4 березня. ГЕРОЇЧНЕ ЗВІЛЬНЕННЯ БЕЛЬБЕКА Й ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЯ ПУТІНА
Наступний після екстреного третього засідання Ради Безпеки ООН по Україні день приніс кілька важливих новин. Одразу вночі на сайті НАТО з’явилося повідомлення: «Північноатлантична рада, що включає послів усіх 28 країн – членів НАТО, збереться у вівторок, 4 березня, за ініціативою Польщі, яка ґрунтується на статті 4 Вашингтонського угоди. Події в Україні й навколо неї становлять
загрозу для сусідніх держав – членів Альянсу»285.
Цієї ж ночі в.о. міністра оборони Ігор Тенюх заявив, що Росія знову збільшила контингент своїх військових на території України, що грубо порушує всі двосторонні та міжнародні домовленості. «Близько 5500 військ спецпризначення передислоковані з Російської Федерації на територію України. За рахунок цього чисельність російських військових збільшена до 16 тисяч».
Основу так званих «зелених чоловічків» якраз і складали війська спеціального призначення або спецназу ГРУ МО РФ та ССО МО РФ. Загальна чисельність цих підрозділів у складі російського Міністерства оборони є державною таємницею, адже Росія – без перебільшення – є країною спецназу! І сам спецназ є різним. Є спецназ ГРУ ГШ, є спецназ ВДВ, є спецназ ВМФ. Не кажучи про спецназ ФСБ, спецназ Прикордонної служби ФСБ і навіть спецназ Служби зовнішньої розвідки Росії. Є також спецназ Внутрішніх військ МВС РФ, і в поліції теж є свій спецназ. А ще є свій спецназ у Федеральної служби виконання покарань. І у Федеральної служби з контролю за обігом наркотиків. І, ви будете здивовані, у Міністерства з надзвичайних ситуацій Росії теж є свій спецназ!
Проте у випадку з Кримом нас все-таки цікавить спецназ ГРУ. Найбільш авторитетні експерти вважають, що на момент окупації Криму загальна чисельність військового спецназу становила понад 25 тисяч осіб.
Таким чином, перші ударні загони російських ГРУшників, які
складали приблизно 20% їхньої загальної чисельності, були передислоковані до Криму. При цьому загальна чисельність українських військ, яка на момент агресії складала близько 20 тисяч осіб, не повинна вводити в оману, адже ці війська ніяк не могли протистояти озброєним до зубів і вишколеним російським спецназівцям ГРУ та ССО.
У коментарі для книги заступник командира батальйону керченських морпіхів майор Олексій Нікіфоров розповів, що тоді відбувалося в його батальйоні: «У Керчі, де я служив, майже не було тих, хто сприймав київські події й радів цьому. Усі думали, що Київ спалюють, нищать, що там фашисти, бунтівники. <…> У мене в частині жоден командир підрозділу не вийшов в Україну. І так – по всьому Криму. Тобто ті люди, які були матеріально відповідальні – за людей, за техніку, – побоялися. Плюс – зіграла свою роль масована пропаганда з того боку. З усіх боків тиснули: тільки ви підете в Україну, на вас тут же наручники надінуть, у тюрму посадять, бо де ваша техніка, де ваша зброя? Тобто ніяких гарантій від України вони не отримали, зате отримали від Росії».
О 8:09 ранку російське інформагентство РБК процитувало заяву прес-секретаря президента РФ Дмітрія Пєскова, про те, що Владімір Путін віддав наказ військам, які брали участь у військових навчаннях,
зокрема й у Криму, повертатися в місця постійної дислокації286. Попри це, о 8:39, як повідомляє УНІАН з посиланням на
поінформоване військове джерело в Севастополі, українські військові моряки виявили підводних диверсантів: «У Стрілецькій бухті Севастополя, де дислокуються кораблі севастопольської військовоморської бази Військово-морських сил Збройних Сил України, сьогодні вранці українські військові моряки виявили близько 20 підводних диверсантів. Підводні диверсанти або „бойові плавці“, не приховуючись, кілька хвилин пробули на водній поверхні, після чого зникли. На думку співрозмовника агентства, метою подібних дій, вочевидь, була спроба психологічного тиску на особовий склад
кораблів і суден українських ВМС». У цей же час «у Севастополі
представниками екстремістських громадських організацій із застосуванням підручних засобів було вчинено дві безуспішні спроби проникнути через паркан на територію штабу командування ВМС України»287.
Але, незважаючи на ці події, українська влада поспішила прийняти заяву Путіна про виведення військ з території України. Турчинов заявив: «Припинити втручання у внутрішні справи нашої країни. А видача Україні Януковича сприяла би пришвидшенню нормалізації двосторонніх відносин наших країн. <…> Оформити заявою цю пропозицію Верховної Ради, яка б стосувалася чіткого підкреслення виключної компетенції парламенту щодо введення іноземних військ на територію [України. – Прим. ред.] і щодо нормалізації ситуації, яка пов’язана з виведенням військових з
території України»288. Як з’ясується пізніше, це була спроба РФ послабити увагу та пильність української сторони до кримської проблеми.
