Дфу поділяється на такі розділи:

Загальні зауваження (положення, що поширюються на загальні статті і монографії, включені до фармакопеї)

М-ди аналізу. Цей розділ містить підрозділи:

Обєднання (сита, порівняльна характеристика пористості скляних фільтрів)

Фізичні та фізико – хімічні методи (х-ка методів та методики проведення випробувань. Уперше включена стаття „Валідація аналітичних методів і випробувань” – експериментальний доказ того, що методика придатна для розвязання поставлених задач).

Ідентифікація (м-ки проведення реакцій ідентифікації іонів і функціональних груп – крім загальновідомих аналітичних реакцій включено реакції ідентифікації катіонів і аніонів, прийняті ЄФ).

Випробування на граничний вміст доішок.

М-ди кількісного визначення (х-ка м-дів кількісного визначення і подано методики встановлення певних характеристик випробуваних речовин: кислотне, ефірне, перекисне, йодне число і т.д.)

Біологічні випробування (м-ди проведення біологічних та мікробіологічних досліджень).

Біологічні м- ди кількісного визначеня (регламентує м-ки визначення активності антибіотиків)

Фармако – технологічні випробування (характеризує загальні вимоги до якості ЛФ).

Реактиви. (відомості про реактиви, еталонні розчини для випробовування на граничний вміст домішок, буферні розчини, вихідні стандартні речовини для титрованих розчинів, титровані розчини, індикатори).

Загальні тексти (в цьому розділі – підрозділи, які стосуються методів приготування стерильних продуктів, умов стерилізаії та методик перевірки мікробіологічної чистоти та стаття „Залишкові кількості органічних розчинників

Розділ – „Монографії” – містить мінімальний державний стандарт вимог до 100 наведених у ньому субстанцій .Субстанція - стандартизована біологічно активна речовина або суміш стандартизованих біологічно – активних речовин, що використовується для виробництва ГЛЗ)

Розділ – „Загальні статті на ЛФ та субстанції” – містять загальні вимоги до субстанцій та ЛФ.

До ДФУ вперше введено статтю „Субстанції”. Якість субстанції регламентується вимогами відповідної монографії ДФУ або аналітичного нормативного документа (АНД), затвердженого уповноваженим органом.

Вимоги кожної монографії або АНД враховують конкретні технології виробництва субстанцій з відповідними профілями домішок.

У фармакопею також включені статті „Гранули”, „Капсули”, „Таблетки”, „ЛЗ для парентрального застосування”, „Очні ЛЗ”, „Настойки”, „Мякі ЛЗ для місцевого застосування” та інші, які містять вимоги до ЛФ.

Якість ЛЗ, яка зумовлює можливість медичного застосування, регламентується вимогами загальних та індивідуальних ФС.

В окремих статтях фармакопеї (монографіях) на окремі ЛЗ допускаються різні сторонні домішки. Якісний і кількісний склад домішок для кожного ЛЗ визначається експериментально та регламентується фармакопеєю. Виконуючи аналіз на доброякісність ЛР, ми визначаємо, чи не перевищує к-ть тієї чи іншої домішки межу, встановлену фармакопеєю.

ДФ не вимагає абсолютно чистого ЛЗ й допускає в ньому домішки в суворо окреслених межах. Ця допустима межа визначається фізіологічною дією домішки на організм та впливом її на властивості ЛЗ.

Тому в різних ЛЗ одні й тіж домішки допускаються в різних кількостях. Наявність домішок у ЛЗ не є випадковою, а зумовлюється цілком закономірними причинами.

Джерела та причини появи домішок у ЛЗ:

В процесі здобування ЛЗ – апаратура, вихідна сировина, розчинники та інші речовини, які використовуються для здобування ЛЗ.

Матеріал, з якого виготовлена апаратура (метал, скло), може бути джерелом домішок важких металів та арсену. При недбалому очищенні в ЛЗ можуть міститися домішки розчинників, волокна тканин або фільтрувального паперу, пісок, азбест тощо, а також залишки кислот і лугів.

