8. Виникнення науки про мову та її розвиток до початку XIX ст. (мовознавство у Стародавній Індії, Греції та Стародавньому Римі; арабське, китайське, японське мовознавство; європейське мовознавство середніх віків та епохи Відродження).

   Індія	мовознавство зародилося з практичних потреб точно передати мову Вед— збірників священних гімнів-піснеспівів у прозі та віршах, пов'язаних з релігією та міфологією первісного суспільного ладу Індії. Правильне тлумачення їх текстів вважалося вкрай необхідним, тому що від цього, на думку індусів, залежала сила їх впливу на богів. Виникли Веди близько XV ст. до н.е., і мова, якою вони були написані, протягом багатьох віків при переписуванні поступово піддавалася впливу живої розмовної мови, велика кількість слів та виразів ставали незрозумілими. Все це вимагало коректур. А це було неможливо без глибокого знання мови. З'явилися перші філологічні праці, присвячені етимології, укладалися словників незрозумілих слів. Давньоіндійський граматист Яска (V ст. до н.є.) складає коментар до мови Вед. Проте найвищого рівня розвитку індійське мовознавство досягло в кінці IV ст. до н.є., коли з'явилася граматика санскритської мови — Граматика Паніні в якій містилося 3996 дуже стислих простих віршованих граматичних правил (сутр). Складалася вона з З частин. У першій частині подані угруповання букв і звуків за місцем їх у коренях та суфіксах, докладно висвітлюється морфологічний склад слова. Вводиться поняття кореня, суфікса, інфікса, префікса, основи, слова, флексії. Виділяються 4 частини мови (іменник, дієслово, прийменник, частка), описуються відмінки (7 відмінків) та дієвідміни. Друга частина книги — це правила словотворення, сполучення коренів та суфіксів, двох чи декількох коренів. Третя частина присвячена правилам поєднання слів у реченні, тобто синтаксисові, хоча цей розділ розроблений недостатньо. Завершується книга списком 1993 коренів.
   Греція	прагненням до філософського пояснення сутності мови, природи назви, співвідношення мови і логіки, а також практичними потребами — необхідністю тлумачення незрозумілих слів та виразів у творах давньогрецької літератури — поемах Гомера «Іліада» та «Одіссея». Геракліт з Ефеса (УІ-У ст. до н. є.), філософ-матеріаліст і діалектик, а також його послідовники вважали, що слова — це відображення предметів та їх властивостей, і своєрідні тіні предметів, що відповідають їх природі, сутності. Слова відображають предмети, як картини. Таке розуміння зв'язку слова-назви з предметом сприяло надалі виникненню етимології та стилістики (засновник Анаксимен). Стоїки багато займалися етимологізуванням, розшукуванням етимонів слів, але це етимологізування було ще наївним, ненауковим. Так, наприклад, стоїк Н. Фігул (І ст. до н. є.) стверджував, що значення слова «ви» визначається направленням губ при його вимові в напрямку співрозмовника. Аристотель вперше класифікує слова за частинами мови, хоча і вважав частини мови категоріями логічними і ототожнював їх з членами речення (ім'я, дієслово, сполучник, зв'язка). Вводиться поняття «відмінка» У своєму творі «Поетика» Аристотель подає також стилістичну класифікацію слів, приділяє увагу зображально-виражальним засобам мови, питанням риторики та поетичного мистецтва. Аристотель речення розумів як вираження формальнологічного судження — спосіб встановлення істини (про суб'єкт щось стверджується або щось заперечується). Речення — це ім'я + дієслово, що має предикативність, і зв'язка. В елліністичну епоху мовознавство остаточно виділилося з філософії в самостійну науку та ознаменувалося значними успіхами. У фонетиці Аристарх поділяє звуки (букви) на голосні та приголосні, детально розглядає різний наголос, кількість складів. Виділяється 8 частин мови: іменник, дієслово, дієприкметник, артикль, займенник, прийменник, прислівник, сполучник. Але вже не за синтаксичною, а за морфологічною ознакою. Діонісій Фракійський уклав першу систематичну граматику давньогрецької мови для римлян, що вивчали грецьку мову. Синтаксис давньогрецької мови упорядкував Аполоній Діскол.
