8 березня. ЗАХОПЛЕННЯ ЧОНГАРА
Міжнародний жіночий день розпочався з позитивної новини: учорашній штурм російськими військовими української тактичної групи «Крим» був успішно відбитий українськими військовими. «Інтерфакс» із посиланням на представника командування тактичної групи повідомив: «Після невдалого штурму командного пункту російські військовослужбовці та місцеві радикали покинули територію військової частини А2355 і поїхали в невідомому напрямку»446.
Напередодні в ефірі ток-шоу «Шустер LIVE» на «Першому національному» було пряме включення із Сімферополя самопроголошеного прем’єра АРК Сергія Аксьонова. Фейковий прем’єр заперечив наявність будь-якої ескалації ситуації на півострові з боку російських збройних сил, козачків і кримської «самооборони». Цей ефір збурив і образив багатьох в Україні. На тлі нещодавніх розстрілів на Майдані та початку анексії Криму суспільство перебувало в досить пригніченому емоційному стані. Ненависть до дій сепаратистів і Росії активно підігрівалася ЗМІ. З обох боків – і українського і російського – лунало чимало образливих для національних почуттів заяв. Багато людей запитували у Fаcebook, чому «Перший національний» допустив у своєму ефірі людину, яка вчинила низку злочинів рівня державної зради, чому їй дозволено озвучувати свою позицію в ефірі центрального державного телеканалу, коли окупаційна влада півострова масово відключає українські медіа.
У тому ж ефірі Аксьонов заявив, що буцімто ніякого штурму групи «Крим» не було: «Я зв’язався: зараз загони „самооборони“ оточені журналістами. Ворота частини на місці, жодних спроб нападу
немає. Небезпеки для життя громадян теж немає»447.
Про захоплення російськими військовими українських частин розповідає учасник подій Георгій Логвинський, тоді помічник Мустафи Джемілєва: «Нам розповідали військові, що в лічені секунди представники спецслужб
залітали на території військових частин і захоплювали їх.
Вони говорили: ми такого раніше не бачили – двотриметрові паркани вони брали з тією ж легкістю, як переступити пеньок. Це були навчені й підготовлені люди.
Із приводу підготовки ми володіли інформацією, що прямо перед анексією проводилися спеціальні перевірки. Певні особи їздили по військових частинах, записували дані. Це була нібито звичайна штатна перевірка, вони мали право це робити – був наказ із Києва. Їм потрібно було перевірити стан військових баз. Скільки особового складу, скільки одиниць зброї, який технічний стан. До речі, ті люди, які проводили перевірку, пізніше стали працювати на Росію».
Уніч на 8 березня окупанти вимкнули в Криму ще один телеканал: замість «СТБ» транслювалася «Звезда». Таким чином, у Криму було відімкнено вже п’ять каналів: 1+1, Інтер, 5 канал, Перший національний, СТБ.
Напередодні незаконного референдуму, росіяни та сепаратисти робили все можливе И неможливе, аби зменшити ймовірність появи в Криму об’єктивної інформації про стан справ. Але навіть ретельно спланована операція з відключення українських каналів і перекомутації на них російських зайняла загалом більше десяти днів. Операція ця триватиме весь час, навіть після проведення незаконного референдуму, а поки що поява замість відомих українських каналів російських пропагандистських або відверто «жовтих» видавалася дивною.
УРосії, незважаючи на надані фотота відеодокази, продовжували наполягати, що в Криму нема російських військових, крім тих, які охороняють ЧФ РФ. Дмітрій Пєсков відповів журналістам: «Оскільки там стоїть російський флот, то так, там є наш флот відповідно до двосторонніх домовленостей, під це підведена
міжнародна правова база»448.
Як російська влада стабільно заперечувала наявність своїх військових у Криму, так само стабільно міжнародна спільнота продовжувала закликати до миру И висловлювати занепокоєння. Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун підкреслив: «Намір влади
Криму провести референдум являє собою тривожний і серйозний
розвиток ситуації»449.
