47. Визначте основні тенденції сучасного розвитку Лівану.

Офіційна назва - Ліванська Республіка (Lebanese Republic англ. мова). Географічне положення - держава розташована в Західній Азії на східному узбережжі Середземного моря. Межує на півночі і сході з Сирією, а на півдні з Ізраїлем. Велику частину Лівану займає однойменний хребет, від якого і пішла назва країни. Територія Лівану простягнулась вздовж узбережжя на 210 км.

Площа території - 10, 452 тис. кв.км.

Населення - 4,287 млн осіб (2011).

Столиця - Бейрут (Bayrut) - 1,941 млн осіб, з передмістями (2010 р.)

Адміністративний поділ - ділиться на 5 губернаторств (мухафаз -muhafadha): Бейрут з околицями, Гірський Ліван, Північний Ліван, Південний Ліван, Бекаа, які поділяються на 26 районів. Інші великі міста - м. Тріполі (280 тис. осіб), м. Сідон (60 тис. осіб).

Офіційна мова - арабська.

Релігія -  близько 60% населення сповідують іслам (суніти, шиїти, друзи); також  - християнство (мароніти, православні, греко-католіки) та інші.

Грошова одиниця - ліванський фунт.

Національне свято - 22 листопада - День незалежності (1943).

Членство в міжнародних організаціях  - член ООН, МВФ.

