1.Опишить винекнення та встановлення наукового країнознавства.

Географічне дослідження країн в тій чи іншій формі зародилося одночасно з виникненням цивілізації у відповідь на зростаючі потреби людини у пізнанні інших територій.

Античні часи (прибл. VIII ст. до н. е. — V ст. н. е.). У цей період виникли, розвинулися і занепали перші державні утворення. Деякі з них (Давній Єгипет, Карфаген, Давня Греція, Давній Рим тощо) зробили великий внесок у світову цивілізацію: започаткували політико-територіальний поділ географічного простору, перші міждержавні контакти, територіальні загарбання. У ті часи способом здобуття територій були війни, а головним засобом територіальних змін на політичній карті — погрози силою.Знання античних вчених про інші землі та країни сприяли відкриттю загальних географічних закономірностей.Перші природничо-наукові уявлення виникли у Давній Греції, де географія як одна з основних наук розвивалася у кількох напрямах. Вважають, що саме тут зародилося країнознавство як географічний опис, проте науковість описів відповідала рівню розвитку тодішньої античної науки.

У VI ст. до н. е. потреби мореплавців і торгівців зумовили необхідність в описах суходолу та морських берегів. На межі VI—V ст. до н. е. Гекателій (прибл. 546—480 до н. е.) з Мілету у своїй країнознавчій праці «Землеопис» охарактеризував усі відомі грекам на той час країни. Так був започаткований країнознавчий описовий напрям у географії. Давні периплани (описи морських подорожей) було створено у VI ст. до н. е. Поширенню грецької культури сприяли походи Олександра Македонського (356—323 до н. е.) на Близький і Середній Схід, до Середньої Азії та Індії. Країнознавчі знання збагачувалися також завдяки грецьким колоніям, які виникали на берегах Чорного моря (Ольвія, Феодосія, біля Керчі та Тамані тощо). Одним з перших кра- їнознавців вважають Геродота (490/480—425 до н. е.), який у своїй дев’ятитомній праці «Історія» описав природу, населення, звичаї, релігію багатьох країн (Мала Азія, Вавилон, Єгипет, Фінікія, Сицилія, Індія, Сахара, скіфський народ тощо), а також Чорне море, ріки Дніпро, Дністер, Дон та ін.

Давні єгиптяни мали уявлення про східне узбережжя Середземного моря, відкрили Сінайський півострів, плавали по Червоному морю, на півдні захопили територію до Нубії, а на заході дійшли до Лівійської пустелі. Однак сучасні вчені вважають, що відомостей про західну частину Середземного моря вони не мали.

Торгівля та військові завоювання стають основним джерелом пізнання інших країн і територій. Давні вавилоняни мали торговельні зв’язки з народами Іранського нагір’я і, можливо, Індії. Ассірійці захопили Елам та Ізраїль. Давні перси загарбали Середню Азію (пустелю Каракуми, Ферганську долину) та басейн Інду. Це дало поштовх розвитку країнознавчих і географічних знань загалом.

Тогочасна культура давніх китайців була достатньо розвинутою, що пов’язане з розширенням кордонів держави на схід і захід, установленням торгових відносин із сусідніми країнами, розвитком географічних описів та картографічних умінь (китайці знали властивості магнітної стрілки, виготовляли дерев’яні карти). Китайці захопили Памір, дійшли до рік Амудар’я і Сирдар’я, пустелі Такла-Макан, півострова Індостан тощо.

Античне країнознавство збагатили й римляни. Спершу географічні відомості жителі Давнього Риму отримували у завойовницьких походах до Середземномор’я (Італії, Південної Галлії, Іспанії, Македонії, Карфагену, Єгипту). У ст. н. е. римляни захопили Німеччину, Скандинавію і Східну Європу. Вони зміцнювали торгові відносини із народами Індії та Китаю. Вагомий внесок у розвиток країнознавства зробив римський вчений Страбон (64/63 до н. е. — 23/24 н. е.). У своїй 17-томній праці «Географія» він описав відомі країни Європи, Північної Африки, Близького та Середнього Сходу, Індії, а також розглянув деякі питання загальної географії. «Географія» Страбона — описове країнознавство, в якому наявні ознаки майбутньої хронологічної концепції.

Загальногеографічні, зокрема країнознавчі, знання і стали основою країнознавчої науки.

