24. Тема «синтезу культур» у творчості а.Карпентьєра («Концерт бароко»).

Повість «Концерт бароко» узагальнює нове бачення історії і відчуття часу Карпентьєра. Назва твору складене з основних понять крапентьєрівської теорії: концерт – це музично-театральна дія на сюжет Історії, а бароко є способом перетворення матерії, тобто форма реалізації і художнього втілення Історії. Герої твору є символами-масками культур (Господар Мексика, Слуга, негр, що уособлює Кубу), а їх подорож з Мексики через Гавану до Європи втілює розвиток у часі культури людства, побачений з американської, тобто зараз універсальної точки зору.

Для художнього світу Карпентьєра важливими є проблеми культурної ідентичності в латиноамериканському дискурсі. У творі «Концерт бароко» відображені процеси, характерні для латиноамериканської культури в цілому: створюючи свій власний художній світ, письменник замислюється над межами «своєї» і «чужої» культурної спадщини, порівнює етичні, естетичні, жанрові і стильові моделі свого універсаму з відповідними моделями інокультурних світів. У творі звучить діалог зі словом, образом і архетипами іншої культури, відбувається переосмислення і порівняння.

Війна в Іспанії, дружба з Лоркою і Альберті, звістка про вбивство Лорки залишили слід у душі письменника. Знайомство з учасниками інтербригад сформувало ідеал того єднання людей, якого він завжди прагнув. Він бачив просте і природне зближення культур, якому екстремальна ситуація надавала урочистості. Конгрес захисту культури, який відбувся в Іспанії 1937 року, і став прообразом «барочного концерту», нової гармонії, тема якої хвилювала Карпентьєра у 70-і роки. Це була вища модель спілкування, коли вже не потрібним є переклад з мови однієї культури на мову іншої.

Руйнація іспанської мрії, громадянська війна співпала з активізацією фашизму в інших європейських країнах. Письменник повертається на Кубу. Він гостро відчував свій нерозривний зв’язок з Америкою. «Іноді треба поїхати далеко, щоб усе зрозуміти по-справжньому» - ці слова з повісті «Концерт бароко» були істиною для тогочасної Європи.

24. Специфіка міфологізації дійсності в творах г.Г.Маркеса.

1982 року Г. Г. Ма було нагороджено Нобелівською премією з цікавим формулюванням: «За романи й оповідання, в яких фантастичні та реалістичні елементи поєднані заради створення щедрого уявного світу, що у ньому відбито життя й суперечності Латиноамериканського континенту».

Отже, характерними ознаками творчості письменника, який налужить до напряму «магічного реалізму», є строката суміш різних національних культурних традицій, примхливе переплетення міфів та реалій сучасного життя з притаманними йому моральними конфліктами та політичними проблемами.

Про свою стильову манери письменник говорив, що він повинен був прожити двадцять років, написати чотири учнівські книжки, аби зрозуміти: вирішення проблеми художньої мови лежало у самому її підґрунті. Потрібно було розповідати так, як розповідали мої діди, тобто безпристрасно, з абсолютним, непохитним спокоєм, який не може бути порушений за будь-яких обставин, навіть якщо світ перевернеться догори ногами.

Невеличке оповідання «Стариган з крилами» не належить до знакових творів Ґ. Ґарсіа Маркеса - таких, як, скажімо, романи «Сто років самотності» або «Осінь патріарха». Однак у ньому, немов у краплині води, відбивається самобутній художній світ колумбійського письменника.

Це оповідання увійшло до збірки «Дивовижна її сумна історія наївної Ерендіри та її жорстокої бабці», надрукованої 1972 р. Історія створення збірки досить специфічна. Після гучного успіху роману «Сто років самотності» Маркес відчув потребу довести, що ця вишукана художня річ не була лише «щасливою випадковістю» і що в нього як у митця «ще вистачить пального для інших книжок». Саме тоді у письменника виникла ідея спробувати свої сили у написанні «дитячих оповідань», які згодом утворили згадану збірку. Втім, дане письменником визначення «дитячі» було досить-таки довільним. Адже нічого спільного з традиційною дитячою літературою ці твори не мали, хоча в них і фігурували близькі до казкових сюжети, в яких чудесне органічно співіснувало з повсякденним. За своєю суттю то були філософські притчі, в яких фантастичне начало допомагало розкрити самобутнє Маркесове бачення світу та людини.

Справді, у цій збірці фантазія письменника буяє на повну силу, вражаючи читача новими незвичайними сполученнями картин реального життя з надприродними явищами, що вриваються у повсякденність, перетворюючи її на світ чудес. У цьому світі може відбуватися все, що завгодно: тут до забутого Богом селища прилітає ангел («Стариган з крилами»), вітер приносить з моря всеперемагаючий запах троянд, двоє диваків у пошуках їжі вирушають у мандри дном моря... («Море часів, що зникають»), а людська віра в чудо оживляє дивний корабель-привид і приводить його до берега приморського містечка («Остання подорож корабля-привида»)...

За всього свого розмаїття сюжети, представлені у збірці «Дивовижна й сумна історія наївної Ерендіри та її жорстокої бабці», мають деякі спільні риси. Письменник використовує одну й ту саму сюжетну модель: у занедбаній місцевості, що знаходиться десь на манівцях світу і поволі занепадає (що й породжує у тамтешніх жителів настрої очікування чуда), відбувається якась дивовижна подія, котра спричинює важливі зміни в усталеному плині життя. Однак ці зміни не є остаточними: життя, сколихнуте чудом, врешті-решт повертається у своє звичне річище. І однією з головних причин безсилля чуда є нездоланна самотність людей — та метафізична самотність, що є наріжним каменем художньої філософії Маркеса.