973): 1) внутригрупповая сугестивність, тобто безконфліктне прийняття думки групи, 2) конформність - усвідомлене зовнішнє згоду при внутрішньому розходженні; 3) колективізм, або коллективистическое самовизначення, - відносне однаковість поведінки внаслідок свідомої солідарності особистості з оцінками і завданнями колективу. Хоча проблема колективізму - спеціальна проблема, в даному контексті необхідно підкреслити, що феномен групового тиску як один з механізмів формування малої групи (точніше, входження індивіда до групи) неминуче залишиться формальної характеристикою групового життя доти, поки при його виявленні не будуть враховані змістовні характеристики групової діяльності, що задають особливий тип відносин між членами групи. Що ж стосується традиційних експериментів з виявлення конформності, то вони зберігають значення як експерименти, що дозволяють констатувати наявність самого феномена. 

 Подальші дослідження феномена конформності привели до висновку про те, що тиск на індивіда може надавати не тільки більшість групи, але і меншість. Відповідно М. Дойчем і Г. Джерардом були виділені два види групового впливу: нормативне (коли тиск чинить більшість, і його думка сприймається членом групи як норма) та інформаційне (коли тиск чинить меншість, і член групи розглядає його думку лише як інформацію, на основі якої він повинен сам здійснити свій вибір). Таким чином, проблема впливу більшості і меншості, проаналізована С. Московією, має велике значення і в контексті малої групи. 

 Групова згуртованість.  Другою стороною проблеми формування малої групи є проблема групової згуртованості. У даному випадку досліджується сам процес формування особливого типу зв'язків в групі, які дозволяють зовні задану структуру перетворити на психологічну спільність людей, в складний психологічний організм, що живе за своїми власними законами. 

 Проблема групової згуртованості також має солідну традицію її дослідження, яка спирається на розуміння групи насамперед як деякої системи міжособистісних відносин, що мають емоційну основу. Незважаючи на наявність різних варіантів інтерпретації згуртованості, ця загальна вихідна посилка присутній по всіх випадках. Так, в руслі соціометричного напрямки згуртованість прямо пов'язувалася з таким рівнем розвитку міжособистісних відносин, коли в них високий відсоток виборів, заснованих на взаємній симпатії. Соціометрія запропонувала спеціальний "індекс групової згуртованості", який обчислювався як відношення кількості взаємних позитивних виборів до загального числа можливих виборів:

С  _гр  = Сг (+) N,

 де С - згуртованість, г (+) - позитивний вибір, N - число членів групи. (Лекції за методикою конкретних соціальних досліджень, 1972. С. 168.) Змістовна характеристика взаємних позитивних виборів тут, як і взагалі при примі-нении соціометричною методики, опущена. "Індекс групової згуртованості" є строго формальна характеристика малої групи. 

 Інший підхід був запропонований Л. Фестінгер, коли згуртованість аналізувалася на основі частоти і міцності комунікативних зв'язків, що виявляються в групі. Буквально згуртованість визначалася як "сума всіх сил, діючих на членів групи, щоб утримувати їх в ній". Вплив школи Левіна на Фестингера додало особливий зміст цього твердження: "сили" інтерпретувалися або як привабливість групи для індивіда, або як задоволеність членством в групі. Але і привабливість, і задоволеність аналізувалися за допомогою виявлення суто емоційного плану відносин групи, тому, незважаючи на інший проти соціометрією підхід, згуртованість і тут представлялася як деяка характеристика системи емоційних переваг членів групи. 

 Була, правда, запропонована і інша програма дослідження згуртованості, пов'язана з роботами Т. Ньюкома, який вводить особливе поняття "згоди" і при його допомозі намагається інтерпретувати згуртованість. Він висуває нову ідею в порівнянні з тими, які містилися в підходах Морено і Фестингера, а саме, ідею необхідності виникнення подібних орієнтації членів групи по відношенню до якихось значущим для них цінностям. Безперечна продуктивність цієї ідеї, на жаль, виявилася девальвованої, оскільки подальший її розвиток потрапило в жорстку схему теорії поля. Розвиток східних орієнтації, тобто досягнення згоди, мислилося як зняття напружень у поле дії індивідів, причому зняття це здійснюється на основі певних емоційних реакцій індивідів. Хоча і з застереженнями, але думка про емоційній основі згуртованості виявилася основоположною і в цьому варіанті пояснення. 

 Існує цілий ряд експериментальних робіт з виявлення групової згуртованості або, як часто їх позначають, з виявлення групової єдності. З них треба назвати дослідження А. Бейвеласа, в яких особливе значення надається характеру групових цілей. Операціональні мети групи - це побудова оптимальної системи комунікацій; символічні цілі групи - це цілі, що відповідають індивідуальним намірам членів групи. Згуртованість залежить від реалізації і того, і іншого характеру цілей. Як бачимо, інтерпретація феномена стає тут багатшими. 

