24. Творчість Алехо Карпентьєра в контексті літератури «магічного реалізму».

Основою визначення сучасної латиноамериканської прози як літератури магічного реалізму став у 40-х роках термін «магічна реальність», що прижився в літературі з легкої руки А. Карпентьєра і його роману «Царство земне». Термін викликає справедливі нарікання критиків, тим паче, що прикладається до таких різних, інколи діаметрально протилежних явищ, як герметичність, аскетизм оповідань Х. Борхеса і барокова манера оповіді у творах Ґ. Ґарсіа Маркеса. Через те, мабуть, і немає чіткого визначення феномену магічного реалізму. До стильових ознак магічного реалізму можна віднести переплетення елементів реальних і фантастичних, творчу орієнтацію письменників на фольклорні традиції в руслі духовних і морально-етичних запитів сучасності, часово-просторові зсуви, уведення елементів народної сміхової культури, фантасмагоричне перетворення реальної дійсності, де спрацьовує принцип одивнення звичайного. Можна також говорити про своєрідний „синкретичний” роман побудований за принципом поєднання несподіваних і непоєднуваних, на перший погляд, речей. Із самого початку Карпентьєр прагнув описати світ кубинської, і перш за все афрокубинської, культури. Його перший роман, створений у в’язничній камері, названий на діалекті кубинських негрів «Екуе Ямба-о» (1933 р.), що означає «Хвала Богу», і присвячений життю і звичаям кольорових мешканців Куби.

У цей час він намагався переосмислити свій сюрреалістичний досвід і закласти основи національного латиноамериканського роману. Наслідком цих творчих пошуків став розроблений ним метод «магічного реалізму», що його сам Карпентьєр називав «чудодійною реальністю» і специфіку якого пов'язував зі світоглядними засадами міфологічної свідомості індіанців та негрів.

Першим твором, у якому нові принципи знайшли своє практичне втілення, став роман Карпентьєра «Царство земне» («El reino de este mundo», 1949). Роман присвячений подіям у негритянській республіці Гаїті межі XVIII—XIX ст. У центрі зображення — постать одного з учасників національно-визвольного руху, негра Ті Ноеля, котрий бачив найважливіші її етапи і сприймає їх крізь призму міфологічної свідомості. Важливе місце у творі посідає й міфологізований у народній свідомості образ ватажка Макандаля, людини, котра може перетворюватися у тварин і перемагає навіть саму смерть.

Започатковані письменником принципи нового методу були продовжені і в романі «Загублені сліди» («Los pasos perdidos», 1952). Головний герой твору – композитор, котрий розчарувався в європейській цивілізації і, лише потрапивши на загумінки латиноамериканського континенту, відкриває для себе «втрачений рай». Твір густо насичений міфологічними алюзіями. У ширшому аспекті в романі немовби запрограмована концепція розвитку нової латиноамериканської літератури, запропоновано подальший шлях її розвитку, основи для відродження культури.

Проблеми національної історії у її зв'язках з міфологією латиноамериканського континенту, а також із найбільш етапними віхами світової історії та культури становлять головний предмет зображення у подальшій творчості Карпентьєра: романи «Вік просвітництва» («El siglo de las luces», 1962), присвячений французькій революції 1789 р. та її впливу на латиноамериканську інтелігенцію, про захоплення ідеалами французької революції та поступове розчарування в них, «Право політичного притулку» («El derecho de' asilo», 1971) — памфлет, в якому розкривається психологія людини, котра за будь-яких пертурбацій влади залишається «на плаву». У «Розправі з методом» («El recurso del metodo», 1974) в центрі зображення — сатиричний образ латиноамериканського диктатора, за показним блиском і манерами якого прихований жорстокий і брутальний тиран. «Концерт бароко» («Concierto Ваггосо», 1975) — алегорія, в якій зіставлені два типи культури — європейська та латиноамериканська.