54. Дайте історико-культурну та політико-економічну характеристику Великобританії.

Офіційна назва - Сполучене Королівство Великобританії і Північної Ірландії (United Kingdom of Great Britain and Northem Ireland). Географічне положення - розташована на північному західному узбережжі континентальної Європи на Британських островах. Омивається водами Атлантичного океану на заході і півночі, Північного моря - на сході. На півдні відділена від материка протокою Ла-Манш.  Площа  країни - 244,82 тис. кв. км.  Населення - 60,9 млн. осіб. Столиця - Лондон (London) - 7,557 млн. осіб з передмістям. Найбільші міста - Бірмінгем (2,4 млн. осіб.), Манчестер (2,1 млн. осіб), Глазго (1,5 млн. осіб), Ліверпуль (1,5 млн. чосіб), Лідс (1,3 млн. осіб), Шеффілд (1,2 млн. осіб), Ньюкасл (1 млн. осіб), Едінбург (700 тис. осіб), Белфаст (550 тис. осіб), Кардіфф (400 тис. осіб). Адміністративний поділ - складається з чотирьох історичних областей (Англія, Шотландія, Уельс, Північна Ірландія), які поділяються в адміністративному відношенні на 39 графств (Gounty), 6 метрополітенських графств (Metropolitan Country)  і особлива адміністративна одиниця - Великий Лондон (Greater London); в Уельсі - 8 графств (Gounty); в Північній Ірландії - 26 округів (District); у Шотландії- 12 областей (Region). Острів Мен і Нормандські острови - самостійні адміністративні одиниці. Державна мова - англійська. Релігія - англіканська державна церква (відноситься до протестантського християнства, глава церкви - монарх) в Англії і Уельсі (27 млн. осіб), просвітеріанська в Шотландії, римо-католицька - 9 млн. осіб, мусульмани - 1,6 млн. осіб. Грошова одиниця - фунт стерлінгів= 100 пенсів. Національне свято  - День народження Королеви (16 червня 2012 р.). Дата свята кожного року оголошується королевою.

Членство в міжнародних організаціях  - член ООН, ОЄСР (1960), ЄС (1973), НАТО (1949), РЄ (1949), ЗЄС (1954).

Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії - конституційна монархія. Конституцію заміняє ряд актів, в яких встановлена структура основних органів державної влади, їх повноваження і порядок освіти, права і свободи людини і громадянина. В нинішній час діють документи, які  періодично  видаються: Акт про народне представництво, Акт про парламент, Акт про Палату лордів, Акт про Палату громад , Акт про міністрів Корони, Акт про місцеві органи управління, Акт Про Північну Ірландію  та інш. Сполучене Королівство включає Англію (England), Уельс (Wales), Шотландію (Scotland), Північну Ірландію (Northern Ireland), острів Мен (Isle of Man) і Нормандські острови (Channel Islands).

Глава  держави - монарх (з 1952 р. - королева). Королева володіє виключним правом призначати прем'єр-міністра і доручає йому формування кабінету кабінету міністрів, а також відкривати сесії парламенту. Королева Великобританії - ЄЛИЗАВЕТА II (Elizabeth the Second). Вступила на престол 6 лютого 1952 р. Вищий орган законодавчої влади - двопалатний парламент, який складається із палати лордів (House of Lords) і палати громад (House of Commons).  Палата лордів (верхня палата) складається  з  спадкоємних і довічних перів, 2 архієпіскопів і 24 старших єпіскопів англіканської церкви. В 1999 році в палаті лордів була проведена реформа, в ході якої  кількість  спадкоємних перів скорочено з 750 до 92. Право на участь в діяльності палати зберегли лорди, титул яким було присвоєно монархом в знак визнання їхніх особистих заслуг.  В рамках реформи палати лордів 3 квітня 2006 р. скасовано пост лорда-канцлера, а посада спікера стала називатись лорд-спікер (з липня 2006 р. - виборна). Лорд-спікер обирається членами палати лордів терміном на 5 роківі не більше  двох разів поспіль. Він не є членом уряду. Палата лордів є вищою апеляційною судовою інстанцією. Нинішня Палата лордів має 789 членів (на 1 липня 2011 р.).  Лорд-спікер - баронеса Д'СОУЗА (Baroness D'Souza), обрана 13 линя 2011 р., вступила на посаду 1 вересня 2011 р. Палата громад (нижня палата) складається з 646 депутатів, які обираються шляхом загального рівного таємного і прямого голосування терміном  на 5 років.  Нинішня Палата громад обрана 6 травня 2010 р. Кількість депутатів - 650.  Спікер - Джон БЕРКОУ (John Bercow), обраний  18 травня 2010 р. Раніше обирався 22 червня 2009 р. Глава виконавчої влади - монарх, глава уряду - прем'єр-міністр, якого призначає королева. Уряд складається з членів кабінету і державних міністрів, які не входять в кабінет. Члени уряду повинні бути членами палати громад. Нинішній уряд сформований 11-12 травня 2010 р. Коаліційний: Консервативна партія,  Ліберальні демократи.  Прем`єр-міністр Великобританії - Девід КЕМЕРОН (David Cameron). Політичні партії Демократична юніоністська партія - ДЮП (Democratic Unionist Party - DUP). Протестантська партія. Створена  в 1971 р. Лідер – Пітер РОБІНСОН  (Peter Robinson).  Голова  - лорд МОРРОУ (Lord Morrow). Комуністична  партія Британії - КПБ (Communist Party of Britain -CPB ). Відновлена 23-24 квітня 1988 р. на установчому з'їзді колишніми членами  Комуністичної партії Великобританії, заснованої в 1920 р., які висловили незгоду з лінією її керівництва. Налічує 1 700 членів. Голова КПБ – Аніта ХАЛПІН (Anita Halpin, жін.). Генеральний секретар – Роберт ГРИФФІТС(Robert Griffiths). Консервативна партія – КП (Conservative Party – СР). Повна назва – Conservative and Unionist Party. Заснована в 1867 р. на базі партії торі. Налічує 320 тис. членів. Вищий орган – щорічна конференція. Лідер – Девід КЕМЕРОН (David Cameron).  Співголови: баронеса УОРСІ (Baroness Warsi), Ендрю ФЕЛДМАН (Andrew Feldman). Лейбористська партія – ЛП (Labour Party – LP). Заснована в 1900 р. Налічує 208 тис. індивідуальних членів (2004 р., а разом з колективними членами – профспілками і кооперативними організаціями – 3,2 млн. членів (2007 р.). Вищий орган – щорічна конференція. Оперативне керівництво здійснює Національний виконком (25 осіб).  