У цей же час тривали напади на застави прикордонної служби та українські військові частини, але з однією суттєвою відмінністю. Якщо раніше об’єктами таких нападів ставали українські військовослужбовці, то 5 березня вперше атаковано цивільних українських громадян, членів сімей українських прикордонників. Перший такий брутальний напад стався в Східному Криму, у селищі Щолкіне Ленінського району. У Східному Криму ситуація загалом була з найтяжчих, адже найманці, козачки та російські спецназівці після захоплених поромної переправи та прикордонної застави «Керч» безперешкодно потрапляли саме на Керченський півострів. Саме тому згодом результати явки И проросійського голосування на псевдореферендумі найвищими будуть саме в Керчі, Ленінському та Феодосійському районах.
За повідомленням Держприкордонслужби України, у ніч на 5 березня російські військові штурмом захопили відділ «Щолкіне» И вигнали сім’ї прикордонників на вулицю: «Озброєні російські спецназівці увірвались до прикордонного підрозділу сьогодні вночі. Під час нападу вони побили старшого зміни прикордонних нарядів, який здійснював чергування И намагався чинити опір, та захопили кімнату зберігання зброї. <…> Продовжуючи безчинства, нападники увірвались і до квартир, де проживають сім’ї прикордонників. Озброєні росіяни відібрали мобільні телефони в начальника відділу прикордонної служби, його дружини та інших офіцерів. Погрожуючи зброєю, вони наказали всім зібрати речі та покинути територію відділу. На даний час підрозділ захоплений російськими
військовими»450.
Дмитро Тимчук згадує реакцію світу на анексію Криму: «Захід так само, як і Україна, виявився неготовим до агресії Росії.
Треба розуміти, що після закінчення „холодної війни“ в 90-х роках минулого століття західне суспільство дуже довгий час відчувало ейфорію від зникнення глобальної загрози. Європа постійно скорочувала військові витрати, що дозволяло розвивати соціальну сферу, і визнати „раптову“
появу настільки серйозної загрози на самому
Європейському континенті (а значить – знову починати гонку озброєнь на збиток „соціалці“) навіть зараз, через рік війни, поспішають далеко не всі політики в Європі. Навесні ж 2014 року Захід навіть не те, що не вірив в агресію Путіна, – він просто не хотів у неї вірити.
Ну а на початку анексії Криму давалася взнаки пропаганда РФ. Західні ЗМІ й українські мас-медіа (причому далеко не лише проросійські) наприкінці лютого – на початку березня радісно транслювали повідомлення роспропаганди про те, що в Крим їдуть ешелони „Правого сектору“, а місцеві жителі збиваються в „ополчення“ для того, щоби не дозволити „бандерівцям“ пити кров російських немовлят? До речі, саме тому, що в українському та західному інформпросторі відсутня об’єктивна інформація про події в Криму на початку анексії, ми й створили групу „Інформаційний спротив“».
Близько 10-ї ранку, за повідомленням Владислава Селезньова, «на територію республіканського військового комісаріату на вул. Київській (Сімферополь) зайшли близько 100 озброєних автоматичною зброєю представників „самооборони“ Криму, екіпірованих бронежилетами та радіостанціями. Очолює команду відставний генерал Кузнєцов, що представляється радником
кримського уряду»451.
У Владислава Селезньова свій погляд і власна оцінка того, що відбувалося саме в ці дні: «Зрозуміло, що російська розвідка, „зелені чоловічки“ – це представники спеціальних підрозділів регулярних військ Збройних Сил Російської Федерації. Вони брали участь у цих діях, які були заздалегідь сплановані. Я роблю такий висновок через те, що була чітка взаємодія, чітка організація, спрямована на блокування військових частин українських Збройних Сил, які дислокувались у Криму. Значить, захід відпрацьовувався завчасно. Усе це відбулося миттєво.
