Розділ 1. НАБЛИЖЕННЯ БУРІ
18–22 лютого. ВТЕЧА ЯНУКОВИЧА ТА ПОЧАТОК АНЕКСІЇ
18–21 лютого в центрі української столиці на Майдані Незалежності та прилеглих вулицях відбулися запеклі бої між представниками Євромайдану та силовиками, підконтрольними тодішньому президенту Віктору Януковичу й міністру внутрішніх справ Віталію Захарченку. Як сьогодні випливає зі свідчень «беркутівців» і міліціонерів, із розслідувань Генеральної прокуратури та МВС України, до операції силового придушення й розстрілів мирних протестувальників, окрім «Беркута» і Внутрішніх військ, були також залучені російські спецслужби.
У ніч на 22 лютого 2014 року Віктор Янукович утік із Києва й далі транзитом через Харків і Донецьк вирушив на територію Автономної Республіки Крим.
Як про це розповів міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, уночі 22 лютого гелікоптер з Януковичем попрямував з Києва до аеропорту Харкова, звідки тодішній президент вирушив до своєї резиденції, розташованої в лісопарку. Працівників дачі за дві години до приїзду Януковича змусили покинути об’єкт.
Журналісти ТСН провели власне розслідування подробиць утечі Януковича. Згідно з ним, четвертий президент із синами провели ніч на харківській дачі й далі поїхали до аеропорту, звідки вилетіли до Донецька. Приблизно о 16 годині 22 лютого його літак з охороною приземлився в Міжнародному аеропорту «Донецьк» імені Сергія Прокоф’єва. Звідти літаком «Фалькон» Янукович планував вилетіти до Москви. Проте зробити це йому завадили донецькі прикордонники.
Сергій Пашинський, в.о. глави Адміністрації Президента України в березні 2014 року, так згадує цей епізод: «Зазначу ще одну важливу річ. З 23 лютого Путін по бойовій тривозі підняв російські бойові частини. Він сам визнав, що в нього було кілька сценаріїв. І на путінській медалі стоїть дата захоплення Криму – 20 лютого. Ми ж думали, що вони почали операцію 26–27, а вони знають, що
20. А 20 лютого, нагадаю, ще Майдан стояв, Янукович ще не
втік. І ми повинні розуміти, що цей механізм був пропрацьований завчасно. І перший сценарій був – Крим. У нього були ще й інші сценарії – захоплення Лівобережної України. Ми тоді нікому не розказували, боялися паніки. Але з 22–23 лютого російські війська вийшли на лінію кордону з Чернігівською областю. Журналісти „5 каналу“ це зняли, але ми просили їх не давати це в ефір.
Для розуміння: танкові колони тоді дійшли б до Києва за три години. А в нас проти них були 500 самооборонівців Майдану з дерев’яними щитами».
До речі, це пояснює питання щодо медалі Міністерства оборони РФ «За возвращение Крыма», яка датована 20 лютого – 18 березня
2014 року!
Кримські силові підрозділи Внутрішніх військ України та «Беркута» 22 лютого повернулися на півострів з київського Євромайдану. Вони втратили кілька своїх товаришів, пережили серйозний стрес. Міністр внутрішніх справ України Віталій Захарченко цього дня втік у Росію. Загальний стан кримських силовиків найкраще характеризували два слова – гнів і розпач.
Тодішній начальник управління Кримського територіального командування Внутрішніх військ МВС України генерал-лейтенант Микола Балан пригадує, що 22 лютого підпорядковані йому підрозділи ВВ повернулися з Києва та «Межигір’я» (де несла охорону кримська спецрота ВВ) до Криму. Того ж дня він дав команду підлеглим відпочивати протягом п’яти днів. Рядові та офіцери Внутрішніх військ Криму того ж дня прощалися з офіцерами кримського управління ВВ та «Беркута», які загинули під час сутичок на Євромайдані в Києві. Це були співробітник кримського спецпідрозділу «Беркут» старший прапорщик міліції 42-річний Андрій Федюкін, військовослужбовець Кримського територіального командування ВВ МВС України старший лейтенант 24-річний Віталій Гончаров і старший лейтенант ВВ МВС України 32-річний Дмитро Власенко.