Ліван - парламентська республіка. Діє конституція від 23 травня 1926 р. з наступними змінами (останні – в 1999 р.).  Глава держави – президент, який обирається парламентом терміном на 6 років і не може бути переобраний на другий термін підряд. Президентом може бути тільки християнин-мароніт. Він наділений широкими повноваженнями: правом законодавчої ініціативи, розпуску парламенту і т.д. Президент Ліванської Республіки – генерал Мішель СУЛЕЙМАН (Mishel Suleiman), обраний 25 травня 2008 р. Законодавча влада належить Палаті депутатів, яка складається з 128 депутатів. Депутати обираються  шляхом прямого і таємного голосування терміном на 4 роки за принципом представництва від релігійних общин. Голова парламенту обирається від мусульман-шиїтів. Палата депутатів обрана 7 червня 2009 р.  Голова - Набіх БЕРРІ (Nabih Berri), обраний 25 червня 2009 р. Виконавча влада належить президенту і уряду (Раді міністрів), який він призначає. Посаду прем'єр-міністра може обіймати лише мусульманин-суніт.  Прем`єр-міністр Ліванської Республіки (Голова Ради міністрів) Таммам САЛЕМ, призначений 6 квітня 2013 р.  Політичні партії Політичні партії у Лівані, на відміну від країн Заходу, не відіграють провідної ролі у політичній системі країни. Серед 128 депутатів ліванського парламенту не більше 40 перебувають у тій чи іншій політичній партії. Більшість партій користуються підтримкою окремих релігійних громад  або утворені навколо тих чи інших політичних лідерів, керівників кланів і впливових сімей. «Амаль»  (Amal)  – шиїтський рух, утворений у 1975 р.  як військово - політична організація. Лідер -  Набіх БЕРРІ (Nabih Berri). Вільний патріотичний рух (Courant patriotique libre). Християнський політичний рух, заснований наприкінці 80-х років прихильниками генерала Мішеля Ауна, який у 1984–1989 р. був командувачем збройних сил Лівану, а в 1988 р. президент Амін Жмайєль, який йшов у відставку, призначив його главою перехідного військового уряду. Закріпившись у президентському палаці в Східному Бейруті, Аун відмовився визнати Таїфські угоди і сформовану на їх основі нову владу Лівану, поставив вимогу вивести сирійські війська з країни і оголосив про початок «визвольної війни» проти Сирії. Однак у жовтні 1990 р. він змушений був капітулювати під натиском сирійських військ і виїхав в еміграцію. Його прихильники продовжують діяти нелегально, закликаючи до «відновлення національної незалежності» Лівану.  Лідер – Мішель АУН (Michel Aoun).  Ліванська комуністична партія ЛКП (Le Parti Communiste Libanais)– одна з найстаріших у Лівані. Заснована в жовтні 1924 р. у Бейруті групою інтелігентів як єдина для Лівану та Сирії і повністю орієнтувалася на СРСР. До квітня 1925 р.була офіційно зареєстрована як Ліванська партія народу (ЛПН). Відразу після створення заявила про вступ до Комінтерну. Пізніше ЛПН було перейменовано на Сирійсько-ліванську компартію, а потім на Компартію Сирії та Лівану. У 1939–1943 рр. її було заборонено французькою колоніальною владою. Організаційно оформилась на 1 з'їзді в грудні 194З р. - січні 1944 р. З 1944 р. ліванська компартія діяла самостійно, але великого успіху не мала. з 1948 по 1970 р. заборонена «за зв'язок із закордоном». З 1948 р. сирійські та ліванські комуністи знову діяли спільно в рамках єдиною Комуністичної партії Сирії та Лівану. В 1958 р. прийнято рішення про створення в Лівані самостійної партії - ЛКП. Діючи в підпіллі, ЛКП у 1965 р. ухвалила рішення про союз з ПСП і арабськими націоналістами. 15 серпня 1970 р. діяльність партії  легалізовано. Партія взяла участь у блоці «Національно-патриотичних сил», а створені нею озброєні загони активно боролися в ході громадянської війни проти сил християнського блоку. В 1980-х роль ЛКП впала; багато її активістів було вбито ісламськими фундаменталістами.  Представництва в ліванському парламенті не має. Голова - Моріс НОХРА(Maurice Nohra). Генеральний секретар ЦК - Халід ХАДДАДА (Khalid Haddadeh). Друковані органи - газета "Ан-Ніда"  (Al-Nida) і журнал "Ат-Тарік" (Al-Tariq).  Ліванський національний блок (Le Bloc National Libanais)– маронітський рух, утворений в 1939 р. президентом Лівану Емілем Едде. У 1943 р. оформився як маронітський виборчий блок, а в 1946 р. – як політична партія. ЛНБ був пов'язаний з маронітською елітою Лівану, аграрними, банківськими і підприємницькими колами. Партія тісно співробітничала з французькою колоніальною владою і зберегла найтісніші контакти з Францією після здобуття незалежності.  ЛНБ виступив за розвиток економіки вільного ринку і вільної торгівлі, за залучення іноземних капіталовкладень у країну. Він проголосив доктрину «ліванського націоналізму», намагаючись одночасно підкреслювати самобутність Лівану на арабському Сході і зберігати нормальні відносини з арабськими країнами. У 1960-х р. партія, очолювана сином її фундатора – Раймоном Едде, перетворилася на одну з найвпливовіших політичних сил: вона налічувала 12 тис. членів, мала представництво в парламенті Лівану. ЛНБ намагався провести центристську політику: він співробітничав з «Катаїб» і засуджував велику палестинську присутність у Лівані, та разом з тим, у період громадянської війни виступав за припинення озброєних зіткнень. Лідер ЛНБ Р. Едде в 1976 р. емігрував у Францію, де й помер у 2000 р. Партія однаковою мірою відкидала як сирійську, так і ізраїльську гегемонію в країні, вимагала проведення політичної демократизації. Вона засудила Таїфські угоди і бойкотувала парламентські вибори в 1992 і 1996. Однак у 2000 р. в парламент було обрано 3 прихильників ЛНБ. Голова - Карлос ЕДА (Carlos Edeh). Національно-ліберальна партія (Партія вільних патріотів - Le Parti National  Liberal –PNL). Заснована в 1958 р. колишнім президентом Лівану Камілем Шамуном як організація його прихильників. Шамуністи виступали за збереження конфесійної системи, «заохочення зусиль капіталу», недоторканість приватної власності, розвиток економіки вільного ринку, за підтримання тісних зв'язків із західними державами. У статуті НЛП підкреслювалася необхідність зберегти «особливий характер і характерні риси» Лівану. Наприкінці 1960-х– початку 1970-х  р. партія мала істотну підтримку християнських виборців, виступала в союзі з «Катаїб» проти присутності палестинців у країні і заявляла, що налічує в своїх рядах до 70 тис. членів. У період громадянської війни НЛП і створені нею загони «Тигрів» брали активну участь у «Ліванському фронті». Однак після смерті К. Шамуна в 1987 р. організація ослабла. НЛП різко засудила сирійський вплив і присутність сирійських військ у Лівані і закликала до бойкоту парламентських виборів у 1992, 1996 і 2000 р. Голова - Дорі ШАМУН (Dory Chamoun). Об'єднання Корнет Шехван(Qornet Shehwan gathering). Засновано в 2001 р. У якості коаліції християнських партій. Неофіційний керівник об`єднання – патріарх громади маронітів кардинал Насралла Бутрос (П`ер) СФЕЙР(Nasrallah Boutros (Pierre)Sfeir). Партія  арабського  соціалістичного  відродження  - ПАСВ  або Баас(Arab Socialist Renaissance Party; Baath Party). Заснована в 1950 р. як філіал загальноарабської Баас.З 1963 р. діяльність партії в Лівані було заборонено, і вона працювала нелегально аж до 1970 р. В 1966 р. розкололась на дві самостійні регіональні організації загальноарабської ПАСВ - просирійську і проіракську. Проіракська організація, яку очолював Абдель Маджід ар-РАФІЇ (Abdel Majid al-Rafei, розпущена у січні 1992 р., просирійську організацію очолює Ассам КАНСО (Assam Qanso).  