8. Невтручання у внутрішні справи

Ще на поч. 20 ст. договори про мирне врегулювання спорів містили положення, що виключали розгляд питань, які стосувалися внутр. компетенції сторін. Под. підхід був сприйнятий і Лігою Націй. її Статут забороняв Раді та Асамблеї Ліги розглядати внутр. справи сторін при здійсненні ними функцій примирення. Для цього необхідно було довести, що, з погляду міжнар. права, така справа становила виключно внутр. компетенцію даної сторони (п. 8, 10 ст. 15). У практиці Ради Ліги Націй було три справи, що покладали на неї таке обмеження: справа о-ва Ааланд, спір між Великобританією та Францією щодо декретів про нац. належність у Тунісі й Марокко та спір між Грецією і Туреччиною щодо вислання екуме-ніч. патріарха. Постійна палата міжнародного правосуддя у своєму консульт. док-ті дійшла висновку, що обмеження поширюється на питання, які «в принципі не регулюються міжнародним правом» і стосовно яких д-ва залишається «єдиним суддею», але, як підкреслив суд, «питання, чи знаходяться певні права в межах юрисдикції держави, чи ні, є по суті відносним і залежить від розвитку міжнародних відносин». На Конференції у м. Сан-Франциско (США) 1945 було прийнято рішення, що внутріюрисдикційне обмеження має стати кер. принципом Організації Об'єднаних Націй та її членів. Відповідно сьомий пункт ст. 2 Статуту ООН сформульовано у такому вигляді: «Цей Статут ніякою мірою не дає Організації Об'єднаних Націй права на втручання у справи, що по суті належать до внутрішньої компетенції будь-якої держави, і не вимагає від членів Організації Об'єднаних Націй подавати такі справи на вирішення у порядку цього Статуту; проте зазначений принцип не зачіпає застосування примусових заходів на підставі глави VII». Водночас дане положення передбачає, що для підтримки міжнар. миру та безпеки можливе застосування примус, заходів і у справах, котрі належать до внутр. компетенції д-ви. При цьому втручання ООН у внутр. справи д-ви не обумовлюється згодою останньої, а базується на концепції ООН як органу співтовариства держав, що здійснює компетенцію стосовно співтовариства як цілого. Для застосування обмеження права ООН на втручання у справи, які належать до внутр. компетенції д-ви, встановленого згаданим п. 7 ст. 2 Статуту, необхідно, щоб: дія становила «втручання»; сутність справи «по суті належала до внутрішньої компетенції» д-ви; застосування примус, заходів не оспорювалося. На сьогодні в доктрині міжнар. права є два погляди щодо значення терміна «втручання». Один з них грунтується на традиційному його розумінні в міжнар. праві як тех. терміна і означає владне втручання у значенні дії, що прирівнюється до заперечення суверенітету д-ви. Втручання має містити вимогу позит. поведінки чи утримання від неї, невиконання якої зумовлює загрозу примусу або звернення до нього (Г. Лаутерпахт, Великобританія). Протилежний погляд базується на твердженні, що втручання повинне тлумачитися не у вузькому, тобто технічному, розумінні, а ширше — як втручання у будь-якій формі. На підтримку цього погляду його прибічники звертаються до дискусії під час Конференції у Сан-Франциско 1945, учасники якої заявили про намір сформулювати принцип невтручання так, аби він стосувався усіх органів ООН, а його тлумачення у вузькому розумінні позбавило б п. 7 ст. 2 будь-якого значення з тих пір, як примус, захід буде виключено з такого обмеження лише стосовно міжнар. організації, дії якої можуть бути кваліфіковані як втручання згідно з традиц. визначенням.

Стосовно ж широкого тлумачення поняття «втручання» існує також міркування, що лише РБ ООН спроможна діяти з юрид. наслідками і, отже, здійснювати «владне втручання» у справи д-ви. Дії ж будь-якого ін. органу не можуть прирівнюватися до «владного втручання», оскільки його рішення не мають юрид. наслідків. Звідси робиться висновок, що п. 7 ст. 2 виходить з наміру запобігти будь-якій формі втручання, незалежно від того, прирівнюється вона до втручання у міжнар. праві чи ні (Д. П. О'Коннелл, Великобританія). Цей аргумент, однак, залежить від погляду на природу резолюцій органів ООН, які, крім РБ, не є юридично зобов'язуючими.