 Логічно уявити собі новий підхід до дослідження згуртованості, якщо він буде спиратися на прийняті принципи розуміння групи і, зокрема, на ідею про те, що головним інтегратором групи є спільна діяльність її членів. Тоді процес формування групи та її подальшого розвитку постає як процес все більшого згуртовування цієї групи, але аж ніяк не на основі збільшення лише емоційної її привабливості, а на основі все більшого включення індивідів в процес спільної діяльності. Для цього виявляються інші підстави згуртованості. Щоб краще зрозуміти їх природу, слід сказати, що мова йде саме про згуртованість групи, а не про сумісність людей у ??групі. Хоча сумісність і згуртованість тісно пов'язані, кожне з цих понять позначає різний аспект характеристики групи. Працює з членів групи означає, що даний склад групи можливий для забезпечення виконання групою її функцій, що члени групи можуть взаємодіяти. Згуртованість групи означає, що даний склад групи не просто можливий, але що він інтегрований найкращим чином, що в ньому досягнута особливий ступінь розвитку відносин, а саме такий ступінь, при якій всі члени групи в найбільшій мірі поділяють цілі групової діяльності та ті цінності, які пов'язані з цією діяльністю. Ця відмінність згуртованості від сумісності підвело нас до розуміння істоти згуртованості в рамках принципу діяльності. 

 У вітчизняній соціальній психології нові принципи дослідження згуртованості розроблені А.В. Петровським. Вони складають частину єдиної концепції, названої раніше "стратометрический концепцією групової активності", а пізніше - "теорією діяльнісного опосередкування міжособистісних відносин в групі". Основна ідея полягає в тому, що всю структуру малої групи можна уявити собі як що складається з трьох (в останній редакції чотирьох) основних шарів, або, в іншій термінології, "страт": зовнішній рівень групової структури, де дані безпосередні емоційні міжособистісні відносини, т . е. те, що традиційно вимірювалося соціометрією; другий шар, що представляє собою більш глибоке освіту, що позначається терміном "ціннісно-орієнтаційна єдність" (Цоя), яке характеризується тим, що відносини тут опосередковані спільною діяльністю, вираженням чого є збіг для членів групи орієнтації на основні цінності , що стосуються процесу спільної діяльності. Соціометрія, побудувавши свою методику на основі вибору, не показувала, як зазначалося, мотивів цього вибору. Для вивчення другого шару (Цоя) потрібна тому інша методика, що дозволяє розкрити мотиви вибору. Теорія ж дає ключ, за допомогою якого ці мотиви можуть бути виявлені: це - збіг ціннісних орієнтації, що стосуються спільної діяльності. Третій шар групової структури розташований ще глибше і передбачає ще більше включення індивіда в спільну групову діяльність: на цьому рівні члени групи поділяють цілі групової діяльності, і, отже, тут можуть бути виявлені найбільш серйозні, значимі мотиви вибору членами групи один одного. Можна припустити, що мотиви вибору на цьому рівні пов'язані з прийняттям також загальних цінностей, але більш абстрактного рівня: цінностей, пов'язаних з більш загальним ставленням до праці, до оточуючих, до світу. Цей третій шар відносин був названий "ядром" групової структури. 

 Все сказане має безпосереднє відношення до розуміння згуртованості групи. Ця характеристика постає тут як певний процес розвитку внутрішньогрупових зв'язків, відповідний розвитку групової діяльності. Три шари групових структур можуть одночасно бути розглянуті і як три рівні розвитку групи, зокрема, три рівня розвитку групової згуртованості. На першому рівні (що відповідає поверхневому шару внутрішньогрупових відносин) згуртованість дійсно виражається розвитком емоційних контактів (В). На другому рівні (що відповідає другому шару - Цоя) відбувається подальше згуртування групи, і тепер це виражається в збігу у членів групи основної системи цінностей, пов'язаних з процесом спільної діяльності (Б). На третьому рівні (що відповідає "ядерному" шару внутрішньогрупових відносин) інтеграція групи (а значить, і її згуртованість) виявляється в тому, що всі члени групи починають поділяти спільні цілі групової діяльності (А). 