Лідер – Ед Мілібенд (Ed Miliband). Ліберальні демократи – ЛД (Liberal Democrats – LD). Партія. Створена в січні 1988 р. в результаті злиття Ліберальної партії (заснована в 1877 р.) і Соціал – демократичної партії (заснована в 1981 р., розпущена в 1990 р.). До жовтня 1989 р. мала назву Cоціал-ліберальні демократи. Налічує 70 тис. членів. Лідер - Ніколас (Нік) КЛЕГГ (Nicholas (Nick) Clegg). Партія альянсу - ПА (Alliaance Party - AP). Найбільше міжобщинне об'єднання Північної Ірландії. Засновано в 1970 р. Лідер Девід ФОРД (David Ford).  Партія «зелених» - ПЗ (Green Party - GP). Заснована в 1973 р. як Народна партія. В 1975 р. перейменована в Екологічну партію. Нинішню назву має з 1985 р. Налічує 7 тис. членів. Лідер - Керолайн ЛУКАС (Caroline Lucas, жін.). Заступник лідера -  Андріан РАМЗІ (Adrian Ramsay). «Плайд камрі» - партія Уельса (Plaid Cymru- Party of Wales). Заснована в 1925 р. Налічує 10 тис. членів. Лідер – Айрюан Уін ДЖОУНЗ (Ieuan Win Jones). Друкований орган – «Уелш нейшн» (Welsh Nation). Cоціал-демократична лейбористська партія – СДЛП (Social Democratic and Labour Party – SDLP). Створена у серпні 1970 р. Лідер – Маргарет РІТЧІ (з лютого 2010 р.)(Margaret Ritchie, жін.). Заступник лідера - Патсі МАГЛОУН (Patsy Mc Glone). Шинн фейн (Sinn Fein - "Ми самі по собі"; We Ourselves). Створена в 1970 р. в результаті розколу політичної організації Шинн фейн (заснована в 1905 р.). Діє в Ірландії, а також на території Північної Ірландії. Лідер – Джеррі АДАМС (Jerry Adams). Голова – Мері ЛУ МАКДОНАЛД (Mary Lou McDonald, жін.). Шотландська  національна партія (Scottish National Party - SNP). Заснована в 1934 р.  Налічує понад 20 тис. членів. Лідер - Александр СЕЛМОНД (Alexander  Salmond ).   Юніоністська партія Ольстера (Ulster Unionist Party – UUP). Заснована в 1905 р. Підтримує об’єднання Північної Ірландії з Великою Британією. Лідер – Реджиналд (Редж) ЕМПІ (Reginald(Reg) Empey). 

В кінці 18 століття Великобританія була першою індустріальною державою світу. А у 19 столітті стала найбільшим виробником промислових товарів. Крім того, вона була головним тоговцем, перевізником, банкіром та інвестором сівітової економіки. Однак на початку 20 ст. промислова міць британської економіки базувалася на небагатьох галузях. Добування вугілля, заліза й виробицтво текстилю складали майже половину всіх доходів промисловості. Важливу роль відігравали кораблебудування, залізничне обладнання й інша важка техніка. Однак до кінця Першої світової війни у 1918 Великобританія поступилася США у виробництві вугілля та металу. А Германія випередила Великобританію у виробництві хімічних товарів. З 1870 Вликобританія почала відставати в розробці нових галузей, таких, як виробництво автомобілів, електроприборів, штучних волокон, а також деяких видів станків й хімічних товарів. Після 1918 року британська текстильна промисловість відчула тиск з боку іноземних конкурентів, які захватили традиційні британські зовнішні ринки текстилю, а також вугілля, виробів з металу й техніки, що привело до скорочення експортних поставок. Падіння експорту було пом’якшене за рахунок прибутків від інвестицій за кордон й падіння цін на сировину. Однак регіони, в яких були сконцентровані основні галузі британської промисловості, особливо добування вугілля, пережили значний економічний занепад. Друга світова війна нанесла Британії величезні збитки. Після війни відродження економіки і в подальшому її ріст став можливий завдяки фінансвій допомозі США та Канади. Крім того, швидкий ріст світової торгівлі й виробництва сприяли розвитку нових галузей. До 1974, коли Британія приєдналася до Європейської економічної співдружності, випуск промислових товарів майже постійно збільшувався. Основні види економічної діяльності – добувавання вугілля, кораблебудування, залізнодорожний транспорт – скоротились. Розширення  виробництва  відбулось в хімічній промисловості, нафтохімії, виробництві електрообладанання та автомобілебудування.  Після приходу до влади у 1979 консерваторів на чолі з Маргарет Тетчет грошова маса почала оцінюватись як найважливіший фактор, що впливає на економіку й ціни. З метою скорочення грошової маси й подолання інфляції, уряд зменшив вплив держави в економіку, були скорочені й витрати державного сектору. Водночас високі учетные ставки, привабили іноземний капітал й підвищили вартість фунта, сприяли збільшенню британського експорту. Ріст інфляції зменшився, у 1987–1988 відмічалось зростання економіки, однак тільки на південному-сході Британії. В кінці 1980 року знову почалася інфляція, яку вдалось стримати завдяки введенню жорстких економічних заходів, включаючи строгий валютний контроль й збільшення валютних ставок.  Великобританія - країна зі змішаною економікою. Більшість виробництв й послуг виконуються приватними підприємствами; сфера виробництва знаходиться в руках великих фірм. Вугільні, газові й електричні компанії, залізниці, цивільна авіація й частина компаній по забезпеченню автотранспортних послуг були націоналізовані в період з 1945 по 1951. У 1949 році була націоналізована також більша частина сталеварних заводів, але у 1953 консерватори провели денаціоналізацію цих підприємств; у 1967-му вони були знову націоналізовані. На протязі 70-х років, як консерватори, так і лейбористи, викупили фінансово занепалі компанії, серед них – кораблебудівні, авіаконструкторські, найбільший у Великобританії виробник автомобілів – «Бритиш Лейленд» – й декілька інженерних й станкобудівних підприємств. Лейбористський уряд (1974–1979) створив Британську національну нафтову корпорацію для підтримки в експлуатації нафтових ресурсів Північного моря, національне управління по підприємництву для фінансової підтримки приватних компаній; агенство з розвитку для Шотландії та Уельсу. У 1980 – ті роки консервативний уряд продав 19 найприбуткових дежавних комапній- серед них «Бритиш Ейруейз» (Британські авіалінії), «Бритиш гас» (Британський газ) й «Бритиш коммьюнітіс» (Британські телекоммунікації). Космічна, кораблебудівна, сталеварна галузі й водопостачання були також приватизовані, як і більшість компаній, що займалися енергетикою. Виключенням стала ядерна галузь, функціонування якої повністю залежить від державних субсидій.