Середньовіччя (прибл. III—IV ст. н. е. — XIV—XV ст. н. е.). В епоху феодалізму за певного зростання рівня розвитку продуктивних сил державні кордони хоча і тяжіли до природно-географічних меж, але частіше обумовлювалися такими чинниками, як формування внутрішнього ринку, спільність економічних інтересів, поступове подолання господарської відокремленості певних районів. У багатьох середньовічних державах, особливо в Європі, до XVI ст. посилилися доцентрові тенденції, усталилося політико-територіальне об’єднання різних районів, частково була подолана феодальна роздробленість. Найбільш політично-територіально централізованими були Англія, Франція, Іспанія, Португалія, Руська держава.Домінування натурально-господарських відносин, обмеження торгівлі, політичних і культурних зв’язків негативно впливали на розвиток країнознавчих досліджень.Успіхів у розширенні країнознавчих знань домоглися народи, які перебували на ранньому етапі формування суспільства. Саме у ці часи посилюються зв’язки між слов’янськими племенами, що об’єдналися потім у Київську Русь. У Північній Атлантиці нормани першими відкрили Ісландію (867), Гренландію (958) та північно-східні береги Північної Америки (987—1000).

За часів середньовіччя ґрунтовними стали країнознавчі дослідження представників арабських народів, особливо Ібн Батута (1304—1377), Ідрісі (1100—1161/1165), Ібн Сіни (980—1037), Ібн Гордадбеха (820/826—912) та ін. Із VII ст. араби швидко завоювали територію від Індії до Іспанії, у тому числі Північну Африку. Вони уміло поєднали знання з математики та астрономії з географічними, зберегли для нащадків ідеї античного світу.У XI—XV ст. у деяких країнах виникли передумови для формування націй завдяки розширенню економічних зв’язків і розвитку науки та культури. На сході з’являється могутня держава монголів, яка завоювала величезні території, підкорила багато держав (зокрема, Київську Русь) і народів. Тільки північні окраїни слов’янських земель не зазнали монгольського ярма. Новгородці у ці часи освоюють північ Руської рівнини.

Великим європейським мандрівником на початку XIV ст. був Марко Поло (прибл. 1254—1324), який відкрив європейцям Схід. Він чітко охарактеризував деякі країни (Індонезію, Індію, Китай, Персію, Османську імперію тощо), острови, півострови, елементи берегової смуги.Внаслідок розвитку кораблебудування і мореплавання виникли італійські морські карти (портолани). У Русі з’явилися описи подорожей — «ходіння» (найвідомішим є «Ходіння за три моря» Афанасія Нікітіна (?— прибл. 1474—75)).

Період Відродження (XIV—XVI ст. н. е.). Епоха великих географічних відкриттів пов’язана з Відродженням. Розвиток продуктивних сил, розширення і ускладнення міжнародних економічних зв’язків зумовили пошуки нових торгових шляхів, нових ринків сировини та збуту продукції, що призвело до загарбання і поділу світу між молодими національними державами.Європейці відкрили Північну, Центральну, Південну Америку та шлях до Індії; розпочалися системні дослідження природи Сибіру. Італійський мореплавець Христофор Колумб (1451—1506) відкрив у 1492 р. Америку (12 жовтня), Багам- ські острови, Кубу і Гаїті. Під час другої подорожі (1493— 1496) Колумб першим з європейців побував на низці Ан- тильських островів (Домініці, Гваделупі, Пуерто-Ріко, Ямайці, Піносі та ін.) У 1498 р. мандрівник вирушив у третю експедицію і відкрив Тринідад (1502—1504). Під час четвертої експедиції він наблизився до берегів центральної Америки в районі Гондурасу. Усе своє життя Колумб вважав, що відвідав арабські території. Експедиція 1519— 1521 рр. португальського мореплавця Фернана Магеллана (прибл. 1480—1521) здійснила перше навколосвітнє плавання, відкрила величезні водні простори між Америкою та Азією, відвідала нові країни і території і підтвердила ідею про кулястість Землі.

Винайдення друкарства стало істотним вкладом у розвиток науки і культури загалом і географії зокрема. У XVI—XVII ст. було опубліковано географічні праці мандрівників, географо-картографічні праці фламандців Герарда Меркатора (1594) «Атлас» (1595) та Абраахама Ортелія (1527—1598) «Театр Світу» (1570). Крім описів подорожей, друкувалися «космографії» (популярні твори про природу, історію, дива країн). У 1650 р. вийшла праця «Географія генеральна» голландця Бернхарда Вареніуса (Варена, 1622—1650/1655). У ній було узагальнено всі досягнення географії, подано теоретичне обґрунтування географічної науки, розроблено програму і визначено коло питань країнознавчих робіт.