Партія Катаїб або Ліванські фаланги (Kata'eb; Les Phalanges Libanaises) – політичний рух, створений у 1936 р. як напіввійськове молодіжне об'єднання маронітів. Фундатор ЛФ П’єр Жмайєль, як спортсмен брав участь у Берлінській олімпіаді 1936 р. і відчув вплив організаційних методів європейського фашизму. Фаланги швидко стали однією з найбільших політичних сил Лівану. Спочатку співробітничали з французькою колоніальною владою, потім почали закликати до незалежності країни і в 1942 р. були заборонені. Після надання незалежності ЛФ була знову легалізована і незабаром відновила тісні зв'язки з Францією. Катаїб – права партія, що висунула девіз «Бог, вітчизна і сім'я». Фалангісти виступали за збереження конфесійної системи, на захист економіки вільного ринку і приватної ініціативи, проти комунізму. Згідно з її доктриною, ліванська нація є не арабською, а фінікійською. Тому ЛФ категорично заперечували будь-яке зближення з арабськими країнами. Проголошуючи ідею нейтралітету Лівану, вони орієнтувалися на тісне співробітництво із західними країнами. Категорично виступали проти присутності палестинців у країні. ЛФ мали свої ополчення, які не раз втручалися в озброєні зіткнення в Лівані. У 1958 р. в Катаїб налічувалося до 40 тис. членів. Після 1959 р. П. Жмайєль не раз займав міністерський пост, партія досягала успіху на парламентських виборах.  У ході громадянської війни ЛФ очолювали табір християнських партій – «Ліванський фронт». Партія складалася з 65 тис. членів, а її військові формування налічували до 10 тис. бійців і стали основою «Ліванських сил», створених як об'єднання ополчень християнських партій. У 1982 р. лідер «Ліванських сил» Башир Жмайєль (син П. Жмайєля) був при підтримці Ізраїлю обраний президентом Лівану. Після його вбивства пост президента зайняв його брат Амін Жмайєль (1982–1988 рр.). Однак після смерті П. Жмайєля в 1984 р. партія стала розколюватися і поступово втратила свій вплив. Багато її членів і прихильників залишили ряди Катаїб і приєднався до нових угрупувань – Ліванських сил, «Ваад», прихильників генерала Ауна та ін.  Незадоволені сирійським впливом у Лівані і перерозподілом влади на користь мусульман, ЛФ бойкотували парламентські вибори в 1992 р. У 1996 р. фалангістським кандидатам не вдалося пройти в парламент. Однак у 2000 р. до вищого законодавчого органу було обрано 3 членів «Катаїб», і керівництво перейшло до прихильників компромісу з Сирією. Нині партія налічує 100 тис. членів. Верховний голова – Амін ЖМАЙЕЛЬ. Голова - Мунір аль-ХАДЖ(Munir al- Hajj). Генеральний секретар - Джозеф АБУ ХАЛІЛЬ(Joseph Abou Khalil). Друкований орган - газета "Аль-Амаль"(Al-Amal). Партія «Ліванські сили» (Les Forces Libanaises). Політична партія християнської громади. Заснована в 1990 р. на базі військово-політичного угруповання «Ліванські сили» - ЛС, що були створені в 1976 р. в результаті об'єднання різних християнських ополчень, які билися з палестинськими загонами. З серпня 1976 р. вони стали офіційно незалежними від традиційних християнських лідерів, яких молоді бійці вважали дуже поміркованими. Башир Жмайєль, який очолював ЛС, зумів розгромити загони своїх християнських противників – «Марада» під командуванням Тоні Франжьє (1978 р.) і «Тигрів», які очолював Каміл Шамун (1980 р.). На початку 1980-х р. ЛС повністю контролювали Східний Бейрут і Ліванські гори, вели боротьбу з сирійською армією і співробітничали з Ізраїлем. Після вбивства Б. Жмайєля в 1982 р. угруповання очолив Е. Хобейка, однак вже в 1986 р. його було зміщено за угоду з Сирією, і в 1987 р. він відколовся від ЛС разом з своїми прихильниками. Організацію очолив Самір Джааджаа. У вересні 1991 р. він перетворив її на ПЛС, яка різко критикувала сирійський вплив і присутність сирійських військ у країні, виступала в опозиції проти нової влади, встановленої відповідно до Таїфських угод. Вона закликала до бойкоту парламентських виборів 1992 р. Було почато роззброєння ЛС. У березні 1994 р. уряд Лівану офіційно заборонив ПЛС, а її лідера Саміра Джааджаа було заарештовано і обвинувачено у вбивстві політичних противників. Партія діяла нелегально. Самір Джааджаа був звільнений після перемоги коаліції демократичних сил на загальних виборах у 2005 р. Глава Виконавчогокомітету - Самір ДЖААДЖАА (Samir Geagea) Прогресивно-соціалістична партія - ПСП (Le Party Socialiste Progressiste).  Створена в 1949 р. політичними діячами, що виступили за проведення соціальних реформ. Партія оголосила себе світською і позаконфесіональною. У її складі – представники різних релігійних громад, але найбільшим впливом вона користується серед друзів. На чолі партії встав друзький лідер Камаль Джумблат. У соціально-економічній галузі ПСП позиції були близькі до соціал-демократичних: вона закликала до зміцнення державного сектору й ролі держави в економіці, націоналізації деяких галузей, створення кооперативів і поліпшення становища трудящих. Одночасно партія розглядала приватну власність як «основу свободи і спокій суспільства». У сфері зовнішньої політики ПСП виступала за нейтралітет Лівану, однак на практиці орієнтувалася на підтримку арабських націоналістичних режимів і палестинського національного руху проти Ізраїлю. ПСП виступала за політичні реформи і поступову ліквідацію конфесіональної системи. З 1951 р. партія була представлена в парламенті, з кінця 1950-х років розпочала створення власного ополчення.  У 1975 р. ПСП очолила блок мусульманських і лівих партій – «Національно-патріотичні сили Лівану», який тісно співпрацював з Організацією визволення Палестини і протистояв у ході громадянської війни християнським партіям. Військові загони ПСП були одними з основних озброєних угрупувань у країні. 1977 року лідера партії Камаля Джумблата буво вбито і ПСП очолив його син Валід.  Після Таїфських угод прихильники Валіда Джумблата відігравали важливу роль у політиці країни, члени і прихильники ПСП брали участь в урядах Лівану. До кінця 1990-х років відносини партії з Сирією значно погіршилися, Джумблат став виступати за зменшення сирійського впливу. ПСП пішла на більш широку співпрацю з деякими християнськими лідерами. Партія підтримує тісні контакти з Соціалістичним Інтернаціоналом.  Налічує 25 тис. членів. Голова ПСП - Валід ДЖУМБЛАТ (Walid Joumblatt). Генеральний секретар – Шаріф ФАЙЯД (Sharif Fayad). Друкований орган - газета "Аль-Анба" (Al-Anba').  Рух "Аль-Мустакбаль"(Al-Mustuqbal). Суспільно-політичний рух прихильників колишнього прем`єр-міністра Рафіка Харірі. Лідер -  Саад Харірі(Saad Hariri). Рух за демократичне відродження(Mouvement durenouuveau democratique). Заснований в 2001 р. Лідер - Насіб ЛАХУД(Nassib Lahoud).  «Хезболлах» («Партія Аллаха»). Радикальна організація ісламських фундаменталістів. Створена в 1982 р. групою представників шиїтського духовенства на чолі з шейхом Сейєдом Мухаммедом Хусейном Фадлаллахом як військово-політична організація ліванських шиїтів і залучила до себе багатьох радикальних прихильників руху «Амаль», незадоволених помірною і просирійською лінією його керівництва. У 1980-х р. партія відкрито орієнтувалася на Іран і закликала до створення в Лівані ісламської держави за іранським зразком, відкидала будь-який компроміс із християнами, Ізраїлем і США. Членам «Амаль» приписувалися напади на американське посольство у Бейруті у квітні 1983 р. і на штаб морських піхотинців США у складі багатонаціональних сил у жовтні 1983 р., а також захоплення заручників із числа американців і громадян інших західних країн у Лівані з 1984 по 1991 р.  Після укладення Таїфських угод політика «Хезболлах» стала більш помірною. Партія взяла участь у парламентських виборах 1992 р. у блоці з «Амаль», стала співпрацювати з деякими представниками інших конфесій. В її заявах стали виразніше звучати соціальні мотиви, теми захисту бідних і незалежної економічної політики.  Керівний орган - Вища консультативна рада. Духовний лідер - Сейєд Мухаммед Хусейн ФАДЛАЛЛА(Seyed mohamed Hussein Fadlallah). Генеральний секретар - Хасан НАСРУЛЛА(Hasan Nasrallah).