Також передчасно радів заяві Путіна про виведення військ і – секретар Ради національної безпеки та оборони Андрій Парубій: «Завдяки діям української влади, українських військовиків у першу чергу, а також завдяки одностайній позиції міжнародної спільноти, яка засудила агресію проти України, фактично цієї ночі [на 4 березня. – Прим. ред.] була зупинка російських військ, і відповідна
заява Путіна є тому підтвердженням»289.
Андрій Парубій так розповідає про плани Путіна щодо України: «Точно знаю, що на початковому етапі Збройні Сили Росії знаходилися впродовж усього україноросійського кордону. Тоді найбільшою небезпекою для нас був можливий танковий удар із Чернігова на Київ. Війська стояли й на межі Донецької, Луганської, Харківської та Сумської областей. Коли Турчинов був у Білорусі, Лукашенко показував йому карту можливого захоплення. І там були не тільки 8 південно-східних областей, але й зачіпалася Полтавська та Київ. Вертикальний удар на Київ був для нас найбільш небезпечним ударом.
І це був один із планів Путіна. І в мене були всі
підстави стверджувати, що це був дуже можливий сценарій. Фактично всі перші місяці Путін діяв, міняючи тактичні плани на кожному етапі. Мінялися плани залежно від того, наскільки Україна могла чинити опір. Певного часу реалізовувався сценарій „Русская весна“ щодо захоплення вісьмох областей України. Іноді ці плани навіть не були секретними – вони їх обговорювали на своїх сторінках. Цьому плану перешкодили не тільки дії влади, але й саме суспільство. Ви пам’ятаєте, у всіх містах створювалися загони самооборони. Часто вони відігравали ключову роль у недопущенні провокацій сепаратистами».
Цього дня з’явилася заява Управління торгового представника США Майкла Фромана, що через події в Україні США призупиняють торговельні та інвестиційні переговори з РФ, і «економічна блокада Росії у сфері інвестицій та торгівлі триватиме, поки не розв’яжеться
конфлікт в Україні»290.
Про замороження відносин з Росією заявив і Пентагон. У тексті офіційної заяви військового відомства США йшлося: попри те, що американське міністерство оборони вважало цінними військові зв’язки з Росією, які розвивалися протягом останніх років і мали на меті «підвищити транспарентність, налагодити взаєморозуміння та зменшити ризик військових прорахунків, ми прийняли рішення у світлі останніх подій в Україні призупинити всі військові контакти між США і Росією». Пентагон також закликав керівництво Росії до деескалації кризи в Україні та зажадав повернути російські війська в Криму на свої бази відповідно до угод про перебування (на території республіки) Чорноморського флоту РФ.
Своєю чергою, держсекретар США Джон Керрі заявив: у разі, якщо Росія не поверне своїх солдат до казарм, Євросоюз та США негайно застосують проти неї санкції: «Якщо Росія вирішить не підтримувати деескалацію, якщо не співпрацюватиме з урядом України, тоді наші партнери не матимуть ніякого вибору, окрім того, щоби приєднатися до нас і застосувати ті заходи, які ми втілюємо, щоб ізолювати Росію дипломатично, економічно і в міжнародному форматі».
Як це відбудеться на практиці, зрозумілою мовою пояснив
міністр закордонних справ Чехії Любомир Заоралек. Він «порадував» росіян тим, що відтепер вони можуть просто забути про спрощення візового режиму до ЄС: «Ми чули численні заяви пана Лаврова про те, що Росія готова жорстко відстоювати права своїх громадян, хоч би де це було. Якщо враховувати такі заяви, як можна вести переговори про безвізовий режим? Росія завжди була в цьому дуже зацікавлена. Але якщо переселення російських громадян в інші країни являє собою такий ризик, як ми можемо підтримувати ідею безвізового режиму?».
Свою позицію оприлюднив і комісар ЄС з питань енергетики Гюнтер Оттінгер: «Україна генерує й транспортує енергоносії в Крим. Крим не забезпечує себе енергоносіями, він трохи видобуває. Ми думаємо, що Україна повинна залишатися єдиним енергетичним ринком».
Паралельно з подіями в Криму Росія запустила сценарій дестабілізації сходу України, який відвертав увагу від подальшої анексії Криму. Здійснення його стало очевидним після надмірного зосередження російської військової техніки біля східних областей України в ніч із 3 на 4 березня.
