Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
мпп2.docx
Скачиваний:
13
Добавлен:
11.03.2020
Размер:
118.29 Кб
Скачать
  1. Мирного вирішення міжнародних спорів

Історія формування принципу мирного вирішення міжнародних спорів розпочалася з Гаазьких конференцій миру 1899 і 1907 pp., ініційованих Росією. Серед 13 конвенцій, прийнятих на них, були: Конвенція про мирне вирішення міжнародних сутичок і Конвенція про обмеження у використанні сили при стягненні за договірними борговими зобов’язаннями. Обидві конвенції передбачали обмеження застосування збройної сили для вирішення міжнародних суперечностей. Проте такі формулювання, як “по можливості”, “наскільки дозволять обставини” залишали державам-учасницям право вибору між воєнними і мирними засобами вирішення міжнародних спорів.

У Статуті Ліги Націй було зафіксовано зобов’язання вдаватися до мирних засобів для врегулювання спорів, що “можуть спричинити собою розрив” (ст. 12). Статутом заборонялося застосування сили проти члена Ліги Націй, що виконував рішення третейського суду по суті спору, або одноголосне рішення Ради, або резолюцію Асамблеї Ліги, прийняту більшістю голосів (ст. 15). Проте якщо не було одностайного рішення Ради або рішення Асамблеєю Ліги не приймалося, члени цієї організації були вільні чинити так, як вважали належним для збереження права і правосуддя. Іншими словами, після вичерпання процедури мирного врегулювання спору держави — члени Ліги Націй були вільні вдаватися до сили.

У 1924 р. Ліга Націй прийняла Протокол про мирне вирішення міжнародних спорів, який так і не набув чинності.

Значний внесок у формування принципу мирного вирішення міжнародних спорів зробив Паризький договір про відмову від війни як знаряддя національної політики 1928 р. (Пакт Тріана — Келлога). У ст. 2 Договору його учасники визнали, що “врегулювання або вирішення всіх спорів, що можуть виникнути між ними, якого б характеру або якого б походження вони не були, повинні завжди відбуватися тільки мирними засобами”. Паризький договір 1928 р. заборонив війну як “знаряддя національної політики”, проте в ньому не містилося повної заборони застосування сили або погрози силою в міжнародних відносинах.

Тільки зі створенням Організації Об’єднаних Націй і схваленням Статуту ООН принцип мирного вирішення спорів став загальнообов’язковим правилом поведінки держав, тобто отримав характер імперативної норми міжнародного права (jus cogens). Статут ООН закріпив зобов’язання вирішувати міжнародні спори суто мирними засобами, забороняючи вдаватися до сили або погрози силою.

Надалі цей принцип був закріплений у багатьох міжнародно- правових актах: засновницьких документах регіональних організацій (ЛАД, ОАД, ОАЄ та ін.); Основах взаємовідносин між СРСР і США 1972 p.; Заключному акті НБСЄ 1975 p.; Конвенції ООН з морського права 1982 p.; Декларації про попередження і припинення спорів і ситуацій, що можуть спричинити порушення міжнародного миру і безпеки 1988 p.; Паризькій хартії для нової Європи 1990 р. та ін.

Відповідно до вимог цього принципу, держави зобов'язані вирішувати свої міжнародні спори незалежно від причин їх виникнення, характеру та обставин спору виключно мирними засобами. Сторони мають право самостійно вибирати засіб мирного вирішення міжнародних спорів залежно від обставин та характеру такого спору. У випадку, якщо їм не вдасться досягнути вирішення спору мирним засобом, вони повинні врегульовувати спір за допомогою іншого чи інших мирних засобів. Держави - сторони спору, а також інші держави повинні утримуватися від дій, які можуть загострити становище настільки, що буде поставлено під загрозу підтримання міжнародного миру і безпеки. Крім того, сторони спору зобов'язані намагатися вирішити спір у якомога швидший строк для недопущення його загострення.

До мирних засобів вирішення міжнародних спорів відносять: переговори, обслідування, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів та угод та інші мирні засоби.