Органи ООН ніколи не надавали чіткої переваги жодному з перелічених поглядів, наслідком чого було застосування або обмежувального визначення втручання, або обмежувального тлумачення поняття «по суті в межах внутрішньої компетенції». У цьому плані вирішальне значення має практика ООН. Так, існує відмінність між обговоренням справи і вжиттям будь-якої дії. Відповідно включення питання до порядку денного не становить втручання, так само як і проведення з цього питання обговорення, оскільки вважається, що таким може бути лише прийняття рішення компет. органом. Відповідь на питання, чи є рекомендація органу ООН певній д-ві втручанням у її внутр. справи, залежить не лише від того, який орган прийняв рекомендацію юрид. значення, а й від того, що сам процес прийняття такої рекомендації може бути засобом політ, тиску і, отже, «втручання» розумітиметься у широкому, а не в тех. значенні. Крім того, вважається, що необхідно розрізняти заг. рекомендацію, яка стосується всіх членів ООН, та рекомендацію, що адресується конкр. д-ві. На питання, чи повинна РБ урегулювати спір відповідно до гл. VII перед тим, як вживати заходів, що можуть завдати шкоди внутр. компетенції д-ви, має бути дана позит. відповідь. Вважається, що позит. рішення РБ не може розглядатися як спір про компетенцію, оскільки Рада в таких випадках лише закликає сторони спору припинити ворожі дії та врегулювати його мир. засобами, що становить її компетенцію. При визначенні поняття «по суті належать до внутрішньої компетенції» часто звертаються до порівняння зі Статутом Ліги Націй, у якому замість виразу «по суті» вжито слово «виключно», яке тлумачилося обмежено, у контексті питань, що не були врегульовані міжнар. правом. Дещо ін. значення надається виразові «по суті». Так, якщо Пост, палата міжнар. правосуддя питання нац. належності віднесла до внутр. компетенції держав, то Міжнародний суд ООН у справі Nottebohm (1953) дійшов висновку, що це питання стосовно натуралізації містить дві конкуруючі вимоги. В той час, як міжнар. право регулює натуралізацію, остання все ще «по суті» становить внутр. інтерес. Ін. словами, згідно зі Статутом ООН до внутр. компетенції не можуть належати лише не врегульовані міжнар. правом питання. І практика органів ООН це підтверджує. Напр., у 1949 ГА відкинула аргумент Південно-Африканського Союзу (нині Південно-Африканська Республіка), що поводження властей цієї країни з особами індійського походження є її внутр. справою незалежно від того, чи було це питання врегульоване міжнар. звичаєвим правом або договір, правом. У даному випадку визначальною ознакою є законний міжнар. інтерес, що належить до компетенції органів ООН відповідно до Статуту. В 1946 РБ та ГА вирішили, що питання про характер уряду франкіст. Іспанії є питанням закон, інтересу ООН, оскільки даний уряд становив загрозу міжнар. миру та безпеці й це вимагало вжиття відповід. колективних заходів щодо його зміни. Протилеж. аргумент, що природа політ, режиму по суті перебуває у межах внутрідерж. компетенції, було відкинуто на тій підставі, що таке право належало д-ві в минулому і не може застосовуватися у сучасному міжнар. праві. Більшість держав — членів ООН підтри мали компетенцію Організації обговорювати колоніальні питання та приймати з них рекомендації, а з проголошенням ГА Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 будь-які аспекти «колоніалізму» не розглядалися як справи, що перебувають у межах внутр. компетенції д-ви. Так само ООН, подібно до системи опіки, встановила міжнар. контроль над управлінням самовряд. територіями. Поступово і сфера прав людини, що від самого початку утворення ООН була предметом гострих дискусій, перестала розглядатися як виключно внутр. компетенція держав. У док-ті Моск. наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1991 її учасники заявили, що зобов'язання, прийняті ними в галузі прав людини, «є питаннями, які становлять безпосередній та законний інтерес для всіх держав-учасниць і не належать до виключно внутрішніх справ відповідної держави». Таким же чином діють різні механізми ООН, Ради Європи та ін. міжнар. організацій, що займаються питаннями прав людини, а також механізми, які функціонують на основі міжнар. угод у цій сфері. Однак все це не означає, що в даній сфері міжнар. відносин існує право держав на втручання, у т. ч. на гуманітарну інтервенцію. Міжнар. суд ООН 1949 у своєму рішенні висловився, що «нібито існуюче право втручання Суд може розглядати лише як вияв політики сили, таке, що в минулому призводило до найбільш серйозних зловживань і не може, які б не були дефекти організації міжнародного спілкування, знайти місце в міжнародному праві». 1982 ГА ООН прийняла Декларацію про недопустимість інтервенції та втручання у внутр. справи д-ви, в якій було підтверджено таке тлумачення принципу невтручання.

Дальша кодифікація цього принципу здійснена в прийнятій ГА ООН Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, 1970. У ній означено такі складові даного принципу: жодна д-ва або група держав не має права втручатися прямо або посередню з будь-якої причини у внутр. та зовн. справи ін. д-ви (збройне втручання та всі ін. форми втручання або будь-яка загроза, спрямована проти д-ви в цілому чи проти її політ., екон. та культур, засад, є порушенням міжнар. права); жодна д-ва не може застосовувати чи сприяти застосуванню екон., політ, заходів або заходів будь-якого ін. характеру з метою підкорення собі ін. д-ви у здійсненні нею своїх суверен, прав та отримання від неї будь-яких переваг; жодна д-ва не повинна також організовувати, допомагати, розпалювати, фінансувати, заохочувати або допускати збройну, підривну чи терористичну діяльність, спрямовану на зміну устрою ін. д-ви шляхом насильства, а також втручатися у внутр. б-бу в ін. д-ві; застосування сили для позбавлення народів форми їх нац. існування є порушенням їхніх невід'єм. прав та принципу невтручання; кожна д-ва має невід'ємне право обирати свою соціальну, політ., екон. та культур, систему без втручання у будь-якій формі з боку будь-якої ін. д-ви. Принцип невтручання закріплений також у Декларації принципів Заключного акта НБСЄ 1975. Розвиток міжнар. інституц. системи та кодифікація міжнар. права охоплюють дедалі нові сфери міжнар.-прав. регулювання, що поглиблює взаємозв'язок держав і призводить до звуження їх внутр. компетенції та нового розуміння П. н. у в. с. д. Це, однак, не означає, що даний принцип втрачає своє значення як один з імператив, принципів міжнар. права, оскільки останнє продовжує базуватися на принципі суверен, рівності держав, який у свою чергу також поступово змінюється. У преамбулі Статуту Міжнар. крим. суду, прийнятого 1988, підкреслюється: ніщо в ньому «не повинно сприйматися як таке, що надає будь-якій державі право втручатися у збройний конфлікт, який належить до сфери внутрішніх справ будь-якої держави»