Журналіст Матвій Ганапольський дає такий діагноз Путіну: «Алогічність та ірраціональність психології Путіна можна простежити, проаналізувавши, як змінюються назви новоутворень на сході України. Видно, як Путіна захоплює якась ідея і як він у ній розчаровується. Дивіться: територія, захоплена сепаратистами, переживала кілька метаморфоз назв. Спочатку з’явилися „ДНР“ і „ЛНР“, а потім негайно з’явилася ідея „Новоросії“. Щось паліативне СРСР, з якоюсь новою національною ідеєю. Але ця ідея ніяк не сформульована. Перед нами назва, суть якої – в агресії. Об’єднання нових земель, на яких живуть якісь росіяни. Після цього нескінченні розмови про входження до Росії. Після цього про ідею Новоросії забули. Аналітики мало звертають увагу на ці метаморфози. А даремно. Адже Новоросія – це нове утворення в нових межах Потсдамського світу. Але як можна було придумати подібну доктрину в нинішніх умовах? Адже вона передбачає
обов’язкову агресію. Це свідчить про якусь ненормальність у
Кремлі. Очевидно, що й аналітичні здібності Путіна не такі блискучі, як комусь здається».
Прес-центр Держприкордонслужби зранку повідомив про погіршення ситуації на сході: «Спостерігається скупчення військової техніки на території РФ поблизу держкордону біля Харківської, Луганської та Донецької областей. Такі дані можуть свідчити про підготовку російської сторони до вторгнення. З метою недопущення в’їзду в Україну з території РФ організованих злочинних груп, окремих осіб, які можуть брати участь у заходах екстремістського характеру, проводиться посилений прикордонний контроль і вжиті
відповідні заходи»291.
Росія ретельно підготувалася до широкомасштабної війни з Україною. Розуміючи, що збройного супротиву українських Збройних Сил на території Криму, напевне, не буде, Росія, тим не менше, накопичувала свої війська на східних і північних кордонах України й усіляко демонструвала готовність перейти в повномасштабний наступ. У ці дні в.о. Президента Олександр Турчинов, говорячи, що Росія накопичила біля кордонів України понад 120 тисяч військ і може розпочати повномасштабну війну, очевидно, знав усю серйозність ситуації.
За найгіршого сценарію розвитку подій у Криму Росія дійсно була готова розпочати військову агресію. Хоча, будьмо відвертими, імовірність повномасштабної війни з вторгненням через східнопівнічні кордони залишалась до кінця не визначеною.
Олександр Турчинов так сьогодні згадує плани Путіна з дестабілізації сходу України: «Коли ситуація в Києві стабілізувалась, вони внесли корективи до свого плану. Крим розглядався ними як плацдарм. Плацдарм для повноцінного вторгнення зі сходу та півдня із захопленням Донецької, Луганської, Харківської, Одеської, Дніпропетровської, Херсонської і Миколаївської областей. Коли їхній план прямого вторгнення було зірвано, вони запустили план „Б“ – масштабної дестабілізації в цих регіонах та розпочали війну на Донбасі».
Уранці, 4 березня, як повідомила газета «День», «полковник
Мамчур разом зі своїми підлеглими пішим строєм, без зброї, із Державним Прапором України та бойовим стягом частини [також був ще прапор СРСР. – Прим. ред.] рушили до озброєних „зелених чоловічків“, які зайняли територію Бельбека. Унаслідок такої психічної атаки Юлію Мамчуру та його бригаді вдалося звільнити частину аеродрому. Фото мужніх українських військових облетіли
перші шпальти провідних видань світу»292.
Відео беззбройного штурму293 нашими військовими своєї ж бази набрали сотні тисяч переглядів в Інтернеті, а фото Мамчура заполонили свіжі випуски міжнародних видань.
Ось як описує ті події очевидець, кореспондент «Комсомольской правды»: «Коли відстань зменшилася до двохсот метрів, почулися постріли. Автоматна черга в повітря, як попереджувальний сигнал з боку росіян. Журналісти стали присідати від страху, здригнулися й солдати, але хтось крикнув: „Ідемо далі. Ми господарі тут!“. І вони пішли. Напруга колосальна. Вона передається навіть через відео. „Раз, два, три. Ще не вмерла України ні слава, ні воля. Ще нам, браття українці, усміхнеться доля. Душу й тіло ми положим за нашу свободу.“ Від переживання солдати втрачали дихання й плутали рядки гімну, але йшли. <…>
–На догоду одному якомусь політичному діячеві нас зараз зіштовхують лобами, – заговорив Мамчур. – Ми – два братні народи. Це не правильно.
–Ви спеціально провокуєте, – відповів росіянин.
–Ми беззбройні, яка може бути провокація, – сказав український полковник. – Ми прийшли на свої робочі місця.
–Я ще раз повторюю: не ми віддаємо накази, – говорив росіянин. – Це ваше керівництво, яке в Києві сидить.
–А ви що, самі не думаєте? – крикнув український солдат.
Після нетривалих переговорів росіяни пропустили на територію аеродрому десять офіцерів»294.