Синтетичні ЛР здебільшого містять домішки вихідних, проміжних та побічних подуктів органічного синтезу, а лікарські речовини з рослинної та тваринної сировини, нерідко мають домішки сторонніх екстрактивних речовин.

Внаслідок неправильного зберігання, коли, не були враховані властивості або порушені умови зберіганя ЛЗ, відбувається його розклад, нерідко з утворенням продуктів, небезпечних для організму. Тобто невідповідні умови зберігання є причиною недоброякісності ЛЗ.

Конкретний аналіз окремих ЛЗ завжди враховує їзх індивідуальні властивості та є певною мірою відносним, таким що відповідає вимогам наведеної фармакопейної статті. При виборі реакції для випробування на чистоту загальними вимогами є:

чутливість реакції в умовах досліду;

специфічність;

відтворюваність.

При визначенні домішок у ЛЗ здебільшого використовують найчутливіші реакції, оскільки домішки, якщо й допускаються, то в дуже малих кількостях.

Наприклад Fe(III) можна виявити декількома реактивами: амонію роданідом NH₄ SCN , калію фороціанідом K₄[Fe(CN)₆], тіогліколевою O S та C - C

H OH

cульфосаліциловою кислотами.

Але якщо визначають як домішку, то використовують тіогліколевою кислоту – ця реакція найчутливіша.

Для приблизної оцінки вмісту домішок у ЛЗ використовують еталони. Еталон – це зразок, який містить точно визначену кількість домішок, яку відкривають.

Для їх приготування використовують хімічно чисті речовини, що містять іони, еталони яких треба приготувати. Оскільки еталонні розчини – це розчини з точно визначеною концентрацією якісні випробування на домішки набувають кількісного значення. Тобто ми можемо сказати не тільки, чи є домішки, але й яка її приблизна кількість. Але слід памятати, що еталонні розчини використовують лише тоді, коли визначають домішки, які допускаються фармакопеєю в певній кількості (допустимі). Коли ЛЗ не повинен давати реакцію на ту чи іншу домішку (недопустима домішка), порівнювати розчин, що досліджується, з еталоном не можна. ДФ при випробуванні ЛЗ на наявність домішки дає докладні описи умов проведення тих чи інших якісних реакцій. Коли домішка визначається в багатьох ЛЗ (Cl^- ; SO₄^2- ;Fe³⁺ ;Fe²⁺ ;Pb²⁺ ;NH₄⁺;As(III);As(V) – фармакопея не дає докладної методики визначення цієї домішки, в окремій статті, а тільки зазначає допустиму межу її в лікарській речовині.

Методики визначення домішок, які найчастіше зустрічаються, наведені у відповідній загальній статті. У ній же наведені методики приготування еталоних розчинів на ці домішки.

При визначенні домішок необхідно дотримуватись:

Вода та реактиви мають бути вільними від іонів, на які проводять випробування.

Пробірки, в яких проводять спостереження безбарвні, однакового діаметра.

Наважки, для приготування еталонних розчинів беруть з точністю до 0,001г.

Еталонні розчини готують безпосередньо перед застосуванням.

Спостереження муті та опалесценції проводять у світлі, яке проходить через розчин, на темному фоні, а забарвлення – у відбитому світлі на білому фоні.

Додавання реактивів до досліджуваного та еталонного розчинів проводять одночасно, та в однакових кількостях.

У випадку, коли у відповідній ФС вказано, що в розчині такої концентрації не повинно бути виявлення недопустимої домішки роблять так: до досліджуваного розчину додають усі наведені для кожної реакції реактиви, крім основного, який відкриваєцю домішку (наприклад, при визначенні Cl^- додають HNO₃ ). Одержаний розчин ділять на дві частини, до однієї додають основний реактив ( р – н AgNO₃ ), а до другої не додають, після чого обидва розчини порівнюють між собою. Між ними не повинно бути помітної різниці.

Тема: Загальна характеристика групи. Галогени та їх сполуки, застосування в медицині.

1. Загальна характеристика групи галогенів.

2. Хлористоводнева кислота. Добування, особливості фарманалізу,

застосування в медицині.

3. Натрію і калію хлориди. Добування, особливості фарманалізу,

застосування в медицині.