За обсягом промислового виробництва Великобританія посідає 5-е місце у світі.  Головна роль в економіці країни належить промисловості, на долю якої припадає 55% валового національного продукту і 90% вартості експорту. Видобувна промисловість представлена розробками родовищ вугілля (4-е місце в світі), природного газу і нафти (в Північному морі). Розвинена чорна і кольорова металургія (сталь, чавун, прокат, мідь, цинк, алюміній, олово, свинець і інш.).  Машинобудування випускає трактори (1-е місце в світі), літаки (3-е місце в світі), судна (3-е місце в світі), автомобілі й автобуси, залізничні вагони і локомотиви, різні типи двигунів, електротехнічні вироби, електроніку, обладнання для АЕС, промислове обладнання різного профілю, високоточні верстати, мотоцикли і велосипеди, побутову техніку, оптику, сучасні види зброї і багато іншого.  Хімічна промисловість - продукти нафтопереробки,  масла для двигунів, синтетичні волокна і матеріали, пластмаси, гербіциди, барвники і лаки, всі види добрив, кислоти, ліки, парфумерію, побутову хімію й ін.  Текстильна промисловість випускає практично всі види тканин (3-е місце в світі). Розвинена легка і харчова промисловість.  Головна галузь сільського господарства - тваринництво. Розводиться високопородна м’ясо-молочна велика рогата худоба, вівці, свині, домашні птахи. На полях вирощується пшениця, овес, ячмінь, картопля, овочі. Однак сільське господарство Великобританії не повністю вирішує проблему забезпечення країни продуктами харчування. Основними торговими партнерами Великобританії є інші країни Європейського Союзу, США, Швеція, Саудівська Аварія, Нігерія, Швейцарія, і ПАР.

Населення Великобританії складає 60,9 млн. осіб. Етнічний склад населення. Найчисленніша група населення Великобританії — це англійці, вони населяють Англію, велику частину Уельсу і утворюють компактні поселення в деяких районах на півдні Шотландії. Англійська мова входить до північно-західної групи німецьких мов. Більшість шотландців і жителів Уельсу кельтського походження також говорять англійською мовою. З кельтських народів найбільш багаточисельний — шотландці. Шотландці населяють переважно північно-західні області острова Великобританія і прилеглі до їхнього узбережжя Шетландські, Орканейські і Гебрідські острови. Один з північних діалектів англосакської мови став основою для створення національної шотландської мови. До цієї мови увійшло багато слів з галльської. Національна шотландська мова за лексикою і фонетикою значно відрізняється від літературної англійської. У горах північно-західної частини острова проживає своєрідна етнічна група, що зберігає самобутні традиції і культуру, — гели (хайлендери). Валлійці — населяють Уельс. Північна Ірландія: 500 тис. корінних жителів острова — ірландці — католики, 1 млн. англо-ірландці і шотландо-ірландці. Статистичні дані.  Структура віку: 0-14 років – 17,2 %, 15-64 роки – 67 %, 65 років і старше – 15,8 % Середній вік населення: 39,6 років; чоловіки – 38,5 років, жінки – 40,7 років Темп приросту населення: 0,275 % на рік Середня тривалість життя: 78,7 років. Розселення. Переважає міський тип розселення: 89% населення - жителі міст, причому майже половина з них проживає у великих містах і міських агломераціях. Найбільш урбанізованою є південно-східна і центральна частини країни - між містами Лондон, Бірмінгем, Ліверпуль, Манчестер і Лідс. Поза цими агломераціями знаходяться ще три великі центри розселення: Ньюкасл, Глазго і Белфаст. Найбільшими містами Великобританії є Лондон (7,557 млн. осіб), Бірмінгем (2,4), Манчестер (2,1), Лідс (1,3), Ліверпуль (1,5 млн. осіб). Середня густота населення - 245 осіб/кв. км. Рівень грамотності. Рівень освіти в країні високий - 99 % населення грамотні. Британські університети з дуже давніми традиціями належать до кращих у світі. Релігія. Кожен громадянин Великобританії має право сповідувати свою релігію. Британія — це переважно християнська країна: 10 % громадян належать до Римської католицької церкви, а 1,7 мільйона британців є прихожанами Англіканської церкви, яка офіційно має статус державної. У Шотландії налічується 1,1 мільйона членів Пресвітеріанської церкви, що єдержавною церквою Шотландії. У Північній Ірландії приблизно половина населення відносить себе до протестантів, а майже 40 % жителів складають католики. В Уельсі Англіканська церква втратила статус державної в 1920 році. Це означає, що зараз там немає офіційної державної церкви, а найбільш численними конфесіями є інші протестантські течії. Найбільш авторитетною з них є Пресвітеріанська Церква Уельсу. Священнослужителі офіційно визнаних церков Великобританії можуть отримувати заробітну плату від держави, якщо вони працюють у в'язницях або лікарнях.

