(Чоловік на 10 000 жителів)

1 . Фельдшери	11,1
2. Акушери	7,2
3. Лаборанти	5,5
4. Санітарні фельдшери	3,9
5. Зубні техніки	2,2
6. Медичні сестри	86,5
7. Рентген-лаборанти	2,2
Разом	118,6

Використання вищезазначених нормативів потреби в лікарях і середньому та молодшому медичному персоналі дасть можли­вість прогнозувати розвиток охорони здоров'я, а також забезпе­чення санаторно-курортних і оздоровчих установ трудовими ре­сурсами.

7.3. Фінансове забезпечення галузі охорони здоров'я

В умовах товарно-грошових відносин держава для ви­конання покладених на неї функцій через процес розподілу і пе­рерозподілу національного доходу використовує частину його у грошовій формі для створення позабюджетних фондів, Держав­ного та місцевих бюджетів, призначених забезпечувати розшире­не відтворення, задовольняти різноманітні потреби населення та інші завдання. З тих фондів фінансуються заходи, пов'язані з по­требами в одержані населенням безоплатної лікувально-профі­лактичної та іншої медичної допомоги, що становили у 1998р. 18,1% до загальних витрат.

Розвиток медичних закладів знаходиться в прямій залежності від рівня розвитку матеріального виробництва, від обсягу ство­реного національного доходу і його розподілу між виробничою і невиробничою сферами. При цьому суспільство не може викори­стати для своїх потреб більше, ніж воно створило. Це означає, що збільшення фондів споживання і нагромадження, включаючи ре­зерви, не має перевищувати розміру приросту національного до­ходу на запланований рік. Тобто втілення в господарське життя всіх факторів зростання національного доходу і його правильного розподілу сприятиме збільшенню обсягу ресурсів, які будуть че­рез систему розподілу національного доходу спрямовані на роз­виток і утримання медичних закладів. Таке можливе за умови, коли держава виділить (згідно з частиною 2 статті 12 закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я») не менше десяти відсотків національного доходу у вигляді бю­джетних асигнувань на фінансове забезпечення державної полі­тики в галузі охорони здоров'я. Теперішня динаміка показників обсягу доходів бюджету України (консолідованого), витрат на лі­кувально-профілактичні установи та їх частка в національному доході засвідчує, що питома вага витрат на лікувально-профілак­тичні установи в національному доході зросла на 1,0%, тобто з 4,5% в 1996 р. до 5,5% в 1997 р.

В Україні фінансування охорони здоров'я здійснюється за раху­нок Державного бюджету України, бюджетів місцевого та регіональ­ного самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.

Ці кошти використовуються для забезпечення населенню га­рантованого рівня медико-санітарної допомоги, фінансування дер­жавних і місцевих програм охорони здоров'я та фундаменталь­них наукових досліджень з цих питань.

Обсяги бюджетного фінансування визначаються на підставі науково обгрунтованих нормативів з розрахунку на одного жите­ля. Всі заклади охорони здоров'я мають право для підвищення рівня якості своєї роботи використовувати кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями й окремими громадянами, а також з дозволу власника чи уповноваженого ним органу встановлювати плати за послуги в галузі охорони здо­ров'я. Медичні заклади та їх структурні підрозділи залежно від надходжень фінансових ресурсів поділяються на такі, що повніс­тю утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, частково утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, знаходяться на повному госпрозрахунку та самофінансуванні.

Фінансове забезпечення медичних закладів, на нашу думку, являє собою сукупність економічних (грошових) відносин, які виникають у процесі утворення, розподілу, перерозподілу і вико­ристання фондів фінансових ресурсів, які спрямовуються на утримання та розвиток медичних закладів. При цьому важливе місце в системі економічних відносин займають відносини медич­них закладів з бюджетною системою. Вони виникають, по-перше, з приводу платежів до бюджету і, по-друге, з приводу отримання асигнувань із бюджету на фінансування медичних закладів та інші заходи. Система забезпечення медичних закладів повинна включати такі основні елементи: створення фінансових ресурсів, призначених для розвитку медичних закладів; розподіл і пере­розподіл фінансових ресурсів; канали фінансування медичних за­кладів; планування фінансового забезпечення, методи фінансу­вання, об'єднання фінансових ресурсів.

