76. Охарактеризуйте історико-культурний та сучасний політичний розвиток Франції.

Офіційна назва - Французька Республіка (La République Française - франц. мова, French Republic - англ. мова). Географічне положення - розташована в західній частині Європи, межує на північному сході з Бельгією, Люксембургом і Німеччиною, на сході з Німеччиною, Швейцарією та Італією, південному заході з Іспанією й Андоррою, омивається Атлантичним океаном, Північним і Середземним морями. Територія - 551,6 тис. кв. км.  Населення - 65 млн 27 тис. осіб (1 січня 2011 р.).  Столиця - Париж (Paris) - 9,9 млн. осіб з передмістями (2007 р.)  Адміністративний поділ - 22 області (region), 96 департаментів (departement), включаючи особливу територіально-адміністративну одиницю Корсику, 36684 комуни (commune). Існує також поділ на З7 історичних провінцій.  Інші великі міста - Марсель, Ліон, Тулуза, Ніцца, Страсбург, Нант, Бордо. Офіційна мова - французька. Релігія - основна релігія християнство (католицизм, протестантизм, православ’я), на другому місті за кількістю віруючих – іслам, також представлений буддизм та іудаїзм.   Грошова одиниця - євро=100 євроцентів Національне свято - 14 липня - День взяття Бастилії (1789 р.). 

Членство в міжнародних організаціях - є членом ООН і більшості спеціалізованих агентств цієї організації, РЄ (1949), ОБСЄ, ЄС (1957), НАТО (1949), Організації економічного співробітництва і розвитку (1960), ЗЄС(1954).

Франція - республіка. Діє Конституція П'ятої республіки, прийнята на референдумі   28 вересня 1958 року, обнародувана 4 жовтня 1958 р., із змінами, внесеними у 1962, 196З, 1974, 1976, 1985, 1986, 1993, 1995,  2000, 2003, 2005 і 2008 роках.  Глава держави - президент.  Президент обирається загальним прямим голосуванням строком на 5 років (до 2002 р. - 7 років). Президент обирається абсолютною більшістю голосів. Якщо цієї більшості не набрано в першому турі голосування, проводиться другий тур. Президент призначає прем'єр-міністра і за поданням останнього - міністрів без затвердження їх парламентом, має право розпускати Національні збори, після попередніх консультацій з головою Національних зборів призначати нові вибори, головує в Раді міністрів, у Вищій раді оборони, є верховним головнокомандувачем збройними силами, виносить на референдум проекти законів, обнародує закони, може вживати будь-яких надзвичайних заходів, які "диктуються обставинами". Очолює Вищу раду магістратури.  Президент Французької республіки - Франсуа ОЛЛАНД (François Hollande), обраний 6 травня 2012 року. Став на посаду 15 травня 2012 року. Згідно з Конституцією 1958 року створено  Конституційну раду - вищий орган, який здійснює контроль над дотриманням Конституції. До ради входять 9 членів, які призначаються на 9 років (їхній мандат не відновлюється), і всі колишні президенти республіки довічно. Конституційна рада оновлюється на третину кожні З роки. Троє членів ради призначаються президентом, троє - головою Національних зборів. Голова Конституційної ради призначається президентом з числа членів ради і формально є восьмою особою в державній ієрархії. Конституційна рада здійснює контроль за виборами президента, депутатів і сенаторів, стежить за правильністю проведення референдумів і оголошує їх результати. Запити до цього органу можуть надсилати президент, прем'єр-міністр, голови обох палат парламенту, а також група депутатів або сенаторів, що налічує не менше 60 осіб. Рішення Конституційної ради оскарженню не підлягають. Вони обов'язкові для всіх державних властей, адміністративних і судових органів.  Голова Конституційної ради Жан-Луі ДЕБРЕ (Jefn-Louis Debre), призначений 23 лютого 2007 року. Законодавча влада здійснюється парламентом, який складається з двох палат: Національних зборів (нижня палата) і Сенату (верхня палата).  Національні збори обираються за мажоритарною системою у 2 тури строком на 5 років.  Палата Національних зборів складається з 577 членів: 555 членів обираються шляхом прямого, загального і таємного голосування за мажоритарною системою в 555 одномандатних виборчих округах у метрополії і 22 члени - в заморських департаментах і територіях. Голова Національних зборів - Клод БАРТОЛОН (Claude Bartolone), обраний 26 липня 2012 року.  Сенат обирається колегією виборщиків, яка складається з депутатів обласних, генеральних, муніципальних рад, строком на 6 років з поновленням кожні 3 роки наполовину. Вибори проходять за пропорційною системою в департаментах, де обираються по 4 сенатора і більше  за мажоритарною системою в департаментах, де обираються по 3 сенатора і менше. Сенатором може бути обраний громадянин віком від 24 років. Після реформи Сенату 2010 р.  кількість сенаторів складає 348 чоловік.  Голова Сенату - Жан-П'єр БЕЛЬ (Jean-Pierre Bel), обраний 1 жовтня 2011 року. Виконавча влада здійснюється Президентом і Радою Міністрів (урядом). Президент призначає прем'єр-міністра і за його поданням - міністрів.  Член парламенту не може бути одночасно членом уряду. Уряду не потрібний вотум довіри, однак він може бути відправлений у відставку через вотум недовіри, оголошений більшістю в Національній асамблеї. Уряд сформований 21 червня 2012 року. Прем'єр-міністр Французької Республіки - Жан-Марк ЕЙРО (Jean-Marc Ayrault), призначений 15 травня 2012 року. Політичні партії "Зелені"(Les Verts). Екологічна партія. Заснована в 1984 р. Налічує біля 9,1 тис. членів(2007 р.). Національний секретар - Сесіль ДЮФЛО(Cecile Duflot, жін.).  Рух за Францію - РФ(Mouvement pour la France - MPF). Партія. Створена в 1994 р. Налічує біля 22 тис. членів(2007 р.). Голова - Філіпп де ВІЛ'Є(Philippe de Villier). Демократичний рух - ДР (Mouvement Democrate - MoDem). Створена 10 травня 2007 р. бувшими членами Союзу за французьку демократію(СФД), Екологічної партії КАП  21 і партії "Зелені". Лідер - Франсуа БАЙРУ(Francois Bayrou). Ліва радикальна партія -ЛРП(Parti Radical de gauche - PRG). Заснована в 1972р. як Рух лівих радикалів(РЛР). З 1996р. - Радикал-соціалістична партія. Нинішню назву має з 1997р. Налічує 10 тис. членів(2007 р.). Голова - Жан- Мішель БАЙЛЕ(Jean - Michel Baylet). Національний фронт - НФ (Front National -FN).  Крайньо права партія. Заснована у 1972 р.  Ле Пеном. Налічує близько 40 тис. членів(1999р.). Керуючий орган - з'їзд.  