2.Концептуальний вимір проблеми витоків і формування українського народу

На переконання відомого сучасного історика, професора М.Т. Юрія, походження народу – одна з найскладніших проблем, оскільки вона дає ключ до розуміння витоків національної культури, національного духу й ментальності нації.

Сучасна історична наука виокремлює чотири основні концепції етногенезу українського народу: пізньосередньовічну, києворуську, ранньослов’янську та трипільсько-арійську. Наше завдання в тому, щоб, познайомившись з кожною з перелічених концепцій, визначити яка з них є більш науковою, переконливою, правомірною у поясненні витоків українського народу.

Пізньосередньовічна концепція. Основний акцент цієї концепції: український етнос сформувався не раніше ХІV - ХV ст. внаслідок розпаду єдиного давньоруського народу після татаро-монгольської навали. Сучасні історики характеризують дану концепцію як заідеологізовану, що відображає імперські (йдеться як про розвиток історичної науки в контексті функціонування геополітичної реалії Російська імперія, так і «імперії» Радянський Союз) претензії на історичну спадщину Київської Русі.

Основний контраргумент істориків, які не визнають пізньосередньовічної концепції формування українського народу, - своєрідний і багаточисельний народ не міг формуватися в період деструкції і розпаду, коли його етнічні території перебували під владою чи у складі цілого ряду державних утворень. Формуватися народ міг лише в умовах державної єдності українських етнічних земель. Такі умови, на переконання істориків опонуючих пізньосередньовічній концепції, властиві часові функціонування держави Київська Русь.

Трипільсько-арійська концепція. Основний акцент трипільсько-арійської концепції: український народ – нащадок трипільців, досвід яких «перетікає» в культуру і побут аріїв, потім скіфів, за тим сарматів і т. д. Звідси виходить, що український народ – це культурно-досвідна похідна від трипільців, аріїв, скіфів, сарматів і т. д. Оцінюючи правомірність даної концепції, маємо визнати, що культурні надбання всіх стародавніх народів, які проживали в українських землях до часу виходу на історичну арену етнічної данності «український народ», стали, зрозуміла річ, основою до його [українського народу] культурного розвитку. Отже, маємо визнати, що і трипільці, і арії, і скіфи і т. п. – споріднені з українцями в культурно-досвідному відношенні етнічні данності. Але слід пам’ятати, що і етнонім «арії», і етнонім «скіфи» є назвою збірних народів, серед яких були не лишепращури українців.

Акцентуємо ще на одній важливій деталі: вивчення історичних витоків українського етносу вимагає чіткого визначення предмета вивчення: що ми хочемо вивчити, чи початки кого ми хочемо вирахувати – наших пращурів (тоді ми займаємось вивченням етногенезу) чи найдавніших українців (в такому разі ми вивчаємо питання націогенезу), які стали і були першими носіями праукраїнського етнокультурного комплексу. Отже, пращурами українського народу тією чи іншою мірою були всі народи, що у давнину проживали в українських землях: арії, кіммерійці, скіфи, сармати, хозари, татари, адже їхні загальнокультурні надбання стали складовими української культури і мови зокрема. А от нація «українці» - це етнокультурна данність, що виокремилась із загальноетнічної маси. І ця виокремлена своєрідність відрізняється від сусідніх своєрідностей неповторністю матеріальної та духовної культури: мови, менталітету, історії, тобто всезагальним комплексом етновизначальних ознак. Формування комплексу етновизначальних ознак і є процесом народження нації, в нашому випадку - українців. Окремі елементи означеного комплексу будь-якої нації (державного етносу) відзнаходимо в культурному досвіді інших етносів. Стародавні спільноти (трипільці, арії, кіммерійці, скіфи, сармати) є носіями окремих елементів українського етнокультурного комплексу. Це означає, що будь-яка з перелічених стародавніх спільнот є лише етапним нашим пращуром. Отже, називати цю давню людність чи етнос українцями (українським народом) науково безпідставно.

