2. Форми міжнародного реального Інвестування

Головними учасниками міжнародного інвестування на ринку реальних інвестицій є фірми, корпорації, міжнародні компанії (корпорації). Учасниками міжнародних проектів реального інвестування можуть виступати також держави.

Міжнародна інвестиційна діяльність (корпорацій) — це діяльність, що пов'язана з експортом й імпортом капіталів, технологій, послуг, здійсненням разом з іншими державами проектів, створенням спільних підприємств, з інтеграційними процесами у ранах сферах.

Основні цілі компанії-Інвестора:

-розширення виробництва, збільшення прибутку за рахунок захоплення нових ринків за кордоном;

- досягнення економії у масштабах виробництва;

- збільшення прибутку за рахунок використання порівняльних переваг інших країн;

- збільшення валютних ресурсів фірми. Основні цілі компанії, що отримує інвестиції:

- модернізація і розширення виробничої бази фірми;

- досягнення економії шляхом заміни устаткування, сировини;

- розширення виробництва, збільшення прибутку за рахунок захоплення нових внутрішніх ринків;

- розширення асортименту на національному споживчому ринку. Цілі міжнародного інвестування на ринку реальних інвестицій:

1. Обхід тарифних (митних) мит і ряду нетарифних протекціоністських бар'єрів.

2. Використання різниці у вартості ресурсів у різних країнах, у т. ч. використання різниці у витратах виробництва.

3. Підвищення конкурентоспроможності й більш активні, ніж у випадку зовнішньої торгівлі, входження на ринки: використання ефекту входження на ринок не ззовні (торгівля), а зсередини.

4. Вивіз капіталу в обхід не тільки митних бар'єрів, але й одержання він рашу в порівнянні з національними фірмами у сфері оподатковування, що за інших рівних умов підвищує конкурентоспроможність підприємства як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринку з переказом отриманого прибутку в країну базування.

5. Отримання допомоги у налагодженні випуску технічно складної продукції.

6. Разове отримання нових технологій у розрахунку на їхнє постійне постачання.

7. Вирішення проблеми навчання національних кадрів.

8. Отримання фінансової вигоди у порівнянні з імпортом товарів та іноземних кредитів.

На стратегію фірми впливає зовнішньоекономічна політика держави.

У залежності від того, обмежує та, навпаки, стимулює держава ввіз (вивіз) товарів, інвестицій розрізнюють 4 основних види зовнішньоекономічної стратегії держави:

1) стратегія ізоляції— стратегія виключення держави зі світових господарчих зв'язків. Дана стратегія провадиться винятково з політичних та ідеологічних розумінь. Економічно ця стратегія не виправдана;

2) стратегія протекціонізму — стратегія захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції. Звичайно захист внутрішнього ринку поєднується зі стимулюванням у тій чи Іншій мірі експортного виробництва своїх виробників. Стратегія протекціонізму приймається державою під тиском національних підприємців у тому випадку, якщо національне виробництво неконкурентоспроможне. Протекціонізм означає створення «тепличних» умов для місцевих підприємців, що мас різноманітні наслідки для економічної систе- ми. Основним прийомом протекціонізму с збільшення мит на імпорт аналогічних товарів;

3) стратегія вільної торгівлі (фритредерство) – стратегія зменшення до мінімуму обмежень у зовнішній торгівлі. Звичайно ця стратегія проводиться країнами, що займають лідируюче положення на ринку, котрим немає необхідності побоюватися підриву конкурентоспроможності своїх товарів;

4) стратегія наповнення дефіцитного ринку — «протекціонізм навпаки». Ефективна тільки у випадку великого дефіцитного національного ринку, на якому знайдеться місце усім, у т.ч. й іноземним інвесторам.

Умови перетворення тієї чи іншої сіратегії можуть бути жорсткими (щодо всіх товарів і ринків) або м'якими (по відношенню до окремих видів товарів і ринків).