Слово Юлію Мамчуру: «А 4 березня відбувся той самий „вихід нагору“, коли ми без зброї, із прапорами і співаючи гімн, пішли на окупантів. Тому що до цього нам поставили ультиматум – щоби ми до 16:00 вивісили
російський прапор. А вранці чергова частина була під
загрозою застосування зброї. І метою нашого підйому нагору було, щоби наші військовослужбовці змогли зайняти робочі місця в аеродромній зоні. І я став учасником цих подій. І наша частина була однією з небагатьох, яка вийшла з усією атрибутикою, бойовим прапором. Про мене писали, що наш стяг із зірками, червоний, але він бойовий. Іншого в мене немає. Це реліквія 1941 року, за неї наші діди-прадіди проливали кров. Ще одна така ж частина – десята морська авіаційна бригада, яка в Саках базувалася. Вони змогли 3 або 4 березня перегнати літаючі борти – вертольоти й літаки. Інших частин я не знаю. Усі інші, по-моєму, усе втратили».
Пізніше, десь о 16 годині над частиною «Бельбек» знову підняли український синьо-жовтий прапор. Користувач Twitter Mikekomar зробив запис: «Епічне фото. Наші солдати кріплять прапор при вході
на військову базу в Бельбеку»295.
Аби привітати українських військових у Криму із, як тоді здавалося, «закінченням конфлікту», народний депутат від «Удару» Ірина Геращенко запропонувала: «Наші хлопці в Криму в ці дні були учасниками бойових дій, тому всі військові, що служать у Криму, мають отримати відповідний статус.
Їм має бути зараховано один день за три служіння, і вони мають отримати всі відповідні соціальні гарантії»296.
Арсеній Яценюк каже, що дуже добре пам’ятає цей день та свої дії: «4 березня я почав умисно вкидати меседжі для кримчан щодо зриву курортного сезону, переконував їх, що Росія робить все для дестабілізація ситуації в Криму. Росія відразу відреагувала на ці меседжі. Вони розуміли, що я бив прямо в точку – щоби не допустити незаконної анексії Криму. Насправді на той момент ніхто не вірив, що це буде анексія. Адже це була перша анексія після Другої світової війни. І людина, яка має logic of reason, просто не розуміла, як може таке статися».
Об 11-й годині лідер кримських сепаратистів Сергій Аксьонов провів прес-конференцію, на якій ключовою заявою стало перенесення референдуму з 25 травня (згідно з нелегітимним рішенням ВРК) на 30 березня «чи й раніше»297.
На першу прес-конференцію призначеного 27 лютого кримським
парламентом «прем’єр-міністра» автономії Сергія Аксьонова чекали вже тиждень не менше сотні представників різних світових видань. Зустріч постійно відкладалася та врешті таки відбулася на майданчику ДТРК «Крим» у Сімферополі.
Цього дня сталася чергова переламна подія. Ще напередодні прес-конференції Аксьонов упевнено заявляв в інтерв’ю російським ЗМІ, що так званий загальнокримський референдум відбудеться саме 30 березня. І всіляко уникав при цьому будь-яких згадок про приєднання до Росії, і наполягав натомість, що цей референдум може вирішити тільки розширення повноважень автономії Криму як територіальної одиниці в рамках України.
Рішення ж змінити зміст питань референдуму і – головне – його дату прийняте саме між 3 і 4 березня. Сергій Аксьонов був банально поставлений до відома своїми кремлівськими кураторами, що план змінився, і тому, даючи своє інтерв’ю напередодні, ще просто не знав, що завтра доведеться озвучувати зовсім інші меседжі.
Також самопроголошений прем’єр розповів кримчанам: «Ніяких ультиматумів вони [нова влада у Києві. – Прим. ред.] мені не ставлять. Вони не виходять на контакт, нам нема з ким співпрацювати, їм це не потрібно, вони займаються розподілом влади, портфелів, грошей». Однак українські високопосадовці стверджують, що постійно намагалися встановити контакт. Разом із тим Аксьонов заявив, що нове керівництво автономії не вважає «київську владу» легітимною: «Вона для нас не є представником влади держави Україна. Ось доти, поки всі ці процеси не визначені, ми її не визнаємо, не бачимо, і ніякого відношення до них не маємо. Я звернувся по допомогу до Владіміра Владіміровіча Путіна задля стабілізації ситуації в Криму, надання допомоги, забезпечення безпеки громадян сприяти нам. Це
сприяння було надане»298.
Тоді ж Аксьонов пообіцяв Криму «нове життя». Скільки воно коштуватиме Росії, підрахувала російський економічний експерт Наталья Зубарєвіч: «Загальні доходи бюджету Криму – 159 млрд. руб. З них 125 млрд. – трансферти з федерального бюджету. З таким розрахунком рівень дотаційності Криму – 80%. Але Криму залишають ще податок на додану вартість, який за законом має йти у федеральний бюджет. З урахуванням цього дотаційність Криму – 85%.