Голова - Жан-Марі ЛЕ  ПЕН (Jean - Marie Le Pen). Генеральний  секретар - Луї  АЛЬО(Louis Aliot). Видає щомісячний журнал "Екрі де Парі". Національний центр незалежних і селян - НЦНС(Centre National des Independants et des Paysans - CNIP). Партія заснована у 1949 р.З 2002 р. входить в Союз підтримки народного руху (СПНР). Голова - Аннік дю РОСКОУТ(Annick du Roscoat). Генеральний секретар - Бернар БОДЕ(Bernard Beaudet). Новий центр - НЦ(Le Nouveau Centre - NC). Створений в 2007 р. бувшими членами Союзу за французьку демократію(СФД). Голова -  Ерве МОРЕН(Herve Morin). Радикальна партія - РП(Parti Radical). Заснована в 1901р. З 2002 р. входить в Союз підтримки народного руху (СПНР). Голова - Жан Луі БОРЛОО(Jean- Louis Borloo ). Генеральний секретар - Лоран  ЕНАР(Laurent Henart) . Республіканський  і громадянський рух - РГР (Le Mouvement Republicain et Citoyen - MRC). Партія. Створена  в 2002 р. як Республіканський полю на базі Руху громадян. Нинішню назву має з 2003 р. Налічує 5 тис членів(2007 р.). Почесний голова - Жан- П'єр ШЕВЕНМАН(Jean - Рierre Chevenement). Перший секретар - Жорж САРР(Georges Sarre). Солідарна республіка -СР(Republique solidaire - RS). Політичний рух. Обраховано 19 червня 2010 р. Засновник і голова - Домінік де ВІЛЬПЕН(Dominigue de Villepin). Генеральний секретар - Брижіт ЖИРАРДЕН(Brigitte Gi  Союз в підтримку народного руху - СПНР (Unin pour un Mouvement populaire- UMP). Партія. Створена в 2002р. як передвиборне об'єднання під назвою Союз за президентську більшість (СПБ). У вересні 2002 р. в СПБ влились Об'єднання в підтримку республіки (ОПР), Ліберальна демократія (ЛД), які припинили самостійне існування і деякі представники Союзу за французьку демократію (СФД). Перетворена в партію з нинішньою назвою на установчому з'їзді, який відбувся 17 листопада 2002 р. Налічує 270 тис. членів (2009). Відповідно до уставу на пеіод до 2012 р. встановлюється колегіальне керівництво, який складається з генерального секретаріату (5 чол.) і групи замголів з Національної ради (4 чол.). Голова - Жан Франсуа КОПЕ (Jean-Francois Cope).  Французька  комуністична партія - ФКП (Parti Communiste Francais - PCF).  Заснована  29  грудня 1920 р.  Налічує 134 тис. членів (2007 р.).  Керівний  орган - з'їзд.  У періодах між з'їздами роботою партії керує Національний рада (254 чол.), яка обирає Виконавчий комітет. Національний секретар - П'єр ЛОРАН(Pierre Laurent). Друкований орган - газета "Юманіте" (L'Humanite). Французька соціалістична партія -ФСП(Parti Socialiste - PS). Створена 11- 13 червня 1971 р. на об'єднавчому з'їзді Соціалістичної партії, основу якої складала СФІО, з конвентом республіканських інститутів і іншими лівими організаціями.  Налічує біля 218 тис. членів(2007 р.). Керівні органи: з'їзд, Національна рада(38 чол.), Національне бюро і Національний секретаріат. Входить в Соціалістичний інтернаціонал. Перший секретар ФСП - Арлем ДЕЗІР. Видає щотижневик "Юніте"(L'Unite).

Франція - високорозвинута індустріально-аграрна країна, яка посідає одне з провідних місць у світі за обсягами промислового виробництва.  Провідна галузь промисловості - машинобудування. Розвинуті автобудування, суднобудування, тракторо- і авіабудування, електротехнічна і радіоелектронна промисловість, а також хімічна (виробництво соди, добрив, хімічних волокон, пластмас), нафтопереробна і нафтохімічна промисловість. Експортне значення мають виробництво текстилю, одягу, галантереї. Розвинуті харчова промисловість і виноробство. Головна галузь сільського господарства - тваринництво. Поголів'я (1992, млн.) великої рогатої худоби - 20,9, овець - 11,5, свиней - 12,3; птахівництво. Посіви зернових (урожай пшениці - 32,6 млн. т у 1992; ячмінь, кукурудза), цукрового буряка. Виноградарство, овочівництво, плодівництво і квітництво. Морське рибальство і розведення устриць.  Франція - один з найбільших у світі виробників хімічної і нафтохімічної продукції (у тому числі каустичної соди, синтетичного каучуку, пластмас, мінеральних добрив, фармацевтичних товарів та іншого), чорних і кольорових (алюміній, свинець і цинк) металів. Великою популярністю на світовому ринку користуються французький одяг, взуття, ювелірні вироби, парфуми і косметика, коньяки, сири (виробляється близько 400 сортів).  Експорт: машинобудівна продукція, у тому числі транспортне обладнання (близько 14% вартості), автомобілі (7%), сільськогосподарські і продовольчі товари (17%; один з провідних європейських експортерів), хімічні товари і напівфабрикати тощо. Іноземний туризм.  Сільське господарство  Площа сільськогосподарських угідь становить 2/3 території Франції (35,5 млн. га); все більше зменшується частка ріллі і збільшується площа, вкрита травами, що пов'язано з посиленням тваринницької спеціалізації сільського господарства. Рілля займає 16,8 млн. га, багаторічні насадження - 2,2 млн. га (виноградники і сади), пасовища і сінокоси - 13,9 млн. га, під лісом - 14,5 млн. га. Структура сільського господарства за вартістю продукції у %: рослинництво - 43,3, у тому числі зернові - 16,0, овочі і фрукти - 9,0, виноград (на вино) - 8,5; тваринництво - 56,7, в тому числі виробництво м'яса - 26,1, молока - 18,6, птиці та яєць - 7,7. Рослинництво середньоєвропейского і середземноморсько-субтропічного типів. За збиранням зернових Франція поступається тільки США, Росії, Індії та Канаді. Основна зернова культура - пшениця (близько 1/2 всього врожаю зерна), основний район її виробництва - низовина на Заході країни.  Посіви цукрового буряка, як і цукрові заводи, зосереджені на Півночі. Через зменшення продовольчого використання втрачає свою цінність картопля. Важливе значення має виноградарство (1-е місце у світі за збиранням винограду).  Основна частина врожаю використовується для виробництва вина, через перевиробництво вина проводиться політика обмеження виноградарства. Виноградники поширені майже скрізь. Головні райони виробництва винограду і виноробства: провінції Лангедок, Шампань, Бургундія, Турень, район м. Бордо, Гасконь.  У південних районах поширена культура оливи. Виробництво овочів і фруктів розвинуте скрізь.  Тваринництво має м'ясомолочний напрямок, посилилося значення свиноводства і птахівництва. За виробництвом м'яса Франція поступається у Західній Європі тільки ФРН, а за виробництвом молока посідає 1-е місце.  Рибальство  Головний район лову - Атлантичний океан. Улов риби - 806 тис. т (1974). Головні риболовецькі порти - Булонь і Лор'ян, Ла-Рошель. Устричний промисел (близько 70% світового збору устриць).  