8. Система екологічного права. Місце екологічного права в системі права України.

Під системою екологічного права розуміють розміщення у певній логічній послідовності його структурних підрозділів, яка обумовлена змістом екологічних відносин, що виступають предметом екологічного права. Екологічне право як галузь права поділяється на Загальну і Особливу частини та складається із підгалузей права; субінститутів; складних та простих інститутів.

Загальна частина екологічного права містить норми права, які регулюють питання, загальні для всіх видів екологічних відносин. Вона охоплює такі положення: а) загальна характеристика екологічних відносин та екологічного права; б) джерела (форми) екологічного права; в) право власності на природні об’єкти; г) управління в галузі використання, відтворення та охорони навколишнього природного середовища; ґ) загальні положення природокористування; д) правове забезпечення екологічної безпеки; е) правове забезпечення економічного механізму у сфері екології; є) загальні питання охорони природного середовища; ж) юридична відповідальність за порушення екологічного законодавства.

Особлива частина містить правові норми, які регулюють окремі види екологічних відносин з урахуванням їх специфіки, а саме право користування землею, водами, надрами, рослинним світом, тваринним світом, атмосферним повітрям, природно-заповідним фондом та іншими видами природних ресурсів. В цій частині також містяться норми, які стосуються міжнародних форм співробітництва в галузі екології, охорони навколишнього природного середовища в сільському господарстві, промисловості, на транспорті, інших сферах господарювання людини.

Як уже зазначалося, екологічне право об’єднує у своєму складі відповідні підгалузі права. Вони становлять сукупність правових норм, що регулюють однорідну групу екологічних відносин, з притаманними для них специфічними рисами, які є невід’ємною частиною загальних екологічних відносин. Оскільки основу кожної групи відносин складають певні природні об’єкти зі своїми, властивими лише їм істотними рисами, це обумовлює необхідність конкретних правових форм. Такими правовими формами є земельне, водне, гірниче, фауністичне, флористичне, атмосферо повітряне, природно-заповідне, природоохоронне право як підгалузі екологічного права. Екологічне право, його підгалузі об’єднують складні, прості правові інститути і субінститути. Вони можуть або входити до складу підгалузі, або ж займати самостійне місце в системі екологічного права.

9. Екологічне право як наука та навчальна дисципліна.

В міру зростання значення екологічного права постало питання його вивчення у вищих юридичних навчальних закладах. Сучасний навчальний курс екологічного права складається із загальної, особливої та спеціальної частин. Загальна частина передбачає вивчення поняття екологічного права та його джерел, екологічних прав людини і громадянина, загальних правил раціонального природокористування, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки, питань управління і контролю в екологічній сфері, юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства тощо.

Особлива частина складається з інститутів природоресурсного права — земельного, гірничого, водного, лісового, атмосфероохо-ронного, фауністичного. У рамках цієї частини вивчаються правові основи екологічної безпеки, охорони рослинного світу, особливо охоронюваних територій та об'єктів тощо.

Предметом спеціальної частини зазвичай є питання міжнародно-правової охорони довкілля. Тут вивчаються зміст і механізм дії міжнародного та європейського права навколишнього середовища.

Предметом науки екологічного права є закономірності його розвитку, дослідження сутності й механізму дії норм, інститутів і галузей (підгалузей) цього права, його порівняльних аспектів, про-блем співвідношення національного екологічного права з міжнародним правом навколишнього середовища тощо.

Наука екологічного права є відносно молодою. Вона почала розвиватися в Україні як наука природоохоронного права з другої половини 50-х років минулого століття. Те саме спостерігалося в інших союзних республіках та на загальносоюзному рівні. Стимулююче значення у цьому мали прийняті з 1957 по 1963 р. у всіх союзних республіках закони про охорону природи.

Закон «Про охорону природи» Української РСР від 30 червня 1960 р. не тільки став точкою відліку для формування республіканської комплексної галузі природоохоронного права і законодавства, а й помітно сприяв активізації природоохоронної діяльності в республіці, удосконаленню державного управління у цій сфері. Відповідно до вимог цього закону в Україні вперше було утворено спеціальний державний орган — Державний комітет Ради Міністрів Української РСР по охороні природи.

У зв'язку з цим важко погодитися з оцінкою, що цей закон був негативним, оскільки «...не передбачав заходів юридичної відповідальності за природоохоронні правопорушення»1. Чинний Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» також не містить кримінальних, цивільних чи адміністративних санкцій за відповідні правопорушення. Ці санкції як тоді, так і тепер містяться у відповідних кодексах.

У Москві піонерами наукових досліджень проблем природоохоронного права і впровадження відповідного навчального курсу були професор юридичного факультету Московського державного університету М. Д. Казанцев і професор Г. М. Полянська (Всесоюзний науково-дослідний інститут радянського законодавства)1. З ряду принципових питань вони займали різні позиції, а тому полеміка між ними в публікаціях і на наукових конференціях стала каталізатором для пошуку шляхів розвитку природоохоронного права як у центрі, так і в союзних республіках.

