65. Дайте історико-культурну та політико-економічну характеристику цивілізаційного розвитку Туреччини.

Офіційна назва - Турецька Республіка (Türkiye Cumhuriyeti - турец. мова, Republic of Turkey - англ. мова). Географічне положення - країна розташована на заході Азії і крайньому південному сході Європи - на півострові Мала Азія і на відокремленій від нього протоками Босфор і Дарданелли південно-східній частині Балканського півострова. Азіатська частина називається Анатолією, європейська - Східною Фракією. Межує: з Грецією – на заході, з Болгарією, Грузією – на півночі, з Вірменією та Іраном – на сході, з Сирією та Іраком – на півдні. На півночі омивається водами Чорного моря, на півдні – Середземного, на заході – Егейського. Мармурове море та протоки Босфор і Дарданелли розділяють європейську і азіатську частини країни. Площа території  - 779,452 тис. кв. км. Населення - 73,723 млн. осіб (2010 р.). Столиця - м. Анкара (Ankara) - 4,771 млн осіб з передмістями (2010 р.). Адміністративний поділ - ділиться на 81 вілаєт (провінція). Найбільші міста - Стамбул (7000 тис. осіб), Ізмир (2000 тис. чол.), Адана (1000 тис. осіб), Бурса (900 тис. осіб), Кон'я (500 тис. осіб), Анталья (520 тис. осіб). Офіційна  мова - турецька. Релігія - іслам суннітського спрямування. Грошова одиниця - турецька ліра = 100 курушей. Національне свято - 29 жовтня - День проголошення Республіки (1923 р.).

Членство у міжнародних організаціях  - член ООН, МВФ, НАТО (1952), ЄС, РЄ (1949), ОЕСР (1960), ЗЄС (АЧ).

Туреччина - республіка. Діє Конституція Турецької Республіки від 7 листопада  1982 р. із  змінами  і  доповненнями. Туреччина проголошена республікою 29 жовтня 1923 р. Глава держави - президент,  який обирається всенародним голосуванням терміном на 5 років з правом одного переобрання. У разі  тимчасової відсутності президента або його смерті обов'язки президента виконує голова Великих національних зборів Турції (ВНЗТ).  В повноваження президента входить:  призначення прем'єр-міністра і затвердження  кабінету міністрів,  розпуск парламенту і призначення загальних виборів,  оголошення  надзвичайного  стану  і видання в цей період законів,  призначення  членів вищих судових інстанцій,  у разі особливих обставин керівництво збройними силами через Вищу військову раду і Генштаб  турецької армії. Президент Турецької Республіки - Абдуллах ГЮЛЬ (Abdullah Gul), обраний 28 серпня 2007 р. 29 серпня 2012 р. повноваження президента Туреччини Абдуллаха Гюля у зв'язку з його хворобою тимчасово передано спікеру парламенту Джемілю Чічеку. Законодавча влада належить однопалатному парламенту - Великим національним  зборам  Туреччини. Нинішній парламент складається з 550 депутатів,  які обираються шляхом загальних прямих виборів за системою пропорційного представництва (при 10-відсодковому порозі) терміном на 4 роки. Великі національні збори Туреччини (ВНЗТ), обрані 12 червня 2011 р. Голова - Джеміль ЧІЧЕК (Cemil Cicek), обраний 4 липня 2011 р. Виконавча влада представлена Радою Міністрів, яка підзвітна президенту країни, який призначає прем'єр-міністра.  Міністри призначаються прем'єр-міністром і затверджуються президентом. Нинішній уряд, сформований 6 липня 2011 р. Прем`єр-міністр Турецької Республіки - Реджеп Тайіп ЕРДОГАН (Recep Tayyip Erdogan). Політичні партії Демократична ліва партія - ДЛП (Demokratik Sol Partisi). Заснована 14 листопада 1985 р.  Керівний орган - Центральна керівна рада.  Генеральний голова - Бюлент ЕДЖЕВІТ (Bulent Ecevit). Генеральний секретар - Зекі СЕЗЕР (Zeki Sezer). Конгрес за свободу і демократію Курдистану (КАДЕК). Заснована в 1978 р. До  квітня 2002 р. називалась Курдська робітнича партія. Діє в умовах підпілля. У січні 2002 р. прийнято рішення про припинення діяльності партії  в Турції і в країнах Євросоюзу. Лідер - Абдуллах ОДЖАЛАН (Abdullah Ocalan). Народно-республіканська  партія  - НРП (Cumhuriyet Halk Partisi). Створена в 1923 р.  Закрита у вересні 1980 р. (після військового перевороту). Відроджена у вересні 1992 р. 18 лютого 1995 р. злилась з Соціал-демократичною народною партією (СДНП), заснованою  у вересні 1985 р., в єдину  ліву партію під тією ж назвою - Народно-республіканська партія. Основна опозиційна партія Турції. Генеральний голова - Деніз БАЙКАЛ (Deniz Baykal). Партія благоденства - ПБ (Refah Partisi - SP). Партія  клерикальної орієнтації. Заснована 20 липня 2001 р. Генеральний голова -  Реджаї КУТАН (Recai Kutan). Партія  великої єдності - ПВЄ (Buyuk Birlik Partisi - BBP). Заснована  у січні 1993 р.  Голова - Мухсін ЯЗИДЖИОГЛУ (Muhsin Yazicioglu). Партія правильного шляху - ППШ (Dogru Yol Partisi - DYP). Заснована у червні 1983 р. Наступниця Партії справедливості,  заснованої  у  1961 р. і  забороненої у 1981 р.  У грудні 1986 р.  у  ППШ  влилась  Громадянська  партія  (заснована  у  березні 1986  р.). Генеральний голова - Мехмет АГАР (Mehmet Agar).  Партія народної демократії - (ХАДЕП) (Halkin  Demokrasi Partisi -  HADEP). Прокурдська  партія. Заснована у травні 1994 р. замість забороненої Партії демократії. Генеральний голова - Мурат БОЗЛАК (Murat Bozlak). 13 березня 2003 р. Конституційний суд прийняв рішення закрити партію. Партія за демократичну Турцію - ПДТ (Demokrat Turkiye Partisi - DTP). Заснована у січні 1977 р. Генеральний голова - вакансія. Партія  націоналістичного  руху - ПНР (Millietci Hareket Partisi - МНР).   Відтворена  у червні  1983 р.  на базі ПНР як Республіканська консервативна партія після розпуска ПНР в результаті військового перевороту 1980 р.  З грудня 1985 р.  - Націоналістична робітнича партія (Millietci Calisma Partisi).  З 1993 р. носить теперішню назву. Генеральний голова - Девлет БАХЧЕЛІ (Devlet Bahceli). Партія "Нова Турція" ("Yeni Turkiye") - YT). Створена 22 липня 2002 р. Об'єднала політиків, які залишили ряди Демократичної лівої партії (ДЛП). Генеральний голова - Ісмаїл ДЖЕМ (Ismail Cem). Партія вітчизни - ПВ (Anavatan Partisi - ANAP).  Заснована 20 травня 1983 р. Генеральний голова -  Еркан МУМДЖУ (Erkan Mumcu).  Партія справедливості і розвитку - ПСР (Adalet ve Kalkinma Partisi - AKP). Створена 14 серпня 2001 р. прихильниками колишньої Партії доброчесності (ПД), розпущеної у червні 2002 р. Конституційним судом Турції за спробу ісламізації країни. Генеральний голова - Раджеп Тайіп ЕРДОГАН (Recep Tayyip Erdogan).