Національний доход.  Ліван належить до нечисленної групи держав світу, в яких у сфері обслуговування і торгівлі створюється більше половини річного національного доходу. Бейрут історично розвивався як міжнародний фінансовий центр, куди стікалися кошти, виручені від експорту нафти з усього Середнього Сходу. Тривалі торговельні і культурні зв'язки як з європейськими, так і з арабськими державами дозволили Лівану перетворити торгівлю в один з найважливіших секторів економіки.  З 1950 по 1975 національний доход Лівану збільшувався в середньому більш як на 8% за рік. Після 1975 цей показник знизився приблизно до 4%. У 1993 валовий внутрішній продукт (ВВП) обчислювався в 7,6 млрд. дол., а в 1995 сягнув 11,7 млрд. дол. Середньорічне зростання ВВП на душу населення з 1986 по 1995 становило 8,4%.  ВВП на 1998 – 17,2 млрд. дол., реальне зростання ВВП в 1990–1998: 7,7%. Зростання інфляції в 1990–1998 становило 24% (в 1998 – 3%). Зовнішній борг у 1998 – 6,7 млрд. дол.         Валютні запаси країни, включаючи золотий запас, в 1996 оцінювалися в 8,1 млрд. дол. Загальний зовнішній борг Лівану в 1996 приблизно дорівнював 1,4 млрд. дол., а внутрішній борг – 5,8 млрд. дол. Однак до 2003 приріст ВВП становив 2%, таким чином ВВП оцінювався в 17,61 млрд. дол. США, а на душу населення – 4,800 дол. США. ВВП по секторах розділяється на: сільське господарство – 12%, індустрію – 21%, інші служби – 67%.