4. Натрію і калію броміди. Добування, особливості фарманалізу,

застосування в медицині.

5. Натрію і калію йодиди. Добування, особливості фарманалізу,

застосування в медицині.

VII група періодичної системи (група галогенів) об'єднує такі елементи: Флуор, Хлор, Бром, Йод і Астат, які хімічно дуже близькі до йоду. Астат на відміну від основних чотирьох галогенів, отриманий штучно, як проміжний продукт радіоактивного розпаду і дуже нестійкий.

Елементи головної підгрупи VII групи періодичної системи проявляють яскраво вираженні неметалічні властивості і зустрічаються в природі у вигляді солей, галогенводневих кислот, чому і називаються галогенами, що означає на грецькій мові солероди. На зовнішньому енергетичному рівні галогенів знаходиться 7 електронів, тому вони приєднуючи восьмий електрон і їх атоми перетворюються на негативно зарядженні іони. Вищу позитивну валентність 7 проявляють Хлор та Йод, у Брома вона рівна 5, Флуор буває негативно одновалентним.

Усі галогени існують у вигляді двоатомних молекул Е₂ (нульовий ступінь окислення), мають молекулярну кристалічну решітку, за звичайних умов Флуор і Хлор - гази, йод легко переходить у газоподібний стан (сублімація). У нижчому ступені окиснення галогени легко утворюють солі.

Утворення водневих сполук протікає з великим виділенням тепла, ніж кисневмісних.

Всі галогени широко розповсюджені в природі, за винятком астату.

Із збільшенням порядкового номера знижується % вміст галогенів в земній корі. У природі Хлору міститься вдвічі більше, ніж Флору. Зустрічається він головним чином у вигляді хлоридів - NaCl - кам'яна сіль, NaCL- KCL - сильвініт, KCL- MgCl₂ • 6Н₂0 - карналіт. Велика кількість Хлору — у морській воді. Вміст у земній корі Флору - 2,8-10' %. Найважливіші мінерали Флору -флюорит - CaF₂ , кріоліт - Na₃ALF₆, флуоропатит - Са₃ РО • CaF₂.

Бром та Йод у вигляді калієвих і натрієвих солей містяться у морській воді, уводах бурових свердловин нафтових родовищ, соляних озер (Сакське озеро в Криму). Хлор відкритий шведським аптекарем Шееле в 1774р. Бром відкритий в 1826р французьким вченим Балкаром. Йод відкритий в 1811р французьким селітроваром Б. Куртуа. Фтор відкритий в 1886р французьким хіміком Г. Муассаном В 100 кг тіла людини міститься 80 г хлору (в тканинах та в шлунковому сокові), 14 г йоду (найбільше в щитовидній залозі), 9 г фтору (в кістках і зубах) та 2 г брому. Вільні галогени дуже реактивні та отруйні. З них застосування в лікарській справі знайшов тільки вільний йод, як антисептичний засіб. Галогени застосовуються найчастіше у вигляді солей кислот, що не вмішують кисню. Так, флуориди знайшли застосування в зуболікарській справі, броміди - як заспокійливі засоби, а йодиди - для лікування артеріосклерозу і боротьби з ендемічним зобом. Хлориди найчастіше не мають специфічної дії, та дія препаратів, що вміщують іон хлору, залежить від наявності катіону. В аналітичному відношенні флуориди відрізняються від інших галогенів тим, що осаджуються не срібло-нітратом, а кальцій-хлоридом. З кислот галогенів застосування як лікарський засіб знайшла тільки хлоридна кислота, а з кисневих сполук галогенів - гіпохлорити і хлорити. Гіпохлорити, тобто солі HCІO, є сильними оксидаторами і застосовуються як дезінфекційні засоби. Це речовини, що вміщують так званий активний хлор, який здатний в кислому середовищі витіснювати з йодидів вільний йод. На реакції витіснювання вільного йоду основане кількісне визначення гіпохлоритів.

