57. Особливість жанру і тематика народних переказів.

Перекази — усні народні оповідання про історичні події, особи і місцевості, дуже близькі до народних легенд, але менш фантастичні, більш оперті на достовірні факти і без повчальної моралізаторської алегоричності. Переказ — усна оповідь про життєві факти, драматичні ситуації, пов'язані з конкретними історичними подіями, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переповідання почутого (звідси і назва — переказ). Джерелом виникнення цього жанру були розповіді очевидців чи учасників історичних подій минулого, які, викликавши зацікавлення слухачів, почали передаватися з уст в уста. Історичні події з часом набували нових рис, емоційного забарвлення, доповнювалися новими фактами чи вигадками. Як правило, у переказах відсутній надприродний елемент.Суттєвою рисою цього жанру є те, що оповідач знаходиться зовні і не бере участі в зображуваних подіях. Часто вказується на джерело чи походження розповіді. Але найбільше від легенд переказів відрізняє саме їх зв’язок з конкретними історичними фактами і місцевостями. «через те, що народ подає в них свої погляди й осуд різних історичних подій, вони мають велику вартість. Дуже цінні також місцеві перекази. На сі оповідання припадає дуже малий відсоток мандрівних тем, переважно вони оригінальні» (ГнатюкВ.М. Вибрані статті про народну творчість. – К,1966). Найдавніші перекази стосуються часів Київської Русі, серед новітніх виділяються оповіді про національно-визвольні армії і рухи (наприклад, УПА), події Першої та Другої світових воєн. Найчисельнішу групу становлять перекази доби козаччини, серед яких виділяють оповіді про рядових козаків, їх побут, звичаї, боротьбу з ворогами, та про козацьких ватажків — видатних історичних осіб У переказах мовиться переважно про події і діячів національної історії. Мають важливе значення як джерело найдавніших відомостей у наших літописах: про слов’янські племена, перших князів у давній Русі-Україні, заснування міст, культуру, побут, стосунки з сусідніми народами тощо. Реалізм розповіді у переказах посилює зазначення часу і місця подій, побутові деталі. Перекази мають довільну форму викладу, без традиційних ініціальних і фінальних формул, як у казках. Є лише посилання на традиційність оповіді («розповідають», «кажуть», «так переказували» і ін.). Сюжет переказів переважно одноепізодний, але іноді вражаючий своєю незвичайністю. Перекази існують у багатьох варіантах, що засвідчує їхню фольклорність і що відрізняє їх від усних народних оповідань, які передає лише одна особа. Зміст переказів нерідко перегукується з іншими оповідними жанрами, а також з історичними та баладними піснями, з якими перевези можуть утворювати цілий тематичний фольклорний цикл, напр.., про козаків, Б.Хмельницького і ін. козацьких гетьманів та отаманів, про опришків, про гайдамаків. Одним із перших збірників переказів був збірник П.Куліша «Украинские народние предания» (1847). Багато переказів було у збірниках П.Чубинського, М.Драгоманова, Б.Грінченка, В.Гнатюка, В.Шухевича. Винятково актуальним є збирання і вивчення переказів, як і інших жанрів, періоду окупацій укр. земель ХХст. (більшовицької, польської, румунської, угорської, німецької), про героїчну боротьбу і жахливу наругу над українцями на етнічних землях за кордонами України(на Кубані, Лемківщині, Підляшші ..).

Записки о Южной Руси. Издал П.Куліш (1994); Українські перекази. Зібрав М.Возняк(1993); Народ про Довбуша(1965); Народ про Кобилицю(1968)