Зайнятість. У 1994 32,2% всього населення, або 938 тис. осіб належало до економічно активної групи суспільства. З них у секторі послуг було зайнято бл. 39%. Відповідні показники для промисловості дорівнювали 23% і 24%, а для сільського господарства 38% і 19%. У 1993 рівень безробіття, за даними Загальної конфедерації трудящих Лівану, становив 35%. Безробіття в 1999 – близько 30%, в 2007 - 9,2%.

Транспорт. Внутрішні перевезення в основному здійснюються автомобільним транспортом. Особливо важливе значення мають прибережне шосе, прокладене з півночі на південь від кордону з Сирією, через міста Тріполі, Бейрут і Сайду, до кордону з Ізраїлем, і шосе, що проходить зі сходу на захід, від Бейрута до столиці Сирії Дамаска, і яке перетинає гори Лівану. Протяжність залізничних шляхів складає бл. 400 км. Залізниці використовуються епізодично для транспортування вантажів. Перевезення з Лівану за межі близькосхідного регіону здійснюються повітрям і морем. Бейрутський міжнародний аеропорт функціонує з кінця 1940-х років, відтоді він був значно розширений, особливо після реконструкції в 1992. Компанія «Мідл іст ейрлайнз», заснована в 1945, здійснює регулярні рейси з Бейрута в інші країни Близького Сходу і в Європу. Розширений і модернізований також Бейрутський морський порт.

