11. Розвиток порівняльно-історичного та загального мовознавства в першій половині XIX ст. Порівняльно-історичний (генетичний) метод дослідження мов.

    Расмус Раск	Уперше ПІМ застосовано ним у дослідженні ісландської мови. У своїй праці «Дослідження походження давньо-північної або давньоісландської мови» (1818 р.) він установлює граматичні і лексичні відповідності між ісландською мовою та іншими германськими мовами, а також деякими європейськими (грецькою, латинською, балто-слов'янською) і доводить спорідненість германських мов з давньогрецькою і латинською. Про початкову єдність і спорідненість мов, на думку Р. К. Раска, найкраще свідчать не лексичні відповідності, а граматичні, тому що граматична будова мови майже непроникна для іншомовних запозичень.
    Франц Бопп	«Про систему дієвідмінювання санскритської мови у порівнянні з нею грецької, латинської, перської і германських мов»: порівнюючи дієслівні флексії досліджуваних мов, вказує на спільність їх походження, встановлює систему закономірних відповідностей і доводить спільність їх граматичної системи. Він з'ясовує походження граматичних форм і вважає, що можна встановити їх первісний стан. Це робиться за допомогою форм однієї спорідненої мови, що пояснюють форми і розвиток інших споріднених мов. Ф. Бопп створює «теорію кореня» і «теорію аглютинації». На думку Ф. Боппа, первісні в індоєвропейських мовах слова утворювалися від односкладових коренів — дієслівних, від яких утворювалися іменники і дієслова, і займенникових, від яких утворювалися займенни­ки, прийменники, сполучники. Дієслівні закінчення за своїм походженням — це частково займенники, а частково від­дієслівні корені, що аглютинували (сполучилися) з іншими коренями. Відповідно до теорії аглютинації всі відомі мови Ф. Бопп поділяє на: 1) мови «без справжніх коренів», які не приєднують до себе інших слів і тому «не мають граматики», наприклад, китайська та деякі інші; 2) мови, корені яких можуть приєднувати до себе інші слова, а отже «мають свою грамати­ку» , наприклад, індоєвропейські мови; 3) мови із двоскладовими коренями й обов'язковою наявністю трьох приголосних із внутрішніми змінами в корені як способу вираження значень (наприклад, у семітських мовах). Відкидається концепція Ф. Шлегеля про два типи мов — флективний як найдосконаліший, «органічний» (наприклад, санскритська, латинська, грецька) і аглютинативний, як менш досконалий, «неорганічний».
    О. Востоков:	показав, що всі слов'янські мови в найдавнішу епоху за своєю будовою були дуже близькими; визначив місце російської та старослов'янської мов серед інших слов'янських мов, зокрема зв'язок російської мови зі старослов'янською, встановив періодизацію в історії давньоруської та старослов'янської мов: давній, середній, новий періоди, вказав на відмінні особливості цих двох споріднених мов, визначив звукове значення старослов'янських букв, О. X. Востоков показав, що при порівнянні треба користуватися не тільки матеріалом мертвих мов, але і мов живих, їх діалектами. На основі порівняння слов'янських мов О. X. Востоков виділив три їх групи: східнослов'янську, західнослов'янську, південнослов'янську, а також встановив періодизацію їх історії.
    Фрідріх Діц	застосував порівняльно-історичний метод дослідження у вивченні романських мов, став основоположником романського мовознавства. У 1836-1844 рр. у світ виходить його «Граматика романських мов» (три томи), а через десять років — двохтомний «Етимологічний словник романських мов» (1854 р.), в якому вивчається походження спільних для романських мов слів.

12. Філософсько-лінгвістична концепція Вільгельма фон Гумбольдта. Загальне мовознавство.