Це можна порівняти з двома територіями Росії – з Інгушетією, рівень
дотаційності якої 87%, і з Чечнею (82%). Дотаційність Севастополя – 70%. Рівно стільки ж у Дагестану. Близько 42% усіх витрат у Криму –
видатки на соціальний захист населення»299.
Командирам українських частин, які не визнавали сепаратистів, Аксьонов пригрозив кримінальною відповідальністю за «непідпорядкування уряду автономії». Особливо допекли самопроголошеному «прем’єру» уродженці Західної України: «Спротиву [українських військовослужбовців. – Прим. ред.] немає. Просто сьогодні деякі командири на території автономії є жителями Західної України. Відповідно, у них це викликає, зрозуміло, певне почуття». Очевидно, що найбільше його дратувала непоступливість командувача Внутрішніх військ МВС у АР Крим Миколи Балана, уродженця Івано-Франківщини.
Микола Балан так говорить про тодішні пропозиції кримського «прем’єра»: «З Аксьоновим я розмовляв після того, як отримав наказ на передислокацію військових частин, коли вже склали списки особового складу, і я телефонував Аксьонову, розмовляв про те, що ми виходитимемо разом колонами, і щоб у нас не було ніяких оглядів, обшуків і так далі. Спочатку він сказав, що, мабуть, так не вийде. Я відповів, що ми тоді не згодні на вихід і залишаємося тут на місці. Зранку – зарядка, виконання гімну, і працюємо згідно з розкладом дня. Потім він, правда, подзвонив, сказав, що вони згодні, ми відмовилися від їхнього супроводу – нам того не було треба. Єдине, що я склав план маршу для всіх військових частин, і мали з’їхатися в Джанкой і Армянськ із різних точок Криму, повійськовому, у складі колон, без усяких супроводів, адже були випадки обшуку, ображали й грабували сім’ї військовослужбовців Збройних Сил, Військово-Морських Сил. Я попередив про це, сказавши, що ми в такому випадку не згодні на вихід, і в нас, офіцерів, які вивозили особисті речі, не було жодних проблем».
Журналісти ICTV поставили Сергію Аксьонову одне запитання:
«У 2010 році партія „Русское единство“ отримала на виборах 4% голосів. Як ви вважаєте, для вас цього достатньо, щоби стати прем’єром?». На нього він відповів, що у 2010 році його партія виходила на вибори, зареєструвавшись лише за 30 днів до початку виборчої кампанії. І звинуватив у брудних політтехнологіях Партію регіонів (!), яку представляли на півострові його партнер по нелегітимній владі Володимир Константинов та 80 депутатів Верховної Ради АР Крим: «При цьому як проросійську партію позиціонували Партію регіонів, чим уводили в оману населення. Я абсолютно вважаю, що на той момент це був нормальний цілком результат».
Важливим аспектом стало також те, що Сергій Аксьонов оприлюднив певні дані щодо підконтрольного йому незаконного угруповання: «Загальна чисельність загонів „самооборони“ по автономії досягає сьогодні 11 тисяч осіб. Вони використовують ті засоби захисту, які у них є, це щити, палиці, тобто те, що було ефективно використане на Майдані. При цьому ми говоримо, що в багатьох на руках є законним чином зареєстрована зброя».
З австрійськими тележурналістами в Аксьонова розмова не склалася: «Скажіть, від кого сьогодні захищається автономія? На сьогоднішній день не існує ніяких загроз, від яких необхідно було б захищатися. Більше того, їх і не було». – «А хіба ви не бачили? Або не чули? Ось коли ставлять такі питання, мені здається, що ви або у вакуумі живете, або ви ставите їх спеціально. Тільки сліпий не бачив, що нам погрожували протягом усіх трьох місяців на Майдані. Погрожували регулярно, погрожували російськомовним фізичною розправою. Якщо ви цього не бачили, то мені з вами нема про що розмовляти»300.
Мустафа Джемілєв заявив, що через агресивні дії РФ у Криму кримські татари вже понесли великі економічні збитки: «60% доходів кримських татар забезпечує туризм. Зараз багато з них будуть розорені. Загалом по Криму заробляли на життя на туризмі близько
100 тисяч сімей, вони теж понесуть величезний збиток»301.
Народний депутат України Петро Порошенко заявив, що в разі виведення російських військ із Криму українська влада готова до діалогу з кримським парламентом: «Ми здатні в найкоротші терміни
прийняти Закон про статус міста Севастополя, закон про місцевий
референдум і визначити їхні повноваження, істотно розширити повноваження кримської автономії, але із жорстким збереженням суверенітету України». А прохання Януковича до Путіна про введення військ в Україну лише «кидає сірник до бочки з порохом Криму»: «Якщо ви думаєте про кров – це шлях, про який сьогодні написав цей чоловік [Віктор Янукович. – Прим. ред.], я не хочу навіть називати його імені. Він утратив право бути не тільки українським
президентом, але й українцем»302.