Загалом у середньовічні часи розвивалося описове країнознавство, розроблялися підходи до предмета і змісту країнознавства.

Нові часи (XVI ст. — початок XX ст.). Великі географічні відкриття прискорили процес утвердження капіталістичних відносин і сприяли встановленню світових господарських зв’язків, залученню у політико-географічні процеси незаселених районів, територіальним завоюванням європейськими державами територій Нового Світу і навіть деяких регіонів Старого Світу. Відбувалися іспанська, португальська і голландська колонізації Південної, Центральної і частково Північної Америки; островів Вест-Індії; знищення іспанцями і португальцями держав у Південній Америці; англійська, французька і російська колонізації Північної Америки; колоніальні загарбання західноєвропейських держав в Азії та Африці (Нідерланди колонізували Індонезію), відбулися державно-територіальні зміни в Європі (утворення Сполученого Королівства Великої Британії та Ірландії, поділ Речі Посполитої, зменшення території Швеції, територіальне розширення і консолідація Російської імперії); підйом і занепад, територіальне розширення та скорочення національних держав Азії й Африки (утворення імперії Великих Моголів, Конго, Ефіопської імперії, Османської імперії, Японії).

Промисловий переворот (середина XVIII ст.) та Французька буржуазна революція (1789, 1794) сприяли державно-територіальним змінам в Європі, обумовленим наполеонівськими війнами та підсумками Віденського конгресу (1815). Це призвело до зменшення території Франції, розширення меж Росії, зміни кордонів Пруссії, об’єднання Бельгії і Голландії тощо. Внаслідок буржуазно-національних рухів після Віденського конгресу утворилися кілька незалежних держав (Греція, Бельгія тощо); відбулося політичне об’єднання Німецької імперії та Італії; набули нового державно-правового статусу деякі країни (Австро-Угорщи- ни, залежні від Туреччини, Сербії та Румунії), сформувалася територіальна основа Британської колоніальної імперії (в Азії — Індія, Сінгапур, південне узбережжя Малакки, Аден тощо; в Африці — Південна Африка, Маврикій; Австралія, Нова Зеландія і Канада), утворилися самостійні держави у Латинській Америці.

Національні країнознавчі школи. Розвиток політичної карти світу позначився на активній діяльності в галузі країнознавства, сприяв формуванню потужних національних країнознавчих шкіл (німецької, французької, аглійської, російської, польської тощо).

Французька країнознавча школа (кінець XIX — початок XX ст.). Її представниками є географи Відаль де ла Бланш (1845—1918), Рауль Бланшар (1877—1965), Анрі Болі (1877—1962), Жан Брюн (1869—1930).

Регіональні описи географів французької школи містять багатий фактичний матеріал, однак характеризуються невеликою науковою глибиною і неувагою до принципів природного районування. У теоретичній праці В. де ла Бланша «Принципи географії людини» (1922) була започаткована концепція поссібілізму, згідно з якою природа створює лише можливості, а їх використання залежить від способу життя людей (особливо культури).

Країнознавчо-краєзнавча школа В. де ла Бланша вирізнялася такими основними ознаками, як мистецтво опису і гуманізм. У неї не було чіткої програми, схеми опису, наводилися найбільш наближені яскраві факти. Основну увагу представники школи приділяли зовнішнім, пейзажним особливостям місцевості: виду поверхні, формі гідро- сітки, кольору ґрунтів, лісистості, характеру і розміщенню поселень, типу будівель, видам використання земель, способам життя населення. Інколи порівнювалися різні дані, наприклад політичні, археологічні, кліматичні, а промислові райони та великі міста, як правило, не вивчалися.

Французький географ Елізе Реклю (1830—1905) став одним із засновників сучасного країнознавства. У своїх багатотомних працях «Земля і люди. Загальна географія», «Людина і земля» він характеризує усі країни, доводячи взаємозв’язок між історією і географією.