Транспорт  Транспортна мережа має радіальну конфігурацію з єдиним центром - Парижем. Приблизна частка окремих видів транспорту у внутрішньому вантажообороті (т/км, в %): залізничного - 34,9, автомобільного - 36,7, внутрішнього водного - 6,9, морського каботажу - 3,9, трубопровідного - 17,6 (1972).  Франція посідає одне з перших місць у світі за довжиною автошляхів і величиною автопарку. Найважливіша автострада - Лілль-Париж-Ліон-Марсель. Довжина внутрішніх водних шляхів - 7,2 тис. км (у т. ч. 4,7 тис. км каналів).  Головні водні магістралі - Сена (яка через Уазу і Північний канал пов'язана з Північним районом, а через Марну і канал Марна-Рейн - з Лотарингією та Ельзасом) і каналізована р. Мозель (шлях для експорту лотарингзької руди і металу, а також імпорту вугілля і коксу); на ці шляхи припадає понад 4/5 перевезень.  Зовнішні економічні зв'язки  Обсяги зовнішньоторговельного обороту Франції за роки після 2-ї світової війни істотно збільшилися; за розмірами експорту й імпорту Франція поступається лише США, ФРН і Японії. В експорті частка Франції становить понад 6,9%, імпорті - понад 6,7%.  Основні статті імпорту: машини та обладнання, нафта, кам'яне вугілля, кольорові метали, целюлоза, бавовна, вовна, деревина хвойних і тропічних порід.  Близько 1/2 зовнішньоторговельного обороту Франції припадає на країни ЄС; головний торговий партнер - ФРН, торгівля з якою, як і з США, здійснюється з великим пасивом.  Економічні райони  Міжрайонні диспропорції в економічному розвитку породжують державну проблему більш рівномірного розміщення виробництва, зокрема питання децентралізації (наприклад, обмеження зростання Парижа) і підвищення господарства в "критичних зонах", які різко відстають за рівнем і темпами розвитку, з хронічним безробіттям і притоком населення. Для вирішення загальнодержавних територіально-господарських проблем країна була розділена в 1956р. Генеральним комісаріатом з планування при Раді Міністрів на 22 планових райони (від 2 до 8 департаментів у кожному), а пізніше (в 1971-75 рр.) на базі цих районів були виділені генеральні зони економічних досліджень і планування територій або великі економічні райони.  Паризький район - провідний район Франції. Він виділяється обробною промисловістю та інтенсивним сільським господарством, густою мережею шляхів сполучення; його життя тісно пов'язане з Парижем. Промисловість Великого Парижа дає понад 1/4 промислової продукції Франції. Велике економічне значення мають долина нижньої Сени з рр. Руан і Гавр - головний вихід до моря для Паризького району і найбільший у районі після Парижа осередок промисловості.  Північний район - старий індустріальний район з різноманітною структурою, 1-й район з текстильної промисловості і текстильного машинобудування, виробництва обладнання для гірської промисловості, 2-й район з виплавки чавуну, сталі і видобутку вугілля (після Східного району); національне значення має виробництво локомотивів і вагонів, сіркової кислоти та ряду інших хімікатів, будматеріалів, паперу, взуття, цукру, пива. Розвинуте трикотажне і мереживне виробництво.  Основна частина шахт, електростанцій, металургійних, хімічних і машинобудівних заводів розміщена на території вугільних басейнів (центри - Валансьєнн, Дуе, Денен). Зросло значення Дюнкерка - порту і промислового центру (нові великі металургійні, суднобудівні і нафтопереробні заводи).  Східний район - головна металургійна база Франції (Лотарингія). Важка промисловість сформувалася на основі використання місцевого залізняку, вугілля, калійної і кам'яної солі. Металургійні заводи розміщені в основному по берегах рр. Мозель, Орн, Фенч, Шьєр (рр. Тіонвіль, Лонгві, Айанж та інші). Вогези та Ельзас - головні райони бавовняної промисловості (близько 1/2 виробництва). Вогези - великий постачальник деревини і паперу. Найбільше місто району - Страсбург - столиця Ельзасу, порт і промисловий центр на Рейні. У промисловості Франш-Конте - автомобілебудування (заводи "Пежо" в Сошо - Монбельяр), виробництво годинників, виробів точної механіки (Безансон).  Ліонський район - промисловий район, 3-й у Франції за кількістю жителів і 2-й (після Паризького) за обсягами промислового виробництва. Основні галузі промисловості: гідроенергетика, металургія (якісні і спеціальні сталі, алюміній - 1-е місце у Франції.), машинобудування, хімія (особливо промисловість органічного синтезу в околицях Ліона, гумові заводи Клермон-Феррана), текстильна (1/2 національного виробництва тканин з хімічного волокна), харчова, шкіряно-взуттєва, виробництво спортивного інвентаря. Курорти на базі мінеральних джерел (Віши, Евіан та інші); в Альпах - альпінізм і туризм, бази зимового спорту.  Західний район - промислово-аграрний, з розвинутим тваринництвом. У долинах рр. Луара і Шаранта багато садів і виноградників (виробництво коньяків у районі м. Коньяк). Видобуток уранового залізняку. Рибальство і переробка риби, устричний промисел. Промисловий потенціал району з кінця 50-х рр. помітно збільшився в результаті державно-монополістичної політики децентралізації і підйому аграрних районів.  Південно-Західний район - промислово-аграрний район, займає переважно Аквітанську низовину з прилеглими до неї схилами Піренеїв і південно-західною частиною Центрального масиву. Район має значні сировинні ресурси; 1-е у Франції місце за видобутком газу (Лак) і нафти (Парантіс), по лісозаготівлях (у Ландах). Розвинута авіаракетна промисловість (Тулуза, Бордо), окремі підприємства алюмінієвої, хімічної і харчової промисловості. У Піренеях, поблизу ГЕС, розміщені енергоємні галузі металургійної і хімічної промисловості. У ряді департаментів основна частина жителів зайнята в сільському господарстві.  Середземноморський район - промислово-аграрний і курортний район. З початку 60-х рр. кількість населення швидко збільшується. Інтенсивне високотоварне сільське господарство, що спеціалізується на виробництві винограду, овочів і фруктів, у горах - на вівчарстві. Розвинута харчова промисловість. Велике значення в економіці району мають курорти (Французька Рів"єра з центрами в Ніцці і Каннах, нові курорти на берегах Лангедока) і портово-промисловий комплекс Марселя (міста-супутники, порти - Бер, Лавера, Фоссюр-Западов тощо) з нафтопереробною, нафтохімічною, металургійною (Фос), судноремонтною, авіаційною, харчовою промисловістю.