Сільське господарство. На узбережжі вирощують банани і цитрусові (апельсини, лимони тощо), в передгір'ях маслини і виноград, вище в горах – яблука, персики, груші і вишню. Основні плодові культури – апельсини і яблука, а також виноград. Важливе товарне значення мають також овочі і тютюн. Відзначається зростання виробництва пшениці і ячменю, але потреби в них не задовольняються повністю за рахунок внутрішніх ресурсів. Тваринництво не відіграє в Лівані тієї ролі, якої воно набуло в інших країнах Близького Сходу. У 1995 в країні нараховувалося 420 тис. голів кіз, 245 тис. голів овець, 79 тис. голів великої рогатої худоби.

Промисловість. Ліванська промисловість отримала могутній імпульс до розвитку під час Другої світової війни внаслідок скорочення імпорту і блокади торговельних шляхів Середземномор'я. Післявоєнний економічний бум значно розширив внутрішній ринок, що дало можливість багатьом ліванським підприємствам вижити, незважаючи на конкуренцію із зарубіжними виробниками. Великими ринками збуту для продукції промисловості Лівану стали арабські нафтовидобувні держави. Зростання індустріального виробництва зберігалося, незважаючи на труднощі, викликані нестачею палива та електроенергії, а також хаосом, що панував в країні після початку громадянської війни в 1975. За даними на середину 1990-х років, у промисловості створювалося бл. 18% валового національного продукту.  Основою ліванського промислового сектора є великі нафтопереробні й цементні заводи. Перші, розташовані в Тріполі та Сайді, отримують нафту по трубопроводах з Іраку й Саудівської Аравії. Серйозні позиції утримує також харчова (включаючи цукрову) і текстильна промисловість. У країні розвинене виробництво одягу, взуття, паперу й паперових виробів, меблів та інших товарів із дерева, хімічних продуктів, медикаментів, електроприладів, друкованої продукції й метизів. За винятком нафтопереробних і цементних заводів, більшість місцевих фабричних підприємств належить до числа дрібних. Провідний індустріальний центр - Бейрут, серед інших виділяються Тріполі й Захла.