Російське країнознавство (XVII—XX ст.). Становлення російського країнознавства пов’язане з іменами Василя Татіщева (1686—1750) і Михайла Ломоносова (1711 — 1765). В. Татіщев уперше поділив географію на основі країнознавчого підходу на три гілки: «універсальну, або генеральну» (досліджує всю Землю); «спеціальну» (описує різні країни); «топографію, або межеопис» (висвітлює певні частини країни). Ця класифікація відзначається історизмом, зосередженістю на природних ресурсах і господарстві. М. Ломо- носов, крім фізичної й історичної (давньої), розрізняв ще й економічну географію (запропонував і сам термін), яка вивчає питання господарського освоєння, природні ресурси, розміри поселень, особливості виробництва тощо.

У другій половині XIX ст. у Росії виникла нова географічна школа на чолі з головою Російського географічного товариства Петром Семеновим-Тян-Шанським (1827—1914). Він уперше запропонував економічне районування Росії на 12 областей. Школа Семенова-Тян-Шанського була однією з найвизначніших географічних шкіл того часу. До неї входили такі відомі країнознавці, як Микола Пржеваль- ський (1839—1888), Микола Міклухо-Маклай (1846—1888), Григорій Потанін (1835—1920), Петро Кропоткін (1842— 1921). Російське географічне товариство на чолі з П. Семеновим-Тян-Шанським об’єднало і українських талановитих учених-дослідників — відкривачів нових земель.

Новітні часи (з 1917 р. дотепер). Утворення у 1922 році СРСР та нових незалежних держав у Європі (Фінляндія, Литва тощо) започаткувало черговий етап формування сучасної політичної карти світу. Після Першої світової війни відбулися політико-територіальні зрушення: розпад Австро-Угорської імперії і утворення незалежних держав (Польща,Чехословаччина, Югославія тощо), зменшення територій одних і розширення — інших країн (європейської частини Туреччини, Німеччини, Данії, Франції, Румунії, Болгарії, Греції), розширення колоніальних імперій, зокрема Англії, Франції, Бельгії та Японії, за рахунок колишніх німецьких і турецьких володінь на Близькому Сході тощо.

Після Другої світової війни утворилася світова система соціалізму, яка об’єднала держави Європи, Азії та Америки. В її межах сформувалася соціалістична співдружність країн-учасниць РЕВ (Болгарія, В’єтнам, НДР, Куба, Монголія, Польща, Румунія, Радянський Союз, Угорщина, Чехословаччина). Розпалися колоніальні імперії західних держав, відтак виникло понад 100 незалежних країн Азії, Африки, Латинської Америки та Океанії.

Кардинальні зміни на політичній карті світу відбулися на початку 90-х років XX ст., коли внаслідок децентралізованих тенденцій на теренах колишнього Радянського Союзу з’явилося 15 незалежних держав; на території колишньої Югославії — 5; роз’єдналися Чехія і Словаччина; територія колишньої НДР увійшла до складу ФРН. Наймолодшою Державою є Східний Тімор (Тімор Лоросає), який отримав незалежність від Індонезії у 2002 році.Ці бурхливі процеси не могли не позначитися на еволюції географічної науки, і загалом призвели до швидкого розвитку систематичних (галузевих) географічних наук і посилення в них узагальнюючого аспекту. У свою чергу це створило умови для підвищення наукового рівня країнознавства. Разом з тим різко відокремилися фізична та економічна географія, що призвело до формування у сучасних країнознавчих підходах двох різних напрямів — економіко-географічного і фізико-географічного, які виходили із різниці закономірностей, притаманних природі і суспільству.

Країнознавство у радянській географії розвивалося повільно, що було пов’язане з неповним визначенням взаємозв’язків країнознавства з географією, предмета і змісту країнознавства, його методологічних особливостей.

Вагомий внесок у радянське країнознавство зробив М. Баранський. Йому належать ініціатива і плани стосовно проведення географо-країнознавчих робіт та упровадження їх результатів у практику. Дискусія в економічній географії кінця 20—30-х років XX ст. щодо принципів економічного розташування закінчилася перемогою районного напряму, запровадженого М. Баранським. Методологічним ядром країнознавства стала проблема районування країни. У своїх програмних статтях він заперечував звуження проблематики країнознавства. Володимир Ден (1867—1933) був першим, хто в Росії викладав курс економічної географії під її сучасною назвою, вивчав методи економіко-географічного дослідження країни, започаткував упровадження методичних прийомів використання фактичного матеріалу.

Радянське країнознавство порівняно успішно розвивалося у Московському університеті, де сформувалася географічна школа Дмитра Анучіна (1843—1923). Наприкінці 20-х — на початку 30-х рр. з’являються перші спроби осмислити зарубіжний світ з позиції марксистсько-ленінської ідеології. Виник інтерес до розроблення питань країнознавчої теорії: типології країн, економічного районування, критики західних теорій розміщення продуктивних сил.