Соціально-економічна ситуація в країні зазнала суттєвого тиску, спричиненого світовою економічною і фінансовою кризою. Враховуючи можливі серйозні політичні, економічні та соціальні наслідки світової фінансової та економічної кризи Париж ініціював з метою їх попередження та подолання проведення (жовтень 2008 р.) засідання глав 15 держав зони євро та саміту (листопад 2008 р.) країн-членів G20.  Одночасно Уряд передбачив необхідні внутрішні заходи, спрямовані на покращення умов кредитування та страхування, ініціював створення установ, що субсидуються державою для підтримки експортно-імпортних операцій. Важливою складовою боротьби з наслідками фінансової та економічної кризи стало прийняття (грудень 2008 р.) з ініціативи Президента Франції дворічного плану оздоровлення французької економіки, у відповідності до якого Уряд зосередить свою увагу на інвестуванні, в першу чергу, у автомобілебудування, будівництво, військове переоснащення, будівництво нових ліній швидкісного залізничного сполучення, модернізацію вищих учбових та дослідницьких закладів. Загальна сума реалізації плану складе 26 мільярдів євро (1,3% ВВП) з 1 січня 2009 року. Для впровадження усього комплексу передбачених планом заходів Президентом прийнято рішення про призначення окремого міністра, який відповідає за реалізацію плану. За 11 місяців 2008 року у Франції ВВП зріс на 0,2%, а інфляція склала 3,3%.   Франція займає третє місце у світі (після Великої Британії та США) за обсягом прямих іноземних інвестицій, вкладених в її економіку (2006 р. - 58,4 млрд. євро; у 2007 – 64,6 млрд. євро). Головними інвесторами Франції є Нідерланди, Велика Британія, Бельгія та США. За показником інвестицій в економіку інших країн світу Франція є другою у світі після Нідерландів (96,7 млрд. євро у 2006 р., 164,3 млрд. у 2007 р.).  Посилилась тенденція до подальшого зростання рівня безробіття в країні. У листопаді 2008 р. число безробітних зросло на 3.2%, або 64 000, у жовтні 2008 р., відповідно, 2,4% або 46 900 безробітних, що становило найвищий відсоток зростання за останні 15 років. Станом на кінець листопада 2008 р. в країні налічувалось 2068500 безробітних, що становить 8,5% працездатного населення.

Культура  Франція - справжній заповідник пам'яток історії і культури різних епох і цивілізацій. Тут збереглися печерні житла стародавніх людей епохи палеоліту, дороги, віадуки, тріумфальні арки та арени (Нім, Авіньон, Арль і Оранж), які представляють галло-римську архітектуру I століття нашої ери, численні пам'ятки романської архітектури (монастирі в Сіто і Клюні, церква в Мон-Сен-Мішель і т.д.).  Батьківщиною готичного стилю, який розвинувся з романського, став регіон Іль-де-Франс. Готика представлена такими відомими спорудами, як каплиця Сен-Шапель і собор Нотр-Дам у Парижі, собори в Шартре, Орлеані, Ле-Мані, а також у Страсбурзі. Відродження, яке прийшло з Італії в XVI ст. залишило після себе такі шедеври архітектури, як численні замки Луари, палаци Фонтенбло і Версаль.  У Франції можна побачити такі шедеври Наполеонівської епохи (неокласицизм), як Тріумфальна арка, Вандомська колона і церква Мадлен у Парижі, прекрасні споруди еклектичного XIX ст. - театр "Гранд Опера", міська ратуша Отель-де-Віль і Великий палац, знаменита Ейфелева вежа. ХХ ст. доповнило архітектуру французьких міст різноманітними будівлями в стилі модерн і такими сучасними спорудами, як Центр ім. Помпіду, Луврська піраміда і комплекс будівель у паризькому районі Дефанс.  Культурне життя країни представлене численними театрами і музеями, серед яких всесвітньо відомі Лувр і музей Д'Орсе в Парижі, а також різноманітними музичними, театральними і кінофестивалями (в тому числі Каннський). В останні роки своєрідною Меккою для туристів з усього світу став Євродіснейленд.  Найбільшу популярність у світі здобули французьке образотворче мистецтво, література і різноманітна музична культура.  Література  На території сучасної Франції існувало кілька литератур, які нерідко перебували у взаємному контакті. Найбільш рання - література кельтів (галлів), пісні та оповіді яких не збереглися; її відгалуженням стала бретонська література. На Півдні з Х ст. розвивається провансальська література. Каталонська література (в Руссільоні) не виходила за регіональні рамки. Аж до ХVІІІ ст. у Франції існувало багато літератури латинською мовою.  Середньовічний фольклор розвивається з ІХ ст. - трудові, весільні та інші пісні, оповіді, легенди, казки, які збереглися в пізніх обробках і записах. Перші писемні пам'ятки французької літератури належать до 2-ї половини ІХ ст. - твори на релігійні теми, створені в руслі латинської традиції.  У Х-ХІ ст. у військово-дружинному середовищі виникли перші епічні поеми - жести, що створювалися жонглерами, які були знайомі як з латинською традицією, так і з фольклором. Жести присвячені подіям національної історії VІІІ-Х ст.ст. (війни Карла Великого і його нащадків з "невірними", феодальні міжусобиці і т. д.), переусвідомлені в дусі свого часу. Жести, що оспівують військові подвиги одного героя, невдовзі оформлюються в цикли. З ім'ям Карла Великого і його сподвижників пов'язана "Пісня про Роланда".  ХІV-ХV ст.ст. - перехідний період для літератури Франції. Поезія, розвиваючи прийоми куртуазної лірики, вдається до формальних пошуків. Однак Гільом де Машо (близько 1300 - 77), Есташ Дешан (приблизно 1346 - 1407), Крістіна Пізанська (1363 - 1431), Ален Шартьє (1385 - близько 1434), Карл Орлеанський (1394-1465) не тільки зробили довершеними старі поетичні теми (любов до недоступної пані і т. п.), але й передали дух епохи: національну трагедію Столітньої війни 1337-1453, крах феодального світогляду, пошуки сенсу життя поза релігійною доктриною.  У кінці ХV ст. Франція вступає в період Ренесансу. Посилюються контакти з Італією, розвивається книгодрукування, зростає інтерес до античності і гуманітарних наук; панування релігійної ідеології похитнулося.  На початку ХVІ ст. французькі гуманісти Ж.Лефевр д'Етапль (1450-1536), Г.Бюде (1467-1540) та інші ставлять гострі філософські, соціальні, політичні питання, ведучи боротьбу з схоластикою і релігійною ортодоксією.  Реформу французької поезії і драми здійснили в середині ХVІ ст. поети "Плеяди" П. де Ронсар (1524-85), Ж. Дю Белле (1522-60), Р. Белло (1528-77), Е.Жодель (1532-73) та інші.  На початку ХVІІ ст. французька література переживає складний процес розвитку і перетворення реалістичних, класицистських барокових тенденцій, що намітилися в ХVІ ст.  Реалістичні тенденції в літературі багато в чому базувалися на реалістичному та епікурейському вченні П. Гассенді (1592-1655). З його філософією пов'язана діяльність т. з. лібертинів ("вільнодумців") Т. де Віо (1590-1626), М.