Принципи організації ресурсів медичних закладів визначаю­ться вимогами економічних законів та чинної системи господа­рювання і включають: плановість; госпрозрахунок; суворе роз­межування ресурсів основної діяльності й капітального будівни­цтва; повне збереження виділених закладам коштів; утворення фінансових резервів. Важливим принципом, на нашу думку, є го­сподарський розрахунок. Принцип господарського розрахунку

вимагає порівняння витрат з доходами від господарської діяльно­сті. Це означає, що кожний медичний заклад (підрозділ закладу), що знаходиться на повному госпрозрахунку та самофінансуванні повинен не тільки покривати витрати доходами, а й одержувати прибуток. Госпрозрахунок сприяє економії і бережливості, ско­роченню витрат, зниженню собівартості, підвищенню рентабель­ності продукції, передбачає матеріальну заінтересованість медич­них закладів і кожного працівника окремо в досягненні високих кінцевих результатів.

Застосування в економіці медицини принципів територіально­го і галузевого розподілу фонду фінансових ресурсів визначає наявність двох каналів фінансового забезпечення медичних за­кладів — по лінії територіальних органів, а також відомчого -по лінії галузевих органів. Використання цих принципів і каналів розподілу коштів неоднакове і визначається завданнями, які сто­ять перед країною на окремих етапах її розвитку. Певною мірою відомчий канал фінансування медичних закладів, на нашу думку, буде і надалі використовуватися тільки для надання медико-про-філактичної допомоги працівникам певних професій та вироб­ництв, які мають специфічні чи тяжкі умови праці, щоб запобігти професійним захворюванням, травмам та отруєнням.

Разом з тим, за об'єктивної необхідності відомчого шляху розвитку медичних закладів та відомчого каналу їх фінансування цей шлях має певні недоліки. Так, виділення бюджетних ресурсів багатьом міністерствам і відомствам призводить до їх розпоро­шення. Створення нерідко на одній території аналогічних об'єк­тів медичного призначення, підпорядкованих різним відомствам, утруднює координацію зусиль для розв'язання загальних проб­лем надання медичної допомоги населенню, відтак до неефекти­вного використання створених медичних об'єктів, неотримання очікуваного економічного та соціального ефекту від вкладених коштів. Усе це викликає підвищену потребу в ресурсах для по­дальшого розвитку цих медичних закладів. Тому, на нашу думку, надалі відомчий канал фінансування повинен забезпечуватися переважно лише за рахунок прибутку суб'єктів підприємницької діяльності. З економічного та соціального погляду прийнятнішим є територіальний принцип розподілу ресурсів на розвиток меди­чних закладів і фінансове забезпечення їх по лінії територіальних органів. Територіальний шлях розвитку медичних закладів біль­ше відповідає інтенсивним методам розвитку економіки охорони здоров'я, тобто вимогам кращого використання наявного еконо­мічного потенціалу.

Виходячи з цього, слід поставити питання про зміну співвід­ношення розподілу коштів за цими каналами. Відповідно до статті 5 закону України «Про державний бюджет України на 1998 рік» встановлені загальні видатки на охорону здоров'я в сумі 258867,5 тис. грн., з них 42% розподіляються через Міністерство охорони здоров'я України. Тому, виходячи із максимальної пере­орієнтації розподілу фінансових ресурсів держави через терито­ріальний канал, правомірно ставити питання про зменшення фі­нансових ресурсів, які виділяють Міністерству охорони здоров'я України та відомствам із бюджету на медицину. На нашу думку, для утримання медичних закладів повинно розподілятися через територіальний канал не менше 80% загальних видатків на охо­рону здоров'я.

Наявність хоча і меншої частини медичних закладів у віданні галузевих органів і підвідомчих їм підприємств не знімає і в пер­спективі проблеми координації та об'єднання зусиль місцевих органів державної влади і відомств у територіальному розвитку медицини. Для розв'язання цієї задачі необхідна розробка мето­дологічних і методичних принципів територіального зведеного балансу матеріально-фінансових ресурсів органів місцевої дер­жавної влади і відомств на розвиток медичних закладів. Це по­требує вдосконалення організації фінансового забезпечення ме­дичних закладів не лише на регіональному, а й на галузевому рівні.

