7. Типологія іспанського роману 2-ї пол. XX ст. Тенденції розвитку, загальні характеристики.

Іспанський роман 2-ї пол. XX ст. репрезентований письменниками різних генерацій. Покоління 36 року складають учасники Громадянської війни – Г. Торренте Бальєстер, Каміло Хосе Села і Мігель Делібес, Хосе Луїс Сампедро і Раміро Пінілья. Письменники «Середини століття»: Хуан Гойтисоло, Луїс Гойтисоло, Хуан Марсé і Ана Марія Матуте. Покоління 68 року, що впритул стикнулося з переходом до демократії і пережило генераційне розчарування, представлене письменниками, як-от Луїс Матео Діес, Хосе Марія Мерíно, Едуардо Мендоса, Альваро Помбо, Хуан Хосе Міллáс, Енріке Віла-Матас, Хав’єр Маріас, Луїс Ландеро, Рафаель Чірбес та інші. Покоління 80-х років, перше, що набуло публічного визнання за умов розквіту демократії з її космополітичними прагненнями, включає Антоніо Муньос Моліна, Ігнасіо Мартінес де Пісóн, Хуліо Льямасарес, Альмудена Грандес, Белен Копегі, Роса Монтеро, Фернандо Арамбуру та інших. Наприкінці ХХ століття набуло певної популярності так зване «Покоління Х», яке вабила естетика «брудного реалізму» в урбаністичному романі, найвідомішими представниками його є Хосе Анхель Маньяс, Лусія Ечеварія та Рай Лоріга. І на початку ХХІ століття, поряд з уже названими письменниками, почали говорити про Покоління «Носілья», ім’я узяте з циклу романів виданого Агустіном Фернандесом Мальо і присвяченого новим технологіям у фрагментації наративного тексту.

Однією з найважливіших тенденцій є «відродження сюжетної прози», яку письменники Покоління 68 року взялися розробити у 80-ті роки. Ішлося про повернення до літератури мистецтва «оповідати історії», відновлюючи в романі традиційні елементи оповіді: сюжет, персонажів, простір, час. У цьому процесі відправною точкою став роман «Правда про справу Савольти» (1975), перший твір молодого тоді Едуардо Мендоси, сучасне відтворення історичних і соціальних конфліктів у Барселоні 1917 та 1919 років у формі детективно-історичного роману. Сама структура роману еволюціонує від експериментальних технік у його експозиції до лінійної оповіді у формі детективного оповідання у розв’язці. Значний вплив на розвиток майстерності «оповідати історії» в романах мали твори Луїса Матео Дíеса, особливо «Джерело віку» (1986).

Однією з найвизначніших літературних течій сьогодення все ще лишається експериментальний роман, який наполегливо впроваджує і розробляє нові наративні техніки. Серед його різновидів варто відмітити принаймні три типи. Перший характеризується складністю і варіативністю форм у філігранних літературних текстах. Серед них метаромани та автофікціональні романи, на яких я зупинюся нижче. Метароман – це твір, написаний про сам твір, тобто такий, у якому оповідується історія й одночасно описується процес її написання. Тому такі романи називають ще авторефлексивними, самозверненими, нарцистичними тощо.Метаромани письма відбивають сам процес творення роману, як це робить Хосé Марія Мерíно у своїх творах «Темний берег» (1985) та «Центр повітря» (1991), де йдеться про повернення трьох персонажів у провінційне містечко їхнього дитинства з метою воскресити спогади й почуття, про які один з них хоче написати роман. Так Мерíно заглиблюється у свою улюблену тему: непросту спробу відділити реальне від уявного. Як приклад синтезу метароману письма, читання та усного дискурсу варто назвати «Безлад твого імені» (1988) Хуана Хосé Міллáса, в якому письменник-видавець, читаючи оповідання молодого автора, розмірковує про написання роману, який міг би конкурувати з прочитаним, і розкриває свої думки в діалогах зі своїм психіатром і з самим собою.

Інший тип експериментального роману, що характеризується мовними іграми, знаходимо у творах Хуліана Ріоса (у циклі «Ларва», починаючи з 1983 року), Фернандо Арамбуру («Вогні з лимоном» (1996)) і Гонсало Ідальго Байали («Суворий дух» (2009)). І, нарешті, третій тип експериментального роману, що починає використовувати як літературний матеріал усе, пов’язане з новітніми технологіями (Інтернет, чати, блоги тощо), як це можна бачити у циклі «Носілля» (2006–2009) А. Фернандеса Мальо.

Автофікціоналізація є одним із найпопулярніших прийомів експериментального роману останніх років. Своєї кульмінації цей феномен досягає у прагненні подолати кордони традиційних літературних жанрів. Породжений експериментами на межі реального й уявного, він є прикладом змішування, результатом гібридизації між романом, есе та автобіографією. Як пояснює

Ще один дуже важливий напрямок у сучасному іспанському романі, так званий «символічний реалізм», спрямований на творення «міфічних просторів» і «провінційних всесвітів». Найпоказовіший романіст цієї течії Луїс Матео Дíес, творець міфічного простору Селами. Його трилогія «Королівство Селами» (1996–2002), що складається з романів «Дух безлюдної місцини», «Руїна неба» та «Сутінки», виконує величезну роботу з висвітлення занепаду сільських культур і незворотної втрати, якої їх зникнення завдає нашій західній цивілізації.

Поширеною у сучасному іспанському романі є течія екзистенційного роману, з її найяскравішим представником Луїсом Ландеро. Характерною відзнакою його романів є сервантесівський «захист уяви», спрямований на прагнення здійснити екзистенційний проект особистісної реалізації того, ким людина бачить себе у житті. Таке бажання реалізувати персональний проект життя з подальшою екзистенційною поразкою через руйнацію уявного світу реальним є провідною темою найвидатніших романів Ландеро, починаючи з «Ігр спізнілого віку» (1989), включаючи «Гітариста» (2002) і до «Сьогодні, Юпітер» (2007), написаних у найкращій сервантесівській традиції.

Історичний роман можна визнати прозовим жанром, що найліпше сприймається широкою публікою в останні десятиріччя. Найпоказовішим твором є «Єретик» (1998) Мігеля Делібеса, що оповідає ауто-да-фе у Вальядоліді у ХVІ столітті. Фабульна оповідь минулого («лицарський роман» за англо-саксонською термінологією) з’являється у деяких романах Хосе Луїса Сампедро, як-от у трилогії «Кола часу», що починається романом «Жовтень, Жовтень» (1981) і завершується «Королівським місцем» (1993), а також в «Історії прозорого короля» (2005) Роси Монтеро. Новітня історія країни є предметом романів, що можуть бути об’єднані спільною тематикою критичного огляду історії Іспанії ХХ століття. Ідеться про романи, в яких реалізм використовується як домінуюча техніка. А найпопулярнішим періодом для відображення у літературних творах лишається Громадянська війна в Іспанії 1936–1939 років. Яскравим прикладом є «Сліпі соняшники» (2004) Альберто Мéндеса.

Психологічний роман представлений творчістю Альваро Помбо (роман «Метр платини-випромінювача» (1990)).

Розвиваються також детективний, чорний та інші різновиди роману, що добре сприймаються широкою публікою. Майстром цього жанру останніх десятиріч лишається Мануель Васкес Монтальбáн з його популярним циклом про пригоди детектива Пепе Карволо. Серед трилерів з певним гротескним відтінком виділяються романи Монтеро Глеса «Жага шампанського» (2002) і «Чорний пил» (2008). Як приклад пригодницького роману, роману таємниць і дій можна назвати твори Артуро Переса-Реверте.