А от Андрій Сенченко висловився проти переговорів із «новою» кримською владою: «Із сепаратистами ми в принципі не можемо ніяких контактів підтримувати і не будемо цього робити. Питання навіть не в якості цих людей – які вони там „гобліни“ та інші аферисти, типу Константинова. Питання в принципі – це самозванці й маріонетки»303.
Андрій Парубій, на той момент секретар РНБО, розповідає, як у Києві в той час намагались встановити контакт із кримськими політиками. «У нас були переговори з депутатами, щоби вони не зібрали кворум на Верховній Раді Криму. У тому числі – з регіоналами. Ми казали, що вони втратять власність, якщо проголосують. Але вони не виконали своїх зобов’язань, і на кворум плюнули. Голосували так – руками. Головне, що вся кримська міліція, СБУ була на їхньому боці», – каже Парубій. Про намагання встановити такий контакт добре пам’ятає і Яценюк. «Спроби були, туди ж відправляли людей. Шукали цього так званого прем’єр-міністра, спікера парламенту. Я був більше сконцентрований на економічній ситуації в країні. Але знаю, що Олександр Турчинов і всі інші працювали над тим, щоби встановити з ними діалог. Тоді, до речі, був призначений представник Президента в Криму».
Крім звільнення «Бельбеку», найгучнішою подією цього дня стала прес-конференція Владіміра Путіна в Ново-Огарьово, де він уперше виступив із заявою щодо ситуації в Україні. За його словами, російські військові не мали стосунку до захоплення стратегічних
об’єктів у Криму – цим займалася так звана кримська самооборона.
Хоча згодом Путін визнає зворотне. Поки ж йому лишалося тільки лицемірно розповідати, що він геть не знає, хто такі й звідки взялися в українському Криму «зелені чоловічки». Топ-цитатою став вислів Путіна про магазини, в яких можна купити будь-яку зброю. Путін: «Подивіться на пострадянський простір – там повно форми, схожої на російську. Та підіть у магазини й купіть. Ні, це сили місцевої самооборони». Відкоментував він і добру підготовку «самооборони»: «А ви бачили, як були підготовлені люди в Києві? Їх, як відомо, готували на базах в Литві й у Польщі, готували задовго. У них же все працює як годинник. Це професіонали, майже як спецназ. То чому ви
думаєте, що в Криму має бути гірше?»304 Поява в меседжі Путіна саме цих країн, очевидно, була
випадковою – як віддзеркалення внутрішньої ненависті й несприйняття Путіним саме цих найбільших історичних ворогів Росії. Висока оцінка міфічних українських силовиків («майже як спецназ») звучить, як несвідоме визнання присутності російського спецназу на території окупованого Криму.
Згодом, під час «прямої лінії з Путіним» 17 квітня, він уточнить: «Нашим завданням [у Криму. – Прим. ред.] було забезпечення умов для вільного волевиявлення кримчан. За спиною сил „самооборони“
стали наші військові, вони діяли коректно»305.
Також на конференції 4 березня Путін висловив своє ставлення до нової української влади: «Коли ми вказуємо, що це антиконституційний переворот, то нам кажуть: ні, це не збройне захоплення влади, це революція. А якщо це революція, то тоді мені важко не погодитися з деякими нашими експертами, які вважають, що на цій території виникає нова держава. А з цією державою, ні щодо цієї держави ми ніяких зобов’язуючих документів не
підписували»306, – натякнув він на Будапештський меморандум.
Тоді ж прозвучали пропагандистські кліше («бандерівці в Києві»), активно нав’язувані російськими ЗМІ: «Ми бачимо розгул неонацистів, націоналістів, антисемітів, що зараз відбувається в деяких частинах України, зокрема в Києві». Це була спроба легітимізації подальшої війни Росії проти України на території Донбасу: «Якщо ми побачимо, що це беззаконня починається в східних регіонах, якщо люди попросять нас про допомогу, а офіційне
звернення діючого легітимного президента в нас уже є, то ми
залишаємо за собою право використовувати всі наявні в нас засоби для захисту цих громадян. І вважаємо це цілком легітимним, <…> оскільки у нас є звернення легітимного Президента [Януковича. – Прим. ред.], і відповідно до наших зобов’язань. І в цьому разі збігається з нашими інтересами щодо захисту тих людей, яких ми вважаємо близько пов’язаними з нами й історично, і спільною
культурою, в економічному плані»307.
Усю аргументацію Путіна складав лист від Віктора Януковича, яким напередодні потрясав Віталій Чуркін. Росія розуміла, що жодних легітимних підстав для введення військ на територію України не було, тому викрутила руки президенту-утікачу, примушуючи написати цього листа. До того ж ні його зображення, ні текст так і не були оприлюднені, що дає підстави припускати факт чергової фальсифікації російських спецслужб.
