3.Малі форми класичного танцю.

Сольний танець.

«Соло» - це виступ одного артиста. В драмі це монолог, в опері - арія, в балетному театрі - варіація.

В балетах минулого жіночі та чоловічі варіації частіше були кульмінацією їх партій. Від того, наскільки талановито та винахідливо вони були створені, багато в чому залежав успіх вистави.

Майстером - творцем вариацій в класичній хореографії був М. Петіпа: вариації фей в пролозі та останньому акті «Сплячої красуні», танець Блакитної птахи та принцеси Флорини. Всі вони дуже різноманітні по характеру та по підбору рухів.

Класичні варіації поділяються на чоловічі та жіночі. Таке розподілення не формальне: як для тих так і для других підбираються рухи, притаманні чоловічому або жіночому характеру та можливостям. Але в останній час різниця між чоловічим та жіночим танцем згладжується ( манера танцювання, однаковий одяг, однакові по характеру па і т.д.)

Жіночі варіації ми поділяємо на партерні та стрибкові. Партерні виконуються як в повільному темпі на рухах широких та плавних, так і в швидкому, в основному на дрібних пальцевих рухах, зі стримкими турами та шене. Стрибкові варіації можуть будуватись на одних високих стрибках, але можуть бути і комбінованими, з використанням рухів на пальцях та тури.

Шедевром та прикладом класичного жіночого сольного танцю є танець «Вмираючого лебедя» М. Фокіна, який вперше танцювала А. Павлова. Балетмейстер знайшов унікальну форму для цього танцю, яка точно передала настрій ніжної істоти, що відчувала приближення своєї гибелі.

Цей образ був вірішен дуже простими танцювальними засобами ( па-де-буре, один-два арабески, плавні рухи крил-рук), але з чітким розвитком драматургії, і завдяки цьому вийшов прекрасно. Музика Сен-Санса злилася воєдино в поетичному звучанні з хореографією.

Прикладом чоловічого сольного танцю можна назвати танець Остапа з балету «Тарас Бульба», який виконував К. Сергіїв. Музику для цього танцю спеціально написав Солов’йов-Седий, а хореографію поставив Р. Захаров. Танець був побудован на стрибкових рухах класичного танцю в українському характері.

За для того, щоб мати право танцювати сольні танці, треба не тільки добре їх вивчити та технічно освоїти, але й необхідно володіти творчою індівідуальністю, яскравим артистичним талантом та вміти своїм виконанням вдохнути в балетмейстерське творіння живу душу.

Дует.

Дуетом ми називаємо танець, який виконується двома виконавцями (партнерами). Усі па-де-де, адажіо в балетах, вальси, ноктюрни, елегії, романси на естраді – це дуети.

Дует можна поділити на три види:

Простіший з них – це танець в унісон ( інколи в такому танці зустрічаються самостійні комбінації для кожного партнера), такі дуети мають назву «двійка», вони частіше виконуються танцівниками одного полу.

Танець чоловіка та жінки. Він може бути створений на якусь конкретну тему: кохання та ненавісті, радість зустрічі, або сум розлучення. Дві діючих особи у цьому випадку виражають в танці почуття та взаємовідношення.

Вищий вид дуету – це танець-діалог, коли кожний з партнерів проводить в пластичній формі свою тему, в якої розкривається думка та почуття. У розвитку та боротьбі цих двох тем вони приходять до об’єднання або до перемоги одного над другим. Такий дует може закінчитися гибелю одного з героїв.

Традиційне класичне па-де-де складається із таких частин: адажіо, чоловіча варіація, жіноча варіація та кода. Іноді перед адажіо буває антре – це вихід танцювальної пари на сцену. Якщо адажіо – це дует, то в коді звичайно партнери виступають по черзі та лише закінчують па-де-де разом. Таке па-де-де у старому балеті завжди було кульмінацієй у виставі, тому що в ньому демонструвалися сильніші сторони, технічна майстерність танцівників, їх індівідуальна манера виконання.

Існує різниця побудови па-де-де в старих балетах та сучасних. Тому що сучасні балетмейстери намагаються в своїх творах вмістити великий зміст. В дуетах головних героїв балетмейстер проводить основну думку балету, а не тільки демонстрування техниці артистів. Тому порядок виступу балерини та її партнера в па-де-де змінюється, як того прагне драматургія балету.