Зі спогадів Миколи Балана: «22 лютого до нас [у Кримське територіальне командування ВВ МВС України. – Прим. ред.] у Сімферополі прибув особовий склад, який був на охороні громадського порядку в Києві. У нас було двоє загиблих, два офіцери [Гончаров і Власенко. – Прим. ред.]. Було прощання в Сімферополі в Українському домі. Після цього, в суботу, 22 числа, я дав наказ особовому складу відпочивати п’ять днів, нікому нікуди не йти, а нормально відновитися, привести себе до ладу, побути із сім’ями, адже деякі були у відрядженні протягом місяця, по два тижні без замін. Потім я намагався вийти на зв’язок із командуванням у Києві, уточнити завдання. Командуючого не було взагалі в кабінеті, генерал Шуляк [Станіслав Шуляк, тоді командувач Внутрішніх військ. – Прим. ред.], який зараз перебуває в розшуку, генерал Конопляник [Сергій Конопляник, тоді перший заступник командувача Внутрішніх військ України. – Прим. ред.] виконував обов’язки, але теж не міг нічого чітко сказати».
Своєю чергою, Олексій Нікіфоров, тоді заступник командира в/ч А 0669 морської піхоти в Керчі, згадує, як керівництво Міністерства оборони України задіювало армійські підрозділи під час подій на Євромайдані: «Раптом – ні з того, ні з сього – 18 лютого феодосійський батальйон відправили до Києва, і нас розділили на роти й частково відправили до Феодосії, прикривати військове містечко. При цьому нагніталася обстановка: ось, мовляв, приїжджають молодчики із Західної України, спалюють частини, забирають зброю. Ми взагалі нічого не розуміли. Крім того, у мене частина тоді підпорядковувалася Національної гвардії, я сам колишній нацгвардієць. І спілкувалися з представниками МВС, у мене там товаришів багато. Кримське управління МВС весь час там стояло. І один з їхніх командирів частини приїжджав до нас у Керч і розповідав, що діється в Києві на Інститутській. Причому розповідав, як калічили їхніх хлопців, як вони гинули. Тобто ставлення кримчан до Майдану було дуже неоднозначним».
На самому півострові керівництво Верховної Ради Криму в цей
час уже повним ходом готувалося до майбутньої операції «зелених чоловічків». Орган проросійських сепаратистів, одна з найбільш тиражних газет півострова «Крымская правда» 18 лютого в коротенькій замітці під невиразним заголовком «Крепить связи с Россией» пише про майбутній візит делегації Верховної Ради АРК до Москви: «Завтра офіційна делегація Верховної Ради Криму на чолі зі спікером Володимиром Константиновим відправляється в Москву. „У ході нинішнього візиту заплановані зустрічі з російськими офіційними особами, зокрема із головою Державної думи РФ Сергієм Наришкіним“, – розповів голова парламентської комісії з нормотворчої діяльності, організації роботи ВР АРК і зв’язків з громадськістю Костянтин Бахарєв». Малозначимий візит із буденною програмою, яких було десятки на рік.
Але в ході саме цього візиту 19–20 лютого, коли Віктор Янукович ще був в облозі в «Межигір’ї», залишаючись президентом, його однопартієць і прямий підлеглий Володимир Константинов поїхав до Кремля, щоб отримати останні інструкції перед початком анексії.
Цікаво, що за підсумками цього візиту з’явилася доволі нейтральна інформація щодо проведених переговорів Володимира Константинова в Москві. Як повідомляла прес-служба спікера автономії, у рамках свого робочого візиту голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим провів зустрічі з головою Державної думи Федеральних Зборів Російської Федерації Сергієм Наришкіним, головою Ради Федерації Валентиною Матвієнко, а також провів ряд зустрічей із депутатами фракцій «Справедливая Россия», КПРФ та ЛДПР.
Відповідаючи на питання депутатів Держдуми про можливі сценарії розвитку подій, Константинов зазначив, що в разі приходу екстремістів до влади насильницьким шляхом Російська Федерація не повинна визнавати таку нелегітимну владу. Крім того, він прокоментував імовірність надання Росією військової допомоги.
«Ніяких прохань на цю хвилину немає. Потрібно пройти свій шлях. Навіщо російська армія, якщо своя не воює?» – сказав Константинов. Ще один украй цікавий аспект його публічної промови. Константинов несподівано заявив у Москві, що не виключає застосування «крайніх заходів захисту автономії». Спікер кримського
парламенту пояснив, що мав на увазі, ніби в разі повалення законної
влади в країні, настання хаосу й беззаконня «крайнім заходом» може стати денонсація акту про передачу Криму Україні.