Історія Британії бере початок з появи на острові перших людей сучасного типу в епоху мезоліту. А історія Великобританії почалася із вторгнення німецьких племен англів, саксів і ютів та створення ними на території Британії декількох ранньофеодальних держав.  З IX-VIII ст. до н.е. до Британії активно переселялися кельти, які в I ст. н.е. опинилися під контролем римлян.  У V ст., витіснивши римлян, англосакси створили тут сім своїх королівств (об'єднані потім в одне королівство Англію) і стали головними правителями цих земель (окрім територій Уельсу і Шотландії).  У IX ст. на території Англії відбувались постійні набіги вікінгів, а на початку XI в. цією территорією володіли навіть данські королі.  У 1066 році до Англії вторглися загони норманнів на чолі з Вільгельмом Завойовником, який утвердив загальне право англосаксів, але в той же час, для зміцнення своєї політичної могутності, ввів феодальну систему. Об'єднання Англії з Нормандією мало негативні наслідки, оскільки воно спричинило ворожнечу в королівській сім'ї і в стосунках із Францією, що продовжувалася протягом багатьох сторіч.  Старший син Вільгельма Роберт закріпив за собою Нормандію, а англійська корона дісталася другому сину - Вільгельму II Рудому (1087-1100). Після Вільгельма престолом заволодів його молодший  брат Генріх I, на прізвисько Вчений (1100-1135 рр.). Щоб знайти підтримку народа, він видав хартію в якій обіцяв відновити закони Едуарда і Вільгельма Завойовника і полегшити багато повинностей. Генріх II (1154-1189) був перший король з роду Плантагенетів, або Анжу. У 1171 році Генріх підкорив Ірландію; з того часу англійські королі прийняли титул володарів Ірландії. Під час правління його сина, Річарда I, відомого під ім'ям Левове Серце (1189-1199), країна знову опинилася в занепаді.  Правління брата Річарда I, Іоанна Безземельного (1199-1216) — одне із найзнаменніших в історії Англії. Сааме в цей час були закладені міцні основи її політичної свободи, яка з тих пір, піддававшись різним випробуванням, ніколи вже не зникала абсолютно. Під час царювання Генріха III (1216-1272) відбулося повстання на чолі з Симоном де Монфором, що примусило короля прийняти Оксфордські угоди, які є подальшим розвитком Великої хартії. Епоха Едуарда I (1272-1307) мала великий вплив на внутрішній розвиток Англії. Для охорони власності та особстості була організована сувора земська поліція. Законодавство і правосуддя змінилися на краще, виникли мирові суди, а суд королівської лави набув такої широкої прерогативи, що феодальна верхівка втратила останні залишки своєї феодальної влади. Наслідуючи приклад Симона де Монфора, Едуард I ввів до парламенту міських представників. У 1290 році Едуард I під страхом смерті виганяє з країни всіх євреїв. У 1295 році Едуард видав формальний закон, за яким кожне графство отримало право делегувати до парламенту 2 лицарі, що представляли нижче дворянство, а кожне місто і кожне містечко — по 2 представники. Цей закон надав право третьому стану доступ до державного життя і містив в собі зародок нижньої палати. Не дивлячись на значні суми, дозволені парламентом, король продовжував довільно обкладати податтю рухому власність, що призвело у 1297 році до нового розширення народних прав (Едуард був вимушений підтвердити Велику хартію вольностей). У зовнішній політиці Едуард почав своє царювання з підкорення Уельсу і дарував своєму новонародженому сину Едуарду титул принца Уельського, який до цього часу носять спадкоємці англійського престолу. Син і наступник Едуарда I, Едуард II (1307-1327) все життя був іграшкою своїх фаворитів. Безталанне життя Едуарда підбурило врешті-решт проти нього його дружину Ізабеллу. Вона оволоділа всією країною, і парламент, що зібрався у вестмінстері, проголосив позбавлення влади короля. На престол вступив Едуард III під опікою своєї матері. У могутнє правління Едуарда III (1327-1377) Шотландія знову визнала над собою (1334) верховну владу Англії. У 1337 р. з диспуту із-за престолонаслідування між Едуардом III і династією Валуа почалася Сторічна війна. Перший етап її закінчився після смерті Едуарда III та його сина - Чорного принця, втратою до 1380 року всіх англійських володінь у Франції, за винятком Аквітанії і міст Гина і Кале. При Едуарді III у всіх судах, офіційних повідомленнях і актах замість французької мови переважно почала вживатися англійська мова. Після смерті Едуарда III престол перейшов до його малолітнього внука Річарда II (1377-1399) - сина Чорного принца. Державою управляло регентство, на чолі якого стояв дядько короля Джон Гон (Іоанн Ланкастерський). Невдалі війни з Францією і повне виснаження державної казни все більш і більш збільшували вплив палати общин. Щоб покрити державний борг, що виріс до суми 100000 фунтів стерлінгів, парламент обклав народ поголовною податтю, однаковою для багатих і бідних. Це несправедливе рішення послужило сигналом до відкритого повстання селян (1381) на чолі з Уотом Тайлером. Царювання Генріха IV (1399-1413) ознаменувалося низкою змов і повстань, але Генріх вийшов переможцем зі всіх цих випробувань і зміцнив королівську владу.  Генріха IV змінив Генріх V (1413-1422). Він відновив зазіхання Англії на французький престол. Внутрішній розлад, що охопив Францію під час правління божевільного короля Карла VI, сприяв англійській зброї, і після довгих воєн і блискучих успіхів, головним чином, після перемоги при Азенкуре (1415), Генріху було вручено (1420) регентство, разом з рукою доньки Карла VI, таким чином після смерті тестя він мав би стати королем Франції. Але Генріх незабаром помер, залишивши спадкоємцем обох корон 9-місячного сина Генріха VI.  В дитячі роки Генріха VI (1422-1461) державою управляли його дядьки: Глостер в Англії і Бедфорд у Франції. У 1455 році почалася 30-річна серія воєн за спадок між Йоркською і Ланкастерською династіями, відома під ім'ям воєн Червоної і Білої троянди. Прихильниками Червоної троянди, або Ланкастерів, були переважно північно-західні графства, а також Уельс і Ірландія, разом з баронами, тоді як на стороні Білої троянди, або Йорків, стояли торговий південний схід, міщани, селяни і нижня палата.  