Новий поштовх до розвитку отримало радянське країнознавство у повоєнні часи: розкол світу на дві ідеологічно-політичні й економічні системи, формування соціалістичного табору, розпад колоніальної системи, глобальні проблеми сучасності (енергетична, сировинна, продовольча, демографічна, екологічна кризи, війни тощо) — усе це вимагало нових підходів, комплексного й проблемного вивчення. З’являються нові напрями економіко-географічних досліджень стосовно глобальної проблематики, типології зарубіжних країн.

2.Охарактерихуйте сучасну політичну карту світу.

Політична карта відображає країни, їхні столиці, адміністративно-територіальний устрій, державні кордони. Її сучасний вигляд є результатом розвитку політичних та економічних взаємовідносин упродовж усієї історії становлення людської цивілізації. Основними об'єктами, що позначаються на політичній карті, є країни.

На початок 2007р. на політичній карті світу існувало 227 країн, з них 194 держави та 33 залежні країни.

Кожна держава має територію, обмежену сухопутними і морськими кордонами, що відокремлюють одну державу від іншої.

На сучасній політичній карті налічується 37 держав, які не мають виходу до моря. Є декілька країн, які з усіх боків оточені територією тільки однієї держави, їх називають анклавами.

Не всі залежні країни однозначно можна називати колоніями (країна або територія, що перебуває під владою іноземної держави — метрополії). Вони можуть мати статус заморських територій (заморські департаменти Франції — Французька Гвіана, Реюньйон; самоврядні частини Данії — Ґренландія і Фарерські Острови). Пуерто-Ріко вважає себе державою, що вільно приєдналася до США та ін.

Антарктида і території на південь від паралелі 60° пд. ш. не належать жодній із держав і можуть використовуватись тільки у наукових мирних цілях.

Класифікацію країн здійснюють, як правило, за однією ознакою. Традиційним для географії в групування країн за розміром території, кількістю населення.

За розмірами території до найбільших держав світу належать сім так званих країн-гігантів (площею понад 3 млн. км2): Росія (17,1 млн. км2), Канада (10,0 млн. км2), Китай (9,6 млн. км2), США (9,4 млн. км2), Бразилія (8,5 млн. км2), Австралія (7,7 млн. км2), Індія (3,3 млн. км2). Україна за площею посідає 43 місце серед держав світу.

На другому "полюсі" у цій класифікації є 24 держави-карлики (з площею до 1 тис. км2). Серед них такі європейські країни, як Андорра, Монако, Мальта, Сан-Маріно, Ватикан (найменша країна світу, що займає один квартал міста Риму площею 44 га).

Перша десятка найбільших країн за кількістю населення упродовж XX ст. зазнала значних змін. Станом на початок 2007 р. вона мала такий вигляд: Китай (1318 млн. осіб), Індія (1104 млн. осіб), США (300 млн. осіб), Індонезія (247 млн. осіб), Бразилія (189 млн. осіб), Пакистан (168 млн. осіб), Бангладеш (149 млн. осіб), Росія (143 млн. осіб), Нігерія (134 млн. осіб), Японія (127 млн. осіб). В Україні кількість населення скорочується швидкими темпами, тому за останні роки вона перемістилася з 23 на 25-е місце за кількістю населення.

45 держав світу мають менше ніж 1,5 млн. жителів (найменше Ватикан — близько 1000 осіб).

3.Опишіть сучасні концепції країнознавства.

