54. Проблеми політичної еліти в науці: внесок у вивчення еліти Конфуція, Арістотеля, Платона, Макіавеллі.

Ідеальною особистістю Конфуцій вважав людину, яка вище за все ставила знання, почуття обов'язку ("і"), гуманність ("жень"), виконання заповітів предків. Благородний чоловік "у своїх вчинках виявляє почуття самоповаги, перебуваючи на службі у вищестоящих, виявляє почуття відповідальності (Конфуцій малює образ активного адміністратора, здатного на самостійні рішення), виховуючи народ, виявляє почуття доброти, справедливості. Конфуцій малює образ ідеального китайського бюрократа - шляхетного чиновника (модель цзюнь-цзи). Правитель і його бюрократія зобов'язані не тільки стежити за дотримання народом правил "чи", але і втілювати їх у життя на власному прикладі, виходити з принципу справедливості. Щоб народ повірив у щирість проголошеної правителем політики, вона повинна бути моральною.

Конфуцій прагнув до того, щоб народом керували живі люди, а не сухий закон. Правила, створювані людьми для людей, повинні сприйматися усвідомлено. По Конфуцію правитель піднімався над головою родини лише на кілька сходинок. Правитель неодмінно повинен бути "шляхетним чоловіком", але, добре знаючи вдачу та інтелектуальні можливості царів і знаті, він розумів, що реально правлять часом люди, дуже далекі він морального та інтелектуального рівня цзюнь-цзи.

Завдяки освіті, накопиченню знань людина може стати "цзюнь-цзи", що відкриває широкі можливості для кар'єри чиновника. Конфуцій вважав, що люди від народження володіють більш-менш однаковими здібностями оволодівати знаннями, інше залежить вже від їхніх зусиль, їх характеру. Конфуцій займав високі адміністративні посади, але залишає службу, щоб присвятити себе викладанню, відкривши свою школу. Серед його численних учнів були вихідці з різних верств суспільства - від простолюдинів до аристократів, причому в ній переважали аж ніяк не знатні за походженням Його тішило, що і "нижчі в пошані". Конфуцій розробив механізми та технології відбору для навчання ефективних чиновників і їх просування по службі. Тільки систематичне вивчення наук, проходження конкурсних іспитів (причому багатоступінчастих) відкривало шлях для успішної кар'єри. За проведенням іспиту на вищий щабель стежили вищі чиновники і сам імператор. Володарі вищих ступенів, отриманих через систему конкурсних екзаменів, складали стан шеньши, що мало інституційні привілегії. Багатство і знатність саме по собі не відкривало автоматично шлях в цей стан, потрібні були власні досягнення, тобто це була еліта меритократії. Вищою метою системи управління вважалося благо держави, добробут населення. Але без кваліфікованих управлінців, без еліти народ обійтися не може. Роз'яснюючи питання управління суспільством і звертаючись безпосередньо до еліти, Конфуцій говорив: "Якщо ви побажаєте добра, то і народ стане добрим. Де благородного чоловіка - вітер, де маленької людини - трава. Трава завжди під вітром гнеться" .

Особливе, можна сказати, центральне місце в найдавнішої з світових релігій - буддизм - займає елітізація, самовдосконалення особистості шляхом споглядального міркування (медитації), переживання цілісності буття, повної самозаглибленості, викорінення в собі пристрастей, неправедних бажань, егоїзму. Будда - "просвітлений" (624-544 до н.е.) заснував своє вчення на особистому досвіді самовдосконалення і прозріння людини. Він виходив з того, що кожна людина може піднятися до рівня вищого духовного істоти - будди, досягти просвітління і нірвани. Моральний ідеал буддизму - абсолютне неспричинення шкоди оточуючим (ахінса), яке від доброти, м'якості, почуття досконалої задоволеності. Думається, що особливо шляхетні бодхисаттви - ті, хто досяг рівня, що дозволяє стати буддою, але відкладають цей крок для того, щоб допомогти іншим людям у самовдосконаленні.

