Тема 2. Українські землі у складі іноземних держав (хіv - хvі ст.). Козацтво та його місце в системі соціально-економічних та політичних відносин в Україні (хv – і пол. Хvіі ст.)

План

1. Українські землі у складі Великого Литовського Князівства, Королівства Польського, Речі Посполитої

2. Закарпаття у складі Королівства Угорського: ХІV - ХVІ ст.

3. Буковина у владі Королівства Угорського та Молдавського князівства

4. Землі Криму і Північного Причорномор’я у ХV - ХVІ ст.

5. Еволюція українського козацтва та його місце і роль у системі соціально-політичних відносин ХV – І пол. ХVІІ ст.

0. 2.1. Українські землі у складі Великого Литовського Князівства, Королівства Польського, Речі Посполитої.

Землі Галицько-Волинського князівства у ХІV ст. були остаточно анексовані двома сусідніми державами: Королівством Польським і Великим Литовським Князівством. Якщо перше з названих державних утворень асоціюється у нас з сучасною Польщею, то друге – з Литвою в Прибалтії і ця асоціація вимагає пояснень, бо землі сучасної Литви (Прибалтійської) не відігравали ролі ядра, навколо якого формувалась геополітична реальність Велике Литовське Князівство. Саме з цієї причини постає необхідність надання короткої історичної довідки про Литву чи Велике Литовське Князівство.

Литва. У ХІІІ ст. в Понєманні виникла держава Литва з центром в місті Новогрудок (територія сучасної держави Білорусь), яка і стала ядром Великого Литовського князівства. Означена геополітична реальність являла собою федерацію земель. Вперше Литва згадується в Кведлінбурзьких анналах, з 1253 року вона стала королівством. Територіальні претензії орденців (тевтонців, лівонців) спровокували політичне зближення Великого Литовського князівства і Королівства Польського. Процес і процедура їх зближення «прочитуються» зі змісту Кревської унії (1385 р.), а об’єднання в одну державу – Речі Посполиту – через зміст і характер Люблінської унії (1569 р.). Термін «Литва», що виступає на означення геополітичної реальності, походить від лексеми «літи», яка була задіяна, ймовірніше, в VІІІ ст. н.е. на означення характеру залежності племен дислокованих на північно-східних окраїнах імперії Карла Великого. В дослівному перекладі з мови франків лексема «літи» означає «напівзалежні». Отже, перебувати в літській залежності, означає бути напівзалежними. Саме на такому рівні залежності від імперського центру були землі Понємання, що в переважаючій своїй більшості є землями сучасної держави Білорусь. Зазначимо, що Мендовг – князь керновський. Керновське і Кривоградське князівства, заселені кривичами і дреговичами, називалися Литвою (П.Г. Чигринов «История Беларуси» Минск.- 2004 с. 64-66 ). Отже, Мендовг із кривицько – дреговицького етносередовища – значить слов’янин.

З історії відомо, що Данило Романович, князь галицький, на початковому етапі свого правління підтримував ініціативу Мендовга (30-ті роки ХІІІ ст.) направлену на об’єднання розрізнених племен в єдину державу. Напрошується питання: «чому?». Причини, що спонукали до об’єднання:

• тевтонці поступово відрізали землі сучасної Білорусі від Балтійського моря, що означало економічну блокаду не лише литовців (літів), а й Галицько-Волинського князівства;

• об’єднані в єдину державу племена, дислоковані на північ від Галицько-Волинського князівства, мали стати надійним щитом захищаючим галичан і волинян від тевтонців.

Таким чином, у витоках своїх стосунки між Галицько-Волинським князівством і Великим Литовським Князівством можна визначити як добросусідські. Та вже через десятиліття (в кінці 40-х рр. ХІІІ ст.) їх взаємовідносини загострюються і набувають характеристик тривалої війни.