Даний принцип було вперше закріплено у конвенції Про права і обов’язки держав 1933 та в декларації Американських принципів 1938р. Зокрема цей принцип покладає на суб’єктів міжн права такі міжн-правові зобов’язання:

• Утримуватися від безпосереднього та опосередкованого втручання у справи інших держав

• Уникати як індивідуального, так і колективного втручанняє

• утримуватися від озброєного втручання або його загрози

• утримуватися від будь-якого військового, політ, ек або ін. примусу держави

• заборона організацій чи сприяння, що спрямовано на зміну держ устрою ін. держави.

Принцип невтручання у внутрішні справи держав зафіксований у п. 7 ст. 2 Статуту ООН. На основі цього принципу кожна держава має право самостійно обирати свою політичну, економічну, соціальну чи культурну систему без втручання з боку інших держав. У цьому зв'язку держави: не мають права прямо або побічно втручатися у внутрішні чи зовнішні справи іншої держави; не повинні заохочувати підривну діяльність, спрямовану на зміну ладу іншої держави шляхом насильства; а також не повинні втручатися у внутрішню боротьбу в іншій державі, утримуватися від надання допомоги терористичної чи підривної діяльності.

"Статут ні в якій мірі не дає Організації Об'єднаних Націй права на втручання в справи, по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави, і не вимагає від членів Організації Об'єднаних Націй представляти такі справи на дозвіл гаразд цього Статуту; однак цей принцип не торкається застосування примусових заходів на підставі глави VII ". Разом з тим категорія "внутрішніх справ держави" не є територіальним поняттям. Багато відносини, які раніше вважалися виключно внутрішніми, перестали бути такими. Справи, передані на міжнародно-правове регулювання (наприклад, права людини, співробітництво в економіці, боротьбі зі злочинністю), перестали бути суто внутрішньою справою.

Держави повинні утримуватися від будь-якої форми збройного втручання або застосування загрози подібного втручання проти іншої держави. Вони повинні точно так само за всіх обставин утримуватися від будь-якого акту військового або політичного, економічного чи будь-який інший форми втручання як засобу вирішення політичних проблем між ними, або кошти, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення іншою державою прав, властивих її суверенітету , і, таким чином, забезпечити будь-які переваги. Відповідно, держави зобов'язані утримуватися від прямого чи непрямого сприяння терористичної діяльності в будь-якій її формі, подарований або іншої діяльності, спрямованої на повалення державного ладу іншої держави-члена або спрямованою на підрив суверенітету і територіальної цілісності інших держав-членів. Держави підтверджують свою рішучість сприяти міжнародному і регіональному співробітництву для протидії та ліквідації усіх джерел тероризму. У цьому зв'язку вони підкреслюють важливість участі всіх країн у цій співпраці.

Забороняється підтримувати на території іншої держави будь сепаратистські рухи та освіти і встановлювати політичні, економічні та інші відносини з ними, надавати території і комунікації держав для використання цими рухами і утвореннями і надавати їм будь-яку економічну, фінансову та іншу допомогу.

Резолюція ГА ООН "Захист і безпека малих держав" (9 грудня 1994) підкреслює, що малі держави можуть бути особливо уразливі для зовнішніх загроз і актів втручання в їх внутрішні справи. МП закликає відповідні регіональні та міжнародні організації надавати малим державам, на їхнє прохання, допомогу в зміцненні їх безпеки відповідно до принципів Статуту, підкреслює також важливість зміцнення регіональних угод про безпеку шляхом розширення взаємодії, співробітництва і консультацій.

Однак принцип невтручання у внутрішні справи не є абсолютним. Він не зачіпає примусових заходів, що застосовуються за рішенням СБ ООН для забезпечення міжнародного миру і безпеки. Останнім часом ми часто бачимо порушення цього принципу. США намагаються виконувати "миротворчі" і "гуманітарні" функції у всьому світі (Афганістан, Ірак, Югославія). Зазначені дії порушують Статут ООН, породжують інші порушення принципів МП. Під гаслом "неефективності ООН" проводиться політика відмови від виконання імперативним норм сучасного МП. Події показують стратегічну помилковість такої практики.