24. Фантастичні метаморфози в «магічних» текстах к. Фуентеса (на прикладі твору за вибором студента).

У творах мексиканського письменника Карлоса Фуентеса відтворюється широка картина післяреволюційної Мексики. Головною темою є зв’язок минулого із теперішнім. тяжіння до минулого, прагнення повернутися до першоджерел є базовою однакою латиноамериканської свідомості взагалі, і магічного реалізму зокрема. У багатьох своїх творах Фуентес замислюється про ставлення мексиканців до власної історії: вони шукають ідентичність у доколумбовій добі. Минуле проектується у теперішнє, уявляється присутнім цу сучасності. Для мексиканської культури характерне відчуття співіснування різних часових шарів, які здатні трансформуватися один в інший. Між минулим, теперішнім і майбутнім немає чіткої межі. У свідомості мексиканського народу вкорінена схильність до міфологізації минулого.

Тема влади минулого над теперішнім простежується у повісті «Аура» (1962). Феліпе Монтеро, головний герой твору, потрапляє у будинок на вулиці Донсалес, де мешкають стара Консуело та її небога Аура. Переступивши поріг будинку, герой змінює «систему координат». Поріг символізує межу, яка не лише відокремлює зовнішній світ від будинку, а й минуле від теперішнього, реальний простір від фантастичного, лінеарний час від циклічного. Будинок Консуело є інфернальним простором, темнота – символом смерті, старості і минулого. Минуле захоплює Феліпе. За освітою історик, він намагається привести до ладу мемуари Льоренте, чоловіка Консуело, одного з генералів імператора Максиміліана, реконструює історію. Феліпе підкоряється Консуело, навіть кохання до аури не врятовує його. Герой ототожнює Ауру з Консуело, шукає спільне у їх поведінці, словах, одязі, обличчі. Образ Аури зливається з образом Консуело. Дівчина у фіналі повісті перетворюється на стару. Герой впевнюється, що його стосунки з аурою повторюють історію Консуело і Льоренте, а сам він ідентифікує себе з генералом. Система персонажів, побудована на повторенні, відповідає організації художнього часу. Як два персонажі є однією особою, так і минуле з теперішнім є одним цілим. Зв’язок минулого, теперішнього і майбутнього підкреслюється також оригінальною організацією оповіді, яка ведеться від другої особи. Це підкреслює пасивність героя. Форму другої особи модна інтерпретувати як підсвідоме «я», голос Консуело або звернення до читача. Згідно з концепцією Фуентеса, історія – ритуал, що повторюється, замкнене коло, в якому руйнується особистість. Якщо людина опиняється під владою минулого, вона втрачає здатність діяти самостійно.

24. Універсальність та інтертекстуальність поетики х.Л.Борхеса.

Проблема універсальності є однією з стрижневих для художнього світу Х. Л. Борхеса. Головними темами його творів є універсальний, позачасовий стан людського духу; інтелектуальний героїзм розуму, готового переступити межу життя і смерті заради відповідей на вічні питання; пафос і значимість релігійно-філософських пошуків; літературно-просвітницький потенціал філософських і теологічних систем; естетична спільність етичних вчень. У борхесівських творах на першому місці стоять дві універсальні, онтологічного виміру проблеми – загадка смислу буття і таємниця часу та вічності. До розгляду цих питань Х.Л. Борхес підходить з властивою для нього іронією; містичні та езотеричні горизонти цікавлять його найменше. У своєму ставленні до проблем письменник виходить з важливої для нього тези: ці проблеми цінні тим, що дають поштовх для уяви, фантазії, інтелектуальних ігор. Історія культури, яка розгортається у просторі всесвітньої бібліотеки, де живуть філософські гіпотези, образи і метафори є настільки ж реальною, як і світ, населений людьми і речами. Всесвіт для Борхеса – це метафора Книги.

Інтертекстуальність є однією з типологічних ознак помтодерністської літератури. Найпоширенішими проявами інтертекстуальності у творахз Х. Л. Борхеса є запозичення і переробка тем і сюжетів; явне та приховане цитування; плагіат; алюзія; парафраза; пародія; ремінісценція. Багато критиків і надто вибагливі читачі минулого були заворожені незрівнянною ерудицією Борхеса, його манерою подавати вимисел як коментар, просто переказ чужих книг. У його творах можна знайти ремінісценції, запозичення, приховані цитати: це й дотепні рішення честертонівського патера Брауна, який знаходив завдяки здоровому глузду й знанню людської психології несподівані пояснення загадкових випадків. У «Трьох версіях зрадництва Іуди» і деяких інших оповіданнях, у яких новаторська і парадоксальна інтерпретація або міфу, або класичного літературного мотиву переломленої свідомості вигаданого персонажа, як результат його духовних пошуків, і оман, можна дослідити вплив «Легенди про Великого інквізитора» Достоєвського. У «Повідомленні Броуді» міститься пряме посилання на Свіфта. Очевидно, до філософських повістей Вольтера «Задіг, чи Доля» і «Царівна Вавілонська» тяжіє у Борхеса сама ідея перетворення Вавілону («Лотерея у Вавілоні», «Вавілонська бібліотека»). У запозичених мотивах Борхес вступає у діалог, гру.

Власне борхесівським прийомом інтертекстуальності є "переписування" тексту, коли художній текст створюється на основі вже існуючих текстів, як їхня інтерпретація, їхнє нове прочитання. Знаковим і ключовим у цьому плані є оповідання «П’єр Менар, автор «Дон Кіхота»», де описується людина, що пише заново твір Сервантеса. Французький критик Морис Бланшар назвав це оповідання метафорою художнього перекладу. От одне з кращих його оповідань — «П’єр Менар, автор «Дон Кіхота». Якщо відвернутися на хвилину від вигаданого П'єра Менара з його вигаданою літературною біографією, ми бачимо, що в дикуватій, ексцентричній формі тут розглянутий феномен двоїстого сприйняття мистецтва. Будь-який твір, будь-яку фразу художнього твору можна читати ніби подвійним зором. Очима людини того часу, коли був написаний твір: знаючи історію і біографію художника, ми можемо, хоча б приблизно, реконструювати його задум і сприйняття його сучасників і, отже, зрозуміти твір у середині його епохи — такий спосіб обмірковує П'єр Менар, але відмовляється від нього. І інший погляд — очима людини XX століття з його практичним і духовним досвідом. Це саме те, що, на думку оповідача, намагався зробити П'єр Менар, який встиг «переписати», тобто переосмислити, лише три глави «Дон Кіхота»: співвідношення між реальним автором, автором-оповідачем і вигаданим оповідачем, давню суперечку про перевагу або шпаги й пера, або війни й культури; звільнення Дон Кіхотом каторжників і висловлення при цьому дуже сучасних думок про справедливість, про правосуддя, що не повинне спиратися тільки на визнання засуджених, про могутність людської волі, якій до снаги перемогти будь-які випробування. Осучаснення класики трапляється дуже часто, але, як правило, залишається неусвідомленим. Неймовірне й непосильне підприємство П'єра Менара робить його наочним.

Подібні борхесівському прийоми дуже характерні для всієї постмодерної літератури, їх також називають явищем «палімпсесту», «літературою у другому ступені» (Жерар Женетт). Результатом такого творчого методу письменника стала сукупність творів, що тісно інтертекстуально пов’язані як поміж собою, так і з літературою попередніх століть та інших країн.