24. Трансформація жанру меніпеї в нлр (на прикладі твору за вибором студента).

Меніпея – складний жанр літератури. Його ще називають метажанром, бо в стандартну диференціацію – епос, лірика, драма – він не вкладається. Меніпея головно характеризується наявністю особливого персонажа-розповідача, що викладає події у своїй розповіді так, як він бачить їх крізь призму власної психіки і особистісних почуттів. Здебільшого він – один з персонажів власного оповідання, поряд з іншими він описує і власне себе, свої дії, а це тим більше пов’язано із суб’єктивізмом, оскільки повної об’єктивізації образу досягти при цьому неможливо – в такому викладенні обов’язково будуть присутні елементи лірики. Через це в задачу автора меніпеї входить утворення образу розповідача з притаманною йому логікою, і тільки крізь призму психологічних характеристик цього образу слід оцінювати зміст того, про що він веде розповідь.

У новому латиноамериканському романі жанр меніпеї представлений досить потужно. Наприклад, типовою меніпеєю за структурою є роман Хуліо Кортасара «Гра в класики». Класичну меніпею являє роман Хуана Рульфо «Педро Парамо». Художній талант письменника і його специфічне мексиканське світобачення дозволили йому створити абсолютно новий варіант меніпеї зі своїм рівнем символіки, не традиційною для цього жанру конкретикою, використанням художніх засобів з арсеналу як реалістичної, так і сюрреалістичної літератури, з особливою емоційної насиченістю і підкресленим взаємопроникненням життя і смерті.

Жанр меніпеї дозволяє втілити важливу для латиноамериканського роману ідею повернення до джерел, встановлення зв’язку з минулим. ні теперішнє, ні майбутнє не мають для латиноамериканської свідомості такого значення, яке дає минуле. Теперішнє пов’язане з минулим, саме в минулому, до якого з певною мірою ностальгії звертається Хуан Рульфо, людина може знайти те, що шукає. У латиноамериканській свідомості минуле виступає важливим засобом само ідентифікації, що і актуалізує жанр меніпеї.

24. Карнавалізація як принцип створення художньої реальності в нлр.

Прагнення свободи в новому латиноамериканському романі тісно пов’язане з карнавальним світовідчуттям, Досліджуючи природу homo ludens, Й. Гейзінґа зауважує, що грі притаманні такі властивості, як ірраціональність, відмінність від буденного життя, свобода, певні часові і просторові межі, здатність давати естетичне задоволення, виражати своє У карнавалі, що перетворюється на «світ навпаки», все стає амбівалентним. Карнавал дає змогу не тільки поєднати непоєднуване, а й створити щось абсолютно нове, досі не знане.

Універсальна, всеохопна природа народного („карнавального”) сміху активно впливає сьогодні на розвиток латиноамериканського романного жанру, розширюючи горизонти смішного. Нові відтінки гумору помітні в багатьох романах магічного реалізму („Дві смерті Кінкаса Водожаха” Ж. Амаду, „Панталеон і відвідувачки” М. В. Льоси, „Сто років самотності” Ґ. Ґарсіа Маркеса та ін.), що пов’язано значною мірою з використанням цієї концепції.

Для Ґ. Ґарсіа Маркеса, як і для всіх представників латиноамериканської фольклорної прози, характерна традиція карнавалу, розкутого раблезіанського сміху. Уже з першої сторінки роману Ґ. Ґарсіа Маркеса читач потрапляє в атмосферу сміхової (за М. Бахтіном) умовності, де відчутне плідне використання елементів народної сміхової культури. Безперечно раблезіанським є ненажерливість Ауреліано Другого чи легендарна чоловіча сила першого сина Урсули Хосе Аркадіо. Усі Буендіа непересічні, усі в полоні гіперболічних пристрастей. Цей народно-святковий сміх, який включає в себе момент перемоги не лише над страхом перед потойбічними жахами, але й над страхом перед будь-якою владою: перед усім, що пригнічує й обмежує, найповніше відповідає ідейно-естетичному стрижневі творів Ґ. Ґарсіа Маркеса, де мотив насмішкуватого, скептичного ставлення до всього звучить виразно і, власне, й є лейтмотивом твору.