Показово також, що Путін у промові зазначив: «Політичного
майбутнього в Януковича немає»308.
Своєю чергою, глава МЗС Швеції Карл Більдт у Twitter порівняв заклик Януковича до Росії про введення її військ на територію України з діями норвезького нациста: «В України тепер є власний Квіслінг. Сидить на чужій території й просить чужу армію повернути йому його країну», – маючи на увазі Відкуна Квіслінга – лідера норвезьких націонал-соціалістів, ставленика нацистів під час окупації країни309.
Тоді ж Путін також присягався, що не збирається «приєднувати» Крим, і натякнув на завдання подальшого референдуму. Путін: «Я взагалі вважаю, що тільки громадяни, які проживають на тій чи тій території, в умовах свободи волевиявлення, в умовах безпеки, можуть і повинні визначати своє майбутнє. Але ми в жодному разі не провокуватимемо нікого на такі рішення, і в жодному разі не
підігріватимемо такі настрої»310.
Відверта брехня Путіна помітна навіть при не дуже прискіпливому порівнянні. Під час прес-конференції він заявив, що в кримських протистояннях не загинула жодна людина: «До речі, приблизно ось це саме, про що я говорю зараз, відбувається й у Криму. Тобто зверніть увагу: слава Богу, там немає жодного росіянина й немає жодної жертви. Не було жодного бою та зіткнення, навіть ніхто
не стріляв! Немає жодного пострілу. І таким чином напружена
ситуація в Криму, пов’язана з можливим застосуванням Збройних Сил, просто була вичерпана. У цьому [введенні російських військ. –
Прим. ред.] не було необхідності»311. Але ж 1 березня Валентина Матвієнко говорила про смерті росіян при штурмі будівлі МВС
Криму312, і головне – ці начебто загибелі стали офіційним приводом для дозволу Ради Федерації на введення військ на територію України. Схоже, Путін самоізолювався від спілкування із власними чиновниками й насправді мало стежив за їхніми заявами.
Стягування російських військ до Криму, чисельність яких переважала домовлену з Україною норму, Путін пояснив улюбленою вже байкою про «націоналістів-бандерівців»: «Єдина необхідність, яка була і яку ми зробили, ми посилили охорону наших військових об’єктів, тому що вони отримували погрози. І ми бачили, що в Крим уже підтягуються і бойовички з націоналістичних організацій. І ми це
зробили, і зробили правильно»313.
Обрання Аксьонова прем’єром Криму Путін теж назвав «легітимним», попри виявлене фальшування голосів. Сам же Аксьонов на прес-конференції цього ж дня в Криму заявив, що його
призначили «за погодженням з Януковичем»314, очевидно, маючи на увазі кулуарні, чи то пак телефонні домовленості.
На питання журналістів, чи бачив він «легітимного» Януковича, Путін відповість ствердно: «Після того як він [Віктор Янукович. – Прим. ред.] опинився на території Російської Федерації, я з ним бачився один раз, це було буквально два дні тому. Він був живий,
здоровий і вам того ж бажає»315.
А за рік у пропагандистському фільмі Андрєя Кондрашова «Крым. Путь на Родину» (перший ефір – 8 березня 2015 року) Путін розповість, що всі ці події в Криму були частиною «операції з порятунку Януковича»: «Я запросив в Кремль керівників наших спеціальних служб, міністерства оборони, поставив перед ними завдання врятувати життя Президента України, його просто знищили б. Ми приготувалися витягувати його прямо з Донецька, по суші, по морю і з повітря. Це було між 22-м і 23-м, ми закінчили близько 7 години ранку. І прощаючись, я всім колегам сказав: ми змушені
почати роботу з повернення Криму до складу Росії»316.
Чи мав право президент іншої країни давати таке розпорядження
та здійснювати анексію? Відповідь більш ніж очевидна. Це пряме зізнання Путіна в учиненому міжнародному злочині.
На прес-конференції у Вашингтоні Барак Обама засудив рішення РФ про введення військ: «Росія не може вводити війська на територію [України. – Прим. ред.] і порушувати принципи, визнані всім світом. У президента Путіна, імовірно, інший набір юристів. Може бути, у нього інший набір інтерпретацій. Але я не думаю, що це може когось обдурити»317.
Дії РФ, так званої братньої країни, у Криму стали шоком для українського суспільства. Аби пояснити українцям, що відбувається й чого слід очікувати, Міноборони створило «гарячі лінії» для роботи з громадськістю та ЗМІ. Водночас українська влада розпочала операцію СБУ та МВС «Кордон» для недопущення ввезення з Росії зброї та боєприпасів.
Прикордонники прозвітували, що посилили контроль на в’їзді до Криму: «Державною прикордонною службою України розгорнуто три контрольно-пропускні пункти та виставлені прикордонні патрулі. Контрольні пункти розгорнуті в районі населених пунктів Салькове, Каланчак і Чаплинка. Усі вони посилені військовослужбовцями мобільних прикордонних підрозділів, МВС та Збройних Сил України»318.
