Тема 11 Правове управління земельним фондом

11.1 Сутність, принципи і правова основа управління земельним фондом

Згідно зі статтею 14 Конституції України і статтею 1 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується [42]. Використання власності на землю не може перевищувати збиток правам і свободам громадян, інтересам товариства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі [35]. Всі землі на території України складають земельну фундацію держави. Стаття 18 ЗК України визначила склад земель України. До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об’єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії.

Категорії земель України мають особливий правовий режим.

Україна за межами її території може мати на праві державної власності земельні ділянки, правовий режим яких визначається законодавством відповідної країни [35]. У статті 19 ЗК України були закріплені категорії земель. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі [35].

Розвиток економіки України повинен сприяти створенню на правовій основі і ефективному функціонуванню суб’єкта господарювання (підприємництва) в земельній сфері. Суб’єктами господарювання в земельній сфері є фермерські господарства [26], колективні сільськогосподарські підприємства [21] як прогресивні форми підприємництва й інші товаровиробники в сільському господарстві. Стаття 82 ЗК України закріпила право власності на землю юридичних осіб. Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду; прийняття спадщини; виникнення інших підстав, передбачених законом.

Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення: у межах населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна та для спорудження об’єктів, пов’язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні; за межами населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна.

Спільні підприємства, засновані за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення.

Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року [35].

Згідно зі статтею 78 ЗК України право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Земля в Україні може знаходиться в приватній, комунальній і державній власності [35]. Суб’єкт господарювання в сільському виробництві здобуває право постійного користування землею. Він стає землекористувачем і здійснює на правовій і договірній основі управління землею, є частиною земельного фонду країни.

Правове управління земельним фондом представляє сукупність економічних, технологічних й інших дій суб’єкта господарювання з метою організації сільськогосподарського виробництва і отримання прибутку на правовій основі. В законодавстві визначені принципи правового управління земельним фондом, мета яких – збільшення обсягів і ефективності виробництва в сільському господарстві, підвищення рентабельності і конкурентоспроможності сільськогосподарської продукції. Стаття друга Закону України від 18 лютого 2001 р. «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років» [25] закріпила основні принципи взаємодії органів державного управління і сільськогосподарських товаровиробників. Пріоритетний розвиток сільського господарства забезпечується шляхом: підтримання стабільної законодавчої та нормативно-правової бази з метою забезпечення передбачуваних умов розвитку підприємництва в сільському господарстві; невтручання органів виконавчої влади у вибір форм господарювання та господарську діяльність суб’єктів підприємництва; стимулювання розвитку приватного підприємництва; забезпечення суб’єктам господарювання захисту прав власності на землю, майно та результати своєї праці; державної підтримки наукових досліджень зі створення та впровадження нових екологічно чистих ресурсозберігаючих технологій вирощування, поглибленої переробки сільськогосподарської сировини та виготовлення з неї конкурентоспроможної вітчизняної продукції; проведення закупок сільськогосподарської продукції до державних ресурсів; підтримки сільськогосподарських товаровиробників, інфраструктури аграрного ринку, виробництва стратегічно важливих видів сільськогосподарської продукції, спрямованих на забезпечення продовольчої безпеки держави; формування цінового, податкового і кредитного механізмів з урахуванням специфіки сільського господарства як галузі з сезонним характером виробництва, уповільненим обігом капіталу і низькою нормою прибутку; поєднання обов’язкового і добровільного страхування; створення умов для забезпечення кредитами сільськогосподарських товаровиробників з урахуванням сезонності виробництва; сприяння розвитку мережі дорадчих сільськогосподарських служб і системи моніторингу аграрного ринку [25].

Правове управління земельним фондом зобов’язало юридичну службу суб'єкта господарювання забезпечити статутну діяльність вимогам держави, умовам законодавства і укладеним договорам (контрактам). Юридична служба за допомогою економіко-правових засобів і вмілої організації роботи з їхнього вживання забезпечує правовий порядок в управлінні земельним фондом. Правове управління земельним фондом здійснюється на основі наступних нормативних актів: Конституції України [12]; ЗК України [35]; Закону України від 19 червня 2003 р. «Про фермерське господарство» [26]; Закону України від 18 лютого 2001 р. «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років» [25]; Закону України від 14 лютого 1992 р. «Про колективне сільськогосподарське підприємство» [21]; Закону України від 15 травня 1992 р. «Про пріоритетність соціального розвитку села і агропромислового комплексу в народному господарстві» [23]; Закону України від 5 березня 1998 р. «Про основні напрями державної політики України у сфері охорони навколишнього середовища, використовування природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки» [28]; Закону України від 16 червня 1992 р. «Про природно-заповідну фундацію України» [24]; Закону України від 10 липня 1996 р. «Про особливість приватизації майна в агропромисловому комплексі» [29].