Після смерті Едуарда IV (1483) королем негайно був проголошений його старший син, малолітній Едуард V. Але його дядько, герцог Глостерський, Річард, заволодів особою короля і примусив парламент визнати його опікуном і намісником королівства. Він силою змусив королеву Єлизавету передати йому на виховання і її другого сина, Річарда, після чого обидва принци містилися під строгим наглядом в Тауері і до цих пір напевно невідомо, що з ними стало. 7 серпня 1485 року Генріх Тюдор висадився в Мілл-Беї, безперешкодно пройшов через Уельс і об'єднався зі своїми прихильниками. 22 серпня відбулася рішуча битва при Босворті, що закінчилася перемогою Генріха. На престол вступила династія Тюдорів. Із царюванням Генріха VII (1485-1509) в Англії встановлюється не тільки нова династія, але і новий порядок речей. Зовнішні ускладнення були улагоджені за допомогою мирних договорів з Францією і Шотландією. Серед всього, особливо був важливий договір «про вічний мир» з Шотландією 1502 року, згідно якого, через рік, послідував шлюб Якова із старшою дочкою Генріха Маргаритою; це поклало початок безперервним війнам між обома державами. Генріх VIII (1509-1547) продовжував політику свого батька. Він змусив парламент надати велику суму грошей для вторгнення у Францію (1525). Коли у нього з'явилася думка про розлучення зі своєю першою дружиною Катериною Арагонською, і діставши від Папи відмову в розірванні шлюбу, він зважився відріктися сам і відрікти свій народ від папського престолу. У січні 1533 р. Генріх одружився на Анні Болейн, а в травні духовний суд визнав його шлюб з Катериною розірваним. Актом про верховність (Act of Supremacy) король був оголошений єдиним верховним главою Англіканської церкви, а канцлер Томас Кромвель призначений його «генеральним вікарієм». Король сам написав релігійні статті (Articles of Religion) - основу нової віри, або англіканізму. Після чого почалося знищення монастирів і конфіскація їх майна, що супроводжувалася жорстокими вбивствами ченців і черниць. Генріх став тепер вищий за закони і релігію, деспотизм його не знав меж. Шість разів він був одружений, і дві з його нещасних дружин загинули на пласі. Також був страчений знаменитий лорд-канцлер Томас Мор.  Генріха VIII успадковував його 9-річний син від Джейн Сеймур - Едуард VI (1547-1553), за якого правив його дядько лорд Сомерсет. Після смерті Едуарда престолом без особливого опору оволоділа дочка Генріха VIII від Катерини Арагонської Марія (1553-1558). Фанатично віддана католицизму, Марія негайно почала церковну реформу, що ще більш загострилася після її шлюбу з Пилипом Іспанським. Почався 5-річний період страт, що дали Марії назву Кривавої. Смерть Марії і вступ на престол її єдинокровної сестри Єлизавети (1558-1603) - дочки Анни Болейн, нація сприйняла із захопленням. Одним з перших її кроків було відновлення в декілька пом'якшеній формі церковних порядків, що існували при Едуарді VI. У державному господарстві Єлизавета відразу встановила порядок і ощадливість. Землеробство досягло високого рівня процвітання. Промисловість почала швидко розвиватися. Виникли нові галузі виробництва; на ринку почали з'являтися англійські металеві і шовкові вироби. Зовнішня торгівля знайшла собі несподівані ринки збуту завдяки незвичайним успіхам мореплавання. Такі відважні моряки, як Дрейк, Фробішер та ін., відкрили англійським судам шлях через всі моря. Рейлі заснував першу колонію в Америці, названу Віргінією, на честь королеви; Девіс відкрив протоку, що носить його ім'я; англійські мореплавці доходили до Нової Землі, Китаю та Ісландії. Всередині держави царювання Єлизавети не раз захмарювалося смутою і повстаннями. Відношення Англії до Шотландії, де політика Єлизавети і її втручання в справи Стюартів викликала сильну смуту, яка прийняла більш мирний характер після Бервікського договору (1586) укладений з Яковом VI. Із смертю Єлизавети припинилася династія Тюдоров, і на престол вступив син Марії Стюарт, шотландський король Яків VI (у Англії — Яків I), якого Єлизавета призначила своїм спадкоємцем на смертному одрі. Яків I (1603—1625) син Марії Стюарт і нащадок Генріха VII по жіночій лінії, об'єднав в своїй особі всі три корони: Англії, Шотландії і Ірландії. При ньому було покладено початок тому розладу в державі і церкві, який через 4 десятиліття став причиною революційного повалення королівської влади. Король розпустив парламент і, піддававшись уговорам своїх фаворитів, особливо Бекингема і власного сина принца Уельського Карла, почав думати про союз з Іспанією. Наслідний принц Карл повінчався з Генрієтою-Марією дочкою французького короля Генріха IV, і завдяки цьому шлюбу відбулося тимчасове примирення із парламентом.  В той момент, коли Яків помер, Англія готувалася до війни проти Іспанії та імператора. Новий король Карл I (1625—1649) також вступив в боротьбу із парламентом. Перший парламент 1625 року був розпущений. Нові вибори 1626 р. дали такі результати. В скрутних обставинах Карл змушений був скликати новий парламент (1628), який затвердив так звану «Петицію про права» (Petition of Rights), яка є основою, нарівні з «Великою хартією», англійської конституції. Наступний парламент був скликаний через 11 років у 1640 році і відомий в історії під назвою «Довгого парламенту». Це скликання витребувало у короля закон, що надав парламенту право збиратися через кожні 3 роки, навіть без королівського запиту («Трирічний білль»). У червні 1645 р. Кромвель і Ферфакс виграли знамениту битву при Незбі, причому ними була захоплена вся кореспонденція Карла з іноземними державами. Викритого в зраді короля, 27 січня 1649 р. суд засудив до страти, як тирана і державного зрадника. Після страти Карла I влада перейшла до армії. Парламент, ряди якого сильно порідшали, відмінив королівську владу, скасував верхню палату і призначив для управління країною державну раду під головуванням Бредшоу; у ній також засідали Кромвель, Вен, поет Мільтон і знаменитий адмірал Блейк. Королівське майно відійшло в національну власність. З титулом лорда-намісника парламент відправив до Ірландії Кромвеля, який взявся за утихомирення Ірландії. З Ірландії Кромвель поспішив на розправу з шотландцями. Кромвель вторгся до Шотландії з добірним військом, розбив шотландців у Данбарі (3 вересня 1650), а рік потому (3 вересня 1651) знищив армію Карла II у Вустері. З Шотландією зчинили як із завойованою країною: вона була приєднана до республіки, позбувшись своїх власних представницьких зборів, і повинна була посилати представників до англійського парламенту. Та ж доля спіткала і Ірландію. Вслід за цим у молодої республіки почався розлад з генеральними штатами Нідерландів. 