1. Найдавнішою за часом виникнення є "районна школа".М. М. Баранський хотів створити географію, в якій була б реалізована принципова неподільність на галузеву і регіональну. Якою б не була проблема, в географії, на його думку, вона повинна розглядатися в системі територіальних (районних) зв'язків. Баранський намагався відійти від старої уяви про регіональні описи, як компілятивні зведення даних про окремі сторони життя районів і країн. Він трактував країнознавство як специфічну форму організації знань про країну на основі переходу від реґіоналізму галузей до реґіоналізму територіальних комплексів. На жаль, в дійсності від ідей "районної школи" в багатьох випадках залишилася лише схема покомпонентного опису.Формула "від геології до ідеології", яка зараз фактично забута, означає вміння вивчати і характеризувати дійсність у широкому тематичному діапазоні, що надзвичайно важко зробити при тому рівні наукової культури, яким володіють галузеві географи. Від мети залежить результат дослідження, тому цілком можливі "часткові" види країнознавства: економіко-, соціально-, еколого-географічне та ін. Але дуже важливо розвивати й не прикладні його форми, робити спроби надприкладного синтезу. Умовно кажучи, це і був би університетських підхід, який враховує традиції світової та вітчизняної науки. 2. Концепція проблемного країнознавства виникла в 70-х роках минулого століття як реакція на кризу в країнознавстві. Проблема синтезу вирішувалась як побудова комплексних характеристик навколо ключових проблем країн та їх груп. До складу ключових проблем В.М. Гохман та Я.Г. Машбиц включили: місце країни у світогосподарських процесах, ресурсозабезпеченість, структурні проблеми економіки і суспільства в цілому, проблеми розселення, образу життя і соціальної рівності в територіальному аспекті, проблеми екології, характеристики проблемних районів та ін. Глибинна сутність концепції полягає в переході від енциклопедичності до характеристики ключових географічних проблем країн та районів з відповідною їх типологією. 3. Дещо пізніше, як вихід з "методологічного тупика", пропонується концепція синтезу країнознавства з вирішенням глобальних проблем людства. Такий синтез потрібен, з одного боку, для реґіоналізації глобальних проектів, а з іншого - для вивчення впливу глобальних процесів на країни, який являє собою в даному контексті "локальний відгук" на загальнопланетарні процеси. Глобальний підхід, за думкою авторів концепції, використовується для проникнення в глибинну сутність явищ. Дана концепція повертає нас до країнознавства загальногеографічного, а не "розірваного" на фізичне та економічне. Вона сприяє освоєнню країнознавством загальнонаукових підходів і методів побудови моделей та сценаріїв розвитку людства, методів і технологій управління.На жаль, в Інституті Географії НАН України дві останні концепції "не відбулися", а після створення Інституту стратегічних досліджень країнознавство в структурі НАН України було практично "демонтовано". 4. Концепція середовища суспільного розвитку як предмета країнознавства сформована В.О. Анучіним. Географічне середовище розглядається ним на території, що окреслена державними або історико-географічними кордонами. Недолік цієї концепції полягає у тому, що у визначенні предмету немає цілком суспільних явищ, які вивчаються виключно соціально-економіко-географічним країнознавством. В той же час, саме даний підхід сприяв подоланню дуалізму в географії (поділу її на природничу і суспільну). Крім того, в цій концепції закладалися теоретичні основи для країнознавства з еколого-географічним напрямком. 5. Термін "країновлаштування" з'явився спочатку в прикладному ландшафтознавстві, яке ставило завданням вирішити проблему оптимізації господарського освоєння ландшафтів країни. Узагальнення країнознавчих знань відбувалося шляхом відкидання дрібних деталей. Для цього використовуються такі узагальнені структури як опорний каркас розселення та ін. Широко застосовується метод картоїдів для розкриття загальних принципів "влаштування" країни. 6. Ідеї гуманітарно-образного країнознавства розвивалися головним чином в англомовній географічній літературі. В якості методу синтезу виступають емоційно-художні форми пізнання. Вивчення образу країни і регіону пов'язано з установкою на їх розуміння, а не на пояснення. Досить ефектно та ефективно ця концепція почала працювати в школі. "Образ країни", "образ місця" - ці поняття поступово відвойовують собі місце під "географічним сонцем", незважаючи на те, що цілі покоління географів намагалися обійти такі "ненаукові" терміни. Між тим, можна згадати, що самий популярний географічний термін "ландшафт" з'явився в сфері мистецтва і прийшов в науку через романтичну літературу ХІХ століття. До речі, він містить в собі у неявному вигляді "образну" компоненту. Далеко не випадково ландшафтознавці свої наукові доповіді ілюструють фотографіями, розуміючи, що жоден текст і жодна найточніша карта не можуть передати слухачам повного враження і створити у них образ місця. Ця двоїста (природно-матеріальна й образно-символічна) сутність ландшафту вдало передається польським словом krajobraz. Образне сприйняття ландшафтів можна з повною підставою розглядати як третю модель їх пізнання, після освоєння і наукового вивчення. В зв'язку з цим важко втриматися від цитування Яна Амоса Коменського: "Нехай буде для вчителів золотим правилом: усе, що тільки можна, подавати для сприйняття почуттями".