Тобто ця служба, замість того щоб намагатися упередити проникнення російських військ і диверсантів у пропускному пункті Керч, почала посилювати контрольні пункти на адміністративному кордоні Херсонської області та Криму. Звісно, ці пункти не могли реально зупинити російських диверсантів, які подекуди проникали під виглядом звичайних туристів, подекуди взагалі не ховаючись, тим паче що перекидання військ здійснювалося або через захоплені військові летовища Криму, або через паромну переправу.
Голова СБУ Наливайченко повідомив, що ситуація в Криму залишається доволі напруженою: «Заблоковані можливості СБУ забезпечувати заходи контррозвідувального характеру, антитерористичного характеру на території українського Криму. Військовими частинами РФ заблоковані відповідні органи, заблоковані українські військові частини, населення залякане».
Андрій Сенченко розповів журналістам, що Україна й Росія не
ведуть жодних переговорів – вони неможливі за умови окупації Криму: «Ні, не ведеться, це я абсолютно точно можу вам сказати. Росія сьогодні – окупанти. Я знаю, що є якісь спроби Наришкіна [голова Держдуми РФ. – Прим. ред.] дзвонити сюди, був дзвінок Мєдвєдєва Яценюку. Спочатку тон був неприязний, а потім почали звучати меседжі в дусі „давайте перегорнемо сторінку й почнемо відносини з чистого аркуша – дешевий газ, кредити, любов і взаємоповага“. Але наша відповідь проста: поверніть Крим, перепросіть за акт приниження України, вибачтеся перед усім світом за той стрес, який пережив світ через дії РФ, і далі будемо будувати прагматичні відносини». Політик також виступив проти обмеження постачання води й електроенергії в Крим, до чого вже почали активно закликати владу: «Якби йшлося про те, щоби відключити воду Путіну, Мєдвєдєву, Аксьонову й Константинову – ми б це зробили миттєво. Але мова йде про 2,5 млн. наших громадян, і тому це неприпустимо. Люди повинні пережити період окупації з розумінням того, що є
підтримка з боку України»319.
Цього дня Amnesty International оприлюднили доповідь про посилення тиску на свободу слова в Росії на тлі кримських подій: «За даними організації, про це свідчать затримання сотень протестувальників, не згодних з військовою інтервенцією Росії в Криму. Сотні демонстрантів, які протестують проти російського військового втручання на територію України, були затримані перед Міністерством оборони на Манежній площі. Кілька десятків осіб
затримала поліція й у Санкт-Петербурзі»320.
Цього дня було вдосталь провокацій з російської сторони. Увечері Міноборони України заявило про спробу абордажу російськими спецназівцями «Славутича»: «„Озброєні люди на буксирі підійшли до борту корабля, але екіпаж дав силову відсіч. Була спроба висадити абордажну команду, захопити корабель, зброю й моряків“, – повідомив командир бригади надводних кораблів ВМС ЗС України капітан 2-го рангу Віталій Звягінцев. На даний час кораблі Чорноморського флоту Російської Федерації продовжують блокувати кораблі Військово-
Морських Сил Збройних Сил України в Криму»321.
На прохання видання The New Times фотографії з Криму проаналізували міжнародні військові експерти: «Тут все однозначно:
перед нами по-зашляховик „ГАЗ-2975 Тигр“ вартістю 60 тисяч
доларів, поставки якого здійснювалися виключно для російської армії. Більш того, на номерному знаку видно код військового автомобільного номера – 21 (Північно-Кавказький військовий округ). Перед нами снайперська гвинтівка, яку на перший погляд можна сплутати з югославською „Заставою“. Однак це самозарядна модифікація Драгунова, причому судячи зі ствольної коробки та пневматичного прикладу – новітня модифікація, яка офіційно надходила на
озброєння тільки російським силовикам»322.
4 березня назавжди увійшло в історію українських Збройних Сил як день героїчного опору 204-ї бригади тактичної авіації в Бельбеку під Севастополем. Під командуванням справжнього героя полковника Юлія Мамчура українські солдати й офіцери без зброї, під бойовим прапором Севастопольської бригади тактичної авіації імені Олександра Покришкіна та прапором України, співаючи Державний Гімн, здійснили «психологічну атаку» на агресивних «зелених чоловічків». Увесь світ побачив героїзм і мужність українських воїнів, які не злякалися зброї, направленої на них російськими спецназівцями. Якими ж низькими й підлими на фоні цього героїзму були слова російського президента Владіміра Путіна, сказані цього ж дня. Честь проти зради. Мужність проти ницості. Це була важлива моральна перемога для української армії, яка тільки почала відроджуватися. Відроджуватися саме тут, в українському Криму.