В Україні перші наукові розробки правових проблем охорони природи були проведені у Секторі держави і права АН УРСР (нині — Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України) на початку 60-х років XX ст. їх автором був В. Л. Мунтян. Потім він перейшов на юридичний факультет Київського державного університету, де продовжив свої наукові пошуки і започаткував навчальний курс з природоохоронного права.

Провідними московськими правознавцями, які у 70—80-х роках сприяли трансформації природоохоронного права в екологічне, були професор О. С. Колбасов (Інститут держави і права АН СРСР) і професор В. В. Петров (юридичний факультет Московського університету). Перший із них у цей час опублікував монографію «Екологія: політика — право» (1976 р.), а другий — «Екологія і право» (1981 р.).

Наукові дослідження екологічної проблематики в Інституті держави і права АН УРСР відновилися на початку 70-х років. Після Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища (1972 р.) акцент тут було зроблено на праві навколишнього середовища. Концептуальні засади нового праворозуміння в екологічній сфері знайшли відображення у серії підготовлених в Інституті фундаментальних праць: «Організаційно-правові питання охорони навколишнього середовища в СРСР» Ю. С. Шемшученка (1976 р.); «Юридична відповідальність в галузі охорони навколишнього середовища» Ю. С. Шемшученка, В. Л. Мунтяна і Б. Г. Ро-зовського (1978 р.); «Охорона навколишнього середовища від шумового впливу (правові і організаційні питання)» Н. Р. Малишевої (1978 р.); «Охорона навколишнього середовища у містах» (колектив авторів, 1981 р.); «Ради народних депутатів і охорона навко

лишнього середовища» (колектив авторів, 1984 р.); «Правова охорона навколишнього середовища в галузі промислового виробництва» (колектив авторів, 1986 р.); «Місцеві ради і охорона навко-лишнього середовища» Ю. С. Шемшученка (1988 р.); «Правові проблеми екології» Ю. С. Шемшученка (1989 р.) та інших.

Ці роботи набули загальносоюзного резонансу. Як писав з цього приводу професор В. В. Петров, «на основі комплексного підходу до охорони навколишнього природного середовища склалася київська еколого-правова школа, представлена в сучасний період цілою низкою наукових праць»1.

Поряд з Інститутом держави і права АН УРСР у цей період відбулося розширення теоретичних досліджень еколого-правової тематики і в інших провідних наукових центрах України. У Харківському юридичному інституті над відповідними проблемами плідно працювали Ю. О. Вовк, В. К. Попов, В. О. Чуйков, А. П. Гетьман; на юридичному факультеті Київського державного університету — В. Л. Мунтян та В.І. Андрейцев; на юридичному факультеті Львівського державного університету — Н. І. Тітова та С. М. Кравченко; у Ворошиловградському філіалі Інституту економіко-правових досліджень АН УРСР — Б. Г. Розовський; на економіко-юридичному факультеті Донецького державного університету — А Г. Попкова.

Після проголошення незалежності України відбулися якісні зміни в характері досліджень еколого-правової тематики. Система українського екологічного права почала розглядатися не як частина відповідної загальносоюзної системи, а як самодостатня галузь суверенної держави. Під цим кутом зору останнім часом підготовлено і видано чимало цікавих індивідуальних і колективних монографічних праць. Серед них монографії А. П. Гетьмана «Процесуальні норми і відносини в екологічному праві» (1991 р.); Н. Р. Ма-лишевої «Гармонізація екологічного законодавства в Європі» (1996 р.); Г. І. Балюк «Правові аспекти забезпечення ядерної та радіаційної (радіоекологічної) безпеки в Україні» (1997 р.); «Екологічний контроль: питання теорії і практики» (колективна, за ред. Ю. С. Шемшученка, 1999 р.); С. Б. Гавриша «Кримінально-правова охорона довкілля в Україні» (2002 р.); В. В. Костицького «Екологія перехідного періоду: право, держава, економіка» (2003 р.).

У роки незалежності посилилась увага і до видання підручників та навчальних посібників з екологічного права України. Назвемо

лише частину з них: «Екологічне право України» (загальна та особлива частини, Харків, 1995 — 1996 рр.); О. С. Бабяка, П. Д. Білен-чука та Ю. О. Чирви «Екологічне право України» (Київ, 2000 р.); «Екологічне право» (Київ, 2001 р.); «Екологічне право України» (Одеса, 2001 р.); М. І. Малишка «Екологічне право України» (Київ, 2001 р.); І. А. Дмитренка «Екологічне право України» (Київ, 2001 р.); «Екологічне право України» (Харків, 2001 р.).

Істотно збільшилася за останній період кількість виданих в Україні збірників законодавчих актів екологічного характеру, міжнародних договорів та інших документів з питань охорони навколиш-нього середовища. Заплановано видання «Екологічної енциклопедії України».

Для вивчення курсу екологічного права важливе значення також має перша в Україні шеститомна «Юридична енциклопедія», видана під егідою Інституту держави і права імені В. М. Корецько-го НАН України (Київ, 1998—2004 рр.). У ній вміщений широкий блок енциклопедичних статей, що стосуються поняття і сутності екологічного права, механізмів його реалізації, юридичної відповідальності за екологічні правопорушення тощо.