34. Проаналізуйте основні тенденції сучасного розвитку Італії.

Офіційна назва - Італійська Республіка (Repubblica Italiana - італ. мова, Italian Republic - анг. мова). Географічне положення - розташована на півдні Європи, в басейні Середземного моря. Займає Апеннінський півострів, Сицилію, Сардинію та інші невеликі острови. Сухопутні кордони: з Австрією - 430 км, з Францією - 488 км, з Ватиканом - 3,2 км, з Сан-Марино - 39 км, зі Словенією - 232 км., зі Швейцарією - 740 км. Довжина берегової лінії - 7 600 км.  Площа території - 301,3 тис. кв. км. Площа суші - 294 020 кв. км. Площа рік та озер - 7 210 кв. км.  Чисельність населення - 60,8 млн. осіб (2012). Етнічний склад - італійці, німці (в області Трентіно-Альто-Адідже мешкає німецька община), французи (в області Валле-д`Аоста), словенці (в області Трієсте-Гориція).  Столиця - Рим (Roma) - 4,240 млн. осіб (2012). Інші великі міста - Мілан - 3,2 млн. осіб, Неаполь - бл. 3 млн. осіб, Турін - 2,3 млн. осіб, Палермо - 1,250 млн. осіб. Адміністративний поділ - 20 областей (regione), області поділяються на 94 провінції (provincia), провінції - на комуни (comune). 5 областей із 20 мають особливий автономний статус: Сицилія, Сардинія, Вальте-д'Аоста, Трентіно - Альто - Адідже, Фріулі - Венеція - Джулія Офіційна мова - італійська.

Основна релігія - переважає  католицизм.

Грошова одиниця - євро= 100 євроцентам Національне свято - 2 червня - День проголошення Республіки (1946 р.) 

Членство в міжнародних організаціях - повноправний член "Великої сімки", член ООН, ЄС(1957) і зони Євро, НАТО(1949), ОБСЄ і Шенгенської угоди, СОТ, МВФ, МБРР, РЄ(1949), ОЕСР(1960), ЗЄС(1954) та інших.

На сучасному етапі Італія займає одну з провідних позицій на світовій арені. Вона є членом таких впливових міжнародних інституцій як Європейський союз та Північноатлантичний Альянс. Як одна з розвинених та більш-менш стабільних країн Європи та Середземномор’я, Італія викликає інтерес великого загалу науковців, як вітчизняних так і представників іноземних наукових шкіл. На сьогоднішній день одною з найбільш актуальних проблем науки міжнародних відносин є дослідження ролі і місця Італії в сучасних міжнародних відносинах. Останнім часом було опубліковано роботи, в яких належної уваги приділено сучасному зовнішньополітичному курсу Італії. Отже, з урахуванням великої кількості опублікованих праць, назріла нагальна потреба проаналізувати та систематизувати наукові розробки, присвячені дослідженню Італії.

Одною з найбільш розроблених та вивчених на сьогоднішній день проблем є питання національної безпеки. Воно в першу чергу розглядається через призму ЕС, як засновника та провідника європейської безпеки. Аналізуючи дискусії, які розгорнулися на початку 90-х років ХХ століття в італійському суспільстві відносно вибору безпекових орієнтирів, існує два підходи – європейський та атлантичний.

Досліджуючи роль Італії у міжнародних відносинах на сучасному етапі, враховуючи безпосередньо, національну політику країни в контексті ЄС, О. Барабанов проаналізував основні напрямки зовнішньополітичного курсу країни, який перш за все пов’язаний з пріоритетами ЄС. Категоричною є думка автора, що Італія займає фактично проамериканську позицію, доказом чого є підтримка активізації військового виміру ЄС. Роботи Н. Комолової, В. Гантамана, А. Протопопова об’єднані думкою, що характерною первинною стратегічною умовою для Італії, орієнтуючись на яку, країна повинна досягти успіхів у всіх ключових сферах, є саме Європа [5]. Після світової кризи 2008 р. Євросоюз зіткнувся з новими випробуваннями. Через економічні проблеми деяких країн-членів ЄС останнім часом виникають передумови для зміни stаtus-quо Євросоюзу. Особливо гостро ці тенденції простежуються у південних країнах-членах, зокрема в Італії. Ця проблематика розглянута у монографії М. Пітухіної «Вибере Італія Євросоюз?» [6]. Досліджуючи участь Італії у кризисному врегулюванні Н. К. Арбатова у монографії «Європейський Союз та регіональні конфлікти» акцентує увагу на тому, що Італія має значний досвід. В контексті національної безпеки Італія є прихильником тісного співробітництва з ЄС [3].

Проаналізувавши роботи стосовно безпекового фактору Італії в міжнародних відносинах, автори виявили чітку направленість на тісне співробітництво с інститутами ЄС у сфері національних інтересів країни.