З хлоратів - солей НСІОз - невелике застосування в лікарській справі знайшов калій хлорат КСІОз. Неорганічні ЛР, похідні галогенів, поділяються на дві групи. До першої належать препарати (в молекулярному стані) вільного галогену -йоду. Дія таких препаратів, як вапно хлорне (діюча речовина - кальцію хлорид - гіпохлорит), хлорамін і пантоцид (хлорпохідні бензол сульфаміду), також ґрунтується на виділенні молекулярного галогену -хлору. Препарати вільних галогенів застосовують як антисептики. Препарати йоду використовують і перорально при лікуванні атеросклерозу, хронічних запальних процесів в дихальних шляхах, гіпертиреозу і деяких інших захворюваннях, для профілактики ендемічного зобу.

Неорганічні лікарські речовини, похідні галогенів, поділяються на дві групи. До першої належать препарати (в молекулярному стані) вільного галогену - йоду. Дія таких препаратів, як вапно хлорне (діюча речовина - Кальцію хлорид-гіпохлорит), хлорамін і пантонид (хлорпохідні бензолсульфаміду) , також грунтується на виділенні молекулярного галогену - хлору. Препарати вільних галогенів застосовують як антисептики. Препарати йоду використовують і перорально при лікуванні атеросклерозу, хронічних запальних процесів в дихальних шляхах, гіпертиреозу і деяких інших захворюваннях, для профілактики ендемічного зобу. До другої групи відносяться хлоридна кислота і лікарські засоби, які є солями галогеноводневих кислот :: калію і натрію хлориди, броміди, йодиди, натрію фторид. Йод - сірувато-чорні кристали з металічним блиском і характерним запахом. Леткий при кімнатній температурі, при нагріванні сублімується, утворюючи фіолетові пари. Дуже мало розчинний у воді, розчиняється у водному розчині йодидів, розчинний в спирті, ефірі, хлороформі.

В більшості реакцій йод проявляє окискювальні властивості. Виключенням є реакції, в яких йод взаємодіє з сильними окислювачами, такими як молекулярний хлор., калію перманганат і ін. При цьому утворюються сполуки, в яких атоми йоду мають позитивні ступені окиснення: йодмонохлорид, гіпойодати і йодати.

Як і інші галогени, йод диспропорціонує в розчинах лугів. Тотожність йоду підтверджується реакцією водних розчинів лікарської речовини з крохмалем, в результаті якої утворюється синє забарвлення.

Для визначення домішок нерозчинних і забарвлених речовин до наважки йоду додають розчин з надлишковою по відношенню до лікарської речовини кількістю тіосульфату. Одержаний розчин повинен бути прозорим і безбарвним. У відповідності з ФС йод не повинен містити домішок йодистого ціану.

Наявність такої домішки визначають в декілька етапів за утворенням берлінської лазурі - гексаціаноферат (П) у феруму (Ш). Спочатку йод знебарвлюють розчином сульфітної кислоти :

I₂+H₂SO₄+H₂O=H₂SO₄+2HI

Потім проводять реакцію утворення берлінської лазурі. Для цього додають 1 краплю розчину феруму (П) сульфату, 1 краплю розчину феруму (Ш) хлориду і 0,5 мл розчину натрію гідроксиду. Суміш слабко нагрівають і підкислюють розведеною хлорадною кислотою. Поява синього забарвлення свідчить про наявність в лікарській речовині домішки йодистого ціану:

Для визначення домішки хлоридів йод попередньо знебарвлюють розчином сульфітної кислоти. Далі до одержаного розчину додають, в надлишку по відношенню до сульфітної кислоти розчин аміаку і надлишок по відношенню до галогенідів, аргентуму нітрату. В середовищі аміаку аргентуму йодид і аргентуму бромід випадають в осад, а аргентуму хлорид розчиняється з утворенням комплексної сполуки [Ag(NH₃)2]CI - аргентуму (І) диамін хлорид. Після фільтрування до безбарвного фільтрату додають надлишок концентрованої нітратної кислоти. За наявності хлоридів заявляється каламуть-утворюється нерозчинний в нітратній кислоті

аргентуму хлорид:

У відповідності з ФС, вміст хлоридів не повинен перевищувати 0,02%.