Туреччина – індустріально-аграрна країна. Основні галузі промисловості: гірнича (вугілля, хроміти, бор, мідь), чорна і кольорова металургія, нафтопереробна, машинобудування, паперова, харчова.  Статистика ВВП (номінальний) - $791 млрд (на 2008 р.) ВВП на душу населення - $10380 Інфляція - 8,5% (2007 р.) Активне населення - 25,27 млн осіб Рівень безробіття - 16,1% (2009 р.) З 1980 по 1987 річне зростання ВВП коливалося між 3,3% і 8,1%, але в 1988 скоротилося до 2,5%, а в 1989 до 1,1%, після чого уряд ввів обмеження, направлені на сповільнення інфляції. Після зниження показника до 0,9% в 1990, що було пов'язано з війною в Персидській затоці (1990-1991), ВВП Туреччини почав поступово збільшуватися: в 1995 на 8,1%, в 1996 - на 7,1 і в 1997 - на 8%. Прямі закордонні інвестиції – $ 102 млн. Імпорт – $ 61,3 млрд. (г.ч. Німеччина – 15,9%; Італія – 9,3%; США – 8,8%; Франція – 6,6%; Великобританія – 5,8%). Експорт – $ 54 млрд. (г.ч. Німеччина – 20,3%; США – 8,3%; Великобританія – 6,4%; Італія – 5,8%; Росія – 5%). Обробна промисловість Протягом 1950-1960-х років індустріалізація країни протікала швидкими темпами. У 1970-х роках в обробних галузях було зайнято приблизно 15% всієї робочої сили, в 1993 21%, а частка промисловості в ВВП зросла з 12% в 1952 до 30,6% в 1995. Біля 3/4 усього індустріального виробництва і зайнятого в ньому населення зосереджені в Стамбул,  Ізмірі і в примикаючих до цих міст прибережних районах Мармурового і Егейського морів. Іншими найважливішими промисловими центрами є Анкара, район Чукурова, а також Зонгулдак на побережжі Чорного моря, де добувається кам'яне вугілля і поблизу, в Карабюке і Ереглі, де виросли два великих металургійних комбінати. У 1993 виплавка сталі досягла бл. 10,3 млн. т. По всій країні розкидана безліч невеликих підприємств, які також вносять серйозний внесок у виробництво. Провідними галузями турецької промисловості є текстильна і харчова. Сільське господарство У 1994 аграрний сектор економіки, включаючи лісове і рибне господарство, забезпечував створення 15,7% ВВП і давав робочі місця бл. 40% працездатного населення країни. На Анатолійському плоскогір'ї традиційно вирощують зернові і розводять худобу. У більш багатих прибережних районах, зокрема на побережжі Егейського моря, поширені великі землеволодіння. У цих районах обробляють такі товарні культури, як бавовник, тютюн і плодові. Виробництво зернових і тваринництво забезпечують 2/3 всієї сільськогосподарської продукції. Із зернових культур бл. 2/3 припадає на пшеницю і 1/4 - на жито. Тваринництво залишається найважливішою галуззю передусім в гірських східних районах, де заняття землеробством обмежене через складні природні умови. У 1994 в Туреччині нараховувалося 36 млн. голів овець, від яких отримують вовну для килимарства, а також шкури і м'ясо. Стадо великої рогатої - 12 млн. голів; 10 млн. кіз, з яких 1/4 - ангорські, що дають мохер. 1/3 аграрної продукції практично в рівних частках формується за рахунок зборів фрукти і овочів і урожаю технічних культур, основу якого складають бавовна (837 тис. т в 1995), тютюн (178 тис. т) і цукровий буряк (11,7 млн. т). Енергозабезпечення Первинна енергія, яка необхідна країні може бути оцінена в 90 млн т нафтового еквівалента в 2000, 117 млн т - в 2005 і 156 млн т - в 2010. Однак, власне виробництво енергії покриває потреби на 45% в 2001, до 42% в 2005 і 38% в 2010. Вироблення електроенергії зросло з 4 млрд кВт•год. в 1963 до 86,3 млрд кВт•год. в 1995. У 1995 3/5 всієї електроенергії країни вироблялося на ТЕС, інша частина - на ГЕС. Найбільшими гідроенергетичними об'єктами в Туреччині стали ГЕС Кебан на р.Евфраті і ГЕС Хірфанли на р.Кизил-Ирмак. Транспорт Транспорт – автомобільний, залізничний, трубопровідний, морський, річковий, повітряний. Протяжність державних залізниць Туреччини в 1994 становила 10,4 тис. км. Вони напряму пов'язані з рейковою мережею Сірії, Ірану і європейських країн. Шосейних доріг з твердим покриттям в 1995 нараховувалося бл. 46 тис. км. У 1992 торговий флот Туреччини мав водотоннажність порядку 3 млн. т. Головні морські порти: Стамбул, Ізмір, Ізміт, Іскендерун, Мерсін, Самсун, Трабзон. Аеропорти Стамбулу і Анкари обслуговують декілька десятків міжнародних авіаліній.

Доосманський період.  Історія власне Туреччини починається із ХІ ст., коли до Малої Азії проникли тюркські племена. Однак задовго до цього, протягом декількох тисячоліть, територія Туреччини була одним із осередків розвитку цивілізації і місцем контактів Сходу та Заходу. Найперша з великих держав у регіоні була створена хеттами, у період приблизно з 1850 до н.е. до 1200 до н.е. хетти захопили значну частину території Малої Азії. Суперником Хеттської держави була хурритська держава Мітанні, землі якої зайняли територію на сході, поблизу оз.Ван. Хеттське царство спустошили варвари, після чого Анатолія поринула у темряву. Залишки хеттів заснували нове державне утворення на землях біля кордону між сучасними Туреччиною та Сирією.  Пізніше на місці древнього Хеттського царства виникла монархія Фрігія. Фрігійці, родичі фракійців, які населяли нинішню європейську частину Туреччини, були предками вірменів. Приблизно у той же час на зміну Мітанні прийшла держава Урарту, яка мала досить непрості відносини зі своїм могутнім сусідом Ассирією.  Приблизно у 700 р. до н.е. Фрігія та Урарту були спустошені кочівниками-кімерійцями, які прийшли із півночі, з боку Кавказу. На місці Фрігії з'явилися декілька держав, наймогутнішою з яких була Лідія.  Ще одним центром античної культури було узбережжя Егейського моря. Гомерівська Троя була лише одним із 46 самостійних міст, історія яких бере початок близько 3000 р. до н.е., а власне грецька цивілізація зародилася аж ніяк не у найдревнішій Греції, а в іонійських грецьких колоніях на анатолійському узбережжі.  У VІ–V ст. до н.е. територія Туреччини була захоплена персіянами і залишалася під їх владою аж до вторгнення військ Олександра Македонського у 334 р. до н.е. При наступниках великого полководця Мала Азія розкололася на декілька невеликих держав, найбільшими з яких були Пергам, Віфінія, Понт та Вірменія. У цей час розпочинається проникнення у Азію Риму, що став сильнішим і до середини І ст. до н.е. захопив або підпорядкував собі всі землі регіону. Незалежність зберегла тільки Вірменія, яка перетворилася у буфер між Римом та Парфянським царством.  Протягом наступного тисячоліття як європейська, так і азіатська частини сучасної Туреччини входили до складу Римської імперії. Після її розділу на Східну та Західну територія Туреччини увійшла до складу (а пізніше склала основу) Східної Римської, або Візантійської імперії. Велика частина Туреччини залишалася під владою Візантії аж до вторгнення тюрків-сельджуків у ХІ ст.  Сельджуки являли собою гілку племен тюрків-огузів, які населяли азіатські степи від Монголії до західних областей Древньої Русі. У Х ст. група тюрків під проводом Сельджука поселилася у межиріччі Амудар'ї та Сирдар'ї. Невдовзі сельджуки пішли на захід, завойовуючи нові території. До 1050 р. вони підкорили собі Афганістан, області на північ від нього та Центральну Персію і розпочали набіги на прикордонні землі халіфату Абасидів, столицею якого був Багдад.  На початку ХІ ст. тюркські племена все більше почали проникати до Малої Азії. До середини ХІ ст. затиснені у Центральній Азії, але окрилені успіхами на Середньому Сході, вони рушили на неї могутнім потоком на чолі з нащадками Сельджука, зокрема Тогрул-беку, який у 1055 р. відібрав Багдад у послабленої династії Буїдів. Халіф, духовний глава мусульманів, подарував Тогрул-беку титул султана, який робив його фактично світським правителем і захисником кордонів та земель держави Абасидів.  Племінник Тогрул-бека Алп-Арслан, охороняючи північні кордони володінь сельджуків на Середньому Сході, розбив у 1071 р. візантійські війська у битві біля Манцикерти, неподалік оз.Ван, на сході Малої Азії. Поразка повністю підірвала панування над Анатолією Візантійської імперії. Тюркські авантюристи, загони кочівників, дрібні князі та поселенці попрямували на нові місця. Управління новими мусульманськими землями було доручено сельджуцькому князю Сулейману, який у результаті розірвав зв'язки із колишньою Сельджуцькою державою та заснував у Малій Азії своє власне царство. Згодом столицею сельджуцького Румського султанату стала Конья (древній Іконій), розташована на півдні центральної Анатолії.  Натиск сельждуків був таким сильним, що імператор Візантії дійшов висновку про безнадійність свого становища без значної підтримки з боку християнських країн і звернувся до них за допомогою, що й стало мотивом для організації 1-го хрестового походу. Проте тюрки утримали владу над Малою Азією.  Войовничі представники мусульманського населення прикордонних районів, відомі як газі (учасники релігійних воєн мусульманів проти «невірних»), об'єдналися з метою освоєння нових земель. Вони надавали один одному підтримку у здійсненні набігів на християнські землі та у вибиванні грошей із зацікавлених правителів. У горах Тавр та вздовж усього кордону з Візантією газі користувалися значною свободою і припиняли всі спроби сельджуків встановити над ними контроль або обкласти їх даниною. Головною опорою газів став Сивас у Східній Анатолії; його доповнювали також міста Амасья, Кайсері, Анкара та Малатья.  До середини ХІІ ст. правнук Сулеймана Кілич-Арслан II встановив свій сюзеренітет над більшістю володінь газів у Анатолії. Після його смерті у 1192 р. сельджуцькі правителі Румського (Конійського) султанату створили у Малій Азії ісламську державу.

 Розпад Сельджукської держави та розквіт держав газі.                                                                        У 1243 р. турецьких сельджуків спіткала доля багатьох етносів Північного Китаю, Центральної Азії, Персії та Багдаду. У битві біля Кесе-дагу в 1243 р. монголи розгромили сельджукського правителя Кейхюсрева II і перетворили Сельджукську монархію на свого васала. Через декілька років монголи розділили Малу Азію на дві сельджукські маріонеткові держави, зберігши за ними самостійність. Султан західної держави Кейкавус II виявився поганим правителем і втік до Константинополя. Незначна зацікавленість з боку монголів у справах сельджуків та відсутність підтримки їх правителів призвели до політичного хаосу: будь-який тюркський вождь міг оголосити незалежність. Тоді ж візантійські імператори повернули Константинополь, захоплений хрестоносцями під час 4-го хрестового походу і перетворений ними у столицю Латинської імперії, але основну увагу вони звернули на розв'язання балканських проблем. Незабаром майже вся Анатолія перейшла до влади тюрків, за винятком крайнього північного заходу та уламків Візантії, Трапезундської імперії, на узбережжі Чорного моря. За відсутності консолідуючої сили, якою раніше виступали сельджуки, Мала Азія розпалася на більш ніж десяток крихітних князівств (бейликів).  Існувало три типи тюркських бейликів. Одні зберігали традиційну мусульманську форму правління, яка існувала при сельджуках: до таких бейликів відносилася пізня держава Караман в Коньї, яка належала до числа противників османських тюрків, і її північно-західний сусід Герміяй в Кютах'ї. Для іншого типу бейликів була характерна племінна організація, це стосувалося насамперед державних утворень, розташованих в гірській області Тавр, і таких етнічних груп, як торгуд та варсак, а також бейликів Рамазан в Адані та Тарсусі, Зулькадірія в Діярбакирі й Малатьї, Теке в Антальї. До третього типу відносилися розташовані в основному на заході тюркські держави газі, одна з яких, Османський бейлик, згодом стала широко популярна. Багато бейликів перших двох типів приймали на службу газі, які до кінця ХІV ст. встановили контроль над більшою частиною Малої Азії, населеною тюрками. Частина газі звернули свої погляди у бік моря: деякий час газі з бейлика Ментеше в Мілясі володіли о.Родос.