 Суттєвим моментом при цьому виступає та обставина, що розвиток згуртованості здійснюється не за рахунок розвитку лише комунікативної практики (як, скажімо, це було у Ньюкома), але на основі спільної діяльності. Крім того, єдність групи, виражене в єдності ціннісних орієнтації членів групи, інтерпретується не просто як подібність цих орієнтації, але і як втілення цієї схожості в тканину практичних дій членів групи. При такій інтерпретації згуртованості обов'язковий третій крок в аналізі, тобто перехід від встановлення єдності ціннісних орієнтації до встановлення ще більш високого рівня єдності - єдності цілей групової діяльності як вираження згуртованості. "Якщо кожен з вищеназваних феноменів згуртованості є показником інтегроване ™ лише окремих пластів і прошарків внутрішньогрупової активності, то спільність мети, будучи детермінантою всіх їх разом узятих, може служити референтом дійсного єдності групи як цілого" (Донцов, 1979). Можна вважати, звичайно, що збіг цілей групової діяльності є в той же самий час і вищий рівень ціннісного єдності групи, оскільки самі цілі спільної діяльності є також певна цінність. Таким чином, у практиці дослідження згуртованість повинна бути проаналізована і як збіг цінностей, що стосуються предмета спільної діяльності, і як свого роду "деятельностное втілення" цього збігу. 

 Експеримент А. І. Донцова, проведений в 14 московських середніх школах, мав на меті виявити, як в роботі вчителів збігаються уявлення про цінність діяльності з реальним втіленням їх у повсякденній практиці викладання і виховання. Виявлялися два пласти згуртованості: згуртованість, демонстрована при оцінці "еталонного" учня, і згуртованість, демонстрована при оцінці реальних учнів. У результаті дослідження було отримано висновок, що спільність оцінок реальних учнів, дана вчителями однієї школи, вище, ніж узгодженість їх уявлень про еталоні учня, тобто згуртованість у реальній діяльності виявилася вище, ніж згуртованість, регистрируемая лише як збіг думок (бо ставленням до еталону може бути тільки думка, але не реальна діяльність). 

 Друга частина дослідження дала досить цікавий результат. Коли оцінюванню піддавалися учні, а колеги-вчителі, то єдність ціннісних уявлень виявилося вище в тому випадку, коли мова йшла саме про еталоні вчителя, і нижче, коли давалися оцінки реальним колегам. Інтерпретація цього факту знову підтверджує основний принцип: конкретним предметом діяльності вчителя не є інший вчитель - колега, тому оцінювання його, а значить, і збіг такого роду цінностей не є параметр безпосередньої конкретної діяльності даної групи. Навпаки, еталонний колега більшою мірою виявився цінністю, включеної в безпосередню практику роботи вчителя. (Образ такого "еталонного" колеги виникає, наприклад, на різних методичних конференціях, зборах "предметників".) Таким чином, була підтверджена гіпотеза дослідження про те, що дійсна інтеграція групи (а, отже, і її згуртованість) здійснюється насамперед у ході спільну діяльність (Донцов, 1979). 

 Таке розуміння згуртованості дозволяє по-новому підійти до факту формування малої групи. Виникнувши завдяки зовнішнім обставинам, мала група "переживає" тривалий процес свого становлення в якості психологічної спільності. Найважливішим змістом цього процесу є розвиток групової згуртованості. У ході цього розвитку група не просто продукує деякі норми і цінності, а члени її не просто засвоюють їх. Здійснюється набагато глибша інтеграція групи, коли цінності про предметну діяльності групи все більшою мірою розділяються окремими індивідами, не тому, що вони їм більше або менше "подобаються", а тому, що індивіди включені в саму їх спільну діяльність. Діяльність же ця стає настільки значущою в житті кожного члена групи, що він приймає її цінності не під впливом розвитку комунікацій, переконання, але самим фактом свого все більш повного і активного включення в діяльність групи. Головною детермінантою освіти групи в психологічному значенні цього слова виступає спільна діяльність. Вона є, таким чином, не тільки зовні задана умова існування даної групи, а й внутрішня підстава її існування. 

 Лідерство і керівництво в малих групах.  При характеристиці динамічних процесів в малих групах, природно, виникає питання про те, як група організується, хто бере на себе функції її організації, який психологічний малюнок діяльності з управління групою? Проблема лідерства та керівництва є однією з кардинальних проблем соціальної психології, бо обидва ці процеси не просто ставляться до проблеми інтеграції групової діяльності, а психологічно описують суб'єкта цієї інтеграції. Коли проблема позначається як "проблема лідерства", то цим лише віддається данина соціально-психологічної традиції, пов'язаної з дослідженням даного феномена. У сучасних умовах проблема повинна бути поставлена ??значно ширше, як проблема керівництва групою. Тому вкрай важливо зробити насамперед термінологічні уточнення і розвести поняття "лідер" і "керівник". У російській мові для позначення цих двох різних явищ існують два спеціальних терміни (так само, втім, як і в німецькому, але не в англійській мові, де "лідер" вживається в обох випадках) і визначені відмінності у змісті цих понять. При цьому не розглядається вживання поняття "лідер" в політичній термінології. Б.Д. Паригін називає такі відмінності лідера і керівника: 1) лідер в основному покликаний здійснювати регуляцію міжособистісних відносин у групі, в той час як керівник здійснює регуляцію офіційних відносин групи як певної соціальної організації, 2) лідерство можна констатувати в умовах мікросередовища (якою і є мала група ), керівництво - елемент макросередовища, тобто воно пов'язане з усією системою суспільних відносин; 3) лідерство виникає стихійно, керівник всякої реальної соціальної групи або призначається, або обирається, але так чи інакше цей процес не є стихійним, а, навпаки, цілеспрямованим, здійснюваним під контролем різних елементів соціальної структури; 4 ) явище лідерства менш стабільно, висування лідера у великій мірі залежить від настрою групи, в той час як керівництво - явище більш стабільне; 5) керівництво підлеглими на відміну від лідерства має набагато більш визначеною системою різних санкцій, яких в руках лідера немає; 6) процес прийняття рішення керівником (і взагалі в системі керівництва) значно більш складний і опосередкований безліччю різних обставин і міркувань, не обов'язково вкорінені в даній групі, в той час як лідер приймає більш безпосередні рішення, що стосуються групової діяльності; 7) сфера діяльності лідера - в основному мала група, де він і є лідером, сфера дії керівника ширше, оскільки він представляє малу групу в більш широкій соціальній системі (Паригін, 1971. С. 310-311). Ці відмінності (з деякими варіантами) називають і інші автори. 

