24. Карнавальна реальність ж.Амаду в повісті «Дві смерті Кінкаса Водожаха».

Амбівалентність, двовимірність є рисами карнавального світовідчуття, народної культури як такої. А в Латинській Америці, в Бразилії зокрема, це не костюмована забава сучасної Європи, а спосіб існування. “Країна карнавалу” — так назвав Ж. Амаду один зі своїх перших творів.

У Баїї карнавал відбувається щороку. Тому культура карнавалу є наріжним каменем поетики Жоржи Амаду. У центрі уваги повісті Ж. Амаду «Дві смерті Кінкаса Водожаха» народне життя, герої — прості люди. Письменник поетизує життя саме низів рідного міста, саме там народжується казка, що перетворює навколишній світ. Баїянські ж міщани — об’єкт його іронії чи сарказму. Пафос Амаду полягає у звільненні людини з лабет абсолютних істин, що не є абсолютними, із тенет моралі, що є самоціллю, з реальності, в якій немає простору для леґенди. Тому дива, що трапляються з героями письменника, це насправді бунт проти обмеженості раціо, а безпосередність, з якою про них говорить оповідач — це і є зухвальство бунтівника. Головні герої Амаду — бунтівники, а мотив звільнення — лейтмотив. Диво в романіста доступне лише вільним.

У повісті подибуємо подвійне сприйняття світу, де кожній офіційно-серйозній події відповідає її сміховий двійник, коли обрядовість буржуа, весілля чи похорон, сприймається як чергова спроба поневолити людину світом ієрархії й упорядкованості, а ритуали розбишак і волоцюг, навпаки, повертають їй природну свободу. У повісті «Дві смерті Кінкаса Водожаха» автор-оповідач розказує у найменших подробицях про неймовірні події, які можливі лише в місті Баїя, про повернення померлого чоловіка до коханої жінки, про веселий бенкет покійника з його живими друзями.

Це атмосфера святковості, якою просіяне життя так званого «баїянського дна», з її обов’язковою всезагальністю і відчуттям трансцендентного, що втручається в земне життя, надаючи всім подіям іншого виміру й значення. Це і профанація всього високого, звільнення від панівної “правди про світ”, обернення “гори” й “низу”, використання з цією метою лайки або так званого “фамільярно-майданного мовлення”. Зовнішній вигляд героїв, їхня розхристаність, тіла, що випинаються з одягу, сягнисті форми героїнь, гіперболізм і натуралізм описів відповідають відкритості до світу людей, які перебувають у вічному русі метаморфози, людей, що існують на межі двох площин буття.

У контексті космічного колообігу життя заниження як залучення до життя тілесного низу набуває не нищівного, а життєдайного характеру. Тоді смерть входить у життя як його необхідний момент, як запорука його вічного оновлення. Тому друзі Кінкаса Водожаха, прийшовши віддати останню шану померлому, натомість святкують його день народження, тому жінка може кохатись із чоловіком, що помер під час карнавалу. У творі Жоржи Амаду смерть перестає бути кінцем, оживає міф.

24. Проблема пошуку національної ідентичності в нлр (на прикладі твору за вибором студента).

Новий латиноамериканський роман характеризується як інтеграційними, так і диференційними процесами. З одного боку, він створив універсальну картину світу Латинської Америки, визначив тип загальної транскультурної латиноамериканської художньої свідомості. З другого – заклав підвалини розробці питань національної ідентичності в межах загальної течії. Самоідентифікаційний процес в ході звільнення від колоніалізму поста як активна взаємодія як інтеграційних (загальноконтинетальний рівень), так і диференційних (національний рівень) тенденцій.

Кожна національна література (літератури Ла-Плати, Мексики, Центральної Америки, Андська, Карибська) має свій особливий шлях, історію, імпульси розвитку. Загальноконтинентальний процес поділявся на множину варіантів пошуків національної ідентичності, моделювання власних картин світу, являв власні преференції у відборі тематики та художніх констант. Головною рисою ХХ ст. є розмаїття художніх пошуків, пов’язане з різними варіантами засвоєння і розвитку відкриттів нового роману.

Ці тенденції можна яскраво побачити, звернувшись до аналізу творів мексиканського письменника Грегоріо Лопеса-і-Фуентеса, який належав до індихенізму, напряму в мистецтві, який ставив за мету зображення життя автохтонного населення регіону – індіанців. Програмним твором письменника є роман з промовистою назвою «Індіанець» («El indio», 1935), у якому автор зі співчуттям розкриває трагічний стан індіанців у сучасній Мексиці. Твір поклав початок сучасному соціальному роману про туземне населення Мексики. У літературознавстві після виходу «Індіанця», який отримав Національну премію з літератури, виник термін «індіаністський роман».

Грегоріо Лопес-і-Фуентес є реалістом, він намагається побудувати роман на кшталт документальної хроніки, водночас не уникаючи соціальних узагальнень. Іноді реалізм твору доповнюється рисами натуралізму.