1.8. З історії становлення спеціальної психології

1.8.1. Розвиток уявлень про розумову відсталість у період до становлення психології як науки

Спеціальна психологія як галузь психологічної науки роз­вивається з початку XX ст. Проте на той час уже було досить багато відомостей про особливості психіки розумово відсталих дітей, зібраних ученими протягом декількох століть.

Перший клінічний опис вродженого слабоумства, для позна­чення якого тоді найчастіше використовувався термін "ідіотія", було зроблено в кінці XVIII ст. На початку XIX ст. Філіп Пінель дав визначення цьому поняттю як одній з форм психічного за­хворювання, різновиду психозу, що зводиться до порушення функцій розуму і/або почуттів.

Першим ученим, який відокремив слабоумство від психічних япхворювань і цим започаткував клінічний та психологічний напрями вивчення розумової відсталості, був французький пси­хіатр Жан Етьєн Домінік Ескіроль (1772—1840). Він уперше иідокремив розумову відсталість від психічних захворювань, ро-яуміючи її як стійкий стан, наслідок порушення розвитку, що обов'язково супроводжується інтелектуальним дефектом. Ж.Е.Д. Ескіроль також уперше виокремив два види розумової відсталості: олігофренію та деменцію. Він образно порівнював олігофренію, стан, при якому людина завжди, від самого наро­дження є інтелектуально неповноцінною, з бідняком, котрий ні-

49

Розділ 1

к оли не мав багатства. Деменцію, сутність якої полягає у втраті розумових здібностей з часом, він порівнював з багатієм, що ро­зорився.

Цікаво зазначити, що Ж.Е.Д. Ескіроль звернув увагу на не­доліки мовлення розумово відсталих: диференціацію розумової відсталості він будував на основі стану розвитку мовлення. За­лежно від ступеня порушення мовлення вчений розрізняв п'ять груп слабоумства:

1. імбецилики І ступеня, мовлення яких можна легко зро­ зуміти;

2. імбецилики II ступеня, котрі мають обмежений словни­ ковий запас, але їхнє мовлення доступне розумінню;

1. ідіоти І ступеня, які вживають лише короткі слова та фрази;

3. ідіоти II ступеня, котрі використовують лише односкладні слова та вигуки;

5) ідіоти III ступеня, в яких мовлення взагалі відсутнє. Основні положення Ескіроля про слабоумство лягли в осно­ ву всіх подальших вчень і досліджень.

Педагогічний напрям вивчення розумової відсталості запо­чаткував Жан Ітар (1775—1838). Він займався вивченням про­блем осіб з вадами слуху при Національному інституті глухоні­мих у Франції. Одного разу в Айверонському лісі поблизу Па­рижа знайшли серед зграї вовків дикого хлопчика, який мав вовчі звички, не говорив і не розумів зверненого до нього мов­лення. Учений назвав дикуна Віктором і вирішив виховати з нього людину. Ж. Ітар поділяв погляди сенсуалістів, за якими основою всієї психічної діяльності людини є розвиток відчуттів. Навчання хлопчика почалось з розвитку в нього одного з органів відчуттів, після чого переходили до розвитку іншого. Спочатку айверонського дикуна помістили в умови подібні до лісових, потім ці умови поступово підлягали соціалізації. Віктора навчи­ли ходити на двох ногах, вживати їжу з використанням посу­ду, одягатися, окремим навичкам самообслуговування. Хлоп­чик навчився розуміти примітивні фрази.

Ж. Ітар не зміг перетворити айверонського дикуна на повно­цінну людину, але результати, яких йому вдалося досягти, до­вели, що навіть людину з глибокою інтелектуальною недостат­ністю можна чомусь навчити.

50

Загальні питання спеціальної психології як складової дефектології

У першій половині XIX ст. з'явились сумніви у тому, що сут­ністю ідіотії є недостатність розуму. Почали висловлюватися припущення про те, що недорозвиток розуму може бути на­слідком якихось інших порушень. Так, француз Бельом вбачає сутність слабоумства у порушенні інстинктів і розробляє свою класифікацію, за якою при глибокій ідіотії спостерігається відсутність інстинкту самозбереження; при неповній ідіотії на­явні інстинкти як у тварин; при імбецильності І ступеня особа у своїй поведінці підкоряється інстинктам, але не задіює інте­лект; імбецили II ступеня піддаються вихованню, здатні за­йматися ручною працею; імбецили III ступеня спроможні мірку­вати та діяти, проте їхній інтелект не досягає норми.