9 жовтня 1651 р. Англійський парламент видав Навігаційний акт, яким дозволялося привозити товари до Англії тільки на її власних судах або на судах її колоній. Цей акт загрожував торговій могутності Нідерландів. Голландці відправили військовий флот до Ла-Маншу, під керівництвом своїх знаменитих морських героїв Тромпа і Рюйтера, і в травні 1652 р. між обома республіками назріла війна. Головним героєм цієї сутички був адмірал Блейк, йому Англія зобов'язана відновленням своєї морської могутнисті; самі голландці визнали Англію першою морською державою. Тим часом давнішній розлад між парламентом і армією призвів, нарешті, до повного розриву. Парламент висловив бажання скоротити ряди війська, а армія скаржилася на зловживання в судах і адміністрації. Кромвель 20 квітня 1653 р. з'явився з солдатами в залу засідань і розігнав парламент «в славу Божію». Так закінчив своє існування «довгий парламент». Услід за цим була розігнана Державна Рада. Майже вся Європа тепер шукала дружбу лорда-протектора, а Людовик XIV уклав з ним формальний союз. Війна з Нідерландами була закінчена Вестмінстерським договором 5 квітня 1654 р., за яким Навігаційний акт залишився в силі, а голландці обіцяли вигнати Стюартів і позбавити штатгальтерства споріднену з ними Оранськую династію. Після цього Кромвель скликав новий парламент, що складався з 400 англійців і валлійців, 30 ірландців і 30 шотландців. Релігійні переслідування припинилися, і всім, за винятком католиків, було даровано право молитися Богові на свій зразок, аби це не стосувалося політики. Зовнішня політика Кромвеля схвалювалась навіть його непримиренними ворогами. У союзі з Францією він оголосив війну Іспанії (1655-1660), під час якої англійці оволоділи Ямайкою і (1658) Дюнкерком.  Кромвель помер 3 вересня 1658 року. Державна рада негайно затвердила в якості протектора його сина Річарда. Але як тільки був скликаний парламент, начальники армії повстали проти нього і проти протектора, і 24 травня 1659 р. Річард добровільно відрікся від влади, отримавши за це велику суму і обіцянку сплати всіх його боргів. Після сходження на престол Карл II (1660-1685) відразу показав, що Стюарти у вигнанні нічого не забули і нічому не навчилися. Новий англійський парламент 1661 року, в якому більшість належала англіканам, знову призвав єпископів у верхню палату, прийняв так званий корпоративний акт, що позбавив пресвітеріан і республіканців обіймати навіть міські посади, проголосивши англіканство пануючою державною релігією. Король, що постійно потребував коштів для задоволення свого божевільного марнотратства, віддав назад Людовику XIV Дюнкерк за 5 млн. ліврів, а також без привода почав війну з Нідерландами, що закінчилася ганебно для Англії. У січні 1668 р. Карл уклав потрійний союз зі Швецією та Нідерландами з метою захисту протестантизму в Європі. Яків II (1685-1688) посів на престолі серед загальної безмовності, що встановилася внаслідок переслідувань останніх років, не зустрівши анінайменшого опору. Побоюючись опору парламенту, Яків розпустив його і власною владою видав закон про віротерпимість (1687), що надавав католикам рівні права з членами державної церкви. Торі і віги формально звернулися до зятя короля - штатгальтеру голландському, Вільгельму Оранському, благаючи його встати на захист протестантства в Англії і прав своєї дружини Марії, дочки Якова. 18 грудня Вільгельм без жодного кровопролиття вступив до Лондона, прийняв регентство і скликав останній парламент Карла II для вирішення питання про престолонаслідування. 13 лютого 1689 р. парламент визнав Якова II позбавленим престолу і передав корону принцесі Марії.  Разом з тим Вільгельм повинен був підписати так звану «Декларацію права» (Declaration of Right), що згодом стала «Біллем про права» (Bill of Rights) і містила в собі точне визначення меж королівської влади. 11 квітня Вільгельм був визнаний і шотландським парламентом, під умовою відміни епіскопату і верховної влади короля в справах церкви. Нова революція зовсім не була простою зміною династії, а поклала початок набуванню парламентом нових прав. Віги користувалися за Вільгельма величезним впливом на державні справи. Це робило жорстоким торі і збільшувало ряди прихильників вигнаного короля, так званих якобітів. Парламент 1689 р. прийняв великий «Акт про віротерпимість», що надав релігійну свободу всім. У березні 1689 року в Ірландії спалахнуло повстання, що швидко прийняло значні розміри. Там висадився Яків з дфранцузьким корпусом в 5 тисяч осіб. Він заволодів Дубліном і скликав ірландський парламент. У липні 1690 р. Вільгельм завдав йому жорстокої поразки на річці Бойн. Остаточне підкорення Ірландії відбулося у 1691 р., після того, як генерал Черчилль (згодом герцог Мальборо) вдруге розбив армію Якова. Зі вступом на престол Анни (1702-1714 рр.) почалася війна за іспанський спадок, що продовжувалася 11 років (1702-1713). У 1710 р. герцог Мальборо був повалений. Опала розповсюдилася і на міністерство вігів. Його місце зайняли тор, з Оксфордом і Болінгброком на чолі. Нові міністри негайно розпочали переговори про мир із Францією. Результатом переговорів був Утрехтський мир (11 квітня 1713), за яким Англія отримала від Франції частину її володінь в Північній Америці: Гудзонів пролив, всю Нову Шотландію і Ньюфаундленд, а від Іспанії — Гібралтар і Мінорку. Окрім того, Франція і Іспанія дали англійцям важливі торгові привілеї в своїх землях.  Актом про унію 1707 року Англія і Шотландія об’єдналися в Королівство Великобританія (Kingdom of Great Britain), із загальними законодавчими зборами. У 1718-1720 рр. Англія взяла участь в, так званому, четверному союзі, який був направлений проти політики іспанського міністра Альбероні. Вона оголосила війну Іспанії і знищила її флот. За Георга II в становищі партій не відбулося ніякої зміни. У 1739 році, внаслідок посягання на торгові інтереси англійців з боку Іспанії, Уолпол був змушений оголосити їй війну. У 1755 р. між Англією і Францією спалахнула війна в Америці із-за суперечки про кордони. Англійці оволоділи в Америці Квебеком і Монреалем, а в Індії — Калькуттою, Суратом і Пондішері. У Семирічній війні Англія була на стороні Пруссії. Смерть Георга II і вступ на престол його онука Георга III, змінили стан справ. Молодий король знаходився в руках свого вихователя і улюбленця Бьюта, і коли 2 жовтня 1761 року Пітт вийшов у відставку унаслідок незгоди короля і кабінету на негайне оголошення війни Іспанії, торі вперше після довголітнього періоду знову прийшли до влади. Але торійське міністерство незабаром вимушене було почати війну з Іспанією. За Паризьким миром 1763 р. Гавана і Маніла повернулися Іспанії, але Англія отримала від Франції Канаду, Кейп-Бретон, острови Сент-Винсент, Домінику, Гренаду і Тобаго, а від Іспанії — Флоріду і важливі торгові права. 