А.Сент-Амана (1594-1661) і С. Сірано де Бержерака (1619-55), до яких приєднався також Ш.Сорель.  Розробка естетики класицизму заглиблюється в теоретичних виступах Ж.Шаплена (1595-1674), К.Вожла (1585-1650), Г. де Бальзака (1597-1654), Ф. д'Обіньяка (1604-76), які сформулювали вчення про "триєдність", про жанрову і стильову структуру літератури.  Основоположник і найвидатніший представник класицистської комедії - Мольєр (1622-73). З позицій народного здорового глузду він викрив і висміяв негативні сторони сучасного йому суспільства.  В середині і 2-й половині ХVІІ ст. класицизм, проникши в епістолярну прозу (М. де Севіньє), мемуаристику (кардинал Рец, Ларошфуко), церковне красномовство (Ж. Б. Боссюе), залишається провідним напрямком. Але поряд існують і побутові романи П.Скаррона (1610-60), А.Фюретьєра (1619-88), які іноді пов'язують з тенденціями барокко.  Вже в кінці ХVІІ ст. у французькій культурі наростають просвітницькі тенденції ("Історія оракулів" Б. Фонтенеля), але епігонський класицизм 1-ї третини ХVІІІ ст. (драматургія П. Ж. Кребійона-батька, 1674-1762) стримує розвиток просвіти. Виникає література рококо, пронизана гедонізмом і скептицизмом, показною вільнодумністю.  У 1-й половині ХVІІІ ст. провідну роль у літературі відіграє Вольтер (1694-1778) - найбільший поет-сатирик (епіграми, поема "Орлеанська діва", 1755), драматург, який поставив класицистські норми на службу просвітницьким ідеалам ("Магомет", 1742 та інші), чудовий прозаїк (повісті "Задіг", 1748, "Кандід", 1759), філософ, історик, публіцист.  У передреволюційні роки у французькій літературі поруч з сентименталізмом виникає передромантизм (Ж.Казот, 1719-92); у Е.Парні (1753-1814) елегійні мотиви, які віщують романтизм, поєднуються з загостреною антирелігійністю та прийомами рококо.  З початку ХІХ ст. домінуючим напрямком у французькій літературі стає романтизм. Феодальну реакцію на революційні події відобразив з позицій захисту християнської релігії консервативний романтизм, який заперечував "вільнодумність".  Революційний підйом 30-40-х рр. сприяв інтенсивному розвитку прогресивного романтизму, створив передумови для реалістичного осмислення сучасних суспільних відносин. Французький критичний реалізм з початку свого виникнення поєднував гостроту постановки корінних соціальних проблем, широту історичного обхвату з живописним зображенням конкретних життєвих явищ. Риси реалізму виявляються в памфлетах П.Л.Кур'є (1772-1825), в сатиричних віршах і піснях П.Ж.Беранже (1780-1857), Е.Моро (1810-38), О.Барб'є (1805-82). Найкраще він виражений у романах Стендаля (1783-1842) і О. де Бальзака (1799-1850).  В умовах технічного і наукового прогресу 60-70-х рр. розвивається пригодницька, науково-фантастична література - романи Ж.Верна (1828-1905). Збільшується інтерес і до гуманітарної культури (історія мистецтв, релігій та інші): "Історія походження християнства" (т. 1-8, 1863-83; Ж. Е. Ренан, 1823-92).  У поезії кінця ХІХ ст. найбільш впливовим напрямком був символізм - С.Малларме (1842-98; еклога "Післяполуденний сон фавна"), П.Верлен (1844-96), Рембо (вірш "П'яний корабель", сонет "Голосні"), П.Фор (1872-1960). У руслі натуралізму розвивалася творчість П.Алексіса (1847-1901), О. Мірбо (1850 - 1917).  1-а світова війна 1914-18р.р. і Велика Жовтнева соціалістична революція в Росії знаменують новий етап у розвитку французької літератури. Романи "Вогонь" (1916) і "Ясність" (1919) А. Барбюса (1873-1935) - родоначальника соціалістичного реалізму у французькій літературі - відобразили зростання революційної свідомості французького народу. Барбюс у 1919р. створив міжнародну організацію письменників "Кларте" для захисту Радянської Росії, боротьби за мир.  Зміцнення позицій критичного реалізму яскраво виявилося в творчості Р. Мартен дю Гара (1881-1958), Ф.Моріака (1885-1970) і Дюамеля.  В дусі критичного реалізму розвивалася в 20-30-і рр. творчість Вільдрака (п'єси "Пароплав "Тінеситі"", 1919. та інш.), Р.Доржелеса (1886-1973; роман "Дерев'яні хрести", 1919), А.Моруа (1885-1967; "Перші розповіді", 1935), М.Арлана (р. 1899; збірка новел "Найкращі дні нашого життя", 1937), Ж.Бернаноса (1888-1948; роман "Щоденник сільського священика", 1936), Л.Гійу (р. 1899; роман "Чорна кров", 1935), А.Арну (1884-1973) та М.Еме (1902-67).  У роки 2-ї світової війни 1939-45р.р. народжується література антифашистського Опору. Висока ідейність і громадянськість обумовили масштабність і художню значущість патріотичної поезії Опору: "Відкрита книга II" (1942) та "Поезія і правда 1942" (1942) Елюара, збірки Арагона "Ніж у серце" (1941), "Французька зоря" (1945), цикл трагічних віршів "Бойня" Е.Гільвіка (р. 1907), вірші Мадлен Ріффо (р. 1923; збірка "Стислий кулак", 1945).

Станом на 2011 рік загальна чисельність населення країни становить 65,447 млн. осіб. За чисельністю населення країна займає 20 місце серед держав-членів ООН. Національний склад Національний склад Франції порівняно однорідний, понад 90% жителів -французи. До національних меншин, які населяють деякі околичні області, належать: на Сході - ельзасці і лотарингці (близько 1,4 млн. осіб), на Півночі - бретонці (1,25 млн.), на Сході - фламандці (300 тис.), на Півдні - каталонці (250 тис.) і баски (140 тис.), на острові Корсика - корсиканці (280 тис. осіб); у великих містах живуть євреї (близько 500 тис. осіб). Близько 4 млн. іноземців - італійці, португальці, іспанці, поляки, алжирці, марокканці та інші. Приріст населення Франція залишається одним із лідерів у Європі за рівнем народжуваності та середньої тривалості життя. Упродовж трьох десятиліть населення Франції збільшилося на 10 млн. осіб. Тривалість життя Показник середньої тривалості життя у Франції для чоловіків зафіксовано на відмітці 78,1 року, для жінок - 84,8 року. Релігія  Пануюча релігія у Франції - християнство (католики - 51% населення, протестанти - 3%).  Друга за кількістю послідовників релігія - іслам (6-8% населення).  Іудеї - 1% населення. Мова  Офіційною мовою є французька, однак на околицях країни розмовляють баскською (Піренеї), каталонською (Руссільон), німецькою (Ельзас), бретонською (Західна Бретань), фламандською (район Дюнкерка) і корсиканською (діалект італійського на Корсиці). Французи, як правило, вчать і знають іноземні мови, але дуже неохоче розмовляють ними з іноземцями. Якщо іноземець хоча б трохи висловлюється французькою, його сприймають доброзичливо і з захопленням. Однак, французи не роблять знижку на погане знання мови і говорять дуже швидко.  У сфері обслуговування англійською говорять, але, як правило, не дуже добре.