Найвищого розквіту протоелітологія досягла в Древній Греції, особливо в період VII - III ст до н.е. Античність була найцікавішою епохою у становленні елітології. Почнемо з Геракліта (бл. 540 - 480 рр. до н.е.). Аристократ за походженням, який відмовився від царського трону на користь брата, він підкреслює свою зневагу до демократії як влади натовпу. "Один, якщо він найкращий", для Геракліта вище десятитисячний натовп. Причому "найкращий" не за походженням чи багатством, а за розумом, за духовним цінностям. Він викриває неуцтво тих людей, які в гонитві за матеріальними благами нехтують своїм духовним вдосконаленням, і при цьому не терплять "найкращих", які відрізняються від більшості. Єфесці, його співгромадяни, на думку Геракліта, зрадили себе ганьбі, коли "Гермодора, найправильніший для себе чоловіка, вигнали, кажучи: з нас ніхто найправильніший не буде, а якщо є такий - то нехай буде він в іншому місті і в інших". Свої твори він пише нарочито ускладненим мовою (за що отримує прізвисько "Геракліт темний"), щоб підкреслити, що він пише не для більшості, позбавленого мудрості, але для "обраних" .

Можна висловити припущення, що між елітаризм і елітаризму немає абсолютної грані, тобто межі і переходи. Найбільш впливовим напрямком політичної думки Нового часу є не елітаризм і тим більше не антіелтарізм у формі егалітаризму, а ослаблений елітаризм - та сама «золота середина», про яку писав Аристотель, назвемо її елітизмом. У відмінності від елітаризму, звеличує еліту як творчу ситу, справжній суб'єкт історії, елітизм виступає за еліту, відповідальну перед народом. Тобто це демократичний елітизм. Що формується громадянське суспільство висуває і свою еліту. Не народ залежить від правителя і політико-адміністративної еліти, а, навпаки, правитель і еліта залежать від народу. Суспільний договір полягає, по суті, в тому, що народ як би наймає управлінську еліту і терпить її до тих пір, поки вона йому чесно служить, доводячи свою компетентність, і замінює її іншою, як тільки вона перестає йому служити або ставить свої групові інтереси вище загальнонародних. Не народ чекає «доброго царя» і плазує перед ним, а громадянське суспільство обирає зі свого середовища людини, який довів, що він виражає інтереси народу, має якості, що відповідають його запитам, і доводить це своїми діями. І як тільки ці дії перестануть відповідати сподіванням народу, він відправляється у відставку.

Увага Макіавеллі зосереджена на динамічному розвитку політичних відносин, його особливо приваблюють різкі зміни в русі державних форм, політичні перевороти. Він розглядає державу, як результат взаємодії різних соціальних сил. Пізніше він констатує, що визначальним у ході історичного процесу є не суб'єктивні бажання і уявлення людей, нехай навіть стоять біля керма державного правління, а "... вплив об'єктивних історичних законів, вплив« дійсного ходу речей »(Вступ до книги Н. Макіавеллі« Государ. Міркування про Титі Лівії »Прес А. Спб., 1900).

Влада в суспільстві не можуть здійснювати жодна людина, ні всі люди відразу. Як наслідок, з'являється організоване меншість і воно управляє, тому що воно організовано. «... Авторитет або влада лідера, корениться в підтримці прихильників ...», - пише Н. Макіавеллі. На його думку, всі основні конфлікти розгортаються між елітами: меншістю, що утримує владу, і меншістю, що йдуть до влади. Орієнтація на владу, прагнення її досягти таїть потенційну небезпеку для соціального порядку, гарантом якого виступає той, хто цю владу вже має. Вимоги, з якими виступає народ, обумовлені не своєкорисливими потягами й примхами окремих громадян, які занадто суперечать один одному, а інтересами, спільними всім людям. Ці інтереси - безпека і недоторканність честі і майна, тільки заради захисту цих інтересів народ виходить зі своєї пасивної ролі, вважає Макіавеллі. Він також зазначає, «... Другою відмітною якість народу - нездатність до швидких рішень і рухам і обмеженість бажань». («Макіавеллі як політичний мислитель» А. С. Алексєєв. Москва, 1880 р. видання книгопродавца А. Л. Васильєва) В обгрунтування теорії еліт, Макіавеллі висунув припущення про циклічному розвитку державних форм: демократія; олігархія; аристократія; монархія.