Практичне заняття № 3-4 Техніки і методики традиційної коректури. Техніка коректурних знаків.

1. Поняття про техніки коректури: коректурні знаки і сполучні лінії.

Традиційна коректура протягом своєї тривалої історії ви­робила дві відмінні системи технічних прийомів і методичних підходів до здійснення виправлень у відбитках: 1) викорис­тання коректурних знаків; 2) нанесення сполучних ліній.

Перша з цих систем широко використовується у книж­ковій коректурі, а друга – у газетній. Журнальна коректура, як правило, поєднує прийоми обох технік.

У книжковому видавництві в ході редакційно-видавничо­го процесу коректуру тримають фактично одночасно автор, редактор і коректор, причому останній зводить до «спільного знаменника» виправлення своїх колег. Після цього виправле­ний коректурний відбиток потрапляє до оператора, який вно­сить виправлення в комп'ютерне складання.

Щоб уникнути зайвих описових пояснень, зекономити час оформлення опрацьованої коректури, всім, хто її читає, не­обхідна спеціальна система позначень тих чи інших вказівок і виправлень. Вона існує і називається коректурними знаками.

Отже, коректурні знаки — це умовні графічні знаки, які застосовують для розмітки оригіналів та виправлення різно­типних помилок у коректурних відбитках.

Необхідність системи коректурних знаків така ж очевид­на, як і, скажімо, потреба в системі знаків дорожнього руху: обидві вони застерігають від непорозумінь, неузгодженості та неоднозначності дій учасників ситуації. Коректурні знаки до­водять до автоматизму сприйняття конкретних рекомен­дацій, подають їх у лаконічній і доступній для усіх працівників формі — вони мають загальнообов'язковий і за­гальнозрозумілий характер.

Початкуючі видавці, засвоюючи систему коректурних знаків, скаржаться, що вона занадто велика й важка для пам'ятовування. На перший погляд, у цьому є своя рація: сис­тема коректурних знаків налічує понад 180 знаків, за допомо­гою яких можна виконувати майже 60 операцій (!). Згодом, із практикою, приходить усвідомлення того, що коректурні зна­ки не ускладнюють, а, навпаки, полегшують співпрацю учас­ників редакційно-видавничого процесу.

У системі коректурних знаків деяким операціям виправ­лення відповідає лише один знак, наприклад, операціям вирівнювання проміжків між словами чи розділення проміжком слова, складеного разом. Іншим операціям відповідає десяток, а то й більше знаків: складанню шрифтом іншого накреслення – 10; заміні літери (знаку) – 17; заміні складу, слова, рядка – 19. Отож, здавалося б, чи не краще бу­ло б звести до мінімуму знаки для тих чи інших операцій — до двох-трьох замість десятка. Насправді, кількість знаків раціонально продумана. Вона пов'язана з частотністю вико­нання виправлення певного типу: чим частіше доводиться йо­го виконувати,— тим більше знаків для нього розроблено.

До речі, стверджують коректори-професіонали, знаків ча­сом ледве вистачає, щоб позначити усі помилки. Приміром, особливо «брудними» бувають коректури після сканування, адже не всі літери та інші знаки у тексті сканер розпізнає пра­вильно. Тоді коректори використовують не тільки спеціальні коректурні знаки, а й вигадують власні. Хоча останнє перебу­ває поза нормами техніки коректури.

Таким чином, кількість знаків, що відповідають певному типу виправлень, і частотність їх використання зумовлені по­ширеністю відповідної помилки. Простежуючи частотність використання знаків у порядку від найбільш до найменш час­тотних отримуємо їх «рейтинг популярності»:

• знаки для виправлення окремих букв (і друкованих знаків взагалі);

• знаки для виправлення слів і частин слів;

• знаки для шрифтових виправлень;

• знаки для виправлень помилок у розташуванні рядків та ін.

Сполучні лінії – спеціальні лінії, що сполучають помил­кові елементи з вказівками щодо виправлень, винесеними на береги або інші незаповнені частини коректурного відбитка.

Практики зазвичай називають цю техніку коректурою «на віжках» або «на поводирях». За допомогою «віжок» при багатоколонковій верстці набагато легше знайти місце у тексті, де слід зробити виправлення.

Техніка сполучних ліній для опанування є простішою, порівняно з технікою коректурних знаків. Однак і вона має кілька суттєвих методичних вимог:

• «віжки» варто застосовувати для внутрішніх колонок; при цьому виправлення у крайніх колонках доцільно здійснювати виключно за допомогою коректурних знаків;

• також не потрібно вести «віжки» від помилкових еле­ментів у верхніх і нижніх рядках зверстаного текс­ту — помилки у них позначають на верхньому і нижньому берегах коректурного відбитка;

• у тексті помилковий елемент закреслюють відповід­ним коректурним знаком;

• проведена довільна лінія повинна бути тоненькою і проходити між рядками тексту, не закреслюючи їх;

• лінію на березі доводять до правильного варіанта на­писання чи власне коректурного знаку;

• «віжки» рекомендується виконувати пастою різних кольорів;

• якщо виправлень багато, то вносити їх варто виключно за допомогою коректурних знаків – «віжки» можуть за­плутатися.

2. Видавничий стандарт ГОСТ 7.62–90.

Усі виправлення в коректурі слід робити тільки за допомо­гою спеціальних коректурних знаків. Вони є загальноприйня­тими й затвердженими стандартом «СИБИД. ГОСТ 7.62-90. Знаки для разметки оригиналов и исправления корректурных и пробных оттисков. Общие требования». Стандарт по­ширюється на усі види оригіналів, макетів і відбитків для ви­дань. Він обов'язковий для видавництв, видавничих установ та поліграфічних підприємств.

Стандарт набув чинності 1 січня 1991 р. Зрозуміло, що цей документ, створений у радянські часи, написаний російською мовою — тож назріла потреба замінити його українськомовним.

Потребує він переробки і зі змістового боку: низка знаків у ньому нині майже не використовується (потрапляння літери «чужої» гарнітури, марашки, «бруд» тощо), адже редакційно-видавничі технології за останнє десятиліття докорінно зміни­лися. Крім того, пропоновані у ньому знаки неповно окрес­люють ті операції, які доводиться виконувати у коректурних відбитках, наприклад, видалення лінійки. Тому видавнича практика заповнює ці прогалини — самовільно дописує Стандарт.