Перша людина на території сучасної Франції з’явилася  в період Середнього палеоліту (40000-90000 років тому). Перших мешканців в Кам'яному віці змінили кроманьйонці (приблизно 25000 років тому), яких в свою чергу були витіснили люди епохи неоліту (16000 років тому). Між 1500 і 500 рр. до н.е. на території сучасної Франції з'явилися кельтські племена, які римляни називали галльськими. У 58 до н. е. Гай Юлій Цезар ввів римські війська в Галлію. Жителі Галлії користувалися грецьким алфавітом і створювали різні художні вироби. Особливо відома розписна кераміка, що відрізнялася своєрідним стилем, в якому простежуються грецькі і східні мотиви. У політичному і суспільному відношенні Галлія була розвиненим племінним утворенням. На чолі племен стояли воєначальники або виборні вожді. Проте серед цих племен не було єдності, в Галлії постійно відбувались жорстокі війни, вона була роздроблена на безліч державних утворень. Незабаром, після вторгнення в Галлію Цезар повів свої легіони на північ від Трансальпінськой провінції. Він хотів підпорядкувати всю Галлію Риму, і в 51 до н.е. в результаті жорстокої семирічної війни ця мета була досягнута. Територія Галлії залишалася під владою римлян до V ст. н. е. В середині V ст. н. е. у південній Галлії влаштувалися вестготи. В кінці V ст. Остготське королівство, що займало весь Апеннінський півострів, приєднало південно-східну частину Галлії. На півночі Галлія була населена різними племенами, переважно франками, алеманами і бургундами. У останній чверті V ст. франки розселилися на північному сході (на території сучасної Бельгії). Звідти під час правління знаменитого короля Хлодвіга (481–511) з роду Меровінгів вони розповсюдилися по всій Галлії. Король Хлодвіг вважається засновником Франції. Він увійшов до історії як мудрий правитель і хоробрий воїн, а також як перший правитель Франції, що прийняв християнство. Він прийняв християнську віру у 496 році в Реймсі, і з тих пір в цьому місті коронували всіх французьких монархів. Після смерті Хлодвіга, його країну поділили чотири його сини, проте вони та їх нащадки були нездібними правителями, і династія Меровінгів почала поступово згасати. Останнім правителем з династії Меровінгів був король Хильдерік III. Його змінив на троні перший монарх з династії Каролінгів - Піпін по прізвисько Короткий. Назва самої династії пішла від сина Піпіна - Карла, відомого під ім’ям «Великий». Завдяки численним завойовницьким походам він дуже розширив межі свого королівства, до якого увійшла практично вся територія сучасної західної Європи. У 800 році Карл Великий був коронований у Римі Папою Левом III імператорською короною. Його спадкоємцем став старший син - Людовік I «Благочестивий». Таким чином, традиція, за якою королівство ділилося порівну між всіма спадкоємцями, була скасована, і відтепер його успадковував тільки старший син. Між онуками Карла Великого розгорілася війна за спадок, ця війна дуже сильно ослабила імперію, і у підсумку призвела до її розпаду. Останнім королем з цієї династії був Людовік V. Після його смерті в 987 році, знаттю обирається новий король - Гуго на прізвисько «Капет», що дало назву всієї династії Капетінгів. При Капетінгах у Франції почалися складатися феодальні відносини - феодали, або сеньйори зобов'язувалися захищати своїх васалів, а васали присягалися феодалам у вірності і забезпечували їх безбідний спосіб життя. Також при Капетінгах відбувся перший Хрестовий Похід (1095-1099). До 1328 року Францією правлять прямі спадкоємці Гуго Капета, після чого останнього монарха - прямого нащадка короля Гуго - Карла IV Красивого змінює Пилип VI, що належить до роду Валуа, який також відносився до династії Капетінгів. Род Валуа правитиме Францією до 1589 року, коли на престол зійде Генріх (Анрі) IV з династії Капетінгів роду Бурбонів. Династія Капетінгів назавжди припинила правління Францією у 1848 році, коли був вигнаний останній монарх з Орлеанської гілки Бурбонів - король Луї-Пилип. За три десятиліття між смертю Людовіка ХI (1483) і сходженням на престол Франциска I (1515) Франція розсталася з епохою Середньовіччя. Саме 13-річному принцу, що вступив на престол в 1483 під ім'ям Карла VIII, призначено було стати ініціатором перетворень, які змінили вигляд французької монархії при Франциску I. Від свого отця Людовіка ХI Карл отримав у спадок країну, в якій було наведено порядок, а королівська казна істотно поповнилася. Правління Карла VIII було відмічено двома важливими подіями. Оженившись на герцогині Ганні Бретонській, він приєднав колись незалежну провінцію Бретань до Франції. Крім того, очоливши тріумфальний похід до Італії і дійшовши до Неаполя, оголосив його своїм володінням. Карл помер у 1498 році, залишивши трон герцогу Орлеанському. Вступивши на престол під ім'ям Людовіка ХII (1498–1515), новий король став популярним завдяки двом обставинам. По-перше, він теж повів французьких дворян в італійський похід, цього разу на Мілан та Неаполь. По-друге, ввів королівську позику, що зіграла таку фатальну роль через 300 років. Введення королівської позики дозволило монархії вилучати гроші, не удаючись до надмірного оподаткування і не звертаючись до Генеральних штатів. З тих пір, як найбільшим джерелом податків стали міста, серед яких найбільшим і найбагатшим, поза сумнівом, був Париж, ця нова банківська система виявилася вигідним джерелом королівських доходів. Спадкоємцем Людовіка став його двоюрідний брат і зять, граф Ангулемський. Йому дісталася багата країна, а також нова банківська система. Франциск I (1515–1547) був втіленням нового духу Відродження. Його правління почалося з блискавичного вторгнення до Північної Італії. Його другий похід до Італії, що відбувся десять років потому, закінчився невдало. Проте Франциск залишався одним з головних політичних діячів в Європі впродовж більше чверті століття. Його найбільшими суперниками були англійський король Генріх VIII і імператор Священної Римської імперії Карл V. Генріх II, що змінив на троні свого отця у 1547 році. Зробивши декілька блискавичних добре спланованих кампаній, Генріх II відбив Калі у англійців і встановив контроль над такими єпархіями, як Мец, Туль і Верден, що раніше належали Священній Римській імперії. Дружиною Генріха була Катерина Медічі, представниця сім'ї відомих італійських банкірів. Після передчасної смерті Генріха II (1549) Катерина впродовж чверті століття грала вирішальну роль в політиці Франції, хоча офіційно правили три її сина, Франциск II, Карл IX і Генріх III. Перший з них, хворобливий Франциск II, знаходився під впливом могутнього герцога Гіза і його брата кардинала Лотарінгського. Вони доводилися дядьками королеві Марії Стюарт (Шотландській), з якою Франциск II був заручений ще в дитинстві. Через рік після вступу на престол Франциск помер, і трон зайняв його