За способом фінансування медичних закладів у світовій прак­тиці умовно можна виділити три групи систем: державні (бю­джетні), системи соціального медичного страхування та приватні. На наш погляд, медичні заклади та їх структурні підрозділи за­лежно від надходжень фінансових ресурсів слід розділяти на такі, що повністю або частково утримуються за рахунок бюджетних асигнувань та знаходяться на повному госпрозрахунку та самофі­нансуванні. Себто в залежності від фінансової участі населення в одержанні медичних послуг можна виділити медичну допомогу — повністю безплатну, частково платну та цілком платну.

Аналіз закордонного досвіду показує, що в країнах Західної Європи та багатьох інших країнах з ринковою економікою засто­совується система фінансування медичних закладів, де обсяг на­даних медичних послуг особі, яка бере участь у системах страху­вання, не залежить від розміру внесків до фондів медичного страхування. Адже в формуванні фондів медичного страхування беруть участь наймані працівники, підприємці і держава, але пи­тома вага їх участі різна.

В Україні, як і в інших країнах, соціальне медичне страху­вання має об'єднати два види страхування — з надання медич­ної допомоги і виплати допомоги у разі тимчасової непрацез­датності.

Організація медичного страхування в більшості країн здійс­нюється в двох формах: прямій і непрямій. У першому випадку органи медичного страхування мають власні установи медичної допомоги (Швеція і Японія), яка є найприйнятнішою для Украї­ни. При непрямій формі застраховані одержують медичну допо­могу на підставі угоди між органами медичного страхування та лікувально-профілактичними закладами (Німеччина, Франція, Бельгія, Австрія та ін.).

Тож можна зробити такі висновки: по-перше, система соціаль­ного медичного страхування має певні переваги перед держав­ними і приватними системами фінансового забезпечення медич­них закладів, а також перед відомчою медициною; по-друге, за­безпечить загальну доступність медичної допомоги для всіх верств населення, її профілактичну спрямованість для якіснішого і повнішого забезпечення різноманітних потреб пацієнтів у медич­них послугах. Але найважливішим є те, що система надання ме­дичної допомоги населенню в Україні, яка буде побудована за прямою формою державного обов'язкового медичного страху­вання, є ефективнішою, ніж державне фінансування лікувально-профілактичних закладів. Медицина, яка ґрунтується на соціаль­ному медичному страхуванні, більше відповідає реаліям ринкової економіки.

Проблема формування фінансових ресурсів медичних закладів нині й надалі повинна розглядатися в основному крізь призму бюджетів, бо переважна частина населення в Україні є в непраце­здатному віці чи працює в бюджетних установах.

Додаткові джерела фінансування медичних закладів:

—заощаджування коштів державного соціального страхуван­ня за рахунок зниження тимчасової непрацездатності;

—надання додаткової медичної допомоги працівникам під­приємств;

—платні медичні послуги;

—інші позабюджетні надходження.

Необхідно удосконалити фінансове забезпечення медичних закладів і визначити основні положення реформи фінансування лікувально-профілактичних закладів в Україні.

Постійне зростання вартості медичної допомоги викликає гли­боку стурбованість в усіх країнах світу, тому головним у рефор-

муванні медичних закладів України є забезпечення оптимального використання наявних матеріальних, фінансових і трудових ре­сурсів, бо там, де стикаються службові й особисті інтереси та по­гано налагоджена система обліку і контролю, мають місце кору­пція та шахрайство.

Економічна система медичних закладів забезпечує високу якість допомоги при мінімальних витратах. Небагатьом краї­нам, якщо такі взагалі є, вдається добитися подібної економіч­ної ефективності. Нерідко трапляється, що або витрати вияв­ляються набагато більшими, ніж потрібно, або обсяг і якість допомоги виявляються нижчими, ніж могли б бути при таких вкладеннях.

За умов гострої нестачі фінансових ресурсів на охорону здо­ров'я особливого значення набувають раціональне їх планування й ефективне використання. До завершення формування системи медичного страхування зберігатиметься переважне бюджетне фі­нансування охорони здоров'я.

Поряд із державним бюджетом одним з основних джерел фінансування стане обов'язкове медичне страхування, де стра­хувальниками більшості населення виступатимуть працедавці. Органи місцевої виконавчої влади відповідають за обов'язкове страхування тих, які не працюють, та деяких інших груп насе­лення.

З метою забезпечення державного характеру обов'язкового медичного страхування доцільно буде утворити фонди обов'язко­вого медичного страхування у підпорядкуванні Міністерства охо­рони здоров'я України та територіальних органів управління охороною здоров'я. Приватні страхові компанії не можуть брати участь в обов'язковому медичному страхуванні. Страхові компа­нії, незалежно від форм власності, беруть участь у добровільному медичному страхуванні.