В. Солльє вважав, що слабоумство зумовлене порушенням ува­ги. На його думку, в абсолютних ідіотів довільної уваги немає, в Ідіотів вона слабка та ускладнена, а в імбецилів характеризуєть­ся нестійкістю. На думку Штромайєра, імбецили характеризу­ються хворобливою рухливістю уваги, невмінням концентрува­ти душевні сили на одному об'єкті, їх відволікає кожний новий подразник і вони переходять до нового сприймання перш, ніж попереднє буде завершено. У відсутності уміння зосереджувати свою увагу на потрібному об'єкті Штромайєр бачить головну трудність навчання розумово відсталих дітей. Недостатність ува­ги за Штромайєром є причиною того, чому "дебілик" не навчаєть­ся відокремлювати суттєве від несуттєвого.

Едуард Сеген (1812—1880) недоліки розуму ідіота поясню­вав порушенням вольової сфери. З цього приводу став добре ві­домим його вислів про те, що типовий ідіот — це істота, яка нічо­го не знає, нічого не може, нічого не хоче. Е. Сеген уточнював, що фізично така дитина не може, розумово — не знає, психоло­гічно — не хоче. Вона б і могла, і знала, якби тільки захотіла, яле вся біда у тому, що вона передусім не хоче. На підставі цих поглядів Е. Сеген побудував свою систему навчання слабоум-них. Спостерігаючи інертність, відсутність волі в ідіота, вчений докладав зусиль, щоб вивести його з цього інертного стану. Щоб адолати інертність вихованців, він вдавався до послідовного ви­користання таких способів: 1) створення сприятливих умов життя; 2) використання системи вправ, за допомогою яких ви­ко ішнець поступово переходив від дії, яку виконував педагог

51

Розділ 1

й ого руками, до дії за наслідуванням; 3) переходу від ситуацій, в яких воля дитини повністю підпорядкована волі педагога, до поступового збільшення самостійності дитини. На думку Е. Се-гена, виховання має охоплювати розвиток рухових здібностей м'язової системи та відчуттів; формування уявлень, опануван­ня елементарними знаннями, виховання здатності керувати свої­ми інстинктами, формування волі та моральної поведінки. Ме­тою виховання має бути формування позитивних звичок. Звич­ка — друга натура, — стверджував Е. Сеген, — й ідіотія — май­же з усіх своїх найбільш відштовхувальних симптомах є не ви­твором природи, а переважно результатом звичок; звичка до не­рвового тику, звичка до інертності, неуважності, крику, не­охайності, онанізму, звичка до повторення одних і тих самих вражень та актів, до відхилення від нормальних функцій — ось що становить образ ідіота. Всі органи без винятку, і особливо головний мозок, можна зміцнити та розвинути вправою. Зали­шаючись у бездії, всі органи, і знову-таки найбільше головний мозок, позбавляються здатності реагувати, втрачають жит­тєвість, атрофуються. Таким чином, звичка — все для ідіота, все для його спасіння або для його кінцевої загибелі. Ідеї Е. Се-гена щодо виховання та розвитку дітей з розумовою відсталі­стю лежать в основі сучасних підходів до розв'язання пробле­ми соціальної адаптації таких дітей.

Погляди Е. Сегена щодо сутності розумової відсталості зна­йшли своє продовження у концепціях вчених XIX—XX ст. Ро­сійський дослідник Г.Я. Трошин вказує на наявність межі у роз­витку волі та уваги дитини-олігофрена і вважає, що така дити­на схильна діяти по лінії найменшого опору. Характерний для волі нормальної дитини момент, який можна назвати "я борюсь із", відсутній у дебіла. За динамічною теорією розумової відста­лості, висунутою німецьким психологом К. Левіним, розумово відсталі діти відрізняються від нормальних тим, що у них по­рушена емоційно-вольова сфера. Відхилення у цій сфері зумов­люють недостатність усієї психіки та діяльності.

Загальні питання спеціальної психології як складової дефектології