2.1. Мета соціальної політики в україні

Соціальна політика будь-якої держави передбачає ви значення глибинних тенденцій розвитку у всіх сферах соціальне політичного життя, що обумовлюють процес розвитку соціальне го буття і соціальної безпеки людини та цілеспрямований вплиі на них суб'єктів регулятивної діяльності. Політика такого тип; має створити необхідний економічний механізм для розв'язанн: суперечності як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру І економіці, політиці, соціальних, духовних відносинах суспільст ва, міжособистісних соціальних зв'язках людей, тих чи інших ї; сторонах, аспектах і тенденціях розвитку та функціонування. щ< впливають на соціальне буття, соціальне самопочуття та безпек; людини.

Становлення нової економічної системи, що грунтується н ринкових відносинах, безпосередньо пов'язане з реформуванням існуючої соціальної політики. На сучасному етапі ринкових пе ретворень в Україні вже здійснено лібералізацію економіки та зо внішньоекономічної діяльності, розпочато приватизацію, практи чно ліквідовано адміністративно-командну і розподільчу систем управління, демократичнішими стали трудові відносини. В оснс впому сформовано недержавний сектор економіки, фінансові т банківські структури, валютний і фондовий ринки та рийок цін них паперів. Разом з тим, розрив економічних зв'язків у межа колишнього Союзу, нестача енергоносіїв, повільна конверсі значної кількості підприємств оборонного комплексу лризвел до спаду виробництва, вимушеної неповної зайнятості та безрс біття, руйнування соціальної інфраструктури. Як наслідок,

річно переглядатися в міру змін у середній зарплаті, з якої й об­числюється страховий внесок. У випадках тимчасової непраце­здатності громадяни країни повинні мати право на рівне за якіс­тю медичне обслуговування незалежно від різниці у страхових внесках. Держава повинна вдосконалювати пенсійне страхуван­ня, яке забезпечувало б престарілим людям, що відійшли від ак­тивної трудової діяльності, їхню частку в сукупному продукті. Згідно з державною соціальною політикою молоде працездатне населення повинне фінансувати пенсійне забезпечення тих, які завершили свою трудову діяльність. Має діяти як соціальний, так страховий принцип: той, хто платить більші внески або працю--ав довше за інших, повинен отримувати вищу пенсію, хоч і не в - >вному обсязі своїх додаткових страхових внесків.

Значними можуть бути асигнування підприємств на соціальні потреби, зокрема, на соціальне страхування своїх робітників і службовців до фондів пенсійного забезпечення, страхування на випадок хвороби чи втрати роботи. Крім того, підприємства мо­жуть здійснювати додаткові виплати, що утворюються за наслід­ками тарифних угод; це відрахування на забезпечення робітників : службовців підприємства в старості, витрати на надання опла­чуваної відпустки і оплату відпускних, продовження повної ви­плати зарплати в разі хвороби протягом кількох тижнів, виплата преміальних і нагород, а також дивіденди від прибутків; ідеться і про внески на формування соціальних фондів з метою фінансової допомоги працівникам, які втратили роботу внаслідок закриття цехів підприємства.

Четвертий принцип. Державні структури мають спрямову­вати свої зусилля і на подолання безробіття. Хоча цю важливу для суспільства й кожного громадянина проблему мають розв'я­зувати передусім підприємства І профспілки згідно з тарифними угодами. У багатьох країнах світу держава розв'язує проблему Зезробіття незадовільно. Ринок праці хоч і діє за правилом рівно­ваги і пропозиції, все ж відрізняється від інших ринків своїми •собливостями. А учасники тарифних угод не знають про мож­ливу зміну доходів, витрат на виробництво і невиважено врахо­вують це під час укладання угод. А от вихід за межі цих угод призводить до негативних наслідків в економічному і соціально­му житті - - таких як інфляція, спад виробництва і безробіття. Зниження попиту на робочу силу відбувається за такого стану виробництва, коли витрати на робочу силу надто високі, а рівень її підготовки не відповідає потребам виробництва, коли обмеже­на мобільність робочої сили. Усунути безробіття за короткий

23

термін неможливо. Але можливо і необхідно здійснювати заході середньо- і довгострокового характеру.

По-перше, держава повинна створювати і виконувати програ­ми стимулювання інвестиційної діяльності. Капітальні вкладенні були і продовжують залишатися першочерговою можливістю длі створення нових, економічно виправданих робочих місць і забез печенню зайнятості. Державні програми призначені спонука™ підприємства до інвестування виробництва, його розширення створення нових робочих місць.

А щодо можливостей держави здійснювати нові інвестиції, тс вони дуже обмежені. У будь-якій країні світу держава — не інве стор, а великий боржник. І для скорочення державної заборгова ності треба оживляти економічну кон'юнктуру.

По-друге, держава має застосовувати важелі впливу на підне сення конкурентоздатності підприємств. Це досягається за умові' повного використання дорогоцінного виробничого устаткуванні шляхом застосування гнучкого графіка роботи, скорочення неви правдано високих витрат.

По-третє, в країні мають здійснюватися заходи з підвищенні кваліфікації тих, хто працює, тому що багато людей втрачає ро боту через недостатню кваліфікацію. А вказані заходи повинн протидіяти цьому злу.

П'ятий принцип. Держава повинна створювати можливост для залучення громадян до участі в суспільному житті, зокрема, з створенні різних рухів, у формуванні страхових фондів, у започа-псуванні діяльності кредитних спілок тощо. Участь у суспільно­му житті поєднується із свободою людської особистості. Систем* господарювання і життєдіяльності має відповідати Ідеалам ціє свободи. Вона має закріплюватися гарантіями про:

• недоторканність людської гідності;

• вільний розвиток кожного члена суспільства;

• свободу пересування, друку і слова;

• вільний вибір професії і місця роботи;

• ефективне використання засобів виробництва його власниками.