Наступним джерелом фінансування потрібно зробити добро­вільне медичне страхування окремих громадян за рахунок під­приємств, установ й організацій, благодійних фондів тощо. Вод­ночас населення буде одержувати медичні послуги за власні кошти.

Бюджетні ресурси на охорону здоров'я розподіляються на підставі нормативів витрат із розрахунку на одного жителя, враховуючи рівень здоров'я населення, кліматично-географі­чні та екологічні особливості регіону. Передбачається повсюд­не забезпечення гарантованого рівня медико-санітарної допо­моги.

Перебудова економіки охорони здоров'я має на меті сфор­мувати механізм соціального захисту медичних працівників, передовсім через оплату праці та розробку механізмів стиму­лювання професійної діяльності й росту професійного рівня. Передбачається подальше розширення прав установ та закла­дів охорони здоров'я у використанні бюджетних та позабю­джетних коштів, зокрема, в усуненні застосування принципу постатейного фінансування, підвищення відповідальності установ за власні штатні нормативи та нормативи праці тощо. Реформування економічних засад галузі вимагає зміни сучас­ної податкової політики щодо установ та закладів охорони здоров'я.

Ми вважаємо, що для реорганізації фінансового механізму в охороні здоров'я слід створити при Національному Банку «Банк здоров'я», де б акумулювалися всі засоби, що спрямо­вуються в медицину, незалежно від джерел. А розміщення йо­го в системі Національного Банку посилило б державну відпо­відальність за використання цих засобів на потреби охорони здоров'я. В Україні потрібно терміново реформувати систему фінансового забезпечення медичних закладів, щоб у ринковій економіці сформувати таку модель, яка успадкувала б переваги наявних у світі систем, але дозволила б уникнути їх недоліків, і зберегти певні переваги колишньої системи - - загальнодос­тупність для всіх верств населення, безоплатність, профілакти­чну спрямованість.

За підрахунками, обов'язкові відрахування — внески на обов'язкове медичне страхування у відсотках до заробітної плати (коштів на оплату праці) до державного фонду обов'яз­кового медичного страхування - - мають становити: а) з під­приємств, установ, організацій, осіб, що займаються підприєм­ницькою діяльністю, й осіб вільних професій — 12%; б) з на­йманих працівників - - 1%.

Джерелами фінансування медичних закладів у системі страхо­вої медицини мають бути - - державний та місцеві бюджети; страхові внески страхувальників обов'язкового медичного стра­хування; внески з фонду страхування від нещасних випадків на виробництві за оплату медичної допомоги постраждалим; відра­хування підприємств і громадян за ступінь ризику для здоров'я; цільові субсидії з бюджетів різних рівнів; кошти особистого доб­ровільного медичного страхування; особисті кошти громадян; благодійні внески; кредити банків та інших кредиторів; інші джерела, не заборонені законодавством.

Запитання і завдання для перевірки знань

І.Охарактеризуйте охорону здоров'я як галузь соціальної сфери.

2.Назвіть основні положення державної політики охорони здо­ров'я.

З.Назвіть основні функції держави щодо реалізації державної по­літики охорони здоров'я.

4.Що являє собою охоронооздоровчий комплекс?

5.Які основні функції медичних установ?

б.Яким методом визначається прогнозна потреба населення в ме­дичних послугах?

7.Як розраховується прогнозна нормативна потреба в лікарняних ліжках?

8.3 допомогою якої формули розраховується прогнозна потуж­ність амбулаторно-поліклінічних установ?

9.Як розраховується прогнозний річний обсяг роботи на одну лі­карську посаду?

10. Як розраховується прогнозна кількість посад по кожній спеці­ альності?

11. Назвіть основні нормативи потреби лікарів за видами діяльнос­ ті на 10 000 жителів.

12. За рахунок яких коштів фінансується охорона здоров'я?

13. Що розуміють під формулою «медичне страхування та форми його організації»?

14. Що відносять до додаткових джерел фінансування медичних закладів?

15. Назвіть основні напрями реформування системи фінансового забезпечення медичних закладів.

РОЗДІЛ

ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ У ГАЛУЗІ ОСВІТИ

• Основні принципи організації і функціонування сис­ теми освіти в Україні.

• Прогнозування розвитку освіти.

• Фінансування освіти.