Після смерті Мендовга у Великому Литовському Князівстві почалась міжусобна боротьба, в якій рокову роль зіграв одним із нащадків Данила Романовича – Лев Данилович (помер 1301 р.), який вбиває сина Мендовга - Войшелка. За такої розв’язки великим князем у Литві стає Тройден. Від цього часу настає нова хвиля протистояння, коли Галицько-Волинські князі в союзі з феодалами Орди здійснюють два походи на Литву: 1275, 1277. За участі ординських ханів Ногая і Телебуги Лев Данилович воює з Королівством Польським: 1288 року він споряджає сина Юрія в похід.

Наступним етапом протистояння Галицько-Волинського князівства з Литвою можна вважати початок ХІV ст.: 1316 рік, коли великим князем Литви став Гедимін. Від цього часу вже Литва проявляє відверті претензії на землі Галицько-Волинського князівства, правителями в яких були Лев і Андрій.

Вони активно використовують сили ордену у боротьбі з литовцями. Та цей союз не завадив Гедимінові у 1321 році захопити Берестейську і Дорогочинську землі приналежні до Волині. З іншого боку, у цьому ж часі Королівство Польське випрацьовує план захоплення Галичини. З цією метою польський король Владислав Локетек добивається від папи проголошення походу на «схизматиків» (так називали на католицькому Заході православних), тобто на Галицько-Волинську Русь. Але похід не відбувся.

По смерті Андрія і Лева, які не мали прямих нащадків, галицько-волинські олігархи постають перед необхідністю обрання князя. Вибір припав на мазовецького княжича Болеслава, сина литовського князя Тройдена і Марії, сестри Андрія і Лева. Як бачимо, Болеслав – представник правлячих династій у Великому Литовському Князівстві і Галицько-Волинському.

Католик Болеслав переходить у православ’я. Перехід передбачав для нього процедуру перейменування: від 1325 року він Юрій. Зовнішньополітичний курс Юрія ІІ.

• Підтримує союзницькі стосунки з Ордою.

• Налагоджує мир з Лівонським орденом, але, при цьому, веде довготривалі війни з Королівством Польським.

• Методом шлюбної дипломатії упорядковує стосунки з Литвою: 1331 року одружується з донькою литовського князя Гедиміна – Офкою. В свою чергу, литовський князь Любарт Гедимінович вступає у шлюб з дочкою Юрія-Болеслава від попереднього шлюбу. Важливістю відзначається той факт, що у Юрія-Болеслава не було синів, тому Любарт ставав, фактично, правителем об’єднаних земель Литви і Галицько-Волинського князівства.

Кроком у відповідь на зближення Литви і Галицько-Волинського князівства стає ініціатива польських і угорських феодалів, які об’єднались через свої претензії на українські землі. 1339 року у Вишгороді польський король Казимир ІІІ укладає, спрямовану проти Галичини і Волині, угоду зі своїм зятем – угорським королем Карлом-Робертом (був одружений з сестрою Казимира ІІІ Єлизаветою). Зміст угоди: якщо у Казимира ІІІ не буде синів, то після його смерті польська корона перейде до угорського королевича Людовика – сина Карла-Роберта і сестри Казимира ІІІ Єлизавети.

Слід зазначити, що саме на цьому часі Королівство Польське несе територіальні втрати. По-перше, за згоду чеського короля відмовитися від прав на польські землі Казимир ІІІ «заплатив» тим, що віддав Чехії у 1336 р. Сілезію. По-друге, Казимир ІІІ вимушений був поступитися Тевтонському ордену Помор’ям. Означені територіальні втрати король вирішує компенсувати за рахунок володінь Галицько-Волинського князівства. На 1340 р. для Казимира ІІІ склалися вигідні для реалізації цих планів умови, адже саме на цьому часі конфлікт між Юрієм-Болеславом та галицько-волинським боярством досяг апогею. Олігархів не влаштовувала прозахідна орієнтація князя. Заколот проти останнього очолив галицький феодал Дмитро Детько. Смерть Юрія, як результат заколоту, призвела до анархії,що і посприяло Казимирові ІІІ в квітні 1340 р. здійснити напад на Галичину. Польські війська захопили Львів та значну кількість замків, пограбували населення. Галицьке боярство, для організації відсічі полякам, вступає в союз з ординцями. Союзні сили гнали поляків аж до Вісли. Дякуючи цій акції, Галичина залишалася незалежною до 1349 року. Казимир ІІІ і Дмитро Детько підписали угоду про нейтралітет.