Османська (Оттоманська) імперія.  Ця імперія була створена тюркськими племенами в Анатолії й існувала з епохи занепаду Візантійської імперії у ХІV ст. аж до утворення Турецької республіки у 1922 р. Її назва походила від імені султана Османа I, засновника династії Османів. Вплив Османської імперії в регіоні став поступово слабшати з ХVІІ ст., остаточно вона розпалася після поразки у Першій світовій війні.  Сучасна Турецька республіка бере свій початок від одного із бейликів газі. Творець майбутньої могутньої держави, Осман (1259–1324 р.р./1326 р.), успадкував від свого батька Ертогрула невеликий прикордонний наділ (удж) Сельджукської держави на південно-східному кордоні Візантії, недалеко від Ескішехіра. Осман став засновником нової династії, а держава отримала його ім'я і війшла в історію як Османська імперія.

Відносини Туреччини та Радянської Росії у 1918–1921 р.р.  Російсько-турецький кордон, встановлений після війни 1877–1878 р.р., був переглянутий за підсумками Першої світової війни спочатку на основі Брест-Литовського мирного договору: російський же кордон та кордон трьох санджаків (округів) Карса, Ардагана та Батума мав бути відновлений у тому вигляді, у якому він існував до російсько-турецької війни 1877–1878 р.р. Тобто три названі округи опинялися за межами Росії, їх подальша доля мала бути визначена на основі вільного волевиявлення жителів. Але у листопаді 1918 р. Брест-Литовський договір був повністю анульований радянським урядом.  Поразка Туреччини на фронтах Першої світової війни за винятком східного завершилася підписанням 30 жовтня 1918 р. Мудросського перемир'я та підготовкою в ході роботи Паризької мирної конференції Севрського договору, який не був ратифікований урядом султанської Туреччини. Проте, цей договір зобов'язував Туреччину визнати Вірменію незалежною державою, як це вже зробили союзні держави. Питання ж про встановлення взаємних кордонів двох країн передавалося на арбітражний розгляд президента Сполучених Штатів.  Арбітражне рішення дійсно було винесене 22 листопада 1920 р. Відповідно до нього Вірменія мала б отримати приріст, рівний майже половині округів Ван, Бітліс, Ерзерум і Трапезунд.  Відносини Радянської Росії й Туреччини припинилися у 1918 р., поновилися на початку 1920 р., причому мова йшла вже про нову Туреччину, представлену лідерами націоналістів. Початок зближення двох країн став можливим завдяки наявності спільних зовнішніх противників, що давало змогу передбачити ефективність політичної співпраці сторін, а отже, й зміцнення позицій кемалістів та більшовиків всередині своїх країн.  У квітні-червні 1920 р. сторони обмінялися листами, що означало взаємне визнання де-юре урядів Радянської Росії та Великих національних зборів Туреччини (ВНЗТ). Одночасно турецька сторона погодилася на посередництво Росії в урегулюванні питання про кордон із Вірменією.  19 липня 1920 р. турецька делегація на чолі з міністром закордонних справ Бекіром Самі прибула до Москви. Мета візиту полягала у підписанні з Росією договору про дружбу, а також у тому, щоб домовитися про надання Туреччині допомоги коштами та зброєю. Однак турецьку делегацію зустріли в Москві з недовірою, причиною якої було укладання Анкарою перемир'я з Францією. Крім того, певну незрозумілість породжував і характер розвитку відносин Туреччини з Англією. До середини 1920 р. Англія зробила деякі зовнішньополітичні кроки, спрямовані на зближення з Туреччиною, щоб не допустити її зближення з Росією. Сумніви у дійсних намірах нових турецьких лідерів спонукали Росію прийняти вірменську сторону в такому важливому питанні як територіальне. Народний комісар у закордонних справах РРФСР Г.В. Чичерін поставив умовою остаточного підписання підготовленої спеціальною спільною комісією та парафованої обома сторонами угоди передачу Туреччиною Вірменії округів Ван, Муш та Бітліс. Умови, поставлені Росією, не були прийняті турецькою стороною. У результаті на першому етапі переговорів російській та турецькій сторонам не вдалося підписати вже майже парафований проект двосторонньої угоди.  До розгляду прикордонного питання сторони повернулися у серпні 1920 р., коли російська сторона погодилася на розв'язання прикордонних питань між Туреччиною та Вірменією за допомогою відомого просування турецьких військ на схід. Причиною пом'якшення позиції Росії стала та обставина, що й Вірменія вагалася у питанні про остаточне прийняття її посередництва в урегулюванні прикордонних питань з Туреччиною, сподіваючись на цілковите задоволення своїх територіальних інтересів внаслідок контактів із західними державами.  Протягом короткого часу, перейшовши кордон, визначений Брест-Литовським договором, турки зайняли Карс і Александрополь (Гюмрю) і, таким чином, оволоділи всією територією на сході від річки Арпачай. 3 грудня у Александрополі був підписаний мирний договір дашнакським урядом Вірменії, який доживав останні дні, за яким територія Вірменії обмежувалася районами Араратської долини та Севанського басейну; Туреччині повертався Карсський округ та прилеглі до нього землі, які відійшли до Росії за Берлінською угодою 1878 р.  Але уряди Радянської Росії та Радянської Вірменії відмовилися визнати Александропольський договір. Росія й Туреччина опинилися перед необхідністю нових переговорів для розв'язання питання про турецько-вірменський кордон і остаточного урегулювання двосторонніх відносин. Тому в лютому 1921 р. у Москві розпочалися двосторонні переговори. На той момент в руках у турків нарівні з територіями, які перейшли до них за Александропольським договором, знаходилися Артвін та Ардаган, долю Батума ще треба було вирішити.  Позиція російської делегації як готовність на територіальні поступки турецькій стороні була визначена ще до початку переговорів у Москві. Причини цього потрібно пов'язувати із настанням моменту для більш або менш остаточного визначення системи післявоєнного устрою в Європі: перемога Росії на західному фронті означала, що для союзних держав залишалася можливість завдати удару Радам тільки з півдня. Закавказзя вже майже повністю знаходилося у сфері впливу Росії. Туреччина, таким чином, виявилася останнім стратегічним плацдармом, за допомогою якого Захід міг намагатися реалізувати силову політику у відношенні Радянській Росії. Тому для останньої зміцнення відносин з Туреччиною означало можливість зовнішньополітичної стабілізації. У результаті ситуація, яка склалася, надала Туреччині можливість вибору між двома полюсами протистояння, причому цей вибір мав бути зроблений нею з урахуванням того, яка з сторін запропонує більш переконливі гарантії збереження територіальної цілісності турецької держави в межах, визначених самими кемалістами. Про ступені гостроти ситуації говорить той факт, що за декілька днів до початку переговорів у Москві відкрилася конференція європейських держав у Лондоні для перегляду у бік пом'якшення для Туреччини умов Севрського договору. Делегації, що представляли кемалістичну Туреччину, брали участь як у переговорах в Лондоні, так і в Москві. На Лондонській конференції союзники запропонували Туреччині новий варіант розв'язання вірменського питання: кордон з Вірменією передбачається встановити відповідно до Александропольського договору.  У цих умовах дискусія на московських переговорах з питання про кордони Туреччини з Вірменією була практично неможливою: радянські пропозиції про кордони просто не могли бути жорсткішими, ніж ті, які були отримані турецькою делегацією в Лондоні. Тому підписання договору було неминуче зумовлене відомими територіальними поступками на користь Туреччини.  Московський договір був підписаний 16 березня 1921 р. Він закріпив територіальні надбання Туреччини за Александропольським договором за винятком самого Александрополя (згодом Ленінакана, а нині знову Гюмрю), який мав бути повернений Вірменії. Туреччина також зберегла за собою Артвін і Ардаган. Але Туреччина погоджувалася також поступитися Грузії суверенітетом над портом та містом Батумом.  13 жовтня 1921 р. був підписаний Карсський договір між Туреччиною та республіками Закавказзя, який підтвердив статті Московського договору, в тому числі, про встановлення нового кордону з Туреччиною.

Республіка.  У квітні 1924 року в Анкарі Великі національні збори під керівництвом М.Кемаля прийняли Конституцію, яка передбачала створення парламенту. За конституцією парламентарії обирали президента країни, який призначав прем'єр-міністра, що формував уряд за згодою Великих національних зборів. Жінки були усунені від участі у виборах і не могли балотуватися в депутати. Свобода слова, зборів, преси і пересування були обмежені в інтересах національної єдності.