4 липня 1776 р. конгрес колоній проголосив незалежність 13 Сполучених штатів. Війна в цей час була вже в розпалі. Спочатку успіх був на стороні англійців; але хід справ змінився, коли колонії у 1778 р. уклали союз із Францією, яка скористалася цим випадком, щоб помститися своїй суперниці, і в 1779 р. залучила до участі у війні також і Іспанію. Окрім того, за ініціативою Росії, північні морські держави утворили «озброєний нейтралітет» для захисту своїх взаємних торгових інтересів. 30 листопада 1782 був підписаний окремий мир з колоніями, за якими визнана повна незалежність, а у вересні 1783 поміщений загальний мир у Версалі. Англія повинна була видати назад Іспанії — Флоріду і Мінорку, а Голландії — Суматру. До кінця XVIII століття протестанти-парламентарії в Ірландії почали виступати за справедливіші відносини між Англією і Ірландією. У 1782 р. британський парламент вимушений був відмінити закони 1720 р. («the Sixth of George I»), що підпорядковували ірландський парламент постановам британського. У 1778 р. прийняті парламентом полегшувальні заходи по відношенню до католиків викликали в Лондоні обурення черні; неспокійні елементи заворушилися і в Шотландії. Із-за цих подій на чолі кабінету став Уїльям Пітт молодший. Ставши прем'єром, Пітт, перш за все, звернув увагу на стан справ в Індії. Війна з маратхськими правителями, що спалахнула під час північноамериканського повстання, і війни з майсорським раджею Гайдар-Алі і його наступником Тіпу-Султаном були благополучно приведена до кінця. У грудні 1792 р., після захоплення Бельгії Французькою республікою, Англія зважилася відмовитися від свого нейтралітету по відношенню до Французської Революції. Сигналом до вибуху стала страта Людовика XVI. Негайно після отримання цієї звістки французький посланник був висланий з Лондона, а Конвент відповів на це 1 лютого 1793 р. оголошенням війни Англії і Нідерландам, а 7 березня — і Іспанії. Тоді як на материку перемога скрізь залишалася за французами, Англія торжествувала на морі. Вона майже абсолютно витіснила французів з Ост- і Вест-Індії та відняла у Батавської республіки її ост-індські володіння та мис Доброї Надії. Після Кампо-Формійського договору 1797 року Англія залишилася єдиною державою, що воює з Францією. Щоб остаточно приєднати Ірландію до Великобританії, Пітт запропонував у 1799 р. білль про злиття ірландського парламенту з англійським, і хоча цей білль спочатку був знехтуваний ірландцями, але наступного року уряду вдалося провести його за допомогою підкупленої більшості. Обидві держави були зрівняні в правах, утворивши Сполучене королівство Великобританії і Ірландії згідно з Актом про унію 1800 року. Початок ХІХ століття ознаменувався серією воєн із Францією. Після походу Наполеона до Росії і відступу французів з Москви англійський кабінет доклав всіх можливих зусиль, щоб змусити європейські держави до спільної боротьби з Наполеоном. Паризький мир (30 травня 1814) блискуче увінчав собою зусилля Англії. Англійські територіальні надбання були величезні. Франція повинна була поступитися їй Мальтою, Іль-де-Франс (Маврикій), Тобаго, Сент-Люсією і Сейшельськими островами; Голландія — Демерара (у Гайані) з чудовими бавовняними плантаціями, мис Доброї Надії і весь Цейлон; Данія — Гельголанд. Іонічні острови були поставлені під її верховне заступництво. За час цих воєн національний борг Англії досяг величезної цифри і обрушився всім своїм об’ємом на нижчі верстви населення. Сааме в цей час 29 січня 1820 р. регент вступив на престол під ім'ям Георга IV. Перший значний акт його правління — непристойний процес про розлучення з його дружиною Кароліною Брауншвейгською ще більш запалив народну ненависть до двору та міністрів. 29 червня 1830 р. помер Георг IV, і на престол вступив брат його герцог Кларенський під ім'ям Вільгельма IV. Проти всіх очікувань, новий король, не дивлячись на всім відому прихильність його до реформ, залишив міністерство Велінгтона. Зі сходженням на престол королеви Вікторії в державному житті Англії наступив період глибоких внутрішніх перетворень, що поступово змінили її старий аристократичний лад у дусі сучасного демократизму. Міністерство лорда Мельбурна у 1841 р. посткпилося своїм місцем консервативному кабінету Роберта Піля. Нове міністерство Джона Росселя (1846) зробило ще декілька кроків вперед по шляху свободи торгівлі. Воно відкрило англійські гавані для кораблів всіх націй без виключення, ліквідувало навігаційні обмеження, що існували з XVII ст. В області зовнішньої політики Англія протягом перших років царювання королеви Вікторії виступала як захисниця народних прав.  Повстання сипаїв в Індії у 1857 послужило приводом для остаточного скасування Ост-Індської компанії і підпорядкування найбільшої колонії в світі безпосередній владі англійському уряду. Громадянська війна в США викликала з боку англійських консерваторів прояв симпатії до рабовласницьких штатів. Англія дала себе залучити також в горезвісну мексиканську експедицію, затіяну Наполеоном з метою нашкодити Сполученим Штатам, але вчасно відступила, розгадавши дійсні наміри свого союзника. У 1863 році Англія, за ініціативою Гладстона, зробила акт високої міжнародної справедливості, повернувши Іонічні острови, що знаходилися під її протекторатом з 1815 року, Греції. Між тим, реформування країнипродовжувалося. У 1866 р., після смерті Пальмерстона, керівником міністерства став Джон Россель, а головою в палаті общин - Гладстон. Вже в тому ж році Гладстон вніс білль про парламентську реформу, що містив в собі значне розширення виборчих прав нижчих класів. Цей білль був відхилений і міністерство вийшло у відставку. Новий консервативний кабінет Дербі-Дізраелі з першого ж кроку переконався в неможливості відкладати далі назрілу