 Як видно з наведених міркувань, лідер і керівник мають проте справу з однопорядкові типом проблем, а саме, вони покликані стимулювати групу, націлювати її на вирішення певних завдань, піклуватися про засоби, за допомогою яких ці завдання можуть бути вирішені. Хоча за походженням лідер і керівник розрізняються, в психологічних характеристиках їх діяльності існують загальні риси, що й дає право при розгляді проблеми часто описувати цю діяльність як ідентичну, хоча це, строго кажучи, не є цілком точним. Лідерство є чисто психологічна характеристика поведінки певних членів групи, керівництво більшою мірою є соціальна характеристика стосунків у групі, насамперед з точки зору розподілу ролей управління та підпорядкування. На відміну від лідерства керівництво виступає як регламентований суспільством правовий процес (Соціальна психологія та соціальне планування, 1973. С. 84). Щоб вивчити психологічний зміст діяльності керівника, можна використовувати знання механізму лідерства, але одне знання цього механізму ні в якому разі не дає повної характеристики діяльності керівника. 

 Тому послідовність в аналізі даної проблеми має бути саме такою: спочатку виявлення загальних характеристик механізму лідерства, а потім інтерпретація цього механізму в рамках конкретної діяльності керівника. 

 Лідером є такий член малої групи, який висувається в результаті взаємодії членів групи для організації групи при вирішенні конкретної задачі. Він демонструє більш високий, ніж інші члени групи, рівень активності, участі, впливу в рішенні даної задачі. Таким чином, лідер висувається в конкретній ситуації, приймаючи на себе певні функції. Інші члени групи приймають лідерство, тобто будують з лідером такі відносини, які припускають, що він буде вести, а вони будуть відомими. Лідерство необхідно розглядати як групове явище: лідер немислимий поодинці, він завжди даний як елемент групової структури, а лідерство є система відносин у цій структурі. Тому феномен лідерства відноситься до динамічних процесів малої групи. Цей процес може бути досить суперечливим: міра домагань лідера і міра готовності інших членів групи прийняти його провідну роль можуть не збігатися. 

 З'ясувати дійсні можливості лідера - значить з'ясувати, як сприймають лідера інші члени групи. Міра впливу лідера на групу також не є величиною постійною, при певних обставинах лідерські можливості можуть зростати, а за інших, навпаки, знижуватися (Кричевський, Рижак, 1985). Іноді поняття лідера ототожнюється з поняттям "авторитет", що не цілком коректно: звичайно, лідер виступає як авторитет для групи, але не всякий авторитет обов'язково означає лідерські можливості його носія. Лідер повинен організувати рішення якоїсь задачі, авторитет такої функції не виконує, він просто може виступати як приклад, як ідеал, але зовсім не брати на себе рішення задачі. Тому феномен лідерства - це вельми специфічне явище, не описується ніякими іншими поняттями. 

  Процес прийняття групового рішення.  Процес прийняття групового рішення тісно пов'язаний з проблемою лідерства і керівництва, тому що прийняття рішення - одна з важливих функцій керівника, а організація групи на прийняття такого рішення - особливо складна функція. Той факт, що групові рішення у багатьох випадках є більш ефективними, ніж індивідуальні, відзначався неодноразово. У сучасних умовах, коли діяльність груп активізується в багатьох ланках суспільного організму, ця проблема набуває особливої ??актуальності. Не тільки в соціальній психології, але і в повсякденній практиці розроблені різні методи прийняття групових рішень, і справа науки - виявити повною мірою їх можливості. 