Президентство Мустафи Кемаля.  Мустафа Кемаль переобирався президентом у 1927, 1931 і 1935 роках. Першим прем'єр-міністром був Ісмет-паша (з 1934 р. відомий як Іненю), який обіймав цю посаду майже безперервно аж до 1937 р., коли його змінив Джеляль Баяр. Більшу частину цього періоду існувала тільки одна партія – Народно-республіканська.  На деякий час були дозволені ще дві опозиційні партії, але політична боротьба змусила президента ухвалити рішення про їх розпуск. Під час передвиборної кампанії 1931 року Кемаль проголосив свою програму з шести пунктів: республіканський устрій, секуляризм, опора на народ, національна єдність, етатизм (широка участь держави в економічному розвитку країни) і глибокі реформи. Ці шість принципів були включені в Конституцію у 1937 року.  Світська влада з самого початку зіткнулася з проблемою відокремлення релігії від держави. Після усунення від влади Мехмеда VI питання про духовного главу мусульман було вирішено проголошенням халіфом Абдул-Меджида, двоюрідного брата Мехмеда. Однак незабаром халіфат було скасовано парламентським законом, і у 1926 р. більшість мусульманських законів про сім'ю замінили модифіковані положення зі Швейцарського цивільного кодексу.  У 1928 р. Великі національні збори скасували статус ісламу як державної релігії, відмінили носіння фесок і запропонували закрити релігійні усипальні, мавзолеї і дервіські будинки. Портрети вождя були розвішені у всіх магазинах і установах, його скульптури прикрашали площі по всій Туреччині. Великі національні збори перенесли день відпочинку з п'ятниці на неділю і запровадили григоріанський календар. У шкільних програмах відмінили релігійні дисципліни, в громадських місцях було заборонено з'являтися в релігійному одязі. У 1930 р. жінкам в Туреччині було надано право брати участь у муніципальних виборах, а в 1934р. – право обирати і обиратися до парламенту. У 1935 році у парламенті Туреччини налічувалося 18 жінок-депутатів або 4,6% від загальної кількості. До 1938 р.Туреччина остаточно перетворилася на світську державу.  Кемаль вірив, що освіта усуне нерівність серед турок. Складний арабський алфавіт, який погано пристосований для турецького написання, було замінено в 1928 р. латинським. У містах створювалися освітні центри для дорослого населення, в яких можна було отримувати книги й інформацію з охорони здоров'я, в турецькій пресі популяризувалося багато сучасних західних ідей.  Одночасно з цими програмами наполегливо насаджувався новий турецький націоналізм. Звеличувалися древні тюрки; активно цитувалися роботи Юсуфа Акчураогли, в яких показувалися багаточисленні зв'язки між могутньою древньою тюркською культурою Центральної Азії і сучасною турецькою нацією. У 1935 р. було ухвалено закон, що зобов'язав всіх громадян Туреччини взяти турецькі прізвища. Кемаль прийняв прізвище Ататюрк (батько турок), а Ісмет – Іненю (назва села, де він виграв дві знамениті битви з греками). Навіть Адам у Корані став тюрком, а мусульманський заклик до молитви оголошувався турецькою мовою. Лозунгом дня став заклик «Туреччина для турок і турки для Туреччини».  Економічна політика 30-х років ознаменувалася значним посиленням державного регулювання і розвитком державного підприємництва. Основними чинниками переходу до нової економічної політики стали, по-перше, недостатньо високі темпи росту економіки у 20-ті роки, коли розвиток в основному здійснювався зусиллями приватного сектору, і, по-друге, світова економічна криза початку 30-х років. Надзвичайно несприятлива кон'юнктура цього періоду вимагала від держави як заходів щодо захисту національної економіки від негативного впливу кризи, так і кроків у напрямку зменшення її залежності від імпорту. Певний вплив на формування нових принципів економічної політики в Туреччині мав, як тоді здавалося, позитивний досвід економічного розвитку СРСР з  широкою участю держави. Спочатку сферою державного регулювання стали валютні операції, в основу здійснення яких було покладено принцип обмеження валютних витрат валютною виручкою, реалізація якого вимагала неминучих обмежень у сфері імпорту, і отже, у сфері споживання. Як позитивна сторона заходів валютного контролю розглядалося забезпечення стабільності турецької ліри й захист її від знецінення.  Для прискорення темпів економічного зростання і насичення внутрішнього ринку держава стала активно брати участь у промисловому будівництві, для чого були створені державні банки («Сумербанк» і «Етібанк»), наділені функціями трестів, через які здійснювалося фінансування будівництва, а потім поточних потреб державних підприємств, що вже діяли.  Зусиллями «Сумербанку» вдалося досягти певного підйому галузей обробної промисловості (текстильної, цукрової, будівельної). Підприємства Етібанку головним чином забезпечували розвиток видобувної промисловості країни. Будівництво державних підприємств здійснювалося відповідно до п'ятирічного плану, в розробці якого взяли участь економісти з Радянського Союзу.

Зовнішня політика.  Відразу після підписання Лозаннського договору в 1923 р. почався обмін жителями між Туреччиною і Грецією. Країну залишили 1,3 млн. греків, а звідти переїхало півмільйона мусульман. Це переміщення супроводжувалося значними труднощами, але процедура обміну допомогла покращити греко-турецькі відносини. У 1932 р. Туреччина була прийнята в Лігу націй, а з 1934 р. стала відігравати провідну роль у Балканській Антанті (Греція, Румунія, Туреччина і Югославія). Після того як Муссоліні почав створення своєї імперії, захопивши Ефіопію, Кемаль висунув пропозицію країнам, що підписали Лозаннський договір, провести конференцію з перегляду положень про Чорноморські протоки. Влітку 1936 р. на конференції в Монтрі (Швейцарія) було підписано нову конвенцію, яка надавала Туреччині право зміцнювати обороноздатність у зоні проток і закривати їх для військових кораблів сторін, що воюють.  У 1937 р. Туреччина за зразком Балканської Антанти уклала з Іраном, Іраком і Афганістаном Саадабадський пакт. Ще в Лозанні було піднято питання про провінцію Александретта (Іскендерон), але тоді вона була включена до складу Сирії, що знаходилася під французьким мандатом.  У 1938 р. Франція, яка прагнула поліпшити відносини з Туреччиною, передала Александретту в спільне турецько-французьке управління, а пізніше того ж року на її території було проголошено незалежну республіку Хатай. Незабаром після цього Національні збори Хатаю, де турки мали  незначну більшість, 22 голосами проти 20, проголосували за приєднання до Туреччини. Ці дії супроводжувалися у 1939 р. протестами з боку сирійців, які оголосили всі ці маніпуляції незаконними, посилаючись на умови мандата Ліги націй.

Друга світова війна.  Мустафа Кемаль Ататюрк помер 10 листопада 1938 р. Новим президентом країни було обрано Ісмета Іненю. У Другій світовій війні Туреччина зберігала нейтралітет аж до лютого 1945 р., коли вона оголосила війну Німеччині і Японії.  У роки війни країні довелося зіткнутися з багатьма проблемами. У військовий період в країні посилилося державно-капіталістичне регулювання економіки, яке поширилося, у тому числі, і на ціни внутрішнього ринку. Його результатом в умовах спаду виробництва, зумовленого скороченням доступності імпортних компонентів, стали товарний дефіцит і бурхливий розвиток чорного ринку. В результаті у 1942 р. новий уряд почав використовувати принцип вільного ціноутворення, що при обмежених можливостях виробництва призвело до значної інфляції і легалізації надприбутків національної буржуазії. Іншим їх джерелом були зовнішньоторговельні операції, оскільки стратегічні товари – хром і продовольство, які поставлялися Туреччиною на світовий ринок, користувалися підвищеним попитом. Одним з основних економічних підсумків військового часу треба вважати фінансове зміцнення турецької буржуазії, що дало змогу їй у післявоєнні роки зайняти більш активну політичну позицію. Запроваджений у 1942 р. податок на майно, ставки якого відрізнялися залежно від національної належності платника, знову призвів до загострення в Туреччині національної проблеми.

Турецько-радянські відносини в 1945–1953 роках.  Посилення позицій Радянського Союзу на міжнародній арені після закінчення війни і зроблена Туреччиною у цей момент спроба зближення з СРСР створили слушний момент для того, щоб порушити питання про перегляд договору 1921 р., а також прийнятої у Монтре 1936 року конвенції про Чорноморські протоки. На Потсдамській конференції трьох союзних держав – СРСР, США і Великої Британії – робота якої проходила у липні-серпні 1945 р., лідери Радянської держави заявили про те, що турецький уряд, проявивши ініціативу, запропонував радянській стороні укласти союзний договір. Як умови укладення союзного договору СРСР висунув врегулювання взаємних претензій, зокрема, врегулювання питання про відторгнуту від Грузії і Вірменії територію шляхом повернення цієї території. Крім того, СРСР зажадав створення в протоках своєї військово-морської бази.  У результаті положення Туреччини виявилося досить складним: ще у березні 1945 р. уряд СРСР денонсував Радянсько-турецький договір 1925 р. Про нейтралітет і ненапади. Загрозливо невизначену для Туреччини ситуацію було вирішено лише після смерті Й.В.Сталіна, коли радянський уряд у своїй ноті від 30 травня 1953 р. заявив про те, що «в ім'я збереження добросусідських відносин і зміцнення миру і безпеки уряди Вірменії і Грузії визнали можливим відмовитися від своїх територіальних претензій до Туреччини». Ця ж нота знімала питання і про недопустиму з точки зору Туреччини спільну з СРСР оборону Чорноморських проток. Спроба створити альянс з СРСР, що закінчилася для Туреччини невдачею, зумовила її різку зовнішньополітичну переорієнтацію на США і країни Західної Європи. Турецьке керівництво стало послідовно домагатися вступу в НАТО, і у 1952 р. Туреччина стала членом цього блоку. Подолати взаємне відчуження Туреччини й СРСР вдалося лише на початку 60-х років на фоні виникнення труднощів у відносинах Туреччини з країнами Заходу.