Більше скажу: після того як відбулося захоплення
Криму, мені довелося поспілкуватися зі своїми колегами – з тими, хто перейшов на бік окупантів. І вони казали, що представники вищих військових щаблів говорили про певний план. І завдяки непоступливості українських військових реалізація цього плану була затримана на два тижні».
У зв’язку з новим напруженням у Криму Україна ініціювала вже четверте екстрене засідання Ради Безпеки ООН, проте згодом його
перенесли на 10 березня452.
Навіть Китай – давній союзник Росії – закликав поважати державний суверенітет України й не втручатись у її внутрішні справи. Обурення представників США, Франції, Великої Британії та інших країн викликало те, що Росія, попри очевидні й доведені факти, продовжувала заперечувати присутність свого військового контингенту в Криму. Олії у вогонь додали інциденти зі спецпосланцями ООН та ОБСЄ, яких у Криму заблокували «аксьоновці».
В.о. міністра закордонних справ України Андрій Дещиця підкреслив: «Ми звертаємося до Росії на цьому етапі не блокувати рішення на рівні міжнародних організацій, перш за все ОБСЄ й ООН, які стосуються міжнародних спостерігачів у Криму. Ми готові надати всіляке сприяння цим місіям, а також будь-яку інформацію щодо
ситуації як в Україні, так і в Криму»453. Також Дещиця озвучив не нову думку, що РФ реалізовує в Криму абхазький сценарій, проте зазначив, що реакція міжнародної спільноти буде дещо іншою.
Разом із тим в інтерв’ю «Эхо Москвы» Дещиця висловив надію на відновлення діалогу з Росією: «Ми сподіваємося на діалог із нашими російськими колегами, і ми не збираємося відкликати посла, бо це один із каналів спілкування з російським Міністерством
закордонних справ»454.
В ексклюзивному інтерв’ю для цієї книги Андрій Дещиця розповідає про враження від першого спілкування з Сєргєєм Лавровим: «Не тільки влада розгубилася [у час окупації Криму. – Прим. ред.] – весь світ. Якщо можна
одним словом охарактеризувати меседж, який я отримував
від своїх колег – міністрів закордонних справ інших країн, – calm. Тобто поводьтеся спокійно, не робіть різких рухів, не спровокуйте чогось гіршого. Не піддавайтеся на провокації. Гадаю [з огляду через рік. – Прим. ред.], ми би все одно втратили Крим. Тому що після першої своєї розмови з Лавровим я зрозумів, що питання захоплення Криму було поставлене категорично президентом Путіним. Вони готові були піти на крайні заходи, аби тільки Крим став російським; і навіть якби уряд приймав більш жорсткі рішення, наприклад послати до Криму військові підрозділи, усе одно – ми не були до цього готові. І ми б у такому разі втратили дуже багато людей. І в будь-якому випадку втратили би Крим».
Дипломатична стратегія Росії, як бачимо, полягала в максимальному затягуванні часу. Очевидна причина того, що російські дипломати уникали будь-яких розмов і контактів із представниками українського посольства в Москві та з в.о. міністра закордонних справ Андрієм Дещицею, полягала в поспіху Росії з реалізацією кримського референдуму. До нього Росії було вкрай незручно давати будь-які пояснення щодо своєї незаконної діяльності на території півострова. Тим паче що після запевнень Путіна, Пєскова та Лаврова у відсутності російських військ у Криму нічого нового сказати їм не випадало.
