12.3 Організація правової роботи з банкрутства підприємства

Загальне положення про юридичну службу [3] не закріплює функції юридичної служби з організації правової роботи з банкрутства підприємства. Тому юристи при банкрутстві підприємства залишаються віч-на-віч з своїми проблемами. При неплатоспроможності суб’єкта господарювання юридична служба підприємства спільно з іншими внутрішніми структурними підрозділами (службами) зобов’язані видати наказ «Про організацію правової роботи з відновлення платоспроможності підприємства». Мета наказу – запобігти банкрутству підприємства і відновити його платоспроможність за рахунок економіко-правових, технічних, виробничих й інших заходів. Згідно з наказом необхідно створити комісію з розробки і реалізації заходів щодо відновлення неплатоспроможності підприємства. В комісію слід включити керівника підприємства, начальників провідних відділів, цехів і служб. Комісію очолює керівник підприємства. Юридична служба забезпечує законність діяльності комісії.

Заходами з відновлення платоспроможності підприємства і запобігання банкрутства можуть бути: реструктуризація підприємства; перепрофілювання виробництва; закриття нерентабельних виробництв; відстрочення (розстрочка) платежів або прощення (списання) боргів кредиторами; отримання кредитів для реалізації заходів з відновлення неплатоспроможності підприємства; продаж нерентабельного для підприємства майна або здача його в оренду. Організація правової роботи з відновлення платоспроможності підприємства і запобіганню його банкрутства складається з двох етапів. Якщо на першому етапі реалізації заходів не відновлено платоспроможність суб’єкта господарювання, то тоді необхідно здійснити другий етап правової роботи з банкрутства.

Неплатоспроможність підприємства призводить до його банкрутства. Тому друга стадія правової роботи здійснюється в умовах банкрутства підприємства. На цій стадії юридична служба спільно з іншими внутрішніми підрозділами підприємства видає наказ «Про організацію правової роботи з банкрутства підприємства». Мета наказу – забезпечувати законність і послідовність дій підприємства в судочинстві і виконання ухвали суду про визнання підприємства банкрутом. Зміст правової роботи в умовах банкрутства включає наступні функції юридичної служби: підготовку заяви про порушення справи про банкрутство або відгук на заяву про порушення справи про банкрутство: підготовку документів і доказів, що обґрунтовують заяву або відгук на заяву; участь юридичної служби й інших представників підприємства в судочинстві; участь юридичної служби в санації підприємства і в розробці плану санації; визначення законності і обґрунтованості ухвали суду про визнання підприємства банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури; участь у складанні мирової угоди; аналіз визначення господарського суду про затвердження мирової угоди; оцінка дій арбітражного керівника, який виступає як розпорядник майна підприємства, що управляє санацією, і ліквідатора. Вказані функції юридичної служби по відновленню платоспроможності підприємства і запобігання його банкрутства в умовах банкрутства необхідно закріпити в Законі про юридичну службу, а також в службових (посадових) інструкціях або положеннях.

При організації правової роботи з відновлення платоспроможності підприємства або визнання його банкрутом необхідно враховувати судову практику розгляду суперечок про банкрутство. Згідно з Роз’ясненнями Президії Вищого Господарського Суду Україні від 21 серпня 2001 року № 02-5/926 «Про порядок порушення справ про банкрутство за заявами органів державної податкової служби» [31] у заяві про порушення провадження у справі про банкрутство платника податків, який має податковий борг, що виник після набрання чинності Законом, повинні бути викладені обставини, які підтверджують неплатоспроможність платника податків, зокрема: сума податкового боргу платника податків, а також строк його сплати, розмір пені та штрафних санкцій, реквізити податкових декларацій платника податків або податкового повідомлення, рішення (вищого) контролюючого органу на скаргу платника податків, а у разі оскарження акта вищого (центрального) органу у судовому порядку – відповідне судове рішення.

У разі подання органом стягнення заяви про порушення справи про банкрутство державних або комунальних підприємств у цій заяві додатково мають бути зазначені відомості про суму коштів, отриманих від продажу активів платника податків, які не входять до складу його цілісного майнового комплексу, реквізити і зміст звернення органу стягнення до органу виконавчої влади з пропозиціями про способи розв’язання проблеми податкового боргу та відповіді органу виконавчої влади (за їх наявності).