 Створення опозиційних партій.  У 1945, після утворення ООН і визнання її демократичних принципів Туреччиною президент Іненю був змушений послабити нагляд за пресою, дозволити громадські збори і створення опозиційних політичних організацій. Опозиційно налаштовані члени Народно-республіканської партії створили Демократичну партію. Її лідерами стали останній прем'єр-міністр, який очолював уряд при Ататюрке, Джеляль Баяр, депутат парламенту Аднан Мендерес, колишній губернатор Рефік Коралтан і Мехмед Фуад Кепрюлю, нащадок прославленої династії великих візирів 17 ст.  Демократична партія звинуватила опонентів, які перебували при владі у корупції, в проведенні малоперспективної політики державного капіталізму і надмірному державному регулюванні економіки. Демократи знайшли підтримку у селянства, чиї інтереси ігнорувалися на користь індустріалізації, позитивні підсумки якої відчували в основному міста. Партія набула такої популярності серед молоді, що Іненю побоювався поразки на виборах. Пересунувши їх на середину літа 1946, республіканці все-таки добилися перемоги. Иненю знову обійняв пост президента, але демократи в парламенті вимагали внесення змін до закону про вибори, щоб гарантувати в подальшому проведення чесного голосування. У 1950 Демократична партія завоювала тверду більшість у парламенті. Новим президентом країни було обрано Баяра, прем'єр-міністром став Мендерес, а міністром закордонних справ – Кепрюлю.

Режим А. Мендереса.  Зовнішня політика Туреччини в 50-і роки характеризувалася курсом на послідовне військове і економічне зближення з країнами Заходу. Туреччина отримувала фінансову допомогу від США відповідно до доктрини Трумена 1947 і плану Маршалла. Її вступ до НАТО відбувся на тлі активної участі турецьких збройних сил у війні в Кореї (1950–1953). Обидві обставини прискорили модернізацію збройних сил.  В економічній політиці уряд ДП зробив основний наголос на підвищенні темпів зростання, що і було досягнуто ціною збільшення дефіциту в системі держфінансів. Для насичення ринку споживчими товарами, а також полегшення виробникам доступу до імпортних компонентів виробництва значною мірою було лібералізовано імпорт. У 1954 в країні було ухвалено закон про заохочення приватних іноземних інвестицій, які відрізнявся від аналогічних законодавчих актів країн Західної Європи найвищою мірою лібералізму в підході до іноземних інвесторів. У результаті перші роки правління ДП дійсно ознаменувалися помітними успіхами в економічному розвитку: було збудована багато фабрик, відкрито філіалів деяких іноземних компаній. Високими темпами здійснювалася механізація сільського господарства, що дало змогу значно збільшити площі земель, які обробляються і валовий збір з основних продовольчих та технічних культур. На виборах у травні 1954 демократи отримали 58% голосів, республіканці – тільки 35%. Але незабаром після виборів економічне становище країни погіршилося. Використання дефіцитного фінансування для покриття надмірних витрат держави призвело до зростання інфляції. Приборкувати її уряд спробував за допомогою запровадження системи контролю над цінами. У результаті в 1956 турецькі міста зіткнулися з серйозним товарним дефіцитом. Посилювалася залежність економічного розвитку країни від зовнішніх джерел фінансування, що проявлялося у зростаючому переважанні вартості імпорту над вартістю експорту країни. У результаті демократи були змушені вдатися до обмеження імпорту. Ефект цих заходів виявився недостатнім. Після кризи зовнішньої неплатоспроможності в 1958 уряд був змушений погодитися на застосування стабілізаційних заходів, запропонованих МВФ, які допомогли зупинити зростання цін, але так і не вирішили проблему дефіциту зовнішньої торгівлі.  Наростала хвиля критики на адресу Дж. Баяра і А. Мендереса. З Демократичної партії вийшов Кепрюлю, а республіканці, очолювані Іненю, приступили до реорганізації своєї партії по всій країні, готуючись до виборів 1957. Тим часом Мендерес взяв під жорсткий контроль пресу та діяльність політичних партій. Газети зазнавали цензури або закривалися, їх редакторів садили у в'язниці.  На виборах 1957 демократи набрали 47,7% голосів, республіканці – 41%. Щоб отримати підтримку консервативних сільських жителів, Мендерес дозволив будівництво мечетей та зробив ставку на релігійні традиції, які засуджував Ататюрк. Великі національні збори, де демократи мали більшість, відновили мусульманський заклик до молитви арабською мовою, по всій країні в ужиток знову входили релігійні свята та обряди.  Однак у Стамбулі, Анкарі і Ізмірі наростала опозиція режиму Демократичної партії з боку прихильників світської держави, цивільних службовців, студентів та військових. Навесні 1960, після того як Мендерес спробував втрутитися в справи Стамбульського та Анкарського університетів, студенти організували демонстрації. Мендерес віддав армії наказ подавити ці заворушення і навести в країні порядок, але генерали вирішили покласти край правлінню Демократичної партії. Вранці 27 травня 1960 група армійських офіцерів здійснила воєнний переворот.  Турецька Республіка після воєнного перевороту 1960. Керівники воєнного перевороту ставили собі за мету повернути Туреччину і турецьке суспільство на шлях розвитку, намічений реформами Ататюрка, зокрема,  відновити у повному обсязі принципи світськості та державного регулювання в економічному розвитку країни. Переворот очолив генерал Джемаль Гюрсель, який обіймав пост голови Комітету національної єдності. Члени уряду, у тому числі, Баяр і Мендерес, і більшість депутатів парламенту від Демократичної партії були заарештовані. Сам Мендерес, а також міністри закордонних справ та фінансів його уряду були віддані під суд, визнані винними і страчені.  У січні 1961 уряд військових відновив свободу преси і дозволив політичну діяльність. Наприкінці того самого року було проведено вибори відповідно до нової конституції. Генерал Гюрсель став президентом Другої Турецької республіки. Колишній президент Ісмет Іненю, лідер Народно-республіканської партії, по черзі очолював три коаліційних уряди аж до лютого 1965, коли його партія зазнала поразки на парламентських виборах. У новому коаліційному кабінеті міністрів, де провідну роль відігравала Партія справедливості, його змінив Суат Хайрі Ургюплю. Партія справедливості, хоч і вважалася спадкоємицею Демократичної партії, урочисто обіцяла зберігати вірність цілям революції 1960. До жовтня 1965 Партія справедливості настільки зміцніла, що змогла сформувати свій власний уряд на чолі з прем'єр-міністром Сулейманом Демірелем.

