6. Лексикологія і семасіологія. Слово і поняття.

Лексику вивчає наука про слово – лексикологія. Термін уперше введений у французькій енциклопедії 1765 р. Д. Дідро. Предметом вивчення лексикології сучасної української літературної мови є обсяг і характер словника, що властивий українській мові в її літературному вияві на сучасному етапі існування й розвитку. Структура словникового складу розглядається у двох аспектах: системні відношення між лексичними одиницями; стратифікація словникового складу мови. Лексикологія в широкому розумінні – це розділ мовознавства, який відповідно до завдань вивчення словникового складу мови виокремлює лексикологічні науки, такі, як: семасіологія (наука про значення, тобто семантику, слова); ономастика (наука про власні назви); фразеологія (наука про стійкі сполуки слів); етимологія (наука про походження слів).

Лексикологія у вузькому розумінні слова - це лексикологічна наука про словниковий склад, інакше кажучи, лексику.

Окремо стоїть лексикографія (наука про укладання словників).

Загальна лексикологія	встановлює загальні закономірності будови, функціонування і розвитку лексики;
часткова	вивчає словниковий склад окремої мови;
історична	досліджує історію слів у зв’язку з історією позначуваних ними предметів;
зіставна	аналізує словниковий склад з метою виявлення генетичної (історичної) і структурної спорідненості або відмінності в лексичному складі зіставлюваних мов.

Семасіологія  – наука про значення слів і словосполучень та зміни їх значень. Проблема значення, або семантики, слова – складна. Це зумовлено наявністю в слові двох рядів значень: лексичного і граматичного. Об’єктом семасіології є лексичне значення, процеси його змін і утворення нових значень. Під лексичним значенням слова розуміється зміст слова, що відображає у свідомості закріплене в ньому уявлення про предмет, дію, властивість (тобто про позамовну дійсність). Завдяки здатності утримувати в пам’яті узагальнене уявлення про предмети, ознаки, дії слово стає засобом передачі в мовленні знань і досвіду людей. У слові закріплюються результати пізнавальної діяльності людей. Без слів неможлива передача уявлень про довколишній світ.

На сьогодні у мов-ві розрізняють два поняття: лексема і семема. Лексема – це слово тип у всій сукупності його граматичних форм. Окрема форма – словоформа. Семема – це зміст, пов'язаний із зовн матеріальною оболонкою слова, ознаками різного степеня узагальнення. Ці ознаки виражаються морфемами.

7. Лінгвістика тексту.

Лінгвістика тексту – галузь мовознавчих досліджень, об’єктом яких є правила побудови зв’язного тексту та його змістові категорії. Виникла у другій половині ХХ ст. на основі праці Гальперіна: текст як об’єкт лінгв дослідження, де автор зазначає що текст має подвійну природу: статичну та динамічну. Якщо в 60-ті роки XX ст., коли було започатковано лінгвістичне вивчення текстів, досліджували структуру і граматику тексту та засоби когезії (зв’язності) в тексті (повтори, синоніми, тематичні групи лексики, вставні слова, порядок слів, співвідношення часових форм дієслова тощо), то нині текст аналізують як складну комунікативну структуру, враховуючи особистість автора з його психологічними, ментальними, соціальними, культурними, етнічними та іншими властивостями, адресата (читача) з його рівнем сприймання і ситуацію (хронотоп, тобто художній простір і час). Сприймання тексту розглядається як проникнення у свідомість автора, його концептуальну систему. В лінгвістиці тексту широко використовують антропоцентричний підхід і дані інших наук — герменевтики, літературознавства, філософії, психології, соціології, етнології, а також таких стикових дисциплін, як психолінгвістика, етнолінгвістика, соціолінгвістика.

Точилися дискусії з приводу визначення поняття тексту. Так, І. Галтперін вважав, що текст – це тільки письмовий варіант мовлення, а Б. Головін – усний і письмовий. У 70-х рр. почали вивчати ознаки тексту: психологічна інтерпретація, контекст, когезія, когерентність; створюється теорія тексту.

Під впливом когнітивної лінгвістики текст стали розглядати як форму репрезентації знань у мові, як концептуальне модельне відображення дійсності, свідомості автора, його художніх, естетичних, етичних, наукових, аксіологічних, прагматичних поглядів та уподобань та як моделі впливу на свідомість, інтелект, погляди і поведінку читачів. З лінгвістикою тексту пов’язане вчення про дискурс – текст у сукупності прагматичних, соціокультурних, психологічних та інших чинників; мовлення як цілеспрямована соціальна дія, як механізм, що бере участь у когнітивних процесах. Образно кажучи, дискурс — це текст, занурений у життя. Дискурс вивчається разом із відповідними «формами життя»: репортаж, інтерв’ю, судове засідання, інструктаж, товариська бесіда, офіційний прийом тощо. Тому його можна моделювати у формі фреймів (типових ситуацій) або сценаріїв (ситуацій у розвитку). Всебічне вивчення дискурсу передбачає звернення до психологічних, етнографічних і соціокультурних стратегій породження й розуміння мовлення в певних умовах. До початку 80-х років XX ст. термін дискурс уживався як синонімічний терміну текст. Нині ці терміни стали диференціювати: під текстом розуміють об’єднану смисловим зв’язком послідовність знакових одиниць, основними властивостями якої є зв’язність і цілісність, а під дискурсом — різні види актуалізації тексту, розглянуті з погляду ментальних процесів.