До заяви органу стягнення мають додаватися копії податкової декларації або податкового повідомлення, докази їх вручення (надсилання) платнику податків, документи про продаж активів платника податків, які не входять до складу його цілісного майнового комплексу (розрахункові документи, документи про організацію та .проведення торгів, угоди купівлі-продажу тощо), звернення (подання) органу стягнення та відповіді органу виконавчої влади про способи врегулювання податкового боргу.

За відсутності у заяві про порушення справи про банкрутство зазначених відомостей щодо неплатоспроможності платника податків господарський суд має повернути цю заяву на підставі статті 9 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Оглядовий лист Вищого Господарського Суду України від 25 березня 2002 року № 01-8/339 «Про деякі питання практики розгляду справ про банкрутство» [32] роз’яснює, що план санації боржника підлягає затвердженню господарським судом лише у разі його відповідності вимогам закону щодо змісту, порядку схвалення і подання на затвердження господарського суду; прийняття судом позовної заяви про визнання недійсним договору, невиконання якого стало підставою для звернення кредитора до суду із заявою про порушення справи про банкрутство неплатоспроможного боржника, є підставою для зупинення провадження у справі про банкрутство до вирішення судом пов’язаної з нею справи; списання податкових зобов’язань чи податкового боргу на умовах мирової угоди обмежується терміном у три роки з моменту їх виникнення до дня подання заяви про порушення справи про банкрутство суб’єкта підприємницької діяльності; положення статті 52 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» підлягають застосуванню у разі фактичного припинення юридичною особою-боржником своєї діяльності за умови відсутності боржника та неможливості визначення місцезнаходження його керівника; оскільки частка, яка належить банкруту в спільному майні, підлягає виділенню і включенню до ліквідаційної маси, з метою забезпечення грошових вимог кредиторів суд має право заборонити відповідним особам вчиняти певні дії щодо названої частини майнових активів банкрута.

Згідно з Рекомендаціями Президії Вищого Господарського Суду України від 4 червня 2004 року № 04-5/1193 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»» [33] наявність у мировій угоді умов щодо розстрочки, відстрочки, прощення (списання) податкових боргів чи їх частини, передбачених статтею 36 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», не може бути підставою для відмови у затвердженні мирової угоди у справі про банкрутство чи визнанні такої мирової угоди недійсною.

Господарські суди не повинні допускати під час провадження у справі про банкрутство індивідуального задоволення вимог окремого кредитора за рахунок майна боржника, яке входить до конкурсної маси, як такого, що порушує права і законні інтереси інших кредиторів та учасників провадження у справі про банкрутство і суперечить встановленому законом спеціальному регулюванню.

Провадження у справах про банкрутство складається зі стадій встановлення факту неплатоспроможності боржника та без спірності вимог кредитора, що ініціює провадження (коли справа порушується за заявою кредитора), виявлення кредиторів та інвесторів, проведення санації (коли остання можлива) чи визнання боржника банкрутом та його ліквідації або укладання мирової угоди. Усі зазначенні процедури складають цілісний і відокремлений від позовного провадження процес, метою якого є задоволення вимог кредиторів у випадку неможливості відновлення платоспроможності боржника.

Відповідно до статті 53 ГПК України за заявою сторони, прокуратура чи зі своєї ініціативи господарський суд може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк. Оскільки ця норма застосовується й у провадженні у справах про банкрутство, господарські суди, керуючись нею, можуть відновити пропущений процесуальний строк, встановлений Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» для вчинення певної дії, наприклад, встановлений частиною 6 статті Закону строк подання плану санації. Відновлення встановлених Законом строків конкретних процедур не допускається, але ці строки можуть бути продовжені судом у випадках, передбачених Законом. Наприклад, за правилами частини 1 статті 17 та частини 2 статті 22 Закону можуть бути продовжені судом строки санації боржника та ліквідації банкрута.

Кредиторами у справі про банкрутство можуть бути будь-які юридичні або фізичні особи, які мають у встановленому порядку підтвердженні відповідними доказами грошові вимоги до боржника, вимоги щодо виплати заробітної плати, а також щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів).

При проведенні процедур банкрутства інтереси всіх кредиторів у справі представляють збори кредиторів або обраний ними комітет кредиторів (частина дев’ята статті 17 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»). З моменту утворення комітету кредиторів саме він, а не окремі кредитори, вважається стороною у справі про банкрутство.