Зовнішня торгівля Зовнішня торгівля відіграє важливу роль в економіці Лівану. Вартість імпорту в 1998 році - 7,1 млрд дол., експорту - 0,7 млрд дол. Загальний приплив капіталу сягає 6,7 млрд доларів, і в підсумку позитивне сальдо в 1995 році становило 259 млн доларів. Основними статтями ввезення були енергоустаткування, транспортні засоби, метали, корисні копалини і продукти харчування. Майже третина імпорту припадає на західноєвропейські країни; великими постачальниками товарів у Ліван також є США, Японія й сусідні арабські держави. Основні статті експорту - папір і паперові вироби, текстиль, фрукти й овочі, а також ювелірні вироби. Більш ніж 60% експорту направляється у нафтовидобувні держави Перської затоки, головним чином у Саудівську Аравію. Великий зовнішньоторговельний дефіцит з лишком перекривається надходженнями фінансових коштів з-за кордону. Збройна боротьба, що почалася в Лівані в 1975 році й тривала до 1983 року, незначним чином вплинула на ввезення капіталу. Довіра до ліванської валюти, досвід і компетентність ліванських банкірів, гарантована законом таємниця вкладів, а також політика вільної торгівлі та грошового обігу робили країну привабливою для інвесторів з нафтовидобувних арабських держав. Прагнення Сирії поставити під свій контроль Ліван кардинально змінило ситуацію: впав курс ліванського фунта, промислова інфраструктура країни була зруйнована, почався відплив капіталу. Ситуація частково змінилася після призначення в жовтні 1992 року на посаду прем'єр-міністра країни мільярдера Рафіка Харірі й початку активного відновлення центрального ділового району Бейрута. Відбудовні роботи фінансувалися за рахунок продажу казначейських зобов'язань, що призвело до виникнення внутрішнього боргу, який зріс до кінця 1995 року до 7,1 млрд дол.

Туризм До Другої світової війни туризм у Лівані обмежувався кількома гірськими курортами, що залучали невелику кількість відпочиваючих у літній час. Значне розширення мережі готелів, ресторанів і нічних клубів відбулося після 1950 року. Розвитку галузі сприяли вільний обмін валюти, спрощені митні правила, а також надійне регулярне сполучення з сусідніми країнами. Внаслідок цих заходів доходи від туризму з 1950 по 1975 рр. збільшилися більш ніж у 10 разів, але в подальші роки на них негативно вплинули збройні сутички в країні й руйнування найбільших готелів. У середині 1990-х років позиції туристичного сектора в ліванській економіці були частково відновлені, і в 1994 році Ліван відівідали 332 тис. туристів.

Валюта й банківська система Грошовою одиницею Лівану є ліванський фунт, що складається із 100 піастрів. Грошова емісія здійснюється Державним банком Лівану. Згідно із законом фунт має бути забезпечений золотом як мінімум на 30%. У 1996 році золотий запас країни становив 3,4 млрд доларів. Після банкрутства в 1966 році найбільшого з приватних банків Лівану, "Інтрабанку", уряд посилив контроль над фінансовою системою. Після початку в 1975 році воєнних дій державний нагляд за банками знизився, але довіра до них збереглася, тому в 1975-1990 рр. розорилися лише кілька ліванських банків. На початку 1990-х років у Бейруті діяли 79 банків, загальні активи яких тільки за 1993-1995 рр. зросли із 10,9 млрд до 18,2 млрд дол. Зараз рух капіталу на Близькому Сході здебільшого контролюється ліванськими фінансистами.

Державний бюджет Фінансова система Лівану загалом консервативна. Податки в Лівані традиційно низькі, і в 1993 році були в черговий раз зменшені: максимальна ставка прибуткового податку становила 10%, податку на прибуток - 10% і на дивіденди - 5%. У 1994 році державні доходи становили 1 млрд дол. при витратах 2,4 млрд дол. Основними витратними статтями бюджету були обслуговування державного боргу (35%), зарплата державним службовцям (32%), оборона (22%) й освіта (10%).