Якщо в Галичині порядкував Дмитро Детько, то на Волині боярська верхівка прикликала до влади Любарта, якого сам Юрій-Болеслав бачив своїм нащадком. Так Волинь відійшла до Литви. Отже, 1340 р. став часом зникнення у світовому геополітикумі державного утворення Галицько-Волинське князівство. Саме від цього часу Польща і Литва вступають у відкрите довготривале протистояння за володіння землями Галичини і Волині.

На означення процесів, які відбувалися у відношенні українських земель в оцінюваний період, маємо вживати термін «анексія».

Анексія – від латинського «annexio», що перекладається дослівно як «приєднання», але несе в собі чи собою ще й значення «захоплення». На наш погляд, цей термін повноцінно відбиває характеризовані процеси.

Етапізований процес анексії українських земель.

Перший етап стартував 1349 року і тривав до 1387 року. Це був час протистояння Королівства Польського і Литви за володіння землями Галичини і Волині, які перестали існувати як одне ціле (Галицько-Волинське князівство) 1340 року.

Восени 1349 року об’єднані військові сили Королівства Польського і Орди здійснили напад на роз’єднані Галичину і Волинь. Наслідки нападу: завойовано Львів, Белз, Берестя, Володимир. Любарт невдовзі поверне під свою владу Волинь, а от Галичину було приєднано до Королівства Польського, та пануванню поляків в цих землях час ще не настав. Стабільності у заволодінні Галичиною для Королівства Польського не було з двох причин:

• ярий опір населення завойовникам,

• польсько-литовське протистояння.

Подолати обидві причини, на погляд Казимира ІІІ, могла союзна угода з угорським королем Людовиком, який відмовився від претензій на землі Галичини (Руського королівства) за наступних умов: якщо у польського короля не буде сина-нащадка, то Галичину у складі Королівства Польського успадкує Людовик; якщо ж у Казимира ІІІ буде прямий спадкоємець, - то угорський король та його наступники заволодівають правом викупу Галичини. Угодою встановлено і рівень плати - 100 тисяч флоринів. Саме ця угода перетворила Королівство Угорське на союзника Королівства Польського у війні проти Литви, що тривала упродовж 1351-1352 років. Наслідком означеної війни стало заключене сторонами перемир’я, зміст якого у наступному: Галичина залишалась у владі Королівства Польського, а Волинь і Берестейська земля – Литви.

Та 1353 року Любарт порушив перемир’я: вдерся до Галичини, заволодів Львовом, Галичем. Казимир ІІІ, активно підтримуваний папою, заручається вкотре ще й підтримкою ординців і в 1366 р. наносить Литві вирішальний удар. Результат цієї перемоги – закріплення за Королівством Польським всієї Галичини і частини Волині. 1370 року вмирає Казимир ІІІ. Кейстус з Любартом, скориставшись цією обставиною, повертають під свою владу Волинь. Галичина ж, у відповідності до угоди польського короля Казимира ІІІ і угорського короля Людовика, перейшла у володіння Королівства Угорського. У 1387 р. Королівство Польське відновило свої права на володіння Галичиною.

Висновок. Декількадесятилітня боротьба польських і литовських можновладців за Галицьку і Волинську землі завершилася тим, що Галичина опинилась у владі Королівства Польського, а Волинь – Литви.

Другий етап анексії українських земель може бути датований 1362 - 1379 рр., коли у протистоянні за землі Київщини, Поділля, Переяславщини зіштовхнулися литовські правителі з золотоординцями, а за землі Чернігівщини у двобої постали Литва і Московія.