У вирішенні питання про наявність підстав для порушення провадження у справі про банкрутство господарські суди мають брати до уваги вимоги кредиторів за грошовими зобов’язаннями, у тому числі щодо виплати заробітної плати, а також зобов’язаннями щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів). При цьому такі вимоги мають бути: грошовими, тобто стосуватися стягнення з боржника грошових коштів, а не витребування майна; безспірними; не задоволеними боржником протягом трьох місяців після встановленого для їхнього погашення строку; сукупно складати не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати.

Неустойка (штраф, пеня), зобов’язання, які виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров’ю громадян, зобов’язання з виплати авторської винагороди, зобов’язання перед засновниками (учасниками) боржника – юридичної особи, що виникли з такої участі, не враховуються господарськими судами у якості грошових зобов’язань при вирішенні питання про наявність підстав для порушення провадження у справі про банкрутство.

В ухвалі про порушення провадження у справі про банкрутство господарський суд може вирішити питання введення процедури розпорядження майном, призначення розпорядника майна боржника, а також вживання заходів щодо забезпечення вимог кредиторів. Копія ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство надсилається боржнику, кредитору (кредиторам) та іншим учасникам провадження, які беруть участь або мають взяти участь у цій справі (власнику майна, органу, уповноваженому управляти майном боржника, органу місцевого самоврядування тощо), державному органу з питань банкрутства, органу державної податкової служби, місцевому суду загальної юрисдикції та органу державної виконавчої служби за місцезнаходженням боржника.

Судам при порушенні провадження у справах про банкрутство державних підприємств або підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п’ять відсотків, слід залучати до участі у справі державний орган з питань банкрутства та здійснювати призначення розпорядника майна такого боржника у підготовчому засіданні з урахуванням пропозицій державного органу з питань банкрутства щодо кандидатури розпорядника майна (у разі їхнього надходження).

При виборі кандидатури розпорядника майна судам слід враховувати освіту, досвід та показники роботи у попередніх справах, кількість справ, у яких бере участь арбітражний керуючий, наявність у нього організаційних та технічних можливостей виконувати обов’язки розпорядника майна у конкретній справі, страхування відповідальності арбітражного керуючого та інші обставини, які свідчать про здатність арбітражного керуючого належним чином виконувати передбачені Законом обов’язки.

Суду не надано право на затвердження плану санації, що містить строк для здійснення заходів з відновлення платоспроможності боржника, який перевищує строк, визначений у Законі, навіть якщо цей план схвалено комітетом кредиторів.

Частиною 1 статті 18 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» визначено, що план санації повинен містити заходи щодо відновлення платоспроможності боржника, умови участі інвесторів (за їх наявності) у повному або частковому задоволенні вимог кредиторів, зокрема, шляхом переведення боргу (частини боргу) на інвестора, строк та черговість виплати боржником або інвестором боргу кредиторам та умови відповідальності інвестора за невиконання взятих згідно з планом санації зобов’язань. План санації повинен містити строк відновлення платоспроможності боржника.

У розгляді поданого на затвердження плану санації підприємства боржника, у майні якого частка державної власності перевищує 50 %, господарським судам слід враховувати, що відповідно до пункту 5 статті 18 Закону план санації такого боржника до подання на затвердження суду має бути погоджений керуючим санацією з органом, уповноваженим управляти державним майном. У випадку відсутності доказів попереднього погодження плану санації, господарським судам слід витребувати у керуючого санацією докази такого погодження до розгляду плану санації в судовому засіданні.

Оскільки мирова угода одночасно є і правочином і судовою процедурою у справі про банкрутство (стаття 4 Закону) господарський суд, розглядаючи клопотання про затвердження мирової угоди, має перевірити: правомірність прийнятого комітетом кредиторів рішення, зокрема: чи було засідання комітету кредиторів правомочним, чи є повноваження у представників кредиторів брати участь у засіданнях комітету кредиторів та приймати рішення про укладання мирової угоди тощо; повноваження особи, яка є головою комітету кредиторів; дотримання порядку прийняття рішення про укладання мирової угоди, встановленого статтями 35-37 Закону; чи не суперечать умови мирової угоди законодавству; чи не порушує мирова угода права кредиторів або інших осіб.

Господарський суд відмовляє у затвердженні мирової угоди у разі порушення порядку укладання мирової угоди, встановленого Законом, та якщо умови мирової угоди суперечать законодавству. Про відмову у затвердженні мирової угоди суд виносить ухвалу, у якій має зазначити мотиви такої відмови з посиланням на норми законодавства.