 Однак, перш ніж говорити про конкретні форми прийняття групових рішень, необхідно усвідомити собі деякі принципові питання, на які повинна відповісти соціальна психологія, досліджуючи цю проблему. 

 Головні з цих питань такі: що таке взагалі "групове рішення", іншими словами, як об'єднуються індивідуальні думки членів групи в єдине рішення? Яку роль у процесі прийняття групового рішення грає попередня йому дискусія? Чи справді завжди групове рішення краще, ніж індивідуальне, і якщо так, то в яких випадках воно краще? Нарешті, які наслідки для групи прийняття спільного рішення і яке значення цього факту для кожного індивіда, що брав у ньому участь? Кожен з цих питань так чи інакше вставав в соціальній психології, але досліджені вони неоднаково. 

 Так, найбільш досліджена роль групової дискусії, що передує прийняттю групового рішення. На експериментальному рівні ця проблема, як і інші питання групової динаміки, була вивчена Левіним. Експеримент був здійснений в США в роки другої світової війни і мав прикладне значення. В умовах економічних труднощів у зв'язку з військовою ситуацією в США знизилася кількість харчових продуктів, що у мережу. Замість м'яса населенню пропонувалися численні субпродукти, однак домогосподарки бойкотували їх купівлю. Мета експериментального дослідження Левіна полягала в тому, щоб порівняти ефективність впливу на думку домогосподарок традиційної форми, використовуваної рекламою (лекції), і нової форми - вироблення власного групового рішення на основі групової дискусії. Було створено шість груп добровольців-домогосподарок з Червоного Хреста, кожна група з 13 - 17 чоловік. Деяким з цих груп були прочитані лекції про користь субпродуктів і про бажаність їх покупки, а в інших групах була проведена дискусія з цих же питань. Через тиждень були проведені інтерв'ю з метою з'ясувати, наскільки змінилися думки домогосподарок. У групах, що слухали лекції, було зареєстровано 3% зміни думок, в групах, де пройшли групові дискусії, - 32%. 

 Левін запропонував наступну психологічну інтерпретацію отриманого результату. На лекції домогосподарки пасивно слухали пропоновані міркування, вони інтерпретували викладаються їм факти у світлі власного минулого досвіду. Після лекції вони мали два варіанти поведінки: купувати чи не купувати субпродукти. У момент лекції рішення не було прийнято, і тому ніякої підтримки групою на користь прийняття рішення вони не мали; в групі не виникло соціальної норми, якою б надалі слідували члени цієї групи. Тому зміна думки базувалося виключно на ефективності переконання, а вона виявилася невисокою. Навпаки, в ході групової дискусії кожен член групи відчував себе включеним в ухвалення рішення, і це послаблювало опір нововведенню. У ході дискусії став очевидним факт, що інші члени групи також рухаються в напрямку певного рішення, це зміцнювало власну позицію. Рішення таким чином, було підготовлено крок за кроком, прийняте рішення перетворювалося на своєрідну групову норму, підтриману і прийняту учасниками дискусії. Такий ефект став можливим тому, що рішення не було нав'язане, а було саме прийнято групою. 

 З часу цього експерименту Левіна було проведено багато інших експериментальних досліджень з вивчення механізму і ефекту групового прийняття рішення і з'ясуванню ролі групової дискусії в цьому процесі. Були виявлені дві важливі закономірності: 1) групова дискусія дозволяє зіштовхнути протилежні позиції і тим самим допомогти учасникам побачити різні сторони проблеми, зменшити їх опір нової інформації, 2) якщо рішення ініційоване групою, то воно є логічним висновком із дискусії, підтримано всіма присутніми, його значення зростає, так як воно перетворюється на групову норму. Значення групової дискусії вивчалося надалі не тільки з точки зору цінності прийнятого рішення, але і з точки зору тих наслідків, які сам факт дискусії мав для групи в плані перестроювання структури внутрішньогрупових відносин. Що ж стосується впливу групової дискусії як стадії, що передує прийняттю групового рішення, то напрямок подальшого аналізу також позначилося досить чітко: почався - особливо на прикладному рівні - активний пошук різних форм групової дискусії, стимулюючих прийняття рішення. 

 Деякі з цих форм добре відомі, вони висунуті самою практикою, їх цінність давно усвідомлена і навіть отримала закріплення в прислів'ях ("розум добре, а два краще" і т.д.). Наприклад, широко практикується формою є різного роду наради, що - в термінах соціально-психологічного аналізу - є своєрідною формою групової дискусії. Можна сказати, що соціальна психологія в боргу перед практикою в сенсі опису психологічної структури нараді, виявлення резервів для прийняття оптимальних групових рішень. 