Кількісно йод визначають титруванням розчину лікарської речовини (в присутності калію йодиду для кращого розчинення йоду) стандартним розчином натрію тіосульфату:

Як індикатор використовують крохмаль, тому титрування ведуть до знебарвлення розчину.

Спиртові розчини йоду. 10% спиртовий розчин йоду готують

розчиненням йоду кристалічного в 95% спирті. Препарат нестійкий, тому що йод реагує зі спиртом:

Ступінь зміни препарату визначають шляхом встановлення в ньому вмісту йодоводневої кислоти титруванням її стандартним розчином натрію гідроксиду після знебарвлення йоду натрію тіосульфату .

Готують препарат на короткий час - до 1 місяця. 5% і 2% розчини

йоду більш стійкі при зберіганні, тому що їх готують на розведеному (до 46%) спирті з додаванням калію йодиду. При кількісному аналізі таких препаратів визначають вміст як йоду, так і калію йодиду. Спочатку препарат титрують 0,1 М розчином натрію тіосульфату для визначення йоду. Далі суму йодидів відтитровують стандартним розчином аргентуму нітрату індикатор - натрію еозинат):

Різниця між об'ємами розчину аргентуму нітрату і натрію тіосульфату включать в розрахунок вмісту калію йодиду:

де X - вміст калію йодиду,%

V - об'єми стандартних розчинів аргентуму нітрату і натрію тіосульфату, які пішли на титрування, мл;

К - поправочні коефіцієнти титрантів;

Т - титр за визначуваною речовиною (титриметричний фактор пеперерахунку);

а - об'єм розчину, взятого для аналізу.

Кислота хлороводнева. Лікарськими засобами є розчини хлороводню: кислота хлороводнева (вміст хлороводню 24,8-25,2%) і кислота хлороводнева розведена (8,2-8,4%).

Обидва препарати - безбарвні рідини. Кислота хлороводнева - летка рідина, тому її зберігають в склянках з притертими пробками. Відносится до сильних кислот, тому кількісне визначення вмісту хлороводню можна провести методом алкаліметрії.

Хлорид - іон в препараті визначають реакцією з аргентуму нітратом або при взаємодії з окислювачами. Хлорид-іон проявляє слабкі відновні властивості і окислюється до молекулярного хлору при дії сильних окислювачів- таких, як калію перманганат, марганцю (ІУ)оксид, калію дихромат:

Хлор , який виділяється, можна виявити реакцією з калію йодидом:

За допомогою цієї ж реакції визначають недопустиму домішку хлору в кислоті хлористоводневій.

Специфічну недопустиму домішку в препараті - сульфітну кислоту виявляють реакцією з молекулярним йодом. Обезбарвлення розчину йоду вказує на присутність домішки:

Фармакопейною методикою кількісного визначення кислоти хлороводневої є алкаліметрія.

Кислоту хлористооводневу використовують в медицині у вигляді мікстури (разом з пепсином) при недостатній кислотності шлункового соку. Нерідко її призначають разом з препаратами феруму, тому що вона сприяє його засвоєнню.

Натрію і калію хлориди. Вони відносяться до сильних електролітів, водні розчини мають нейтральну реакцію. Хімічні властивості даних лікарських речовин зумовлені наявністю відповідних іонів. Так катіони натрію і калію забарвлюють полум’я відповідно в жовтий і фіолетовий колір.

Солі натрію утворюють жовтий кристалічний осад (нерозчинний в Ікислоті оцтовій) з цинку уранілацетатом:

Гексагідроксостибіат – іон в нейтральному середовищі утворює з іонами натрію білий кристалічний осад натрію гексагідроксостибату

Солі калію з розчином гексанітритокобальту (ІІІ) натрію і калію

Осад не розчиняється в оцтовій кислоті, але розчиняється в мінеральних кислотах. В сильнокислому середовищі утворюється нестійка гексанітритокобальтова кислота Н₃[Со(N0₂)₆], яка розкладається в момент утворення. В лужному середовищі утворюється бурий осад Со(ОН)₃.

Іони амонію заважають реакції, вони дають з реактивом осад, а тому для видалення солей амонію препарат попередньо прожарюють.