«У нас єдиний шлях – у нас їх не два і не три – це денонсація рішення президії Верховної Ради СРСР про передачу Криму. Одна країна передавала іншій країні на знак дружби, вікової дружби – тій країні, яка сьогодні називається Україною. Що відбувається з дружбою, ми бачимо. І якщо припиняє існування сама країна, то припиняють відносини всі ті акти. Буде вже зовсім інша політикоправова історія», – наголосив Володимир Константинов. Знову нагадаю, що ці слова пролунали в момент, коли в Києві ще перебував законний на той момент президент Віктор Янукович, який жорстоко карав своїх підлеглих і за менші провини. Проте публічний коментар Януковича до прозорих натяків Константинова так і не пролунав.
Симптоматично, що в наступні дні кримська преса почала розставляти у своїх публікаціях дуже дивні акценти. «Крымская правда» у статті «Захарченко, проснись! Бандеровцы убивают милиционеров и мирных граждан» від 20 лютого пише, що
«екстремісти взялися за вогнепальну зброю і почали вбивати мирних громадян і міліціонерів. Жахає й те, що руки майданутим радикалам з „Правого сектора“ розв’язує сама центральна влада, проявляючи повну нерішучість». Дуже цікавий акцент на бездіяльності влади, яку на той момент уособлював Віктор Янукович, якому кримчани віддали на виборах абсолютну більшість голосів!
В іншій статті кримські журналісти наводять просто-таки фантастичні дані з Києва. «У суботу [15 лютого. – Прим. ред.]
бойовики так званої самооборони майдану знову напали на киян. Вони атакували активістів громадського руху „Кияни за чисте місто“, які прийшли прибирати барикади в центрі столиці. Активісти майдану з криками „Зіг хайль! Рудольф Гесс! Гітлерюгенд – СС!“ били беззбройних людей битками, дрючками, ланцюгами, саперними лопатками». Зрозуміло, така розповідь може видатися маячнею хворого мозку журналіста, але треба розуміти тогочасні реалії інформаційного поля, у якому жили кримчани. Інформаційну картинку для них створювали насамперед російські телеканали, українські на зразок «Інтера» й «Тоніса» та місцеві кримські, які, за
винятком хіба «Чорноморки», місяцями теж транслювали подібні
страшилки.
А ось яке цікаве опитування публікує «Крымская правда» в номері вже від 21 лютого. Зверніть увагу на формулювання питань. Активно просуваються дві ключові тези: необхідності створення й озброєння «народних дружин» та введення надзвичайного стану й відділення від материкової України («перекопати Перекопський перешийок»).
22 лютого, на другий день після останніх кривавих сутичок на київському Майдані, у Сімферополі було тихо й безлюдно. Нечисленний мітинг кримчан зібрався перед будівлею Верховної Ради Криму. Як стверджує «Крымская правда», незадоволені люди намагалися потрапити всередину парламенту, аби поспілкуватися з депутатами від Партії регіонів, проте міліція цьому завадила.
Прес-служба Верховної Ради АРК поширила 22 лютого коротке повідомлення: «У фракції „Регіони Криму“ у Верховній Раді АРК обговорювалося питання про політичну ситуацію в Україні. Підкреслювалася необхідність негайного припинення братовбивчих
зіткнень на вулицях міст, звільнення адміністративних будівель,
розпуску незаконних органів, які заявляють про своє право на контроль за діяльністю влади. На думку депутатів, розвиток політичної ситуації в Україні дає вагомі підстави для побоювань за долю автономії, створює загрозу миру й стабільності в Криму. Депутати закликали всі політичні сили республіки зберігати витримку й розсудливість, усвідомити спільну відповідальність за безпеку кримчан».
Готуючи матеріал до цієї книги, я намагався знайти ту точку відліку, з якої процес анексії, власне військової анексії, Криму став неминучим. З формального погляду, таким початком варто вважати 26 лютого 2014 року, коли була запланована позачергова сесія Верховної Ради АРК, зібрана тодішнім спікером Володимиром Константиновим, яка, однак, так і не відбулася через мітинг представників кримськотатарського народу, українських і російських активістів, ультрас футбольних клубів «Таврія» та «Севастополь», просто небайдужих громадян. Тоді під Верховною Радою Криму сталися масові сутички, у яких з боку проукраїнських сил, за різними даними, взяли участь 10–13 тисяч людей, з боку проросійських – лише 3–4 тисячі, переважно місцевих «тітушок» і завезених так званих козачків – громадян РФ. Білоцерковець наполягає, що основну масу проросійського мітингу склали жителі Севастополя. У тих сутичках померли дві людини – літні чоловік і жінка.
