27. Поняття, джерела і принципи міжнародного захисту прав людини й основних свобод.

В 1946 р., на наступний рік після утворення ООН, була створена Комісія із прав людини - допоміжний орган Економічної й Соціальної Ради ООН (ЭКОСОС). Держави - члени ООН визначили, що розробка Хартії (Білля) про права людини - одне з головних завдань Комісії. Згодом Комісія уточнила, що Хартія повинна складатися принаймні із трьох частин: 1) декларації прав людини; 2) пакту про права людини; 3) заходів щодо проведення в життя положень пакту, незалежно від того, чи стануть в остаточному підсумку ці заходи частиною чи пакту ні. Дане рішення було затверджено резолюцією Генеральної Асамблеї ООН.

У своїй діяльності Комісія із прав людини виходила з базисних положень Уставу ООН. У п. 3 ст. 1 цього документа закріплена одна із цілей ООН: «Здійснювати міжнародне співробітництво в дозволі міжнародних проблем економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру й у заохоченні й розвитку поваги до прав людини й основних воль для всіх, без розходження раси, підлоги, мови й релігії». А ст. 55 установлює, що сприяння всеобщему повазі й дотриманню прав людини й основних воль для всіх, без розходження раси, підлоги, мови й релігії створює умови стабільності й благополуччя, необхідні для мирних і дружніх відносин між націями

Оскільки в Уставі ООН не втримується конкретного переліку прав людини й основних воль, було ухвалене рішення підготувати декларацію прав людини. У такий спосіб 10 грудня 1948 р. Загальна декларація прав людини була прийнята й проголошена в резолюції 217 A(ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН «як завдання, до виконання якої повинні прагнути всі народи й всі держави». У Декларації зазначені мети, до яких повинні прагнути «кожна людина й кожний орган суспільства». З тих пор щорічно міжнародне співтовариство відзначає 10 грудня як День прав людини

У зв'язку з тим, що Загальна декларація прав людини була затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, цей документ не є юридично обов'язковим. Разом з тим у силу його величезного політичного й морального авторитету положення Загальної декларації стали включатися в конституції багатьох держав і в тексти міжнародних договорів. Слід зазначити, що є багато загального між Загальною декларацією прав людини й положеннями Розділу II «Права, волі й обов'язки людини й громадянина» Конституції України. У цілому можна сказати, що на міжнародній арені досягнуть консенсус відносно визнання Загальної декларації прав людини як документа, що відбиває загальну домовленість народів миру й міжнародного співтовариства, що є обов'язковим для членів

Друга й третя частини Хартії про права людини були реалізовані 19 грудня 1966 р. У цей день під егідою ООН були прийняті Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права й Міжнародний пакт про цивільні й політичні права. Пакти є міжнародними договорами, чиї положення обов'язкові для держав-учасників. Обидва пакти набули чинності в 1976 р. після їхньої ратифікації 35 державами. Складовою частиною Пакту про цивільні й політичні права є Факультативний протокол до нього, що надає індивідам право подавати в Комітет із правам людини ООН скарги про те, що вони стали жертвою порушення державою-учасником якого-небудь із прав, закріплених у Пакті. Положення Факультативного протоколу поширюються тільки на держави - учасників Пакту, які визнали його обов'язкову силу, звідси й назва документа. В 1989 р. був прийнятий Факультативний протокол № 2 до Міжнародного пакту про цивільні й політичні права про скасування страти. Україна є учасницею двох пактів і Факультативного протоколу № 1 до Пакту про цивільні й політичні права. На жаль, не всі положення пактів виконуються на території України в силу певних об'єктивних і суб'єктивних причин

Необхідно відзначити, що не всі положення Загальної декларації й Пактів про права людини збігаються. Так, у ст. 1 кожного Пакту проголошується право народів на самовизначення, однак у Загальній декларації такого положення немає. Це було однієї із причин помірності СРСР від голосування по резолюції 217 А(Ш) Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. У Загальній декларації проголошене право на притулок (ст. 14), у Пакті ж про цивільні й політичні права про це нічого не говориться. Разом з тим Хартія про права людини заклала міцну політико-правову основу для подальшого розвитку прав людини в міжнародному праві. Дана Хартія була доповнена багатьма іншими документами ООН, спеціалізованих установ ООН і регіональних організацій

Серед цих документів варто виділити:

- Конвенцію про попередження злочину геноциду й покаранні за нього 1948 р.;

- Конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р. «Расова дискримінація» означає будь-яке розходження, обмеження або перевагу, заснована на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного або етнічного походження, що має метою або наслідком знищення або применшення визнання, використання або здійснення на рівних початках прав людини й основних воль. При ООН створений Комітет з ліквідації расової дискримінації;

- Конвенцію про припинення апартеїду й покарання за нього 1973 р. «Злочин апартеїду» - це політика й практика расової сегрегації й дискримінації з метою встановлення або підтримки панування однієї расової групи над іншою расовою групою. Апартеїд є ^злочином проти людства;

- Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми й з експлуатацією проституції третіми особами 1949 р.;

- Конвенцію про політичні права жінок 1953 р.:

- Додаткову конвенцію про скасування рабства, работоргівлі й інститутів і звичаїв, подібних з рабством, 1956 р.;

- Конвенцію про громадянство замужньої жінки 1957 р.;

- Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації відносно жінок 1979 р.;

- Конвенцію проти катувань і інших жорстоких нелюдських або принижуюче достоїнство видів обігу й покарання 1984 р.;

- Конвенцію про права ребенка 1989 р. і др.

Істотний внесок у справу захисту й забезпечення прав людини вносять спеціалізовані установи ООН, зокрема Міжнародна організація праці (МАРНОТРАТ) і ЮНЕСКО. У рамках МАРНОТРАТ були розроблені й прийняті Конвенція № 100 про рівну винагороду чоловіків' і жінок за працю рівної цінності, Конвенція № 105 про скасування примусової праці, Конвенція № 95 щодо захисту заробітної плати й др.

ЮНЕСКО в межах своєї компетенції також розробляє документи й конвенції, що захищають права людини. Найбільшу популярність одержала Конвенція ЮНЕСКО про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти 1960 р., що передбачає ліквідацію й попередження такої дискримінації, і прийнятті державами - учасниками Конвенції необхідних мір для цього

Перераховані акти є міжнародними договорами, положення яких носять юридично обов'язковий характер для держав-учасників, а в тій мері, у якій вони відбивають міжнародний порядок, те й для всіх суб'єктів міжнародного права

Разом з тим є документи, у яких розглядаються питання прав людини й основних воль, але стосовні до «м'якого права» (soft law): Мінімальні стандартні правила обігу з укладеними 1955 р.; Кодекс поводження посадових осіб по підтримці правопорядку 1979 р.; Міри, що гарантують захист прав тих, хто присуджений до страти, 1984 р.; Мінімальні стандартні правила, що стосуються відправлення правосуддя у відношенні неповнолітніх, 1985 р.; Звід принципів зашиті всіх осіб, що піддаються затримці або висновку в якій-небудь формі, 1988 р. і ін. Оскільки ці документи були затверджені резолюціями головних або допоміжних органів ООН, вони не є юридично обов'язковими. Однак багато держав втілили положення зазначених документів у своєму національному законодавстві