 Поряд з цим у дослідженнях з проблем групових рішень висунуто й нові форми групових дискусій. Одна з них, введена А. Осборном, отримала назву "брейнсторминг" ("мозкова атака"). Суть дискусії такого плану полягає в тому, що для вироблення колективного рішення група розбивається керівником на дві частини: «генераторів ідей" і "критиків". На першому етапі дискусії діють "генератори ідей", завдання яких полягає в тому, щоб накидати якомога більше пропозицій щодо вирішення обговорюваної проблеми. Пропозиції можуть бути абсолютно неаргументованими, навіть фантастичними, але обов'язково умова, що на цьому етапі їх ніхто не піддає критиці. Мета - отримати якомога більший масив найрізноманітніших пропозицій. У цьому постає надзвичайно важливе питання про значення критичності особистості в ході ухвалення рішення. Традиційно критичність позиції розглядається як позитивна риса, що перешкоджає суггестивному впливу. Однак в експериментальних дослідженнях було встановлено, що надмірна критичність на певних фазах прийняття групового рішення грає не позитивну, а негативну роль (Тихомиров, 1977. С. 126-128). 

 На другому етапі в справу вступають "критики", вони починають сортувати надійшли пропозиції: відсівають абсолютно непридатні, відкладають спірні, безумовно приймають очевидні удачі. При повторному аналізі спірні пропозиції обговорюються, і з них утримується також максимум можливого. Зрештою група отримує досить багатий набір різних варіантів вирішення проблеми. Метод "брейнсторминга" деякий час тому вважався дуже популярним, що завоював визнання, особливо при виробленні різних технічних рішень. Однак, як це часто буває з багатьма починаннями, мабуть, якісь сторони методу були переоцінені, що надалі, навпаки, породило досить сильний скептицизм щодо його можливостей. Природно, "брейнсторминг" не може замінити собою інші підходи, і його абсолютизація недоцільна. Але в конкретних ситуаціях він приносить певну користь. 

 Інший метод групової дискусії, розроблений У. Гордоном, - це метод синектики, буквально - метод з'єднання різнорідного. 

 Почерк цього методу нагадує брейнсторминг, так як основна ідея та ж - виробити на першому етапі якомога більше різноманітних, а в даному випадку - і прямо протилежних, взаємовиключних пропозицій. Для цього в групі виділяються "сінектори" - своєрідні затравщікі дискусії. Дискусію ведуть саме вони, хоча і в присутності всієї групи. Сінектори - це люди, найбільш активно заявляють свою позицію в групі. Експериментально встановлено, що їх оптимальне число - 5-7 чоловік. Вони починають дискусію, згодом до неї включаються і інші члени групи, але завдання сінекторов - найбільш чітко формулювати протилежні думки: група повинна "бачити" дві виникли крайності у вирішенні проблеми з тим, щоб всебічно оцінити їх. У ході дискусії відкидаються ці крайнощі, приймається рішення, що задовольняє всіх. При застосуванні методу синектики широко використовується логічний прийом міркування за аналогією. В умовах, наприклад, дискусії з технічних питань допускається навіть така аналогія, коли один з сінекторов ототожнює себе з яким-небудь технічним процесом - струмом води, обертанням валу і т.д. або яким-або фізичним об'єктом. Широко застосовуються і більш прості аналогії, наприклад, пропонують рішення, посилаючись на досвід інших наук. Як і у випадку з брейнстормингом, подібного роду дискусії широко застосовуються при обговоренні технічних проблем і дають тут також відомий ефект. 

 Описані форми групової дискусії мають в основному прикладне значення. Що ж до теоретичної сторони проблеми, то найважливішим питанням тут залишається питання про порівняльну цінності групових та індивідуальних рішень. При дослідженні його був виявлений надзвичайно цікавий феномен, що отримав назву "зрушення ризику". Все що передує відкриттю цього феномена вивчення малих груп використовувало встановлений факт, що група має властивість бути своєрідним модератором індивідуальних думок і суджень її членів: вона відкидає найбільш крайні рішення і приймає свого роду середнє від індивідуальних рішень. У встановленні цього факту зіграли свою роль і дослідження з конформізму в їх традиційному варіанті, і дослідження за освітою групових норм, і багато іншого. Цей процес усереднення групових рішень був названий процесом нормалізації групи. 

 Виходячи з цієї традиції, можна було припустити, що і при вивченні механізму групових рішень повинен бути зафіксований такий же факт нормалізації, тобто групове рішення має виявитися своєрідним усереднюванням рішень окремих членів групи. Однак це положення не підтвердилося в тих випадках, коли прийняте рішення включало в себе момент ризику. У 1961 р. Дж. Стоунер показав, що групове рішення включає в себе в більшій мірі момент ризику, ніж індивідуальні рішення. В експерименті піддослідним (групи по 5-7 чоловік) пропонувався набір дилем для вибору однієї з них: або тієї, де висока ймовірність успіху, але низька його цінність ("синиця в руці"), або тієї, де ймовірність успіху низька, але зате привабливість - цінність - висока ("журавель у небі"). Приклади дилем: перейти - без гарантій - на нову, високооплачувану роботу або залишитися на старій, середньооплачуваних, але зате без ризику; зіграти середньому шахісту в престижному турнірі і віддати перевагу почесне поразку або вчинити ризикований хід, за яким може послідувати грандіозний успіх або повний провал. Члени груп спочатку індивідуально виконували завдання, а потім проводили групову дискусію і рішення приймали колективно. Було виявлено, що в другому випадку "ризикована" альтернатива вибиралася набагато частіше. 