 Економічний розвиток Туреччини, з одного боку, спирався на концепцію «змішаної економіки» (концепцію співробітництва і конструктивної взаємодії державного і приватного секторів, яка забезпечувала участь держави в економіці в умовах, коли досить високого рівня розвитку досяг підприємницький сектор країни) і планування (директивного відносно частини економіки, що контролювалася державою, й індикативного для приватного бізнесу), а з іншого – здійснювався в рамках стратегії імпортозаміщення. Важливим кроком у напрямі її реалізації стало підписання в 1967 угоди з СРСР, відповідно до якої радянська сторона надавала Туреччині економічне і технічне сприяння в будівництві ряду базових промислових об'єктів, у тому числі, металургійного й алюмінієвого, нафтопереробного і хімічного заводів. Економічний розвиток країни тоді характеризувався стійкими темпами зростання при одночасному скороченні використання зовнішніх джерел фінансування. Благополуччя в сфері зовнішньої платоспроможності вдалося забезпечити і за рахунок того, що почали надходити в країну валютні перекази від турків, які з початку 60-х років стали виїжджати на заробітки в країни західної Європи, в першу чергу,  в Німеччину. Але зростання цін на нафту в 1973–1974 завдало важкого удару по національній економіці. Країна знову зіткнулася із зростанням дефіциту щодо поточних операцій. Політично нестійкі уряди, які перебували при владі в Туреччині у другій половині 70-х, прагнули всіляко запобігти зростанню цін на паливо на внутрішньому ринку, використовуючи значні суми субсидій на покриття різниці між цінами внутрішнього і зовнішнього ринку. В результаті загострилася проблема бюджетного дефіциту. Наприкінці 70-х економічний розвиток країни відбувався в умовах різкої нестачі валюти і високої інфляції. Реакцією на ці проблеми стало вимушене скорочення імпорту нафти, за яким пішов спад виробництва – в 1979 економіка країни опинилася в кризі, поступовий вихід з якої розпочався тільки в 1981.  У 1970-х роках країна вступила в період і затяжної політичної кризи. Партія справедливості перемогла на виборах 1969, але незабаром уряд Деміреля зіткнувся з виступами студентів, заворушеннями робітників і тероризмом з боку як лівих, так і правих угрупувань. У березні 1971 під загрозою втручання військових уряд пішов у відставку. Було введено надзвичайний стан, і протягом наступних 30 місяців у Туреччині при владі змінилися кілька «надпартійних» коаліційних урядів.  У квітні 1973 президентом був обраний сенатор і колишній генерал Фахрі Корутюрк. Напередодні загальних виборів, призначених на жовтень, надзвичайний стан було скасовано. Відносну більшість голосів на виборах отримала Народно-республіканська партія, а її лідер Бюлент Еджевіт у результаті тривалих переговорів сформував коаліційний кабінет міністрів.  Помітні зміни сталися у зовнішній політиці Туреччини. Зміцнюючи всеосяжні зв'язки з Заходом – і військово-політичні, й економічні, – Туреччина в 1963 підписала угоду про своє приєднання до європейського «Спільного ринку» як асоційований член. Однак черговий спалах кіпрської кризи в 1964, озброєні зіткнення між грецьким і турецьким населенням дуже загострили турецько-грецькі відносини. Проголошення в 1960 Республіки Кіпр на основі Цюрихсько-Лондонських угод створило можливості для втручання Великої Британії, Греції і Туреччини у внутрішні справи Республіки Кіпр аж до введення на острів іноземних військ у разі порушення встановленого угодами державного устрою. Конфлікт стривожив керівництво НАТО, президент США Л. Джонсон почав чинити на Туреччину тиск, прагнучи обмежити її участь у можливому конфлікті. У результаті турецькі збройні сили, крім бомбардування Кіпру, не вчинили ніяких дій. Однак позиція Джонсона підірвала віру турецьких керівників у готовність своїх союзників по НАТО захищати будь-які їхні інтереси. Ця переоцінка безсумнівно, вплинула на зовнішню політику подальших урядів Туреччини, сприяла її більшій різнобічності і збалансованості.  У 1974 з новою силою розгорівся багатовіковий греко-турецький конфлікт, джерелом якого став переворот на Кіпрі, де протягом тривалого часу існували певні непорозуміння між двома провідними общинами – грецькою і турецькою. Приводом стало повалення уряду греків-кіпріотів, який дотримувався курсу на незалежність країни, Національною гвардією греків-кіпріотів, яка виступила за об'єднання з Грецією. У відповідь уряд Еджевіта направив на острів війська, з тим щоб запобігти його анексії Грецією. Ці війська захопили північну третину острова, створивши там зону безпеки для турків-кіпріотів, які становлять етнічну меншину. В результаті Кіпр було поділено на дві частини.  Незважаючи на популярність своїх силових дій під час кіпрської кризи, у вересні 1974 блок Еджевіта розпався. Протягом наступних шести років на чолі різних коаліційних урядів і урядів меншини змінювалися Еджевіт і Демірель. Але їм не вдалося ефективно боротися проти тероризму, що наростав як з боку лівих, так і правих екстремістів, і справитися з кіпрською кризою й економічними труднощами, які все ще тривали.  12 вересня 1980 командувачі збройних сил здійснили ще один безкровний переворот. Ними було сформовано Раду національної безпеки на чолі з начальником генерального штабу генералом Кенаном Евреном. Рада зупинила дію конституції, розпустила парламент, запровадила надзвичайний стан. Були проведені численні арешти серед осіб, які підозрювались у тероризмі, і серед лівих профспілкових діячів, політиків, членів екстремістських угрупувань. Для виконання поточних обов'язків був сформований цивільний уряд на чолі з адміралом у відставці Бюлентом Улусу.  У листопаді 1982 було ухвалено нову конституцію, яка передбачала сильну президентську владу й оголошувала Кенана Еврена президентом. У листопаді 1983 були проведені парламентські вибори, від участі в яких були відсторонені партії, що існували до 1980. На виборах перемогла Партія вітчизни, сформована прихильниками Тургута Озала, економіста-риночника, який займав пост заступника прем'єр-міністра з економічних питань протягом перших двох років військового режиму. В грудні 1983 Озала було призначено прем'єр-міністром. Після закінчення повноважень Еврена в листопаді 1989 Озала було обрано на пост президента країни.  У 1984 сепаратисти з Робочої партії Курдистану розпочали озброєну боротьбу за створення незалежної держави на території Курдистану, до складу якої мала б увійти південно-східна частина Туреччини. Наприкінці 1980-х – початку 1990-х років курдські повстанці постійно нападали на турецькі військові об'єкти, а урядові війська атакували курдські бази і села на південному сході Туреччини і на півночі Іраку.  У 1987 було знято заборону на діяльність політичних партій, що існували до 1980, а в парламентських виборах у листопаді 1987 було дозволено брати участь усім некурдським політичним партіям, включаючи Партію вірного шляху Деміреля і Соціал-демократичну народницьку партію. Більшість місць у парламенті на цих виборах отримала Партія вітчизни.

 Після вторгнення іракських військ до Кувейту в серпні 1990 Туреччина приєдналася до ембарго ООН відносно Іраку, закривши нафтопроводи для транспортування іракської нафти,  які проходять по території Туреччини. Кувейтський уряд у вигнанні погодився компенсувати Туреччині втрати від цієї акції. У відповідь на додаткову допомогу з боку Кувейту,  що склала бл. 300 млн. американських доларів, Туреччина дозволила збройним силам США використати військові бази на своїй території під час війни у Перській затоці в 1991.  На виборах у жовтні 1991 Партія вітчизни втратила абсолютну більшість у парламенті. Найбільше число місць завоювала Партія вірного шляху, за нею йшла Партія вітчизни, а третьою за кількістю мандатів була Соціал-демократична народницька партія. У листопаді Партія вірного шляху і Соціал-демократична народницька партія сформували коаліційний уряд на чолі з С.Демірелем.  На початку 1993 президент зайнявся активною зовнішньополітичною діяльністю. У лютому Озал відвідав балканські держави, де оголосив про історичну відповідальність Туреччині перед балканськими мусульманами і морально підтримав їх у боротьбі з сербами. У квітні Озал відвідав Азербайджан, а також інші тюркомовні республіки колишнього СРСР, висловившись на захист позиції Азербайджану в його збройному конфлікті з Вірменією. Озал раптово помер 17 квітня 1993 від серцевого нападу. 16 травня 1993 парламент обрав новим президентом Туреччини Сулеймана Деміреля. Місце лідера Партії вірного шляху зайняла Тансу Чиллер, яка стала першою в історії Туреччині жінкою прем'єр-міністром. Вона вступила на посаду в липні, очоливши коаліційний уряд, сформований за участю Соціал-демократичної народницької партії.  У 1994 в країні виникла валютно-фінансова криза, що стала підсумком відкритого проведення з кінця 80-х років політики економічного популізму, метою якої була підтримка економічного зростання в країні за рахунок штучного розширення місткості внутрішнього ринку. Криза і девальвація турецької ліри, що сталася невдовзі після неї,  призвела до падіння ВВП і зниження доходів більшості населення, багато в чому зумовили перемогу на виборах у грудні 1995 релігійної опозиційної Партії благоденства. Очолювана ісламістом Неджметтіном Ербаканом, вона отримала відносну більшість голосів (21%), але при цьому жодна партія не отримала досить мандатів, щоб сформувати уряд. Після кількох місяців політичних маневрів Ербакан і Чиллер прийшли до угоди про створення коаліційного уряду. 28 червня 1996 Ербакан став прем'єр-міністром від ісламістської партії, це сталося в Туреччині уперше з часу Першої світової війни.  Всередині країни Ербакан підтримував посилення впливу ісламу, а на міжнародній арені проводив політику на зближення з Іраном та іншими мусульманськими державами. Стривожена таким розвитком подій, Рада національної безпеки, в якій переважали військові, в березні 1997 пред'явила Ербакану перелік з 20 вимог, що включали обмеження діяльності релігійних організацій, суворе дотримання законів, які забороняли носіння релігійного одягу в громадських місцях, закриття ряду духовних шкіл, згортання відносин з Іраном і забезпечення незалежності судової системи. Побоюючись можливості чергового військового перевороту, Ербакан прийняв вимоги Ради національної безпеки.  У червні 1997 очолювана Ербаканом коаліція розпалася, і йому довелося піти у відставку. У липні був сформований новий уряд з представників опозиційної Партії вітчизни і двох дрібних партій: Демократичної лівої і Демократичної партії Туреччині, які відтіснили від влади більш значні Партію благоденства і Партію вірного шляху з колишнього блоку. Прем'єр-міністром був призначений лідер Партії вітчизни Месут Йилмаз, який обіцяв повернення до світських духовних цінностей. У період перебування при владі уряду М.Йилмаза було прийнято рішення про поєднання термінів проведення парламентських і місцевих виборів. Датою їх проведення було призначено 18 квітня 1999. 25 листопада 1998 уряд Йилмаза під тиском опозиції був відправлений у відставку. У січні 1999 Б.Еджевіт, який очолював Демократичну ліву партію (ДЛП), що входила в урядову коаліцію,  сформував новий уряд меншості, який і залишався при владі до 18 квітня. За підсумками виборів найбільшу кількість голосів набрала партія Еджевіта, який таким чином очолив коаліційний уряд, куди, крім лідерів ДЛП, увійшли також представники Партії націоналістичного руху (ПНР) і Партії вітчизни (ПВ). «Уряд згоди» робив спроби провести необхідні реформи в соціальній і економічній сферах. Його основним здобутком слід вважати значний прогрес, досягнутий протягом першої половини 2000-го у сфері фінансової стабілізації, здобути яку Туреччині так і не вдалося з часів кризи 1994. У травні 2000 на посаду 10-го президента Туреччини був обраний колишній голова Конституційного суду Ахмед Неждет Сезер.  Кінець 2000 виявив неміцність досягнень уряду на шляху фінансово-економічної стабільності. До того ж  громадськість довідалась  про розбіжності президента і прем'єр-міністра з деяких проблем держави і суспільства в Туреччині. У результаті в лютому 2001 в Туреччині сталася найважча валютно-фінансова криза. З метою стабілізації економічного стану на пост державного міністра з питань економіки був призначений К.Дервіш, який займав пост віце-президента Всесвітнього банку. Під його керівництвом була розроблена і почала здійснюватися «Програма розбудови сильної економіки Туреччини». За пропозицією уряду Б.Еджевіта було прийнято рішення про проведення в Туреччині дострокових парламентських виборів 3 листопада 2002. Підсумки виборів переконливо показали міру розчарування виборців правлячою коаліцією,  яка не змогла запобігти хворобливій кризі 2001. За підсумками виборів до парламенту пройшли лише дві партії, що не мали відношення до управління країною в кризовий період – проісламська Партія справедливості і розвитку (ПСР, 34,3% голосів) і Народно-республіканська партія (НРП, 19,4% голосів). Отримавши 363 з 550 місць у парламенті, ПСР змогла самостійно сформувати уряд. Генеральний голова ПСР Т.Ердоган не зміг очолити уряд, оскільки в 1998 він був засуджений на 10 місяців тюремного ув'язнення за публічне читання віршів релігійного змісту. Судимість за ідеологічні злочини відповідно до положення конституції, що діяло на той момент, була перешкодою для обрання в парламент. Тому сформований ПСР уряд очолив найближчий сподвижник Ердогана Абдуллах Гюль. Новий парламент, контрольований ПСР, незабаром прийняв поправку до Конституції, що знімала обмеження на право Ердогана обиратися в парламент. Після обрання депутатом на проміжних виборах в ілі Сиїрт, у березні 2003 він зайняв пост прем'єр-міністра.  Насторожені очікування у зв'язку з приходом до влади  цього  разу після сформування однопартійного уряду проісламської партії незабаром змінилися боязкою констатацією його успіхів як у соціально-політичній, так і в економічній сфері. Не виправдавши побоювань в економічному популізмі і політичному авантюризмі, які багато в чому мали місце в передвиборній програмі ПСР, уряд продовжив лінію на розвиток співпраці з МВФ і зміцнення фінансової стабілізації, на забезпечення членства Туреччини в ЄС за допомогою зміцнення в країні демократії, виявив гнучкість у розв’язанні ряду застарілих зовнішньополітичних проблем, наприклад, у відносинах з Грецією, Сирією, по кіпрському врегулюванню. Очевидно, ПСР, будучи новою партією, не зв'язаною зовнішньополітичною традицією турецького естеблішменту, зуміла як партія влади з користю для себе відмовитися від певних застарілих стереотипів і проводити більш ефективну зовнішню політику. І хоч час для остаточних оцінок поки ще не настав, на даний момент треба погодитися з оцінкою, яка висловлюється багатьма спостерігачами,   суть якої зводиться до того, що за іронією долі, кемалісти старої формації, які протягом 80 років говорили про необхідність модернізувати і вестернізувати Туреччину, по багатьох позиціях перетворилися в реакціонерів, тоді як ісламісти перехопили лідерство у здійсненні в країні реформ прозахідного спрямування. 