десятирічний брат Карл IX, що повністю знаходився під впливом матері. В той час, як Катерина досягла успіху в керівництві дитиною-королем, влада французької монархії раптово захиталася. Політика гонінь на протестантів, започаткована Франциском I перестала себе виправдовувати. У Франції широко розповсюдився кальвінізм. Гугеноти (як називали французьких кальвіністів) були переважно городянами і дворянами, часто багатими і впливовими. Падіння авторитету короля і порушення громадського порядку були лише частковим наслідком релігійного розколу. У 1562 почалося відкрите протиборство сторін, що перемежалося періодами миру та угод, за якими гугенотам надавалося обмежене право знаходитися в певних місцевостях і створювати свої укріплення. Під час офіційної підготовки третьої угоди, яка включала брак сестри короля Маргарити з Генріхом Бурбонським, молодим королем Наварри і головним лідером гугенотів, Карл IX організував страшну різанину своїх супротивників напередодні дня св. Варфоломія в ніч з 23 на 24 серпня 1572 року. Генріху Наваррському вдалося врятуватися, але тисячі його сподвижників були вбиті. Карл IX помер через два роки, і його наступником став його брат Генріх III. Найбільші шанси на престол мав Генріх Наваррський, проте, будучи предводителем гугенотів, він не влаштовував велику частину населення країни. Лідери католиків утворили проти нього «лігу», метою якої було бажання звести на престол Генріха Гіза. Не в силах витримати протистояння, Генріх III зрадницькі убив Гіза і його брата – кардинала Лотарінгського. Генріх III швидко перейшов в табір іншого свого суперника Генріха Наваррського, де незабаром був убитий фанатичним ченцем-католиком. Катерина Медічі виступала проти загальної анархії, часом підтримуючи різні сторони, але частіше намагаючись відновити авторитет королівської влади шляхом переговорів і дотримання релігійного нейтралітету. Проте всі її спроби не увінчалися успіхом. Коли вона померла в 1589 (у тому ж році помер і її третій син), країна опинилася на краю загибелі. Хоча Генріх Наваррський тепер володів військовою перевагою і отримав підтримку групи помірних католиків, він повернувся до Парижа тільки після відмови від протестантської віри і був коронований в Шартре у 1594 році. Закінчення релігійних воєн завершив Нантський едикт 1598 року. Гугеноти були офіційно визнані як меншина, що має право на працю і самозахист в деяких районах і містах. Під час правління Генріха IV і його знаменитого міністра герцога Сюллі в країні був відновлений порядок і досягнуте благополуччя. У 1610 країна занурилася в глибокий траур, коли дізналася, що її король був убитий якимсь божевільним під час підготовки до військової кампанії в Рейнській області. Хоча його смерть втримала країну від передчасного залучення до Тридцятирічної війни, вона відкинула Францію назад, в стан, близький до анархії регентства, оскільки молодому Людовіку ХIII було всього дев'ять років. Центральною політичною фігурою в цей час стала його мати королева Марія Медічі, яка потім заручилася підтримкою єпископа Люсона, Армана Жана дю Плессі (він же герцог, кардинал Ришельє), який у 1624 році став наставником та представником короля і фактично управляв Францією до кінця життя в 1642. Репутація Ришельє як одного з найбільших державних діячів Франції грунтується на його послідовній далекоглядній і майстерній зовнішній політиці і на безжальному придушенні непокірних дворян. Ришельє відняв у гугенотів їх фортеці, наприклад Ла-Рошель, яка витримувала облогу протягом 14 місяців. Він був також покровителем наук і мистецтв і заснував Французьку Академію. Ришельє вдалося змусити поважати королівську владу. Після його смерті у 1642 році, зміна короля пройшла на подив спокійно, хоча спадкоємцю престолу Людовіку ХIV виповнилося тоді всього п'ять років. Королева-мати Ганна Австрійська прийняла на себе опікунські функції. Ставленик Ришельє італійський кардинал Мазаріні продовжив зовнішню політику Ришельє до успішного висновку Вестфальського (1648) і Піренейського (1659) мирних договорів, але не зміг зробити для Франції нічого значнішого, ніж збереження монархії, особливо під час повстань дворянства, відомих під назвою Фронда (1648–1653). Першочерговою метою дворян під час Фронди було зтягнення з королівської казни допомоги, а не скидання монархії. Після смерті Мазаріні Людовик ХIV взяв в свої руки контроль над державними справами. У боротьбі за владу Людовіку допомагали видатні особистості: Жан Батист Кольбер, міністр фінансів (1665–1683), маркіз де Лувуа, військовий міністр (1666–1691), Себастьян де Вобан, міністр оборонних зміцнень, і такі блискучі генерали, як віконт де Тюренн і принц Конде. Коли Кольберу вдалося зібрати достатньо коштів, Людовік сформував численну і добре навчену армію, яка завдяки Вобану мала в своєму розпорядженні кращі фортеці. За допомогою цієї армії, під керівництвом Тюренна, Конде та інших видатних полководців, Людовік проводив свою стратегічну лінію під час чотирьох воєн. В кінці життя Людовіка звинувачували в тому, що він «дуже любив війну». Його остання відчайдушна боротьба зі всією Європою (війна за Іспанський спадок, 1701–1714) завершилася вторгненням ворожих військ на французьку землю, зубожінням народу і виснаженням казни. Країна позбулася всіх попередніх завоювань. Тільки розкол серед ворожих сил і декілька перемог врятували Францію від повного розгрому. У 1715 році Людовик ХIV помер. Спадкоємцем французького престолу став п'ятирічний Людовік ХV, в цей період країною правив самопризначений регент герцог Орлеанський. Найбільш гучний скандал епохи регентства вибухнув з приводу провалу Міссісипського проекту Джона Лоу (1720) – безпрецедентної спекулятивної афери, яку підтримував регент в спробах поповнити казну. Правління Людовика ХV у багатьох відношеннях було жалюгідною пародією на правління його попередника. Королівська адміністрація продовжувала продавати права на збір податків, але цей механізм втратив свою дієвість, оскільки вся система збору податків набула корумпованого характеру. Армія, випестувана Лувуа і Вобаном, деморалізувалася під керівництвом офіцерів-аристократів, які домагалися призначення на військові пости тільки заради придворної кар'єри. Проте Людовік ХV приділяв армії велику увагу. Французькі війська спочатку билися в Іспанії, а потім брали участь в двох великих кампаніях проти Пруссії: війні за Австрійський спадок (1740–1748) і Семирічній війні (1756–1763). Події Семирічної війни призвели до втрати майже всіх колоній, міжнародного престижу і гострої соціальної кризи, яка породила у 1789 році Велику французьку революцію. Країна звільнилася від всіх феодальних пережитків, проте на початку XIX століття владу в державі захопив Наполеон. Бонапарт переглянув конституцію, реорганізував Інститут Франції (Французьку