Головним у філософії мови В. фон Гумбольдта є проблема зв'язку мови і народу, нації, мови і мислення. Наслідуючи І. Канта і Г. Гегеля, В. фон Гумбольдт вважав мову виявом «абсолютної ідеї», що існує незалежно від об'єктивної матеріальної дійсності. Мова — це «дух», притаманний людині через її особливу природу. Історія людства — найвищий прояв «абсолютного духу», абсолютної ідеї». Кожна нація, на думку В. фон Гумбольдта, має свою «розумову силу» як національне вираження абсолютної ідеї. Людина сприймає навколишній світ через призму своєї мови, через її внутрішню форму. Мова розвивається суперечливо, існують протиріччя (антиномії) між мовою і мисленням, між об'єктивним і суб'єктивним у мові, цілим і одиничним, індивідуальним і колективним, між звуками і поняттями, ро­зумінням і нерозумінням, статикою і динамікою. В. фон Гумбольдт розрізняв мову і мовлення, вказував на знаковість мови. Будова мови, її семантична структура, «внутрішня форма» обумовлює і світорозуміння людини, відображаючи духовні якості народу, спосіб думок. У зв'язку з цим мова визначає і відношення людини до дійсності, її поведінку.

Граматичну структуру мови В. фон Гумбольдт розглядав як єдність його внутрішньої (значення) і зовнішньої форми (звуки), а слово — як зосередження цієї єдності, «фізіологію поняття» — як «розкритий цвіт мови». Виходячи зі структури слова і речення, В. фон Гумбольдт створив типологічну (морфологічну) класифікацію мов. Всі відомі на той час мови світу він поділив на три типи: ізолюючі, аглютинативні і флективні, розглядаючи їх як послідовні етапи розвитку мов взагалі, зумовлені розвитком ідеї. Найбільш досконалими В. фон Гумбольдт вважав флективні мови (індоєвропейські, семітські), найменш досконалими — мови ізолюючі (китайська), проміжними — мови аглютинативні (угорські, тюркські).

В. фон Гумбольдт висунув гіпотезу про два періоди в розвитку мов: доісторичний — період росту, розквіту та історичний — період деградації, занепаду. Пізніше молодограматики відки­нули цю гіпотезу.

В. фон Гумбольдт — основоположник загального мовознавства:1) мова – нерервна діяльність; 2) мова і мислення перебувають у єдності; 3) розмежував поняття мови і мовлення; 4) слово – це знак поняття, це єдність звука і поняття.

13. Мовознавство в другій половині XIX ст. Розробка основ наукової етимології та лінгвістичної палеонтології.

На матеріалі германських, романських та слов'янських мов продовжував розвиватися і вдосконалюватися порівняльно-історичний метод лінгвістичного дослідження.

Ф. Потт	В 6-томних «Етимологічних дослідженнях індогерманських мов» (1859-1876) німецький лінгвіст продовжував розробляти основи наукової етимології. Звукові закономірності вважаються більш надійними при етимологізуванні, ніж значення, тому що значення можуть частіше змінюватися протягом історії.
А. Кун	продовжував розробляти лінгвістичну палеонтологію і з 1852 по 1876 рр. видав «Журнал порівняльного мовознавства» і «Матеріали з порівняльного мовознавства в галузі індоєвропейських, кельтських і слов'янських мов». Будучи зачинателем лінгвістичної палеонтології та порівняльної міфології ще в першій половині XIX ст., він продовжував спроби за допомогою аналізу слів і їх значень встановити факти далекого історичного минулого в житті народів (побут, характер мислення, територіальне розселення, рід занять тощо), їх єдиного предка — індоєвропейців. Робилися спроби також визначити прабатьківщину єдиного індоєвро­пейського народу. Все це вимагало підтвердження даними історії, археології, етнографії, антропології.
Г. Курціус	у роботі «Основні риси грецької етимології» 1858-1862 рр., порівняльно-історичний метод застосував до грецької мови, вказавши тим самим на можливість і необхідність застосування порівняльно-історичного методу також і до класичних мов — грецької та латинської.
Ф. Діц	Продовжувалося дослідження романських мов. У 1854 р. було видано «Етимологічний словник романських мов» німецького вченого, основоположника романського мовознавства, автора 3-томної «Граматики романських мов» (1836-1843).