Демографія.  Перший перепис населення, проведений у Турецькій Республіці в 1927, зареєстрував 13 648 тис. жителів, показники 1950, 1990, 2000 дорівнювали відповідно (тис. чол.): 20 947, 56 473, і 67 803. Річне демографічне зростання, яке становило, отже, в середньому 1,9% у період з 1927 по 1950 і 2,5% з 1950 по 1990, знизилося до 1,8% у період з 1990 по 2000 і до 1,6% за перші три роки 21-го століття. Густота населення - 85 чол. на квадратний кілометр (2001). Народжуваність у 2002 становила 21,3 на 1000, смертність - 7,0, дитяча смертність - 39,4 промілле.  Статева структура населення характеризується стійкою перевагою чисельності чоловіків над чисельністю жінок, співвідношення першої до другої в 2001 становило 101,9%. Характерною особливістю вікової структури є висока питома вага осіб доробочого віку (0-14), що становила в 2000 30%. Однак цей показник поступово знижується - на початку 90-х він перевищував 35%. Порівняно невисокою, незважаючи на поступове підвищення середньої тривалості життя (68,5 років у 2002 проти 45 у 1955), залишається частка осіб післяробочого віку (після 65) - 5,6%.

Етнічний склад.  Протягом багатьох століть на території Туреччини відбувалися постійні контакти і змішування багатьох народів. Давні мешканці Анатолії зовні були схожі з шумерами Месопотамії і туранськими тюрками Центральної Азії. Починаючи приблизно з 2000 до н.е., коли в Анатолію вторглися нечисленні індоєвропейські племена, які створили на її території Хеттське царство, і протягом усього подальшого періоду, коли регіон знаходився під владою греків, римлян, візантійців і османів, корінне населення зазнало незначних змін. Осілі тут пізніше тюркські племена стали ще одним етнічним компонентом. Тюркське коріння. Історичною батьківщиною тюрків вважаються Алтайські гори. На землях на схід від ареалу проживання тюрків жили монголи. На заході сусідами були угро-фіни (попередники фінів, угорців, естонців та ін.). Згодом тюрки заселили Середню Азію. Створена ними імперія, зрештою,  включила в себе дуже великі території континенту. В 9 ст. тюрки-огузи, які мешкали в західних областях Центральної Азії, прийняли іслам. Пізніше їх стали називати туркменами і сельджуками. Після міграції в Месопотамію тюрки стали головною силою на Середньому Сході й в усьому мусульманському світі. В 1071 сельджуки на чолі з Алп-Арсланом вторглися в Східну Анатолію, яка входила тоді до складу Візантійської держави. Починаючи з цього часу численні тюркські племена осідали в Азербайджані й Анатолії. За оцінками, близько 4 млн. тюрків переселилося на свою нову батьківщину, витіснивши візантійців у західні прибережні райони й асимілювавши населення, яке залишилося.   Курди. Курди є найбільшою етнічною групою, яка, проживаючи на території Туреччини, уникла тюркізації в османську епоху. Споріднені з персами за мовою й етнічним походженням, курди живуть у малодоступних гірських районах Східної і Південно-Східної Анатолії. Зберігши свої звичаї, мову і національну самосвідомість, курди піднімали повстання в 1925 і 1930-х роках, які були жорстоко придушені Турецькою Республікою. Після надзвичайного стану, що діяв у районі їхнього розселення протягом багатьох років, почалася тюркізація курдів, і тільки з 1946 курдські провінції, нарешті, отримали такий самий статус, як і інші. Сусідство сильних курдських меншин в Іраку й Ірані робить проблему інтеграції турецьких курдів дуже гострою для Туреччини. До останнього часу її основним інструментом вважалося прискорення соціально-економічного розвитку районів компактного проживання курдів, наприклад, проект Південно-Східної Анатолії, який передбачає комплексний розвиток регіону на основі реалізації масштабних гідроенергетичних проектів. На початку 2000-х у ході активізації підготовки Туреччини до початку переговорів про повноправне членство в ЄС курдам було надано ряд додаткових прав. У грудні 2003 набрав чинності закон, який дає можливість отримувати освіту мовами національних меншин і діалектами. У результаті в країні були організовані приватні курси курдскої мови, а 6 приватних шкіл розпочали навчання курдскою мовою, однак учні цих шкіл мали бути старші 15 років, тобто вони мали спочатку отримати основну освіту. В Конституцію країни були внесені поправки, які зняли заборону на використання інших мов, крім турецької. У 2004 законодавчі зміни, що дозволили передачі мовами національних меншин, були внесені в теле- і радіомовлення. У червні 2004 перші такі передачі транслювалися державною радіомовною корпорацією. У липні 2004 було ухвалено закон Про компенсацію втрат, яких завдано населенню внаслідок терористичних дій. Цей закон передбачає виплату компенсацій тим жителям південного сходу країни, яким завдано збитків у період після липня 1987. Однак принципи застосування закону прописані нечітко, що обмежує можливості його використання.  Вірмени. У минулому ще одна численна національна меншина в Туреччині, вірмени в давнину зуміли створити незалежну християнську державу на територіях, що входять нині до складу Республіки Вірменія і північно-східної Туреччини. Однак на своїй історичній батьківщині вони були піддані тюркізації сельджуками, які захопили в 12 ст. Східну Анатолію. І хоч вірмени, як і раніше, становили більшість населення на землях на північний схід від р.Аракс і ще протягом двох століть правили в Кілікії, на їхніх землях у Північно-Східній Анатолії почали оселятися тюрки. Між турками і вірменами не було зіткнень аж до 19 ст., коли вірменські націоналісти, підбадьорені послабленням Османської імперії і з надією на допомогу з боку Росії та інших християнських держав, підняли повстання проти османского правління. У відповідь османський уряд вчинив у 1894-1896 жорстоку розправу, яку повторив у 1909. У 1915 турецька влада почала вигнання вірменів із Східної Анатолії, піддавши їх насильному переселенню в район Месопотамії.          На території сучасної Туреччини проживають також араби, греки, лази, черкеси (під цим етнонімом маються на увазі адигі, кабардинці, інгуші, чеченці, осетини та інші народи Північного Кавказу), євреї та інші етнічні групи. Перепис населення 1965 р. був останнім, у якому містилися відомості про мовну приналежність і віросповідання громадян, що дозволяло хоча б приблизно встановити чисельність національних меншин та етнічних груп. У відповідності із ст. 66-ю Конституції 1982 р. турками вважаються усі, "хто зв'язаний узами громадянства з турецькою державою". Тобто, громадянство віднині офіційно визначає національну приналежність. До того ж діти, які народилися від батька-турка або матері-туркені, вважаються турками. Тому достовірно можна говорити лише про те, що Туреччина - багатонаціональна країна, на території якої проживає більш як 25 національних меншин. За даними оцінювання, їх чисельність становить 13-15 млн.осіб. Найчисленніші курди (10-12 млн.осіб), нечисленну групу формують араби (1 млн.осіб), інші етнічні групи нараховують від десяти до кілька сот тисяч осіб.