   Рим	Видатним давньоримським граматистом був Марк Теренцій Варрон, який написав декілька граматик, серед них велику працю «Про латинську мову» (25 книг), в якій також розгортається дискусія між аналогістами й анімалістами. Дискусія набула продовження у римських граматистів. Юлій Цезар написав працю «Про аналогії». Римські граматисти виділили нову частину мови— «вигук», «відкладальний відмінок» (аблатівус — одне зі значень родового відмінка). Укладалися також словники, серед яких 20-томний словник Флакка та ін. Здійснювалися робота у галузі стилістики. Розроблена теорія трьох стилів (простий, середній, високий), що відбилася в творах Вергілія та пізніше вплинула на розвиток теорії трьох стилів у Франції та Росії. Марк Квінтіліан (І ст. н. є.) уклав «Підручник красномовства».
   Арабське Мов-во	Сформувалися значні культурні центри — в Басрі та Куфі, а потім і в Багдаді, де провадилася велика філологічна робота. Спираючись на індійську і давньогрецьку традиції та логічну систему Аристотеля, а також використавши досягнення східних, середньоазійських, перських та єгипетських вчених, арабські мовознавці вивчали і детально описували різні аспекти арабської мови. Глава Басрійської школи Сібавейхі (помер у 793 р.) написав першу повну граматику арабської мови під на­звою «Аль-Кітаб» («Книга»). У ній подаються фонетичні та етимологічні спостереження, висвітлюються питання словотвору, афіксації та внутрішньої флексії, характерної для арабської мови, виділяється корінь з трьох приголосних, викладена морфологія, виділяються частини мови (ім'я, дієслово, частка), синтаксис. При цьому, на відміну від давніх греків, розмежовуються звуки і букви, звуки класифікуються за фізіологічним принципом. Лексикограф Ібн-Сід (XI ст.) уклав 17-томний словник, а в XIII ст. Сатані — 20-томний словник арабської мови під назвою «Розлив хвиль». Багатотомний словник під назвою «Арабська мова» уклав єгиптянин Ібн-Мансур (XIII ст.). У словнику Кашгарського «Диван тюркських мов» дається вказівка племінної приналежності слова, відзначаються фонетико-морфологічні ознаки, здійснюється класифікація тюркських мов, подаються свідчення з тюркської історичної фонетики та граматики, наводяться дані з історії, географії, етнографії, поезії та фольклору тюр­ків, найстаріша тюркська карта.
   Китайське мов-во:	Ще в кінці І ст. були складені перші таблиці рим (складів) китайської мови. Першою роботою з етимології і семасіології був словник «Пояснення імен» («Шимин»), автором якого був Лю Си (II ст.). Він дає тематичне групування слів, що малює картину світу відповідно до ідео­логічних уявлень давніх китайців. Після вигнання у 1363 р. монголів, які в XIII ст. завоювали Китай, розпочато укладання нового словника китайської мови «Правильні рими» (1375 р.). Досліджуються живі північні діалекти новокитайської мови, укладаються римічні словники. Починаючи з XV ст. створюються нормативні словники для практичного користування. Великим досягненням китайського класичного мовознавства була розробка історичної фонетики китайської мови. Першою такою книгою було «Доповнення до рим» — книга, автором якої був У Юй.
   Японське мов-во:	Створювалися посібники з віршування в різних поетичних жанрах. Із X ст. посилено коментуються давньояпонські тексти, тлумачиться смисл невідомих слів. Кожне слово, вважали вчені, має свій первинний смисл, даний людям богами. Цей смисл може забутися, і завдання етимолога — відшукати цей первинний смисл у найдавніших пам'ятках. . Перші словники в Японії з'явилися ще в IX ст. за зразком китайських ієрогліфічних. З'явилася перша граматика японської мови, автором якої був місіонер Ж. Родрігіс. Місіонери зробили перший запис ал­фавітним (латинським) письмом японської мови. Особливо інтенсивно розвинулося японське мовознавство до середини XIX ст. Сформувалася як самостійна дисципліна стилістика, що раніше була частиною поетики. Подається класифікація стилів (стародавній, середній, новий), лексики, різних поетичних жанрів, виділяються архаїзми та неологізми, літературна мова, діалекти і просторіччя. Ще в XIII ст. здійснювалися перші спроби зіставлення японської мови з іншими (японська — корейська). На початку XIX ст. в Японії з'явилася перша теорія походження мови. Видатний японський учений Судзукі Акіра вважав, що мова — результат звуконаслідування людиною голосу тварин, людей, наслідування звукам природи, зображення дій і станів.