Увечері в інтерв’ю Вести.ру Аксьонов озвучив причину зміни дати референдуму: «Це зроблено, щоб уникнути різних провокацій, оскільки ситуація в Україні досить напружена, багато гарячих голів, які намагаються створити дестабілізуючу ситуацію в Криму. Оскільки життя й безпека громадян для нас є основною цінністю, ми вирішили
зрушити терміни референдуму та провести його якомога швидше»455. У цей день також пролунали пропозиції відстоювати український суверенітет Криму зі зброєю в руках, озвучені – що цікаво – духовним лідером кримськотатарського народу Мустафою Джемілєвим. Не вдаючись до подробиць і не звертаючись до української влади по допомогу з озброєнням, Мустафа Джемілєв в емоційному пориві розкритикував пасивну позицію української влади у розв’язанні
кримського конфлікту й заявив: «Дайте нам команду, і ми робитимемо
все, що необхідно. Зараз, по-моєму, вже пішла команда, що якщо штурмуватимуть військову частину – відкривати вогонь. Це давно пора було зробити. Чим довше ми нічого не робимо, тим більше у них
там сміливості додається»456.
Олександр Турчинов був переконаний, що силового варіанту виходу з кризи не існує й що західні лідери врешті-решт здатні зупинити російську агресію в Криму.
А от що каже про відкриття вогню українськими військовими Георгій Логвинський: «Іноді мене запитують, чому солдати не відкрили вогонь. Адже це їхня функція – захищати державу.
Я ставлю запитання у відповідь: а скільки коштує життя? У Нагірному Карабасі під час протистоянь загинули 20 тисяч людей. Чи варте було те, що ми б отримали, таких жертв? Адже у випадку з Путіним втрати могли обчислюватися сотнями тисяч. Ми зі свого боку намагалися зупинити цю проблему в зародку. Справа ускладнювалася тим, що серед військових, міліціонерів, спецслужб було дуже багато зрадників. Вважаю, їх вербування йшло кілька років, може, прямо з 2010 року. Вони вже, гадаю, отримували зарплату ззовні. Їх шантажували, підкуповували. З ними працювали професійні психологи, провокатори».
За інформацією Міноборони, у Криму було вже близько 18 тисяч військових РФ457.
Для американської розвідки не були секретами плани Росії анексувати Крим, хоч про це й досі мало хто готовий говорити публічно. Згодом це підтвердить голова військово-розвідувальної служби США Майкл Флінн, чиї думки передає «Українська правда»: «За словами Флінна, приблизно за сім днів до переміщення російських військових його відомство надало керівництву країни досить детальний звіт про ситуацію. Коментуючи зауваження, що дії Кремля застали американське розвідвідомство зненацька, Флінн
зазначив, що американська розвідка спостерігала за діяльністю
навколо ключових військово-морських баз»458.
Однак американці не надали цю інформацію своїм українським колегам, оскільки прекрасно усвідомлювали, що українська розвідка з часів Януковича буквально нашпигована російськими агентами, які проникли не лише до СБУ, Головного управління розвідки, Генштабу, Служби зовнішньої розвідки, розвідки прикордонслужби, а й у серце Міноборони та Укроборонпрому. Американцям банально не було з ким ділитися цими секретами, не наражаючись на їхню передачу росіянам. Але це не означає, що американці не діяли. Принаймні є багато свідчень, що чимало представників американських урядових організацій скасували свої плани в Криму або пришвидшили їхнє виконання за кілька місяців до того. Раптові зміни у створених за багато місяців раніше планах американських колег мені підтвердили відразу кілька анонімних джерел серед українських військових.
За інформацією урядового порталу, генсекретар Ради Європи Турб’єрн Ягланд офіційно звернувся до Венеціанської комісії «За демократію через право» з проханням надати висновок щодо рішення ВРК про приєднання до РФ459.
За умов відсутності офіційної реакції з боку нового українського уряду та конкретної допомоги мешканцям і військовим півострова свою громадянську позицію почали проявляти чимало простих мешканців півострова всіх національностей. Переважно жінки й підлітки виходили на спонтанні акції протесту вздовж доріг Криму та
Херсонщини460. Особливо масові мітинги відбулися в Керчі, на вулиці Маршала Єрьоменка, де українці, росіяни, кримські татари й інші кримчани вийшли з дітьми на мітинг протесту за мир і проти окупації
півострова російською армією451.
