24. Природа фантастичного в новелістиці х.Кортасара.

У Кортасара не варто шукати такої фантастичності, як у Борхеса і тим паче такого «магічного реалізму» як у Маркеса. Кортасар більш віддалений від автентики культурного, міфологічно етнічного, а швидше є прикладом «поетичної» фантастики. До його фантастичного швидше долучаєть сюрреалізм, подвійність життя, інша реальність, зв’язок з невідомим. («Кроки по слідах») Автентичне змінює урбаністичність. У своєму творі «Про сприйняття фантастики» Кортасар сам пише, що фантастичне не варто сприймати як чарівне. Відчуття чарівного для Кортасара – це відчуття незвичайного поміж реальним, відчуття фантастичного ж – це бути готовим сприймати все як імовірне.

Як приклад фантастичного у Кортасара може слугувати книга «Модель для збирання», де паралельно існують два світи – реальний та фантастичний – Місто як універсальний світ іншої реальності зі своїми правилами й колективними сновидіннями.

У «Жовтій квітці» фантастичне проявляється через двійництво, ствердження безсмертя. Та ж «нормальність» фантастичного проявляється у твердженні, що автор дізнався про безсмертя саме через зустріч зі смертним.

Майже вся його творчість просякнута «фантастичним»: і «Бестіарій», і «Поза часом», і «Восьмикутник».

Основна тема інтелектуально-літературної діяльності Кортасара – можливість входження фантастичного в реальне життя і «карнавалізація» її. Фантастичне має у Кортасара різні назви (Уява, Вимисел, Гра, Інше, Сміх,Література тощо – все те, що стоїть по інший бік логічно вивіреної реальності). Воно виявляється через вторгнення ірреального: улюблені сюжети Кортасара – Перетворення і Втілення Вимислу, коли світ наче підлаштовується під історію, яку про нього розповіли. (новела «Безперервність парків»)

Варгас Льоса характеризує творчість Кортасара як таку, якій характерна іронія, фантастика, гра та поетизм. У «Виграшах» герої представлені поза реальними обставинами – на кораблі у морі.

Як зазначає сам Кортасар, його твори є фантастичними, але в цілому залишаються реалістичними. Твір ніколи не починається з чистої вигадки, на основі якої потім пишеться фантастична сцена. Це й може підсумувати характеристику фантастичного у цього автора.

24. Гра з часом і простором у новелістиці х. Кортасара.

Найважливішою особливістю побудови часопростору новелістики Кортасара є гра з кількома паралельними реальностями, що іноді несподівано перетинаються. Інші, дивні, загадкові, часом страшні світи вриваються у спокійне повсякдення його героїв, причому у багатьох випадках це вторгнення сприймається як щось абсолютно природне.

Герой оповідання «Лист до Парижа одній сеньйорі» (1951 р.) звик до того, що його «час від часу рве кроленям». Для нього це лише невелика побутова незручність. Навіть якщо кроленят виявляється цілих десять, він і тоді примудряється пристосуватися. Але чомусь одинадцяте кроленя переповнює якусь, невідомо ким встановлену норму, і зворушлива історія про симпатичних звіряток закінчується самогубством героя, що не витримав натиску іншої реальності.

Перетин нашого буденного життя й іншого, прихованого світу майже завжди призводить до трагічної розв’язки. В оповіданні «Далека» (1951 р.) молода, красива, багата латиноамериканка починає відчувати себе не собою, а угорською жебрачкою, що змерзла і побита стоїть на мосту в Будапешті. Врешті-решт покликання іншого життя стає настільки сильним, що Кора Оліве переконує нареченого вирушити у весільну подорож до Угорщини, зустрічає на мосту своє «інше я» і перетворюється на нього.

Двоїнність – тема, що виникла в творчості Кортасара, можливо, під впливом такого шанованого ним Достоєвського, – стає під його пером одним з виявів зустрічі різних реальностей. Герой оповідання «Вночі на спині, обличчям догори» (1956 р.) – звичайний мешканець сучасного Буенос-Айреса, потрапляє до лікарні через не дуже небезпечну травму, Раптом, мабуть, тому, що його звичне життя вломилося, у сновидіннях він виявляється полоненим ацтеків, якого збираються принести в жертву. Врешті-решт божевільні сни засмоктують героя у свій світ, і, змирившись із наближенням загибелі від ножа жерця, «тепер він вже знав, що не прокинеться, що він уже не спить і що чудовим сном був той, інший, безглуздий, як всі сни, сон, у якому він мчав дивовижними дорогами дивного міста...».

Інша реальність майже завжди бере верх над звичайним життям. Наприклад, в оповіданні «Ми так любимо Гленду» (1980 р.) вузький гурток шанувальників кінозірки Гленди Гарсон спочатку просто захоплюється її прекрасним мистецтвом (яке, подібно до будь-якого твору кінематографа, вже не зовсім реально). Поступово у шанувальників Гленди зріє потреба зробити її фільми абсолютно досконалими. Вони викрадають усі існуючі на світі копії плівок і перемонтують їх так, як вважають за потрібне. У той момент, коли всі фільми Гленди Гарсон стають бездоганними, кінозірка оголошує про те, що залишає кіно. Коли ж через деякий час Гленда вирішує відновити зйомки, її таємним обожнювачам не залишається нічого іншого, як убити акторку, яка може своїми діями зруйнувати створений ними прекрасний образ.

Спілкування між різними світами іноді здатні здійснювати люди творчі, хоча і для них тут таїться велика загроза. Великий саксофоніст Джоні Картер з оповідання «Переслідувач» (1959 р.) відчуває, що, коли він грає, час іде абсолютно інакше, вміщаючи інколи величезні періоди його життя. Він болісно намагається розказати про свої прозріння критику Бруно, що старанно описує його життя і творчість, але той, при всьому захопленні генієм Джоні, вважає такі одкровення просто маренням п’яниці і наркомана. І музикант продовжує виражати іншу реальність у своєму мистецтві, розплачуючись за це нещасним і абсолютно невлаштованим життям.

Герой оповідання «Слина диявола» (1959 р.) Роберто Мішель, що дивно нагадує самого Кортасара, чилієць, що живе в Парижі, професійний перекладач і фотограф-аматор, випадково робить дивний знімок, відобразивши на плівці незнайому йому жінку, що ніби спокушає недосвідченого молодика. Поява фотографа дає хлопцеві можливість втекти, але фотографія, зроблена Роберто Мішелем, починає жити власним життям, і на ній проступає інша реальність. Вдивившись у зображення, герой розуміє, що він зняв не побачення закоханих, а звідницю, що намагалася добути хлопчика для розваг свого жорстокого і страшного господаря.