4. Етапи розвитку міжнародної інвестиційної діяльності компаній

1) експорт - найпоширеніша форма діяльності. Виникає у зв'язку з появою надлишку продукції; відновлюється регулярно, але без довгострокових зобов'язань. Відношеная між іноземними партнерами чисто комерційні;

2) на контрактній стадії фірма схиляється до більш тривалих зв'язків, щоб стабілізувати збут. Довгостроковий контракт може бути укладений з імпортером на основі франшизи або ліцензії. Франшиза (франчайзінг) — договірна маркетингова система збуту споживчих товарів і послуг. Вона передбачає довгострокові відношення, при яких одна фірма, називана франшизером, надає іншій фірмі право провадження визначеного бізнесу на обмеженній території при дотриманні встановлених правили під визначеною маркою. Покупець франшизи сплачує франшизеру деяку суму плюс відрахування від продажу, одержуючи замість цього право па використання комерційної марки плюс постійну підтримку і передачу досвіду;

3) на стадії участі, коли фірма переходить до прямого Інвестування і контролює партнера, створюється торгова фірма за рубежем або спільне підприємство (СП);

4) через декілька років пайова участь може стати абсолютною: фірма володіє 100% капіталу іноземної філії — це стадія прямого інвестування в контрольовану філію;

5) іноземні філії переходять на автономний розвиток, спираючись на національний капітал, національні кадри, власні НДОКР. Це стадія автономної філії (дочірня компанія);

6) останній етап, характерний для цього часу. Це стадія глобальної фірми (транснаціональна компанія).

Однією із сучасних форм інвестування, широко застосовуваною в практиці міжнародної діяльності, є лізинг.

Лізинг — це договір про оренду засобів виробництва, устаткування, інвентарю або нерухомого майна спеціального призначення, що були придбані з метою їх передачі в оренду підприємству.

Лізинг розглядається як засіб фінансування. Проте на відміну від інших засобів, що не забезпечують фінансування специфічних активів, лізинг дозволяє фінансувати конкретне майно, рухоме або нерухоме, або придбання торгово-промислового підприємства як сукупності майнових і немайнових елементів. Лізинг служить для того, щоб:

-гарантувати орендарю можливість використовувати майно на правах власника протягом мінімального періоду за ціною, обумовленою заздалегідь у договорі про оренду;

- забезпечити лізинговій компанії отримання обумовленої у договорі орендної плати протягом визначеного періоду, що названий «не підлягаючим скасуванню»;

- дати можливість орендарю наприкінці цього періоду в разі потреби отримати орендоване майно за достить низку залишкову вартість, подовжити термін дії договору про оренду на короткий період при більш низькій орендній платі або повернути лізинговій компанії її матеріальні цінності.

У договорі може бути передбачена стаття про моральний знос устаткування, що дає орендарю право вимагати заміни застарілого обладнання новим.

У міжнародній практиці існують такі типи лізингових контрактів.

1. Класичний тип лізингу, описаний вище.

2. Решта в оренду. При ній операції лізингова компанія купує у підприємства устаткування або нерухоме майно і здає його ж підприємству в оренду на умовах орендного договору. Ця операція дозволяє підприємству, що орендує майно, зберегти право володіння ним і розміщувати при цьому готівкові кошти.

3. Компенсаційний лізинг. Підприємство продає лізинговій компанії устаткування, яке саме виготовляє, але при цьому лізингова компанія лишає за підприємством право користування цим устаткуванням.

4. Лізинг на експортні поставки. Щоб задовольнити потреби компаній, які здійснюють експорт, були створені нові кредитні процедури: лізинг літаків, наприклад.

Зростаюча кількість лізингових операцій свідчить про те, що цей засіб фінансування вигідний підприємствам.

Гнучкість цього засобу фінансування. Можуть бути розроблені різноманітні форми лізиніового контракту, що відповідають потребам підприємства. Крім того, фінансування інвестицій здійснюється швидко.

Повне фінансування капіталовкладення. Лізинг дозволяє фінансувати інвестиції у повному обсязі на відміну від позик, що покривають тільки визначену частку від загального розміру витрат.

Лізинговий контракт є засобом фінансування, вартість якого достатньо висока, але лізинг дозволяє вирішувати проблеми фінансування.