Питання до іспиту для студентів IV року навчання відділення іспанська філологія

1. Естетика і поетика театру абсурду у Франції.

2. Драматургічні засоби втілення абсурду у п'єсі Йонеско «Лиса співачка».

3. «Антидрами» Беккета, образ небуття, «бездіяльні персонажі» в п'єсі «Чекаючи на Годо».

4. Типологія іспанського повоєнного театру. Тенденції розвитку, характеристики.

5. Драматургія А.Б.Вальєхо в контексті розвитку повоєнного театру в Іспанії.

6. Концепт «трагічного світовідчуття» та його актуалізація у п'єсі А.Б.Вальєхо «Підвальне вікно».

7. Типологія іспанського роману 2-ї пол. XX ст. Тенденції розвитку, загальні характеристики.

8. Тремендизм: характеристика, віддзеркалення доби.

9. Творча еволюція К. Хосе Сели. Екзистенційне світовідчуття, досвід тремендизму, «об'єктивний» складник у романі «Родина Паскуаля Дуарте».

10. Структурна організація та лінгвістичні аспекти роману «Родина Паскуаля Дуарте» К.Х.Сели.

11. Проблема самоідентифікації героя в романі К.Х.Сели «Родина Паскуаля Дуарте»

12. Специфіка об'єктивізму в іспанському романі 1950-х років. Творчість Х.Гойтісоло.

13. Кінематографічність та театральність творчості Хуана Гойтісоло: хронотоп, образ "метафізичного блазня", мотив маски, ролі та віддзеркалення в романі "Гра рук".

14. Міфологічний дискурс в романі Х.Гойтісоло «Гра рук».

15. Творчість Мігеля Делібеса в контексті іспанської повоєнної літератури (аналіз твору на вибір студента).

16. Іспанська інтелектуальна проза другої половини XX століття (на прикладі одного твору на вибір).

17. Роман Торренте Бальєстера "Дон Хуан" в контексті іспанської постмодерністської прози. Гра з традицією.

18. Театральний дискурс в романі Г.Торренте Бальєстера «Дон Хуан».

19. Своєрідність інтерпретації образу Дон Хуана в однойменному романі Г.Торренте

Бальєстера.

20. Роман А.Кункейро «Людина, яка була схожа на Ореста» в контексті літератури постмодернізму.

21. Інтерпретація міфу про Ореста в романі А.Кункейро "Людина, яка була схожа на

Ореста".

22. Актуалізація концептів епі-, мета-, та гіпотеатру в романі А.Кункейро «Людина, яка була схожа на Ореста».

23. Роман «Двомовний коханець» в контексті творчого доробку Х.Марсе.

24. Проблема втрати і пошуку ідентичності героєм в романі Х.Марсе «Двомовний

коханець».

25. Міфологічні образи та сюжети в іспанському постмодерністському романі (на прикладі твору на вибір студента).

26. Новий латиноамериканський роман. Загальна характеристика. Роль міфотворчості.

27. Міфологічне підґрунтя творчості М.Астуріаса (на прикладі роману «Маїсові люди»).

28. Своєрідність поетики роману Х.Рульфо «Педро Парамо».

29. Міфологема дороги в романі Х.Рульфо «Педро Парамо».

30. Трансформація жанру меніпеї в НЛР (на прикладі твору за вибором студента).

31. Карнавалізація як принцип створення художньої реальності в НЛР.

32. Карнавальна реальність Ж.Амаду в повісті «Дві смерті Кінкаса Водожаха»

33. Проблема пошуку національної ідентичності в НЛР

34. Фантастичні метаморфози в «мігічних текстах» К. Фуентеса

35. Універсальність та інтертекстуальність поетики Х. Л. Борхеса

36. Інтелектуальні метафори Х. Л. Борхеса

37. Ключові образи в новелістиці Х. Л. Борхеса.

38. Природа фантастичного в новелістиці Х. Кортасара

39. Гра з часом і простором у новелістиці Х. Кортасара

40.Творчість А. Карпентьєра в контексті літератури «магічного реалізму»

41. Тема «синтезу культур» у творчості А. Карпентьєра («Концерт Бароко»)

42. Специфіка міфологізації дійсності в творах Г. Г. Маркеса

43. Роман-притча Маркеса «Сто років самотності»

44. Поетика М. Варгаса Льоси

45. Міфологічна канва оповідання Х. М. Аргедаса

1. Естетика і поетика театру абсурду у Франції.

Театр абсурду (від лат. absurdus позбавлений сенсу) – напрям у театральному мистецтві, який виник у Франції на почаку 50-х років. Засновниками його є Ежен Йонеско та Семюел Беккет. Суттєвий вплив на театр абсурду зробили екзистенціалістські філософсько-естетичні ідеї Ж.-П. Сартра и А. Камю про абсурдність існування (ізольованість людини від зовнішнього світу; індивідуалізм і замкнутість; неможливість спілкування одного з одним; беззмістовність активних дій; непереможність зла; недосяжність для людини поставленої перед собою мети).