З розчином кислоти винної солі калію утворюють осад калію гідротартрату білий, який не розчиняється в кислоті оцтовій, але розчиняється в мінеральних кислотах і лугах:

Хлорид-іон в даних лікарських засобах визначають взаємодією з

розчином аргентуму нітрату:

Утворюється білий сирнистий осад. Реакцію проводять в середовищі кислоти нітратної, в якій не розчиняються галогеніди аргентуму.

Особливість аргентуму хлориду (на відміну від броміду і йодиду) заключається в його здатності легко розчинятись в розчинах аміаку, амонію карбонату і натрію тіосульфату:

Кількісне визначення натрію хлориду і калію хлориду проводять методом Мора. Титрування ведуть в нейтральному середовищі стандартним

розчином аргентуму нітрату в присутності індикатора калію хромату. Аргентуму хлорид значно менш розчинний, ніж Аргентуму хромат, тому

хлорид іони осаджуються першими:

Після повного осадження хлорид -іонів, випадає червоно-оранжевий осад аргентуму хромату:

Реакція середовища повинна бути нейтральною або слабко-лужною (рН=7,0 - 10,0). У кислому середовищі хромат -іон переходить в аніон і чутливість індикатора різко знижується. Якщо визначення хлоридів методом Мора неможливе (наприклад, при аналізі лікарських сумішей, які мають кислу реакцію середовища або якщо є речовини , які реагують, як і хлориди, з іонами аргентуму), застосовують метод зворотнього титрування Фольгарда. При цьому хлориди осаджують надлишком титрованого розчину аргентуму нітрату і відтитровують залишок аргентуму нітрату стандартним розчином амонію ціанату:

Як індикатор використовують розчини солей тривалентного феруму, наприклад, амонію феруму (Ш) сульфату (галуни ферумоамонійні

NH₄(S0₄)_2* 12Н₂0), які з надлишковою краплиною амонію тіоціанату утворюють комплексні солі червоного кольору:

Натрію і калію броміди - білі кристалічні порошки, добре розчинні у воді, реакція середовища водних розчинів нейтральна. Натрію бромід гігіроскопічний. Ступінь його зволоження регламентується шляхом визначення втрати маси при висушуванні. Для ідентифікації застосовують реакції на катіони і аніони, тому що броміди натрію і калію ( як і хлориди) є сильними електролітами.

Броміди з розчином аргентуму нітрату утворюють жовтуватий осад:

Аргентуму бромід, на відміну від аргентуму хлориду, не розчиняється в розчині амонію карбонату і важко розчиняється в надлишку концентрованого розчину аміаку:

Аргентуму бромід розчиняється(як хлориди і йодиди) в розчині натрію тіосульфату.

Броміди окиснюються до вільного галогена легше чим хлориди, тому їх ідентифікують за реакцією виділення брому в результаті окисно-відновної

реакції з хлораміном в кислому середовищі. Бром, який виділяється в результаті реакції, вилучають хлороформом, в якому він розчиняється краще, ніж у воді, забарвлюючи його в жовто-бурий колір:

Специфічними домішками в калій і натрій бромідах можуть бути іони йодидів, барію, кальцію, броматів. Йодиди визначають з допомогою слабкого окислювача, яким є феруму(Ш) хлорид, який не окиснює броміди:

2Fe³⁺ + 2I^- = Fe²⁺ + I₂

Йод, який виділився виявляють в присутності крохмалю за синім забарвленням.

Іони барію, кальцію і бромат-іон ідентифікують одним реактивом концентрованою сульфатною кислотою. При додаванні реактиву (H₂SO₄) до досліджуваного розчину у відповідності з вимогами ДФ, не повинно з'являтися помутніння або забарвлення (солі барію і кальцію утворюють нерозчинні сульфати, а бромати в присутності бромідів в кислому середовищі виділяють бром, який забарвлює розчин в жовтий колір

Кількісне визначення калію і натрію бромідів (як і калію і натрію хлоридів) за ДФ проводять методом прямого титрування (методом Мора).