Згідно з Інформаційним листом Вищого Господарського Суду України від 20 жовтня 2006 року № 01-8/2351 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України порушені у доповідних записках про роботу господарських судів к 2005 році та першому півріччі 2006 року» [34] затвердження апеляційною інстанцією мирової угоди, укладеної сторонами в процесі апеляційного провадження, не є можливим, оскільки це спричинило б собою скасування рішення місцевого господарського суду з відповідної справи, що допускається виключно з підстав, передбачених статтею 104 ГПК України.

Згідно з частиною першою статті 1 ГПК України та частиною першою статті 21 ГПК України сторонами в судовому процесі – позивачами і відповідачами – можуть бути лише юридичні особи та громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності.

Це правило встановлено лише для сторін спору в судовому процесі і не стосується третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. Отже, такими особами можуть бути і громадяни, які не мають статусу суб’єкта підприємницької діяльності. Залучення до участі у справі такої третьої особи не впливає на підвідомчість спору господарському суду.

Згідно з пунктом 2 статті 83 ГПК України господарський суд має право виходити за межі позовних вимог за одночасної наявності двох умов: по-перше, якщо це потрібно для захисту прав і законних інтересів позивача або третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору і, по-друге, за наявності відповідного клопотання зацікавленої сторони.

Відповідно до частини першої статті 4-7 ГПК України судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи. Частина перша статті 43 ГПК України містить вимоги щодо всебічного, повного і об’єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їхній сукупності.

Крім того, за приписами частини першої статті 38 ГПК України за недостатності поданих сторонами доказів господарський суд зобов’язаний витребувати документи і матеріали, необхідні для вирішення спору.

З огляду на викладені вимоги ГПК України господарський суд не лише має право, а й повинен з’ясувати усі обставини справи, що входять до предмету доказування в ній, мають значення для її розгляду, навіть якщо сторони та інші учасники судового процесу й не посилалися на відповідні обставини.

Відповідно до статті 66 ГПК України господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або зі своєї ініціативи має право вжити заходів до забезпечення позову.

Згідно з частиною першою статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається в обґрунтування, зокрема, своїх вимог. Наведене стосується й вимоги щодо забезпечення позову.

Застосовуючи заходи до забезпечення позову, в тому числі зі своєї ініціативи, господарський суд повинен виходити з того, що умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент подання позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.

Відповідно до частини першої статті ГПК України, якщо справа не підсудна даному господарському суду, матеріали справи надсилаються господарським судом за встановленою підсудністю не пізніше п’яти днів з дня надходження позовної заяви або винесення ухвали про передачу справи.

Чинним законодавством не передбачено можливості спору між господарськими судами з приводу підсудності справи, а ухвалу про передачу справи за підсудністю може бути змінено чи скасовано виключно за результатами її перегляду в апеляційному або касаційному порядку. Тому господарський суд, який одержав справу на підставі винесеної в порядку статті 17 ГПК України ухвали, і в разі незгоди з останньою має розглянути справу по суті, якщо відповідну ухвалу не було змінено чи скасовано.

Відповідно до частини четвертої статті 22 ГПК України позивач має право до прийняття рішення у справі, зокрема, зменшити розмір позовних вимог.

Під зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти зміну (у бік зменшення) кількісних показників, у яких виражається позовна вимога, в тому числі ціни позову.

Згідно з частиною третьою статті 55 ГПК України ціну позову вказує позивач.

Отже, у разі зменшення позовних вимог, якщо його прийнято господарським судом, має місце нова ціна позову, виходячи з якої й вирішується спір. Питання щодо повернення зайво сплаченої суми державного мита у зв’язку із зменшенням позовних вимог вирішується господарським судом на загальних підставах і в порядку, визначених законодавством.

За змістом частини першої статті 121-2 ГПК України до господарського суду можуть бути подані скарги на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби лише щодо виконання рішень, ухвал і постанов господарських судів.

Отже, якщо у відповідній скарзі йдеться про оскарження дій (бездіяльності) органу Державної виконавчої служби у зведеному виконавчому провадженні, то вона підлягає розгляду господарським судом виключно в тій частині, яка стосується виконання рішення (ухвали, постанови) господарського суду, але не загального суду чи іншого органу, яким видано виконавчий документ.