2.Проблема колективного та індивідуального у фольклорі. М. Грушевський про специфіку усної та писаної творчості.

Усний твір може бути положений на письмо і так переховатись;писаний твір, з тих чи інших причин, може бути записаним не відразу, а лише згодом. Словесність усна — се творчість «народна», або «громадська», «колективна»; писана — «індивідуальна», «артистична», «штучна», «письменницька». Проте, ці означення не передають різниці, бо і усна і словесна, розуміється, мусять бути «артистичні». Ці артистичні вимоги різні чи для усної чи писаної словесності, залежно від культурного рівня і умов творчості. Поняття «штучності»(тобто свідомого підпорядкування автором своєї творчості певним правилам чи вимогам) може різнитися також. Проте, і в усній, і писемній творчості будуть сміливі новатори, які свідомо відкидатимуть усі правила і йтимуть за своїм власним естетичним імпульсом. Будуть і поети покірні традиції, менші й більші таланти, які дотримуватимуться правил. Індивідуальна ця літературна творчість скрізь. На найнижчих нам степенях культури, так само як і на найвищих, — ми зустрічаємось з імпровізатором, творцем, що задає, так би мовити, настрій, надихає народ. Ці вирази підхоплюються, приймаються, запам’ятовуються, популяризуються. Те, що в писаній літературі індивідуальність часом в певних епохах виступає сильніше й яскравіше, ніж в словесності усній, — це часто залежить від прикмет,традицій сучасного життя. Усна традиція має тенденцію стирати індивідуальні прикмети твору, цінуючи його загальний елемент. Тому, пройшовши через колективне уживання, він втрачає навіть і ту індивідуальність, яку мав. Але в писаних творах, в залежності від індивідуалізму сучасного життя, індивідуальність автора теж виступає часами сильніше, часами слабше. Бувають епохи, в котрих автор якраз старається якнайменше себе виявити (періоди анонімних і псевдонімних творів); бувають певні роди літератури, де авторові приписується не висувати по можливості своєї індивідуальності. В нашій добі, особа старається представити себе якнайяскравіше (наприклад: гуцульська дівчина, складаючи на «співаночку», вкладає в неї своє ім’я й адресу). Все се прикмети епохи і оточення, а не самої категорії творчості. Словесне мистецтво єдине в своїх прикметах протягом усього людського життя, без різниці, чи воно записується чи ні. Словесний твір, положений автором відразу на письмо і письмом зафіксований, не підпаде пізнішим переробкам, доносить до нас чітко твір автора, його індивідуальність, його реакцію на оточенння, і тим самим — риси самого оточення. Твір незаписаний(усний) — перепущений через усну традицію поколінь—втрачає цю чіткість, обтирається, шліфується. Колектив, чи цілий ряд колективів, через які цей твір переходить, мають тенденцію стирати все індивідуальне, зв’язане з обставинами місця й моменту, а залишати й розвивати найбільш загальне.З такими творами поводяться часто дуже вільно: їх змінюють відповідно свому уподобанню, перероблюють, комбінують, буває змінюють імена осіб і місцевостей, або додають зовсім нові факти; інколи навпаки: зберігається тема, але зникають всі вказівки на місце, час і особи. Твори, які перебувають приблизно в однаковому соціальному, класовому і національному оточенні, втрачають менше, і не раз від колективного шліфування багато виграють в естетичнім розумінні та дістають більшу вартість як вираз колективного настрою. Творчість усна і письменна являються до певної міри антитезами, які розвиваються одна коштом другої. В міру, як писана література розвивається і захоплює все ширші верстви ,так усна творчість спадає все нижче і вартість її знижується. Писана література також буває часто анонімна, позбавлена всяких вказівок на автора, час і місце повстання, підпадає теж дуже великим змінам. Отже, розділяти різко ці дві категорії, писану і усну, нема ніякої рації. Між писаною і неписаною словесністю завжди існує певний зв’язок, часами дуже тісний і нерозривний. Мотиви і манери писаної літератури ширяться в тих кругах, де розвивається словесність неписана. І навпаки: література писана поглинає в собі в більшій або меншій мірі здобутки передписьменної, словесної творчості і пізніше не перестає в більшій або меншій мірі черпати з усної творчості. Розуміється, історія літератури писаної, так само як і історія словесності усної, може мати свій спеціальний інтерес, бути самоціллю досліду. Але ні одна, ні друга зокрема не будуть тим, чим повинна бути історія словесності в її цілості.

Література: 1) Грушевський Михайло. Словесність усна й писана // Грушевський Михайло. Історія української літератури: У 6 т., 9 кн. – Київ, 1993. – Т. 1.