   Європейське мов-во:	у період Середньовіччя основною мовою (релігії) стала латина; у VI—IX ст. писемними стали давньоанглійська, давньоверхньонімецька, ірландська, старослов'янська та інші мови. У давній Болгарії брати Кирило (Костянтин) та Мефодій на основі давньогрецького алфавіту створили азбуку для звукової системи слов'янської мови (солунське наріччя давньоболгарської мови). З грецької на старослов'янську (давньоболгарську) перекладені богословські книги. Середньовічні граматисти-схоласти вважали, що слова відносяться до предметів не безпосередньо, а певним чином відносячись до тої чи іншої частини мови. «Номіналісти» (І. Росцелін, П. Абеляр, Р. Бекон та У.Оккам (ХП-ХІУ ст.) відкидали погляди «реалістів» і стверджували, що первинними є предмети, а не поняття. У період Відродження перекладається Біблія, видаються твори давнини. Виникає інтерес до давньоєврейської, ефіопської та арабської мов, ви­даються їх граматики що знайомить європейців із семітськими мовами. Робиться спроба класифікації цих мов за спорідненістю. Відроджується також спроба етимологічно підтвердити богословську версію про походження європейських мов від давньоєврейської (Е. Гішар «Етимологічна гармонія мов», 1606 р.). Створюються граматики і словники мов Центральної та Південної Америки. Виникає неофілологія. До XVIII ст. започатковуються основи романістики, германістики, славістики. Книгодрукування сприяло уніфікації та упорядкуванню єдиної літературної мови, її норм.

9. Філологічна наука в Україні, Білорусі та Московській державі XV-XVIII ст. Мовознавство в Західній Європі та Росії XVII-XVIII ст.

   Україна	Татарсько-монгольська навала в XIII ст., захоплення українських і білоруських земель Литовським князівством і понево­лення їх польськими феодалами значно уповільнили розвиток української культури, але не припинили його. У XVI ст. з'являється «Граматика словенска» відомого українського мовознавця і вчителя братської школи Лаврентія Зизанія. У його «Граматиці» давньоруські, сучасні і церковнослов'янські елементи ще не розмежовуються. У «Граматиці» виділяються орфографія, просодія, етимологія (морфологія) і синтаксис. Укладений також і «Лексис» — перший друко­ваний словник найбільш вживаної лексики старослов'янської мови XVI ст. «Лексис» став одним із джерел «Лексикона» Памви Беринди (1627 р.). Філологічна наука в Україні того часу була на високому європейському рівні. У 1632 р. в Києві митрополит Петро Могила заснував Києво-Могилянську колегію. У 1619 р. в Евю (під Вільно) у світ вийшла слов'янська граматика видатного українського вченого філолога Мелетія Смотрицького. Смотрицький виділяє 8 частин мови, враховуючи елементи живої мови, «сказательний» (місцевий) відмінок, перехідність — неперехідність та стан дієслів, дієприкметник та ін. Утверджується граматична термінологія. У 1627 р. виходить «Лексикон» слов'яно-українського мовознавця, письменника і просвітителя, який брав активну участь у роботі Львівського братства і знав декілька мов, Памви Беринди. «Лексикон» містить близько 7 000 церковнослов'янських і книжноросійських слів, розташованих за алфавітом.
   Білорусія	Білоруський діяч Франциско Скрина видав «Псалтир» і 19 окремих книг Біблії, вперше в перекладі на слов'янську мову. Своїм «Букварем», посібником для початкового навчання грамоти, він відкрив епоху друкованої навчальної літератури.
   Москва	У 1564 р. в Москві видатний діяч культури, філолог, друкар Іван Федоров разом із Петром Метиславцем друкує «Апостол», першу датовану друковану книгу, а трохи пізніше в Білорусі — «Євангелієучительное» (1569 р.), «Псалтир» (1570 р.), прагнучи підвищувати культуру мови, демократизувати способи її вираження. Продовжувалася граматична і стилістична робота. Ще в 1522 р. Дмитро Герасимов (Толмач) здійснює переробку латинської граматики Елія Доната (IV ст. н. є.). У 617-619 рр. єпископ Вологодський Макарій перекладає з польської мови на слов'янську книжну «Риторику», працю стилістичного характеру, що започаткувала собою вивчення теорії, літератури і стилістики.