В першому конфлікті ініціатива була за литовцями, які вдало обрали момент для вторгнення на Подніпров’я: послаблення Золотої Орди, що потерпала від внутрішнього протистояння (упродовж 1359-1381 рр. в Орді змінилось більше 25 ханів) литовці у 1362 р. йдуть походом на Подніпров’я. Час наступу литовців на інтереси золотоординців в українських землях визначає зміст Густинського літопису, в якому йдеться про експансивну завойовницьку ініціативу литовського князя Ольгерда , котрий розгромив на Синіх Водах «трьох царків татарських» і відтоді литовські феодали володіють землею Київщини, Поділля, Переяславщини.

В боротьбі за Чернігівщину Ольгерд та його наступники зіштовхнулися з можновладцем Московії – князем Дмитром (після подій 1380 р. – Дмитро Донський). 1379 року князь Дмитро споряджає військо для походу на Чернігівщину, де заволодіває містами Трубчевськ, Стародуб та утримує їх у своїй владі недовго. Змагання між литовськими і московськими правителями за землі Чернігівщини триватиме до ХVстоліття.

Наслідки і результати анексії українських земель. Переважна більшість історичних досліджень, концентрованих своєю увагою на даній проблемі, сходиться на тому, що Литва доволі легко завойовує українські землі. В такий засіб, слід акцентувати увагу на причинах порівняно легкого завоювання і підкорення. Вдамося до їх переліку.

Причини легкого („оксамитового”) захоплення українських земель

• Литовська верхівка не порушує діючого в захоплених землях законодавства, базованого на «Руській Правді». Ситуація у цій проблемі змінюється аж в XVI столітті, коли в практику було задіяно новий зразок кодифікованої правової етики – Литовські статути.

Історична довідка. Литовські статути – кодекси середньовічного права Великого Князівства Литовського, які діяли і в українських землях упродовж XVI – першої половииі XIX століття. Протягом XVI століття видано три Литовські статути: 1529 року («Старий»), 1566 року («Волинський»), 1588 року («Новий»). Норми Литовських статутів, спрямовані на захист приватної власності, закріплювали станові привілеї землевласників, визначали правові основи феодальної експлуатації селянства.

• Непорушним в українських землях залишався статус православ’я. До всього, литовці, будучи язичниками, самі приймали православну віру – руський зразок християнства.

• Експансіонери (завойовники), призначаючи своїх намісників у великих містах, залишали недоторканою місцеву адміністрацію в малих. Соціально-економічна політика литовців в захоплених українських землях була доволі ліберальною.

• Литовські князі активно застосовували шлюбну дипломатію: родичалися з українською знаттю. Це був процес, що також сприяв культурно-досвідному зближенню сторін.

• Зважаючи на те, що ядро литовського князівства складали землі сучасної Білорусі, не існувало проблеми мовної розбіжності. Руська мова мала статус державної.

Розглянемо деякі питання про статус українських земель і їх населення під владою Великого Литовського Князівства і Королівства Польського упродовж останньої чверті XIV – першої половини XVI століть, тобто до часу формування геополітичної реальності Речі Посполита (1569), коли українські землі переживатимуть час радикальної зміни свого статусу.

У перші десятиліття центральна влада, правителі Великого Литовського Князівства, майже не застосовують у відношенні до українських земель практики змін. Удільні князі перебували у васальній залежності від Гедиміновичів. За великим рахунком, на цьому етапі спостерігаємо лише заміну верховного правителя: князя-русича замінив князь литовський. Норми васальної залежності удільних князів українських земель фіксувалися угодами і присяжними грамотами. Удільний князь був зобов’язаний платити щорічну данину – «підданщину» і у випадку необхідності виступати на допомогу великому князю зі своїм військом. Удільні князі брали участь в роботі великокнязівської ради, яка скликалася для вирішення питань державної ваги. Вся повнота влади в удільних князівствах належала удільним князям, які на свій розсуд роздавали землі підвладного князівства місцевим феодалам так само на основі васальної залежності. Удільні князі збирали свою раду, представництво в якій забезпечувалось впливовими місцевими феодалами, представниками церкви та місцевого боярства. Рада скликалась для вирішення питань внутрішнього життя удільного князівства.