Тавнцювальна драматургія класичного па-де-де: антре – це експозиція, адажіо – зав’язка та розвиток дії, яке продовжується і у варіаціях. Кульмінація наступає в коді – де виконавці демонструють свою майстерність. В кінці коди наступає розв’язка, ефектна зупинка в позі.

В дуетному танці, па-де-де, є дві лінії дії героїв – жіноча та чоловіча. Це самостійні пластичні теми, які розвиваються та переплітаються у непреривному русі. Кожна лінія має свій початок , розвиток, вершину та кінець, але разом з цим вони взаємозв’язані, повинні з’єднуватись в єдине художнє ціле.

В адажио мелодію танця веде балерина, а партнер мов би акомпонує їй, допомагая своєю підтримкою в проведенні її танцювальної лінії, створюючи те гармонійне ціле, яке називається «добре створеним дуетом». В музиці мелодія – це думка композитора, а в танці – думка балетмейстера, думка, що виражена пластично. Якщо в танці відсутня пластична мелодія, то це призводить до руйнування головної думки автора.

Зрозуміло, що головна роль балерини – це не обов’язкова форма адажио та дуету. Танець можна створити так, що мелодію буде проводити танцівник, а акомпонировати – балерина. В процесі танцювального висловлення сюжета мелодія може проводитися по черзі, передаваючи один до одного. Все залежить від конкретного зміста та форми, яка його відображає. А також залежить від уяви балетмейстера, його індівідуальності, знання законів створення та вміння їх втілювати у своїй творчості.

Трио.

У балетах минулого класична форма трио називається па-де-труа. Вона складається з таких частин:

- адажио;

- перша жіноча варіація;

- чоловіча варіація;

- друга жіноча варіація;

- кода.

Таку форму можна спостерігати в першому акті «Лебединого озеру», «Пахіті».

Трио може бути створено і в другій послідовності. Наприклад в «Корсарі» Петіпа створив па-де-труа для трьох солісток, яке складається з антре, варіацій кожної з них та коди на прикінці. В опері «Руслан та Людмила» б-р Р. Захаров солістки танцюють в унісон. Такий танець має назву «трійка». Наприклад, «трійка лебедей» в другому акті «Лебединого озеру» в постановці Горського.

Танці для трьох солістів можуть бути створені в таких варіантах:

• три жінки;

• три чоловіка;

• дві жінки та чоловік;

• два чоловіка та жінка.

Приклади: танець фей золота, срібла та сапфирів у «Сплячій красуні», танець двох злих сестер та мачехі у «Попелюшці», там же танець «Три апельсина». Ці танці носять дівертісментний характер.

Квартет.

Можливості для створення різноманітних танців для чотирьох виконавців дуже великі. Квартет може бути створений для:

• чотирьох жінок,

• чотирьох чоловіків,

• двох жінок та двох чоловіків,

• трьох чоловіків та однієї жінки,

• трьох жінок та одного чоловіка.

Такий танець може бути дівертісментним та діючим, як називали у давнину- па д’аксьон. Він може бути побудован у формі па-де-катр, в якому є адажио, вариації (в різних комбінаціях виконавців) та кода, або тільки у формі адажио, вариацій, вальса і пр. Самий видатний приклад квартету в класичній хореографії – це четвірка лебедей в другому акті «Лебединого озеру» Л. Іванова. Тримаючись за руки, артистки танцюють в унісон, і вся увага спрямована на синхронність та чіткость виконання дрібних та швидких па. В останньому акті «Раймонди» Петіпа поставив варіацію для чотирьох чоловіків. Р. Захаров в балеті «Бахчисарайський фонтан» використав форму діючого танцю: вариація юнаків та старих. Своєрідність цієї варіації полягає в тому, що вона побудована на віковому контрасті: юнаки, що танцюють класику та виконують прийоми фехтовання на рапірах, їх танець складається з високих стрибків та обертів- змагання у спритності володінням зброєю; старі виконують їх у польському народно-характерному танці, але на саблях.

Змагання закінчується в унісон.