Російський депутат Державної думи, нині опозиціонер Ілья Пономарьов, проти якого в Росії порушена кримінальна справа і який тепер мешкає в Сполучених Штатах Америки, в інтерв’ю, яке він дав в рамках підготовки цієї книги, стверджує, що насправді точкою неповернення стало 22 лютого, коли Владімір Путін віддав наказ Генеральному штабу Міністерства оборони РФ розпочати операцію захоплення Криму. На думку Пономарьова, останньою краплею, яка переконала Путіна в тому, що анексію потрібно починати негайно, стали події на Євромайдані в Києві 18–21 лютого 2014 року.
«Я вважаю, Путін прийняв рішення анексувати Крим 22 лютого. У день, коли Янукович утік. Той лист, про який говорять, це просто записка, з тих, які постійно пишуть до адміністрації. Багато таких записок пишуть міські
божевільні. Це писав Малофєєв [Константін Малофєєв,
російський олігарх. – Прим.ред.], який на той момент узагалі не мав упливу. Але його позиція на той момент збіглася з позицією Кремля. Ні, я думаю, що розігрування карти сепаратизму та розпаду України було домашньою заготовкою – під президентські вибори, які мали відбутися 2015 року. Спекулювати на цьому, залякати й домогтися переобрання Януковича. Це – було. А задумки військової операції, впевнений, не було», – розповів в ексклюзивному коментарі Ілья Пономарьов.
Проте відомий в Україні та Росії журналіст, експерт-міжнародник Віталій Портніков спростовує цю думку й стверджує, що план відторгнення Криму від України існував в російському істеблішменті ще з 1991 року.
«Я, взагалі, думаю, що в нас дуже погано усвідомлюється анатомія всіх цих подій. Вони почались навіть не в 1990-х, а в 1988–1989 роках. І це були різноспрямовані події. З одного боку, союзний центр усвідомлював, що він може втратити контроль над республіками, і він створив цілу низку проектів під егідою Анатолія Івановича Лук’янова – колишнього голови Верховної Ради СРСР. Це були Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я, Гагаузія, Нарва, там такі дії стимулювалися, було створено рух „Интердвижение“. І от кілька таких проектів, які вже на момент серпневого путчу 1991 року були самопроголошеними республіками, і з ними зустрічалися й повідомляли їм, що вони мали взяти участь у цьому проекті наведення порядку, і всі вони підтримали путч, на відміну від тих, із ким боровся цей центр влади. Криму в цьому проекті не було, тому що Українська РСР вважалася партійним керівництвом „фортецею“. Але був ще один процес, пов’язаний не із зусиллями союзного центру, а із зусиллями КДБ. Цей процес називався дестабілізацією ситуації заради поразки партійного апарату. І почався він із Криму.
З кримських татар, які перші кинули виклик
тодішньому режиму. Вони першими приїхали в Москву, першими проводили демонстрації, і Мустафа Джемілєв, і Рефат Чубаров, й інші готувались до організації цих мирних протестів на знак повернення людей до Криму. КДБ весь час займалось цим процесом і, в принципі, могло їх зупинити, але вони цього не зробили. Коли Комуністична партія пішла, і разом із нею пішов Радянський Союз, був один день – день найбільшого тріумфу КДБ і найбільшої його поразки. Це відбулося практично хронологічно в одну й ту ж саму мить, може, з різницею в 60 хвилин. 24 серпня було заборонено Комуністичну партію в Москві й було проголошено державну незалежність України, що не входило в плани організаторів всієї цієї історії. Через дві години після цього прес-секретар президента Єльцина Вощанов заявив про те, що державна незалежність України взагалі виглядає дуже дивно, тому що не враховує бажання кримського населення. Тобто питання Криму виникло того ж самого дня, коли заборонили КПРС і коли було проголошено незалежність України. До Києва було відправлено делегацію союзного центру, очолювала її людина, безпосередньо пов’язана з нинішнім російським політичним керівництвом, Анатолій Собчак, і тут вони говорили про наслідки цього українського рішення. Російське керівництво посміялось стосовно питання Криму, сказали, що прес-секретар висловлює власну думку. Нас врятувало в цій ситуації тільки те, що ми оголосили референдум про незалежність», – розповів у інтерв’ю Віталій Портніков.
Дні Революції Гідності позбавили Україну диктаторського режиму Януковича. Проте під час цих кривавих подій унаслідок утечі четвертого президента в країні утворився «вакуум влади», силові структури виявилися паралізованими, чим не могла не скористатися Росія та її поплічники в Криму. Не чекаючи розв’язки в Києві, Путін віддав команду розпочати анексію півострова.