   Зх. Європа	До кінця XV ст. коло відомих живих мов значно розширилося, була помітна схожість у їх корнеслові та граматиці. У 1599 р. французький мовознавець І.Ю. Скалігер у «Роздумах про мову європейців» на основі лексичних даних класифікував європейські мови на 11 груп, серед яких 4 великі (латинська, грецька, тевтонська, слов'янська) і 7 малих (албанська, татарська, фінська, ірландська, британська, баскська, бритонська). Виникає ідея створення єдиної всесвітньої мови (природної або штучної), ідея, що сягає ще античної давнини (філософ Платон). На думку Ф. Бекона, можна створити точну штучну філософську мову, в якій її знаки, на відміну від слів природної мови, будуть відповідати точним поняттям. Торкаючись проблеми сутності мови, англійський філософ-матеріаліст Дж. Локк (1632-1704) визначав мову як засіб спілкування людей і знаряддя розуму. Слова мови — це довільні матеріальні знаки, в яких думки втілені для думки.
   Росія	Вивчалися китайська, монгольська, маньчжурська, багато європейських, американських і африканських мов. Продовжувався процес формування російської літературної мови на національній основі, у взаємодії із мовою церковнослов'янською, велася робота з її нормалізації. Ще в 1694 р. з'явився буквар Каріона Істоміна, в 1706 р. вийшла «Граматика» Іллі Копієвича. Великою подією був вихід у світ «Російської граматики» М. В. Ломоносова (1755 р.), була першою оригінальною академічною, нормативно-стилістичною граматикою живої російської мови, що сприяло розробленню її літературних норм, росту її міжнародного авторитету. «Російська граматика» В. М. Ломоносова складається із 6 розділів-настанов. У першому розділі-настанові «Про людське слово взагалі» М. В. Ломоносов підкреслює сутність мови, її соціальні функції, серед яких основна — комунікативна. У наступних розділах-настановах М. В. Ломоносов розглядає питання фонетики, правопису, словотвору і словозміни частин мови, синтаксису, дає класифікацію частин мови в російській мові. У російській мові М. В. Ломоносов виділяє 8 частин мови (іменник, займенник, дієслово, дієприкметник, прислівник, прийменник, сполучник, вигук), які поділяє на повнозначні і допоміжні. М. В. Ломоносов був також одним із зачинателів порівняльно-історичного мовознавства, що остаточно сформувалося лише у першій половині XIX ст. Він застосував порівняльно-історичний метод при дослідженні індоєвропейських мов.

10. Проблема походження мови у працях філософів та мовознавців XIII-XIX ст.

Французький учений Р. Сімон у своїй «Критичній історії Старого Заповіту» (1678 р.) заперечував божественне походження мови і причину появи мови бачив у необхідності спілкування людей. Такої ж думки дотримувалися і матеріалісти XVII ст. Дж. Локк і Т. Гоббс. Французький філософ і просвітитель Ж.-Ж. Руссо у трактатах «Роздум про початок і основи нерівності між людьми » (1755р.) і « Нарис про походження мов » (1761 р.) висловив думку про те, що люди домовилися, як називати ті чи інші предмети або поняття. Теорії соціального договору дотримувався А. Сміт, Б. Конди-льяк, Ж. Дю Белле й ін. Критикуючи вигукову теорію походження мови, французький енциклопедист Д. Дідро в «Енциклопедії» вказує на комунікативну функцію мови як головну її функцію, підкреслює залежність мови від суспільства, що потребує мови для оформлення думок, передачі їх один одному. Німецький вчений Г. Лейбніц висунув звуконаслідувальну теорію. В роботі «Нові досліди про людський розум» він говорить про «первинні умови», які виникли в результаті наслідування людьми звуків оточуючої природи. Німецький вчений Й. Гердер, вважав, що мова виникла природним шляхом, з розвитком мислення і почуттів людини. Розроблялися теорії звуконасліду­вання, вигуків, «трудова теорія» Л. Нуаре і І. К. Бюхера, теорія Ч. Дарвіна, який бачив причини зародження людської мови в інстинктивних вигуках, пов'язаних зі збереженням роду. Підкреслювалася роль супроводжуючих звуків, міміки і жестів у процесі зародження і розвитку людської мови. В кінці XIX ст. В. Вундт вважав, що спочатку було дві мови — мова жестів (для вираження уявлення) і мова звуків (рухи губів іязика) для вираження почуттів.