 До цих пір існує гостра дискусія щодо пояснення феномена "зрушення ризику". Вона зачіпає дуже важливі і більш загальні питання про те, чи може група бути розглянута як щось, що стоїть над індивідами, чи можна взагалі прогнозувати небудь продукт групової діяльності на основі знання індивідуальних вкладів у нього. Гостра актуальність цієї проблеми, особливо на прикладному рівні, дає поштовх для дослідження її (в аналогічних їй) і на теоретичному рівні. 

 Так, особливо важливо проаналізувати питання про якість прийнятих групою рішень і про можливості вдосконалення процесу прийняття групового рішення в різних групах. Що стосується якості групового рішення, то встановлено, що його перевага перед індивідуальним рішенням залежить від стадії ухвалення рішення: на фазі знаходження рішення індивідуальне рішення більш продуктивно, на фазі розробки (докази правильності) виграють групові рішення (Тихомиров, 1977). Можливість вдосконалення процесу прийняття групового рішення залежить від уміння і навички вести ефективну групову дискусію, що намагаються розвивати за допомогою соціально-психологічного тренінгу. З трьох основних форм соціально-психологічного тренінгу - відкрите спілкування, рольова гра, групова дискусія - остання є однією з найрозвиненіших. Навчання групової дискусії передбачає не тільки забезпечення більш ефективних групових рішень, але й зміна багатьох важливих характеристик групової структури. 

 На якість рішення впливає ще один фактор, що отримав назву "груповий дух" (не цілком вдалий переклад англійського терміна "group-think"). Цим терміном, введеним І. Джанис, позначається така висока ступінь включеності в систему групових уявлень і цінностей, яка заважає прийняттю правильного рішення. Очевидність правильного рішення приноситься в жертву одностайності групи. Було виявлено, що найбільш значущими факторами формування "групового духу" є: дуже висока згуртованість групи, яскраво виражене наявність "ми-почуття", ізоляція групи від альтернативного джерела інформації і високий рівень невизначеності схвалення індивідуальних думок членами групи. Велика роль феномена "групового духу" знижує якість групових рішень, тобто представляє собою обмеження можливостей учасників рішення подивитися на проблему об'єктивно; група стає жертвою свого одностайності. 

 Групова дискусія призводить до своєрідного явища всередині групової структури, яке отримало назву поляризація групи. Сутність цього явища полягає в тому, що в ході групової дискусії протилежні думки, що були у різних угруповань, не тільки оголюються, але і викликають прийняття або відкидання їх здебільшого групи. Більш "середні" думки як би відмирають, навпаки, більш крайні чітко розподіляються між двома полюсами. Це оголення крайніх позицій сприяє більш ясною картині, яка складається в групі по обговорюваної проблеми. Як видно, групова поляризація суперечить раніше прийнятій ідеї про усередненні в груповому рішенні індивідуальних рішень. Це дало підставу припустити, що "зрушення ризику", відкритий Стоунером, можна трактувати більш широко - як "зрушення вибору", здійснюваний в ході прийняття групового рішення. 

 Однак питання про те, яка з двох полярних точок зору буде покладена в основу групового рішення, не знімається однозначно. В результаті численних експериментальних досліджень встановлено, що, як правило, групова дискусія зміцнює ту думку, яку і до неї було думкою більшості. Однак ці дані не можна вважати остаточними (Ємельянов, 1985). Масив експериментальних робіт з виявлення ролі групової дискусії в процесі прийняття групового рішення ще не так великий. Тому перша частина завдання - навчання веденню групової дискусії як форми соціально-психологічного тренінгу розроблена краще, ніж друга частина - виявлення механізму утворення групового рішення в ході дискусії та наслідків групової дискусії для її учасників. Навик ведення групової дискусії - обов'язкова умова успішного керівництва групою з боку керівника, тому тренінг у цій його формі особливо доцільний для керівників. 