Академію і чотири другорядні академії), заснував Орден Почесного Легіону і 18 травня 1804 проголосив себе імператором Франції. Почалася нескінченна серія воєн, внаслідок яких Франція домоглася контролю над значною частиною Європи. Закінчилося все катастрофічною кампанією проти Росії у 1812 році, яка призвела до повалення Бонапарта і висилки його на крихітний середземноморський острів Ельба. Його повернення і тріумф тривали сто днів, до того як його війська були остаточно розбиті англійцями при Ватерлоо. Англійці заслали Бонапарта на південно-атлантичний острів Святої Єлени, де він і помер у 1821 році. Серія буржуазних революцій (1830, 1848) сприяла відродженню в 1852 році імперії, а племінник покійного імператора Наполеона і наступник бонапартистських традицій – Луї Наполеон був проголошений імператором Наполеоном III. Впродовж першої половини свого правління Наполеон III вів активну зовнішню політику. У 1854 Франція разом у Великобританією вступила в Кримську війну проти Росії. Ця кампанія завершилася в 1856 році підписанням Паризького мирного договору. Як президент Конгресу Наполеон III брав участь в перекроюванні політичної карти Європи, сприяючи утворенню національних держав. Відстоюючи цю лінію, в 1859 Франція разом з П’ємонтом вели війну проти Австрії за звільнення і об'єднання Італії. До 1860 року Наполеон III завоював визнання в Європі, а також зміцнив своє становище у Франції. У тому ж 1860 Наполеон III підписав знамениту торгову угоду з Великобританією, що відкрила доступ англійських товарів на французький ринок, а через рік вплутався в авантюрну кампанію в Мексиці. Спроба Наполеона III заснувати в Мексиці імперію на чолі з габсбургським ерцгерцогом Максиміліаном була приречена на провал і закінчилася трагічно. Все почалося із спільних зусиль Англії, Іспанії і Франції зібрати борги, які Мексика відмовилася виплачувати. Потім Наполеон III зробив завойовницький похід в цю країну. У 1865, відразу після закінчення Громадянської війни, уряд США зажадав виведення всіх французьких військ з Мексики. У відповідь на вимоги опозиції Наполеон III сформував новий уряд. Перед тим, як новий уряд зміг утвердитися, канцлер Німеччини Бісмарк почав провокаційну кампанію з метою змусити Францію оголосити війну Пруссії. Під тиском суспільства 19 липня 1870 Франція оголосила війну Пруссії. Нова прусська армія перевершувала французьку майже в усіх відношеннях, і на початку вересня Наполеон III і його армія програли битву під Седаном, а сам Наполеон потрапив в полон. 4 вересня 1870 була проголошена Третя республіка, і Париж приготувався до облоги. Тимчасовий уряд національної оборони намагався продовжувати війну. Після захоплення Парижа був підписаний Франкфуртський мирний договір, який передбачав виплату Німеччині величезної контрибуції і передачу їй Ельзасу і східної Лотарингії. Наприкінці ХІХ ст. життя у Франції багато в чому визначалося наслідками її недавньої поразки у війні, включаючи виплату величезної контрибуції. Молода республіка провела реформу армії і системи освіти, оскільки ці ланки управління були найбільш дискредитовані під час війни. Франція була майже цілком зайнята своїми внутрішніми проблемами і не звертала уваги на загрозу війни. Правда, марокканські кризи 1905 і 1911 рр. все ж таки викликали тривогу, а в 1913 році представники Міністерства закордонних справ і Генерального штабу, упевнені, що Німеччина готується до війни, переконали палату депутатів прийняти закон про трирічну військову службу. Тим часом новий президент Французької республіки Раймон Пуанкаре робив все можливе, щоб укріпити положення Франції, і особливо наполягав на союзі з Росією. Коли влітку 1914 року міжнародне становище ускладнилося, він наніс офіційний візит російському царю Миколі II. Під час Першої світової війни Франція була врятована від повного розгрому після німецького наступу завдяки висадці англійців в Бельгії, несподіваному вступу російської армії до Східної Пруссії і мужності французьких військ під час відступу до Марне. У 1917 після вступу до війни США німецька армія була зупинена. Маршал Фош за підтримки уряду Клемансо очолив союзні війська в блискучій кампанії, що увінчалася вигнанням німців з території Франції. Німеччина зажадала перемир'я, яке було підписаноо 11 листопада 1918 року. Внутрішня політика Франції у 20-і роки ХХ ст. багато в чому визначалася невирішеними проблемами, що виникли після закінчення війни. На початку 1930-х років Францію охопила глибока економічна криза. У країні розвернувся масовий робочий рух і одночасно зросла загроза з боку нацистської Німеччини. Прихід Гітлера до влади спочатку мало вплинув на події у Франції. Проте його заклик до переозброєння (1935) і захоплення Рейнської області (1936) були прямою військовою загрозою. 3 вересня 1939 року, оголосивши війну Німеччині, Франція вступила в Другу світову війну. У травні-червні 1940 року німецькі війська вторглися на територію Франції, 14 червня був взятий Париж. 22 червня 1940 року уряд Ф. Петена підписав з Німеччиною Комп'єнське перемир'я, за умовами якого Франція була розділена на окуповану фашистськими військами (дві третини території) і не окуповану зони. 10 липня в м. Віші (не окупована частина Франції) Ф. Петену була передана вся повнота влади. 12 липня з проголошенням маршала Петена главою держави і уряду був встановлений т. з. колабораціоністський «режим Віші», Третя республіка перестала існувати. У 1944 році Франція була звільнена в ході бойових операцій союзників, що висадилися в Нормандії і на Рів'єрі (1944), а також силами французького руху Опору. З ухваленням конституції 1946 року, у Франції почався період Четвертої республіки, що проіснувала до 1958 р. Крах Четвертої республіки був безпосередньо пов'язаний з економічною і політичною кризою в країні, з антифранцузькими настроями в Алжирі (1958), і початком розпаду французької колоніальної імперії, утворення якої почалося ще в XVII ст. і до складу якої до XX ст. входили території загальною площею 10,6 млн. кв. км. з населенням 55,5 млн. чоловік. З ухваленням конституції 1958 року, що змінила співвідношення сил між гілками влади на користь виконавчої влади, у Франції почався період П'ятої республіки. Першим президентом П'ятої республіки став Шарль де Голль, один з видатних політичних діячів XX ст., під керівництвом якого Франція проводила незалежну зовнішню політику і в 1966 року вийшла з військової організації НАТО. Масові студентські хвилювання 1968 року, а також загальний страйк, в якому взяли участь близько 10 млн. осіб, привели до соціально-політичної кризи, і 28 квітня 1969 року де Голль був вимушений піти у відставку. Надалі пост президента займали Жорж Помпіду (1969-1974), Валері Жискар д'Естен (1974-1981), Франсуа Міттеран (1981-1995), Жак Ширак (1995-2007), Ніколя Саркозі (2007).