в народі потребу в політичних правах, і в 1867 р. Дізраелі запропонував свій власний проект реформи, навіть радикальніший, ніж торішній білль Гладстона, який був прийнятий обома палатами. Перші вибори, що відбувалися на підставі нового виборчого закону, принесли значну перевагу партії Гладстона, якому і було доручено створення нового кабінету. Гладстон виступив з двома законами, що мали на меті заспокоєння Ірландії. Першим законом передбачалося за допомогою державної викупної операції обернути ірландське землеволодіння у вільну селянську власність, а другим — дарувати Ірландії самостійний уряд і особливий місцевий парламент. Останній проект створив сильну опозицію в країні і призвів до розколу в партії Гладстона. Його міністерство вийшло у відставку 9 червня 1885 р. У ХХ ст. Велокибританія вступила як одна з найрозвиненіших в економічному відношенні держав. ЇЇ колонії займали 57% територій всіх колоніальних володінь на земній кулі. У роки Першої світової війни Великобританія була одним з головних учасників Антанти, а по її закінченню - серед засновників Версальської системи. Велика депресія 1929-1933 рр. серйозно вплинула на економіку країни. У другій половині 30-х рр. уряд Чемберлена проводив політику «заспокоєння» нацистської Німеччини. У вересні 1938 р. було підписано Мюнхенську угоду, внаслідок якої була окупована Судетськая область Чехословакії, а потім Чехословакія перестала бути самостійною державою. У роки Другої світової війни Великобританія була одним з головних учасників антигітлерівської коаліції. Після Другої світової війни уряд Великобританії поперемінно формували лейбористи (1945-1951, 1964-1970, 1974-1979, з 1997 по теп. час) і консерватори (1951-1964, 1970-1974, 1979-1997). У липні 1945 р. відбулися загальні вибори. До влади прийшла лейбористська партія з переважною парламентською більшістю, пост прем'єр-міністра зайняв К. Еттлі. Новий уряд провів закон про освіту, що передбачав реорганізацію шкільної системи. Також вводилися закони що стосувалися допомоги бідним, вводилися пенсії через старість, дитяча допомога та інші державні зобов'язання. Закон про охорону здоров'я 1946 передбачав націоналізацію лікарень і безкоштовну медичну допомогу. Крім того було скорочено кількість членів Палати общин. У 1949 році був введений закон про націоналізацію сталеливарної галузі. В ході розпаду Британської колоніальної імперії незалежність отримали до середини 1970-х років майже всі англійські колонії. З 1979 року у Великобританії наступила 18-річна ера консерваторів, яка була представлена двома консервативними прем'єр-міністрами: Маргарет Тетчер, яка залишалася на своєму посту з 1979 до 1990 р. І Джоном Мейджером - з 1990 по 1997. Найбільшим внутрішньополітичним кроком уряду Тетчер стало ухвалення антипрофспілкових законів. Іншим крупним кроком Тетчер стало роздержавлення економіки (приватизація), внаслідок чого ряд крупних підприємств були продані державою в приватні руки. До 1990 р. уряд М. Тетчер домігся значних успіхів в економіці і зовнішній політиці, але авторитет М. Тетчер падав. У зовнішній політиці М. Тетчер взяла в курс на подальше зближення з США, особливо після приходу до влади Р. Рейгана.  Тетчер провела переговори з Китаєм про передачу йому Гонконгу у 1997 р. Під сильним тиском з боку ольстерських юніоністів вона домовилася з Ірландією про надання ірландському уряду права брати участь в управлінні Північною Ірландією. 22 листопада 1990 під тиском своєї партії М. Тетчер пішла у відставку. Її наступник Д.Мейджор замінив подушний податок більшим податком з продажу і присягнувся перетворити Британію на «серце Європи». Він продовжив також тетчерівськую політику військової підтримки антиіракської коаліції у війні в Перській затоці (16 січня 1991 – 28 лютого 1991). У червні 1995 р. Мейджор пішов з поста лідера консерваторів. У грудні 1996 Мейджор і консервативна партія втратили більшість і в палаті общин. 1 липня 1997 року закінчилася майже 150-річна колоніальна історія Британії, коли колонія Гонконг була офіційно повернена Китаю. Прем'єр-міністр Т.Блер був присутній на цій церемонії і пообіцяв, що його уряд стежитиме за дотриманням прав людини в колишній колонії. 20 липня 1997 року ІРА (Ірландська республіканська армія) оголосила про нове припинення вогню. Під час вересневих багатопартійних мирних переговорів в Північній Ірландії в них вперше брали участь представники Шин фейн. У жовтні в Белфасті відбулася коротка зустріч Блера з лідером Шин фейн Джері Адамсом. До кінця 1997 з країни були виведено декілька військових частин. 10 квітня 1998 декотрі північноірландські політичні угрупування уклали угоду, згідно якої зберігався статус Північної Ірландії як частини Великобританії, а Ірландія відмовлялася від територіальних претензій в цій частині острова. Крім того, передбачалося створення Асамблеї Північної Ірландії з обмеженими повноваженнями в питаннях місцевого управління. Угода була виставлена на референдум 22 травня 1998, за неї проголосувало 94% населення Ірландської Республіки і 71% населення Північної Ірландії. На виборах в Асамблею 25 червня 1998 перемогу здобули ольстерські юніоністи, що зайняли в парламенті 28 місць з 108. В результаті повної перемоги лейбористів на виборах в травні 1997, питання про розподіл влади знов встало на порядку денному. У вересні цього ж року населення Шотландії проголосувало за створення Парламенту: 75% — за Парламент і 64% — за те, щоб йому було надано право ухвалення рішень з питань оподаткування. 1 липня 1999 відбулося офіційне відкриття Шотландського Парламенту, що призвело до нових конституційних змін у Великобританії. Економічне зростання Ірландії довело, що централізація влади зовсім не обов'язково є підставою стабільності і процвітання держави. У зв'язку з цими обставинами у 1997 р. був проведений референдум з питання про створення Уельських Національних Зборів. На відміну від Шотландського Парламенту, Уельські Збори не отримали законодавчих повноважень і права оподаткування. Проте на нього була покладена функція контролю діяльності міністерства у справах Уельсу (the Welsh Office), а також право внесення поправок в законопроекти відповідно з потребами Уельсу. Ніні Велікобрітанія очолює Співдружність націй, є членом НАТО, ЄС, Великої вісімки, володіє ядерною зброєю, є однією з найбільш розвинених країн світу.