Натрію хлорид с основною складовою частиною сольових і колоїдно - сольових розчинів, які використовуються як плазмозамінники. Натрію хлорид міститься в крові і тканинних рідинах організму. Концентрація його в крові 0,5 %. Основна роль натрію хлориду - забезпечувати сталість осмотичного тиску. При дефіциті натрію хлориду в організмі він вводиться внутрішньовенно або підшкірно у вигляді 0,9% розчину, який називається ізотонічним розчином. Введення його вирівнює і нормалізує осмотичний тиск крові. Крім фармакопейних препаратів, існують гіпертонічні розчини натрію хлориду -3%,5% і 10%. їх застосовують зовнішньо для компресів при лікуванні гнійних ран. Завдяки осмотичному впливу ці розчини сприяють очищенню рани від гною.

іон калію є основним внутрішньоклітинним іоном, в той час як натрій-іон — головним позаклітинним: іоном. Взаємодія цих двох іонів відіграє важливу роль у підтриманні ізотонічності клітин.

Основним показником до застосування калію хлориду є порушення серцового ритму, особливо в зв'язку з інтоксикацією серцевими глікозидами, що зв’язано зі збідненням клітин міокарду на іони калію. Калію хлорид застосовується також у випадку гіпокаліємії (зниження концентрації іонів калію в крові), яка виникає при тривалому застосуванні діуретиків.

Броміди калію і натрію застосовують як заспокійливі засоби. Заспокійлива дія препаратів брому грунтується на їх здатності посилювати процеси гальмування в корі головного мозку. Броміди можуть відновлювати рівновагу між процесами збудження і гальмування, особливо при підвищеній збудливості нервової системи. Тому броміди використовуються при неврастенії, підвищеній подразливості.

Натрію і калію йодиди - безбарвні або білі кристалічні речовини; і гігроскопічні, є енергійними відновниками. Вступають в реакцію з киснем повітря, внаслідок чого порошки даних лікарських засобів жовтіють при неправильному зберіганні. Світло, домішки важких металів, кисень повітря ініціюють процеси окиснення йодидів. Йодиди можуть містити специфічні домішки - іони барію, йодату, тіосульфату. ДФ регламентує вміст цих домішок.

Іони барію визначають за реакцією з кислотою сірчаною(протягом 15 хвилин розчин повинен залишатися прозорим).

Для визначення йодатів разом з H₂S0₄ додають крохмаль; при наявності помітки виникає синє забарвлення:

Поява синього заоарвлення після додавання 1 краплини 0,1 М розчину йоду в присутності крохмалю вказує на відсутність тіосульфату.

Загальний спосіб кількісного визначення йодидів за ДФ - пряма аргентометрія з застосуванням адсорбційного індикатора натрію еозинату (метод Фаянса). Суть методу заключається в тому, що адсорбційний індикатор не змінює свого забарвлення (жовто-червоного) до настання точки еквівалентності. В точці еквівалентності індикатор адсорбується на осаді Agl, і колір його стає червоно-фіолетовим. До точки еквівалентності на осаді Agl адсорбувався невідтитрований йодид-іон. При цьому поверхня заряджається негативно, що перешкоджає адсорбції на ньому індикатора у вигляді аніону.

Після того, як йодид відтитрований повністю, на поверхні осаду адсорбуються іони аргентуму, позитивний заряд яких сприяє адсорбції індикатора і колір змінюється. В результаті сполука, яка знаходиться в осаді, набуває складу: Agl-Ag⁺Іnd.

Крім аргентометрії, для кількісного визначення йодидів можна застосовувати перманганатометрію і інші окисно-відновні методи. Йодиди застосовуються як носії йоду при гіпертиреозі, ендемічному зобі. Якщо їжа або вода не містить достатньої кількості йоду, як це буває в деяких гірських місцевостях, у місцевого населення з'являється захворювання.

Натрію фторид. Безбарвні кристали або білий кристалічний порошок, розчинний у воді. Є сіллю середньої за силою кислоти фтороводневої, піддається гідролізу.

Тотожність визначають аналітичними реакціями на фторид-іон: взаємодією з іонами лужно-земельних металів . З солями кальцію і барію фториди дають білий осад:

Під дією фторидів тіоціанатні комплекси заліза (Ш) червоного кольору руйнуються і переходять в безбарні сполуки.