Наукові праці російських дослідників яки розглядали російсько-італійські відносини, акцентують увагу на тривалій історії взаємовідносин двох країн. Оскільки політичний діалог між країнами є дуже насиченим, викликає інтерес наукова робота Т. В. Зонової «Росія та Італія: історія дипломатичних відносин» де висвітлено історію дипломатичних відносин обох країн від початку їх зародження і до періоду закінчення Першої Світової Війни. У роботі В. Молодякова «Росія та Італія: секрети дружби» охарактеризовані тенденції становлення спільних інтересів у стосунках між країнами. Автор відзначає також, що у відносинах між державами не виникало підстав для конфліктів, і навіть Холодна війна не вплинула на погляди країн щодо одна одної. Робота Г. Г. Холодковського «Італія» показує зовнішньополітичні позиції країни під час змін у партійній системі, які проходили у ХХ ст. [2]. Робота М. Н. Ільїнського доводить, що політика обох держав не змінювалася один до одного, навіть під час зміни правлячих кол, тим самим підтверджуючи стійкість та фундаментальність відносин. Аналізуючи політичну лінію С. Берлусконі щодо Російської держави, автор дав оцінку не тільки тісному співробітництву у промислових сферах, але і висвітлив культурно-історичний аспект. На думку М. Н. Ільїнського сучасні контакти двох країн створюють всі умови для подальшого комфортного співробітництва, тому як для Росії - Італія є привілейованим партнером [1].

Італія та Росія є стратегічними партнерами протягом багатьох років. Оскільки погляди цих держав співпадають за багатьма аспектами сучасної міжнародної політики, кожна країна є одним з найважливіших пріоритетів стосовно одна одної. [2]. Відносини стратегічного партнерства між державами висвітлено у роботах В. В. Тяжелової, Т. П. Нєстєрової, де зроблена спроба проаналізувати потенціал російсько-італійських відносин в цілому.

Певну цінність у вивченні італійсько-російських відносин представляють роботи італійських дослідників С. Романо та К. М. Санторо, основний напрямок роботи яких було націлено на аналіз зовнішньополітичного курсу Італії та її національних інтересів [4].

Взаємодія Італії та Росії представляє інтерес для багатьох науковців. Окрему увагу у дослідженнях вчених приділено характеру становлення італійсько-російських відносин, у яких простежується чітка лінія тісного співробітництва від самого початку. Охарактеризовано становлення політичної системи Італії, та реагування російської сторони на трансформації, які відбувалися у країні. Тим більше, значну увагу привертають роботи присвячені саме дружнім стосункам обох країн, але слід відзначити, що світ динамічно рухається вперед і роботи представлені науковцями потребують скорішого оновлення.

Ще одним пріоритетним напрямком зовнішньополітичного курсу Італії є Балканський регіон. Географічна близькість та взаємозв’язок інтересів у сфері безпеки та співробітництва в інших сферах, стали причиною того, що країни Балканського регіону є природним пріоритетом у зовнішній політиці Італії. Ця проблематика викликає різні погляди серед дослідників. Окрему увагу Балканському вектору приділяла Є. Ю Гуськова. В її роботах щодо ситуації яка сформувалася на Балканському півострові, послідовно розглянуто вузлові питання міжнародної кризи після розпаду Югославської Республіки, в тому числі ситуації яка склалася в нових державах. Позиції Італії стосовно Балканського регіону, охарактеризовано в роботі О. М. Барабанова. В його монографії «Італія після Холодної війни» охарактеризовується процес адаптаційного періоду Італійської держави до викликів світу. Це вимагало адекватного реагування країни на сформовану ситуацію у Балканському регіоні та позицію саме Італійської держави щодо цього проблемного питання. У праці М. Ю. Мартинової проаналізовано з етнічної точки зору події пов’язані з розпадом Югославської Республіки та становлення нових держав, зроблена спроба дослідити витоки кризи.

При всій винятковості праць стосовно ролі Італії щодо Балканського регіону, слід зазначити, що ця проблема не знайшла активного висвітлення італійської позиції щодо вирішення цієї проблеми. Дослідниками проаналізовано витоки Балканської кризи, розглянуті позиції нових держав, які склалися після розпаду Югославської Республіки.

Оскільки зовнішньополітичні пріоритети Італії тісно пов’язані з політичною діяльністю країни, то одним з важливих напрямків зовнішньополітичного курсу Італії є Середземноморський регіон. Це було забезпечено лідерством Італії у даному регіоні, а також її вигідним геополітичним становищем. Найбільш розробленими на сьогоднішній день є роботи в яких безпекова політика Середземномор’я розглянута через призу ЄС. Це стало об’єктом вивчення в працях Н. К. Арбатової, А. С. Протопопова, В. Г. Любіна. У науковій роботі О. С. Трофімової охарактеризовано основні етапи середземноморської політики Євросоюзу, які торкаються безпосередньо країн, котрі відіграють значну роль у даному регіоні, зокрема в політиці Італії [7]. Проблемні питання щодо безпекового фактору у Середземноморському регіоні, освітлено у роботах А. В. Мальгіна, Ю. А. Гусарова. Автори акцентують увагу на перспективах та взаємодії Середземноморського регіону саме з ЄС. Колективна монографія «На перехресті Середземномор’я: Італійський чобіт перед викликами ХХІ ст.», проведено глибинний аналіз політичної системи Італії у ХХ ст., охарактеризовано повноцінний огляд з проблем європейської інтеграції.

Таким чином, останнім часом італійська проблематика в сучасних міжнародних відносинах, здобула належного висвітлення. До найбільш вивчених проблем можна віднести проблеми національної безпеки Італії, становлення, розвиток та подальші перспективи відносин Росії та Італії. Певну увагу дослідників привернув Балканський та середземноморський регіони в політиці Італії.