У часі литовська князівська верхівка змінить політику дій у відношенні українських земель:

• укріплюватиме через розширення землеволодінь позиції литовських феодалів на українських землях,

• підтримуватиме і підкорюватиме своїй владі боярство через обоярення міщан і заможних селян, сприятиме чисельному збільшенню цього страту;

• забезпечуватиме практику надання боярству землі і звільнення його від феодальних повинностей за умови відбування воєнної служби.

Всі означені заходи перетворили українське боярство на головну воєнну силу Великого Литовського Князівства.

Зміна статусу українських земель як наслідок уній 1385,1569 рр. В останній чверті XIV ст. в боротьбі за феодальну ренту зіштовхнулися литовські та українські феодали, що призвело до послаблення центральної влади. До цієї обставини додалась експансивна ініціатива тевтонців, що обрали на роль свого геополітичного інтересу володіння Великого Литовського Князівства. Все перелічене фокусується в причину, з якої литовська верхівка обирає курс на політичне зближення з Королівством Польським. Сторони заключають унію. Акт унії підписано в Крево (звідси назва унії – Кревська) 14 серпня 1385 р. З литовської сторони її підписав великий князь Ягайло та його брати Скиргайло, Корибут, Вітовт, Лугвен.

Литовська сторона взяла на себе ряд зобов’язань:

• прийняти католицизм і охрестити все литовське населення,

• спрямувати кошти литовської казни на забезпечення потреб Королівства Польського,

• надати допомогу Королівству Польському у поверненні земель, які коли-небудь і ким-небудь були у неї захоплені;

• назавжди приєднати свої (литовські) і руські землі до Королівства Польського.

1386 року литовські і руські князі підписали присяжні грамоти на підданство польському королеві, яким ставав Ягайло через шлюб з польською королевою Ядвігою. Від українських земель присяжні грамоти підписали: київський князь - Володимир, волинський князь - Федір Данилович, Новгород-Сіверський князь - Дмитро Корибут.

На цьому часі Ягайло береться до експансивної методики насадження католицизму як в литовських, так і в руських землях. З цією метою він ініціює практику надання привілеїв тій частині литовського боярства, яка прийняла католицизм. Один з цих привілеїв дарував новонаверненим католикам право на невід’ємне володіння і розпорядження спадковими маєтками. Селяни цих маєтків звільнювались від більшості державних повинностей, крім будівництва і ремонту замків. Другий привілей, з одного боку, дозволяв всім литовцям прийняти католицизм, а з другого, – забороняв шлюби між литовцями-католиками і литовцями-православними. У відповідності до означеного привілею, православних, що були у шлюбі з католиками, фізично катували, примушуючи у такий засіб прийняти католицизм. Маєтки католицької церкви, на противагу таким православної церкви, звільнялись від усіх державних повинностей, а саме духовенство – від юрисдикції світського суду.

Як бачимо, католицизм і католики були поставлені в привілейоване становище у порівнянні з православ’ям та православними. Християнство католицького обряду стало державною релігією Великого Литовського Князівства. Православне населення Великого Литовського Князівства переживало глибоке незадоволення встановлюваними порядками. Цією обставиною вдало скористався литовський князь Вітовт, що був претендентом на великокнязівську владу.

Скориставшись підтримкою литовської знаті, він повстав проти Ягайла. Мета повстання - відновлення державного суверенітету Великого Литовського Князівства. Протистояння завершилось компромісом: 4 серпня 1392 року в Острові сторони прийшли до згоди, за якою Вітовта визнано довічним правителем Великого Литовського Князівства в титулі намісника на основі васальної залежності від Королівства Польського.

Українські землі, як складова Великого Литовського Князівства, і інші його території цього разу не були інкорпоровані Королівством Польським, як було передбачено Кревською унією. Але це не означало відмови польських феодалів від планів захоплення українських земель і поневолення їх населення.

У часі правління Вітовта руські землі переживали характеристичні зміни. Островська угода 1392 року перервала довготривале протистояння всередині правлячої литовської верхівки за великокнязівську владу. Верхівка згуртувалась навколо Вітовта, що посприяло політичному об’єднанню Великого Литовського Князівства. Для українських земель це означало розгорнутий наступ на їх удільний устрій і політичні свободи.