Мова.  Державною мовою Турецької республіки є турецька. Вона належить до тюркської мовної сім'ї, яка об'єднує азербайджанську, башкирську, гагаузьку, казахську, татарську, тувинську, туркменську, узбецьку, чуваську, якутську та ряд інших мов. Серед тюркських найближчі до турецької мови південно-західної (огузької) групи, куди, крім турецької, входять азербайджанська, туркменська і гагаузька.  Формування турецької мови пов'язане з епохою перетворення тюркськомовних народів у окремі нації. У зв'язку з несформованістю націй у попередні епохи, народно-діалектне мовне середовище з широким діапазоном його постійно мінливих та варіативних реалізацій було головною формою існування мови. Наддіалектний характер, який носили древні й старі письмово-літературні мови тюркських народів, дуже ефективно впливали на нормотворчі процеси у діалектному середовищі.  Особливістю письмово-літературної османської мови (XV - середина XIX ст.) була широка орієнтація на запозичення із арабської та перської мов як слів, так і граматичних моделей. Тому розвиток власне турецького народно-діалектного середовища у новотюркську епоху був вимушений спиратися на письмову фіксацію розмовних варіантів мови у вигляді "тюрк-і басит" (простої турецької мови). У середині XIX ст. у період державних реформ розпочалася робота по відновленню письмово-літературної мови та її зближенню із мовою народно-розмовною.  Однак найзначнішими віхами з точки зору реформування турецької мови являються вжиті вже в умовах республіканської Туреччини заходи щодо реформи алфавіту (у 1928 р. був здійснений перехід на латинський алфавіт) і щодо створення Турецького лінгвістичного товариства (1932 р.). Обидва починання тісно пов'язані один з одним, оскільки кардинальне оновлення лексики турецької мови було неможливе без реформи писемності. Реформа турецької мови виявилася унікальним експериментом, мабуть, не маючи за своїми масштабами аналогів у світовій практиці мовної побудови. У жодній мові світу до того часу ще не спостерігалося такої швидкої і радикальної штучної зміни значної частини словникового фонду. Тільки за перші 34 роки діяльність Турецького лінгвістичного товариства вміст власне турецької лексики у словниковому складі турецької мови збільшився з 43 до 58%. Активна мовна побудова триває й сьогодні, розвиваючись на шляху створення нової термінології, що дозволяє виражати нові поняття в умовах сучасної інформаційно-технічної революції.  Потрібно мати на увазі і протилежні тенденції, якщо не до збереження певних пластів старої лексики, то до її використання одночасно із неологізмами. Тому, поки що турецька залишається мовою з надзвичайно великою кількістю абсолютних (повністю рівнозначних) синонімів. Так бурхливому розвитку лексичної системи властиві й певні негативні сторони, зокрема, розрив у культурній спадковості між поколіннями: сучасна турецька молодь не може читати в оригіналі літературні твори не тільки XIX  ст., але й твори багатьох турецьких письменників 30-40-х р.р. XX ст.

 Релігії.  Незважаючи на те, що іслам із 1928 р. перестав вважатися державною релігією, 99% населення (за даними турецьких довідників) є мусульманами.  Турки сповідують іслам сунітського напряму. У богослужінні арабська мова частково замінена турецькою. Законом заборонено носити релігійний одяг, за винятком вбрання офіційних священослужителів у місцях богослужіння і під час релігійних служб.  Велика частина курдів дотримується шиїтського (або, точніше, алавітського) напряму ісламу. Серед арабів, що проживають у Туреччині, є не тільки мусульмани (суніти), але й християни (мароніти).  Нинішня територія Туреччини (Мала Азія) була одним із основних центрів поширення раннього християнства. Пізніше тут декілька віків існувала Візантійська імперія, а її столиця Константинополь була центром православ'я, до захоплення турками у 1453 р. Лозаннський мирний договір 1923 р. закріпив права християнських меншин у Туреччині, але внаслідок різних чинників як абсолютна, так і відносна чисельність християн постійно скорочується. Православна грецька церква Туреччини представлена патріархатом, болгарська - екзархатом із резиденцією у Стамбулі. Вони підпорядковані Всесвітньому Константинопольському патріархату, який є вищою церковною інстанцією православних церкв інших країн. Резиденція патріарха також знаходиться у Стамбулі. Вірменською апостольською церквою у Туреччині керують патріарх Стамбульський і патріарх-католикос Кілікійський. Вірмено-католицьку церкву очолює архієпископ Стамбула, халдо-католицьку церкву - архієпископ Діярбакира, сиро-католицьку церкву - вікарій Мардіна. Екзархом римсько-католицької церкви у Туреччині є папський представник у Стамбулі. Справами іудейської общини завідує головний рабин Стамбула.

Міста.  За даними загального перепису населення 2000 р. близько 65% населення Турецької Республіки проживало у містах. Ще у 1950 р. городяни становили лише четверту частину населення країни. Але саме в 50-х р. у країні активізувалася урбанізація у зв'язку із початком широкомасштабного процесу механізації сільського господарства. Перепис 1985 р. уперше в історії Турецької Республіки зафіксував переважання чисельності міського населення над сільським (53% і 47% відповідно). Середньорічні темпи зростання міського населення у 90-ті р. знизилися до 2,8% на відміну від 5,4% в 80-ті, але при цьому залишаються значними.  У 2003 р. у Туреччині налічувалося близько 10 міст, кількість населення яких перевищувала 1 млн.чол.: Стамбул (10 018 млн.чол.), колишній Константинополь, у минулому столиця Османської імперії, що знаходиться на берегах Босфору; Анкара (4007 млн.чол.), нинішня столиця Туреччини, розташована на Анатолійському плоскогір'ї; Ізмір (колиш. Смірна, 3370 млн.чол.), важливий порт на узбережжі Егейського моря; Конья (2192 млн.чол.), великий промисловий, транспортний та культурно-релігійний центр, Бурса (2150 млн.чол.), великий промисловий і туристичний центр, Адана (1849 млн.чол.), важливе промислове місто, центр провідного сільськогосподарського району країни, спеціалізується на переробці різноманітних видів сільськогосподарської сировини (бавовни, олійних культур), має розвинену будівельну індустрію; Анталья (1719 млн.чол.), найбільший туристичний і торговельний центр, Ічель (колиш. Мерсін, 1615 млн.чол.), велике портове місто, яке обслуговує торгівлю Адани та району Аданської низовини; Діярбакир (1362 млн.чол.), найбільший промисловий і транспортний центр на південному сході країни; Газіантеп (1265 млн.чол.), ще один промисловий центр, який швидко розвивається на південному сході країни.  Географія розміщення найбільших міст на території Туреччини говорить про подолання раніше характерного для неї тяжіння процесу урбанізації винятково до західної частини країни. Нині у міру реалізації проекту Південно-Східної Анатолії і розвитку промисловості регіону швидко зростає кількість його міських жителів. Одночасно в ареалі інтенсивно протікаючих процесів урбанізації опинилося  середземноморське узбережжя Туреччини, що необхідно пов'язувати із новою стратегією економічного розвитку країни, в рамках якої було надано особливого значення зростанню експорту товарів і розвитку послуг, у тому числі туристичних.

Освіта.  Початкову освіту учні турецьких шкіл отримують після перших п'яти років навчання. Середня освіта – двоступенева. Середню освіту першого ступеня отримують після трьох років навчання в середній школі. У 1997 як обов'язкову було введено безкоштовну безперервну восьмирічну освіту. Раніше при переході з початкової школи в середню проводилися конкурсні екзамени, однак навчання в середній школі для тих, хто успішно пройшов екзаменаційні випробування, було безкоштовним і до 1997. Отримання другого ступеня здійснюється на базі ліцею, платне навчання в якому триває три-чотири роки. Програми ліцеїв вважаються більш поглибленими і об'ємними, особлива увага приділяється вивченню іноземних мов. Отримання вищої освіти забезпечується навчанням в університетах після 12-річної середньої освіти. Вища освіта платна. У 2004 в Туреччині нараховувалося 77 університетів, в тому числі, 24 приватних. У країні існують університети багатопрофільні (Стамбульський, Анкарський, Егейський); спеціалізовані, наприклад, технічні; провінційні (регіональні і місцеві). Наукова діяльність також в основному здійснюється на базі університетів. Крім того, потрібно відзначити особливу роль у здійсненні наукових досліджень наукових товариств, що функціонують під егідою держави, наприклад, Товариство  з культури, лінгвістики ім. Ататюрка, Турецьке історичне товариство.  Культура. З напрямів турецької культури найбільший розвиток отримала література. Найбільшою світовою популярністю користується такий сучасний турецький письменник як Яшар Кемаль (у 1997 на 49-му міжнародному книжковому ярмарку у Франкфурте він був удостоєний «Премії світу» німецького союзу письменників. Відомий письменник – представник турецького постмодернізму Орхан Памук, його романи перекладені 20 мовами, у 1999 його було включено британською газетою «Обсервер» до списку «21 найкращий письменник 21-го століття»; в 2003 він був удостоєний дублінської премії ІМПАк-2003 за романа Мене звуть червоний. У той же час в 2005 проти нього було заведено карну справу за «чорніння образу Туреччини» після того, як він заявив в одному з інтерв'ю, що ніхто, крім нього, в Туреччині не насмілюється говорити про те, що «в 1915 в Туреччині було убито 1 млн. вірмен і 30 тисяч курдів». Тоді на його адресу посипалися загрози не тільки судового переслідування, але й фізичної розправи, причому для припинення карної справи було потрібне втручання мін'юсту Туреччини. Туреччина досі категорично спростовує обвинувачення вірмен у тому, що до півтора мільйонів їхніх одноплемінників було убито Оттоманською імперією між 1915 і 1917 роками.  Розвитку турецького театру сприяло масове виникнення приватних театрів в 60-і роки. Образотворче мистецтво розвивається в основному в рамках концепції «Сучасного турецького мистецтва», в основі якої лежить синтез культурних цінностей Сходу і Заходу, минулого і теперішнього часу. Найбільшого розквіту досягло абстрактне мистецтво сучасних турецьких художників таких, як Аднан Чокер, Лютфю Гюнай, Шемсі Арель.