 Ефективність групової діяльності.  Всі динамічні процеси, що відбуваються в малій групі, забезпечують певним чином ефективність групової діяльності. Логічно і це питання розглянути як складову частину проблеми групової динаміки. Ефективність діяльності малої групи може бути досліджена на різних рівнях. Коли мала група розуміється насамперед як лабораторна група, ефективність її діяльності означає ефективність діяльності з виконання конкретного завдання експериментатора. Не випадково тому, що більшість експериментальних робіт з даної проблеми виконані як лабораторні експерименти. Початок цих робіт було покладено в школі групової динаміки. У них були виявлені деякі загальні характеристики ефективності діяльності групи: залежність ефективності від згуртованості групи, від стилю керівництва, вплив на ефективність способу прийняття групових рішень і т.д. Формальні боку цих взаємозв'язків вельми значущі для осягнення природи групових процесів. 

 Однак такі дослідження нічого не можуть сказати про те, як впливають на ефективність діяльності групи характер цієї діяльності, її зміст. Більш того, при прийнятих зразках дослідження цієї проблеми вона розглядається однобічно. Ця однобічність посилюється ще й тією обставиною, що ефективність діяльності груп стала вже давно об'єктом не тільки соціально-психологічних досліджень, вона в рівній мірі цікавить, наприклад, і економістів, для яких, природно, проблема обертається переважно однією стороною, а саме зведенням ефективності діяльності групи до її продуктивності. Оскільки більшість робіт по ефективності проведено на робочих бригадах, проблема часто почала формулюватися як проблема продуктивності праці останніх. Ефективність діяльності групи виявилася зведеною до продуктивності праці в ній. 

 Насправді ж продуктивність праці групи (або продуктивність) є лише один показник ефективності. Інший, не менш важливий показник - це задоволеність членів групи працею в групі. Тим часом ця сторона ефективності виявилася практично не дослідженою. Точніше було б сказати, що проблема задоволеності була присутня в дослідженнях, проте інтерпретація її була вельми специфічною: малася на увазі, як правило, емоційна задоволеність індивіда групою. Результати експериментальних досліджень були досить суперечливими: у деяких випадках такого роду задоволеність підвищувала ефективність діяльності групи, в інших випадках - ні. Пояснюється це протиріччя тим, що ефективність пов'язувалася з таким показником, як спільна діяльність групи, а задоволеність - з системою переважно міжособистісних відносин. 

 Проблема задоволеності, між тим, має інший бік - як проблема задоволеності працею, тобто виступає в безпосередньому відношенні до спільної групової діяльності. Акцент на цій стороні проблеми не міг бути зроблений без одночасної розробки питання про роль спільної діяльності групи як її найважливішому інтеграторі, про рівні розвитку групи на основі розвитку цієї діяльності. Прийняття принципу спільної діяльності як найважливішого інтегратора групи диктує певні вимоги до вивчення ефективності. Вона повинна бути досліджена в контексті конкретної змістовної діяльності групи і реальних відносин, які склалися в цьому процесі на кожному етапі розвитку групи. 

 Логічно припустити, що групи, що знаходяться на різних стадіях розвитку, повинні володіти різною ефективністю при вирішенні різних за значимістю і труднощі завдань. Так, група, що знаходиться на ранніх етапах розвитку, не в змозі успішно вирішувати завдання, що вимагають складних навичок спільної діяльності, але їй доступні більш легкі завдання, які можна як би розкласти на складові. Найбільшу ефективність від такої групи можна очікувати в тих випадках, коли завдання в мінімальному ступені вимагає участі групи як цілого. Наступний етап розвитку групи дає більший груповий ефект, однак лише за умови особистої значущості групової задачі для кожного учасника спільної діяльності. Якщо всі члени групи розділяють соціально значимі цілі діяльності, ефективність проявляється і в тому випадку, коли вирішуються групою завдання не приносять безпосередньої особистої користі членам групи. Виникає абсолютно новий критерій успішності вирішення групою стоїть перед нею завдання, Це - критерій суспільної значимості завдання. Він не може бути виявлений в лабораторних групах, він взагалі виникає лише в системі відносин, що складаються в групі на вищому рівні її розвитку. 

 Це дозволяє по-новому поставити питання про самих критеріях груповий ефективності, а саме, значно розширити їх перелік - поряд з продуктивністю групи, задоволеністю працею її членів, мова йде тепер, наприклад, і про такий критерій, як "наднормативна активність" (прагнення членів групи домагатися високих показників понад необхідний завдання) (Немов, 1984). Що ж до традиційних критеріїв, то і тут слід зробити певні уточнення: зокрема, потрібно враховувати обидві фази, присутні у всякій трудової діяльності, як підготовчу, так і інструментальну. Акцент більшості досліджень на інструментальній фазі не враховує тієї обставини, що на певному рівні розвитку групи особливого значення набуває саме перша фаза - тут найбільш ясно можуть виявитися нові якості групи в їхній вплив на кожного окремого члена групи, Так само як і інші проблеми, пов'язані з динамічними процесами малої групи, проблема ефективності повинна бути пов'язана з ідеєю розвитку групи.