Натуралізм у мовознавстві (Август Шлейхер). “Теорія хвиль” Йоганн Шмідта.
Із виходом у світ праці Ч. Дарвіна «Походження видів і природний відбір» (1859 р.) і під впливом загальних успіхів природознавства в мовознавстві виник «біологічний» (натуралістичний) напрям. Засновником його був німецький вчений-ботанік і мовознавець А. Шлейхер. А. Шлейхер висловлює думку про те, що принципи класифікації, які використовуються в біології, зоології і ботаніці, придатні і для класифікації мов. У працях «Теорія Дарвіна і мовознавство» (1863 р.), «Значення мови для природної історії людини» (1865р.) він робить спробу довести, що мова за своїм розвитком може бути уподібнена до живого організму: Подібно до тварин і рослин, людські мови поділяються на сім'ї, види, підвиди, роди, породи та індивіди (наприклад, сім'я слов'янських мов, сім'я германських мов тощо). Вид — це мова, що входить до сім'ї споріднених мов, підвид — мова індивіда. Розвиток мови як організму відбувається за певними і суворими законами. Між мовами, на думку А. Шлейхера, як і в тваринному світі, відбувається постійна боротьба за існування, в результаті якої «слабкі» мови гинуть, а «сильні» виживають. У своїй головній праці «Компендій порівняльної граматики індогерманських мов» (1861-1862) А. Шлейхер, підкреслюючи тісний зв'язок мовознавства з природознавством і вважаючи його наукою природничою, дає огляд розвитку індоєвропейських мов і класифікацію мов за походженням і ступенем спорідненості (генеалогічну класифікацію), графічно зображаючи її у вигляді «родовідного дерева» мов. Від стовбура — індоєвропейської прамови — утворилися гілки: спочатку дві (слов'яно-германська та аріо-греко-італо-кельтська), кожна з яких у свою чергу утворила дві гілки (германську і слов'яно-литовську та арійську і греко-італо-кельтську). Греко-італо-кельтська гілка дала початок італо-кельтським мовам (кельтська, італійська) і грецькій гілці (грецька, албанська). Арійська гілка розділилася на іранську та індійську мови, а слов'яно-литовська — на литовську і слов'янську.
Враховуючи співвідношення кореня і відношення, вираженого у словотвірних частках, а також спосіб сполучення слів у реченні, А. Шлейхер виділив три морфологічні типи мов: мови ізолюючі (аморфні (китайська), аглютинативні (фінська, татарська) і флективні (індоєвропейські та семітські).На думку А. Шлейхера, ці три типи мов становлять три послідовні ступені розвитку їх «біологічного росту» — від архаїчного виду (ізолюючі) до перехідного (аглютинуючі) і до найрозвиненішого — флективного. Флективні мови, у свою чергу, мають два різновиди: флективні давні (процвітаючі), флективні нові (аналітичні) — деградуючі.
Й. Шмідт у праці «Відношення спорідненості між індоєвропейськими мовами» (1872 р.) піддав критиці «родовідне дерево» А. Шлейхера і висунув «теорію хвиль» у розвитку мов. Відкидаючи механічний послідовний поділ прамови на окремі гілки, як це зробив А. Шлейхер, він висловлює думку про первісну роздрібленість діалектів індоєропейської прамови. Діалектні новоутворення, що виникали в різних місцях цієї єдиної прамови, від місця утворення концентричними колами, ніби хвилями, розходилися, зустрічаючись і утворюючи при цьому складні змішування, діалекти, що не мали між собою чітких меж. На базі цих діалектів поступово розвинулися самостійні індоєвропейські мови, що не мали, не мають і не можуть мати чітких меж між собою, тому що вони сформувалися протягом довгого часу шляхом складних взаємних переходів, і перехрещення новоутворень, починаючи з епохи індоєвропейської мовної спільності.