Представник ОБСЄ Тетяна Баєва сьогодні заявила: «Так, місія спробує потрапити на територію Криму сьогодні, зараз вони рухаються в напрямку контрольно-пропускного пункту міста
Армянська»462. Як відомо, попередні спроби місії потрапити в Крим не увінчалися успіхом.
Видання «Ракурс» пізніше повідомить: «На в’їзді до Криму озброєні люди зробили попереджувальні постріли в бік групи
спостерігачів»463.
Уперше з початку військової операції в Криму регулярні
російські підрозділи вийшли за межі територіального кордону АР Крим. Найближчим до Криму виявилося невеличке півторатисячне селище Чонгар у Херсонській області, де близько 15:00 представники російських регулярних збройних сил почали захоплення адміністративних приміщень, мінування полів, встановлення прикордонних стовпів. Це викликало велике обурення мешканців півострова. На знак протесту місцеві жителі встановили на будинках українські прапори.
Польський журналіст та політолог Пьотр Андрусєчко дуже добре пам’ятає ту ситуацію, адже сам опинився недалеко від Чонгара: «Мені здається, що в росіян був чіткий сценарій щодо Криму. Тобто якщо вони його не мали відносно Донбасу, то це було зрозуміло. Крим просто мав стати частиною Росії. Тобто там не було місця для ніякої української влади, для Януковича. Тому що Крим дуже потрібний для будови нової ідеології. Справді, там є символи, там Севастополь – місто слави, Чорноморський флот, який там був оснований, і так далі, і так далі. З цього погляду Крим був дуже важливий. Натомість цікавий ніби сценарій, що він тікав, але ніхто тоді про це не говорив. Я з Криму після референдуму поїхав на Арабатську стрілку. Там були деякі особи, які говорили, що якась колона пересувалася через Арабатську стрілку, але ніхто не знав, що це була за колона тоді. Тому я поїхав тоді, там зразу з’явилася інформація, що там захопили частину Арабатської стрілки, не тільки цю, яка належала до Криму [але й Херсонщині. – Прим. ред.]».
Близько 17:30 на адміністративній межі з АР Крим озброєні агресори відкрили вогонь по прикордонному літаку, повідомила Держприкордонслужба: «У даний час у Криму озброєні російські агресори вдаються до будь-яких безчинств, здійснюють моральнопсихологічний тиск на прикордонників, погрожують фізичними розправами, дезінформують, залякують. Цього разу вони застосували
вогнепальну зброю, незважаючи на людські життя»464.
Цього дня, традиційно із запізненням, змінили керівника
Головного управління СБУ в Криму. Тижнем раніше Геннадій Калачов пішов у відставку за власним бажанням. Очевидно, для зміцнення стосунків з представниками Меджлісу, Олександр Турчинов вирішив призначити на цю посаду Олега Абсалямова, але цілком зрозуміло, коли всі міські управління СБУ в Криму й Севастополі вже контролювалися сепаратистами й окупантами, жодного впливу таке призначення не мало. Наразі рішення спізнилося на кілька критичних днів, коли можна було ще спробувати зберегти десятки, якщо не сотні офіцерів СБУ, які вагалися, чи переходити їм на службу в Росію, чи лишатися вірними присязі. Олег Абсалямов насправді так і не зміг приступити до виконання обов’язків.
8 березня запам’яталося насамперед першим перетином російськими окупаційними військами адміністративного кордону Криму й Херсонщини. Окупація Чонгара показала всю слабкість військової організації України й фактичну безпорадність перед російською агресією. Росія та сепаратисти посилювали контроль за інформаційним полем, передусім телепростором, відключаючи українські телеканали й запускаючи замість них російську пропаганду. Тисячі простих жителів Криму, незважаючи на фізичну небезпеку, виходили на мітинги проти російської окупації та незаконного референдуму.