Іншим джерелом театру абсурду є естетика сюрреалізму, для якої характерними є зняття протиставленості реального і надреального (вигаданого, містичного), вкраплення натуралістичних деталей до ірреального контексту. Абсурдне репрезентується як позбавлене сенсу і логічних зв’язків, ірраціональне. Людина постає позачасовою. абстракцією, яка приречена на марні пошуки сенсу життя.

У п’єсах драматургів-абсурдистів не було позитивних героїв. їх персонажі позбавлені людської гідності, затуркані внутрішньо і зовнішньо, покалічені морально. Автори при цьому не виражали ні співчуття, ні обурення, вони не показували і не пояснювали причин деградації цих людей, не розкривали конкретних умов, які доводили людину до втрати людської гідності. Абсурдисти намагалися ствердити думку, що людина сама винна у своїх нещастях, що вона не варта кращої участі, коли не в змозі і не в силах змінити життя на краще.

Засадничими принципами поетики театру абсурду є алогизм слов і вчинків персонажів; їх акомунікабельність; просторово-часових зсуви; відсутність причинно-наслідкових зв’язків; прийоми шокової естетики; естетизація потворного; послаблення фабульності; уповільненість сенічного темпоритму; монологизм; відкритість фіналу (non-finito). Головними прийомами є пародія та гротеск; улюбленим жанром – трагіфарс. Абсурдістські інтелектуальні п’єси тяжіють до жанру лезідрами (драми для читання). У творах театру «абсурду» поєдналися не лише елементи різних драматичних жанрів, а й загалом – елементи різних сфер мистецтва: пантоміма, хор, цирк, мюзик-хол, кіно. В них були можливі найпарадоксальніші сплави та поєднання: п'єси абсурдистів могли відтворювати і сновидіння, і кошмари. Сюжети їхніх творів часто-густо свідомо руйнувалися: подієвість була зведена до абсолютного мінімуму («Чекаючи на Годо», «Ендшпіль», «Щасливі дні» С. Беккета).Замість драматичної природної динаміки на сцені панувала статика, за висловом Е. Йонеско, «агонія, де немає реальної дії». Зазнала руйнації мова персонажів, які, до речі, нерідко просто не чули і не бачили один одного, промовляючи «паралельні» монологи в пустоту.

2. Драматургічні засоби втілення абсурду у п'єсі Йонеско «Лиса співачка».

У 1950 р. в паризькому «Театрі Лунатиків» режисер Н. Батай поставив першу п'єсу Йонеско «Лиса співачка». Приводом для написання п'єси стало ознайомлення автора з самовчителем англійської мови. У нетямущості почутих фраз, у беззмістовності діалогів, у банальності думок і алогічності ситуацій, описаних в підручнику, Йонеско побачив відображення абсурдності людського буття.

«Лиса співачка» має підзаголовок «анти п’єса». Йонеско пише твір, який руйнує канони драматургічного роду. Постановка драми Ежена Іонеско «Лиса співачка» приголомшила глядачів безглуздістю персонажів і абсурдністю ситуацій. Абсурдне все, починаючи із заголовка, обраного автором тільки тому, що «ні про яку лису співачку» в драмі не згадується. Задум п’єси підказав автору підручник англійської мови. Драматурга розсмішили речення, в яких люди, поєднані зв’язками спорідненості (син і батько, брат і сестра, чоловік і дружина), повідомляли один одному загальновідомі речі. Так і персонажі «Лисої співачки» змагаються у найжахливіших нісенітницях під акомпанемент годинника, що втратив здатність вимірювати час: то він б’є сім разів, то три рази, то зовсім замовкає.

«Лиса співачка» є камерною п'єсою. Головні персонажі – подружні пари Смит і Мартін. П'єса позбавлена традиційного сюжету, в ній, по суті, нічого не відбувається. Персонажі обмінюються репліками, словами, в яких немає ні нової інформації, ні оригінальної живої думки. Діалог в п'єсі будується за принципом алогічності, руйнування причинно-наслідкових зв'язків. Динамізм п'єси полягає в тому, що у міру наближення до фіналу мова персонажів стає все більш і більш нечленороздільною, і в завершуючій сцені вони кидають в обличчя один одному вже не репліки і навіть не слова, а окремі склади і звуки. Автоматизм мови – головна тема «Лисої співачки». П'єса Йонеско учить нонконформізму, розвінчує дрібного буржуа як тотального конформіста, як людини сприйнятих ним ідей і гасел.