На роль українців може претендувати людність, що є носієм головних елементів комплексу етновизначальних ознак. Базуючись на даних різних наукових потоків (археологія, етнологія, лінгвістика і т. ін.), можемо припустити, що основа такого комплексу (українського) формувалась у Південно-Західній Україні в другій половині І тис. н.е. інтенсифікація процесу консолідації праукраїнців тривала в контексті першого (українського?) державного досвіду: в епоху функціонування геополітичної реальності Київська Русь. Заявлене, як бачимо, вимагає звернення до києворуської концепції походження українського народу.

Києворуська концепція про витоки українського народу. Основний акцент києворуської концепції про витоки українського народу: держава Київська Русь консолідувалась на основі етнокультурного досвіду споріднених (за значною кількістю споріднених ознак: територія (споріднена але не тотожна); господарчий тип (споріднений але не тотожний); споріднена система знань і вірувань; звичаєве право, мова племен: деревлян, полян, волинян, хорватів, уличів, тиверців. Саме ці племена маємо визнати праукраїнцями давньоруського етапу історичного розвитку.

В чому, т. б. мовити, слабке місце даної концепції? Нація – це, як відомо, одержавлений етнос. Держава – наслідок довготривалого розвитку певного етносу. Отже, народженню праукраїнської держави Русь повинен був передувати певний період бездержавного існування праукраїнців, що почався у ранньослов’янську добу. Саме цей акцент є поясненням до пропозиції сучасними істориками ще однієї концепції про витоки українців: ранньослов’янської.

Ранньослов’янська концепція про витоки українського народу. Основний акцент заявленої концепції: український народ сформувався як наслідок безперервного етноісторичного розвитку в українських етнічних землях із середини І тис. н. е. до нашого часу.

Для розуміння змісту означеної концепції, слід з’ясувати зміст поняття «народ», адже ми пояснюємо, в даному разі, витоки українського народу.

Народ (етнос – в грецькій мові) – це людська спільнота, яка відрізняється від інших власною самосвідомістю, окремою етнічною територією (батьківщиною), своєрідною мовою, культурою, характером, специфічними формами господарського життя.

Все перелічене вкладається в поняття «етнокультурний комплекс». Слід зазначити, що кожному етносу властива своєрідна комбінація перелічених ознак загальнокультурного досвіду: самосвідомість, територія, мова, характер, господарчий тип.

Коли ж наступає момент народження етносу? Коли формуються і презентують себе у взаємодії основні складники етнокультурного комплексу.

Середина І ст. н.е. пов’язана з дією на історичній арені слов’ян. Саме від цього часу вчені відраховують період безперервного розвитку людності в українських етнічних територіях: Волинь, Прикарпаття, Поділля, Київщина. Даному етапові в історії передувала кардинальна перебудова етнополітичної карти Євразії, що відбиває себе в процесі Великого переселення народів, який призвів до падіння Римської імперії. Від У ст. н.е. – до нашого часу, на переконання вчених, можемо спостерігати відносну стабільність: в північно-західній Україні не було суттєвих змін населення. Закцентуємо ще раз: в українських етнічних землях між Київським Подніпров’ям, східними Карпатами та землями течією річки Прип’ять протягом 1,5 тис. років розвивався один етнос. Саме цей етнос в епоху пізнього середньовіччя (ХVІІ ст.) обрав на себе назву український народ. Одним з перших істориків, що тримався такої точки зору в проблемі формування українського народу, був

М.С.Грушевський.

Аргументи на користь чи підтримку ранньослов’янської концепції про витоки українського народу.

1. Археологія відстежує від V ст. до н.е. в землях Прикарпаття і Волині матеріальну культурно-досвідну єдність. Ця одноманітність обрала на себе назву в археології празької культури. Упродовж УІ-УІІ ст. ареал цієї культури поширюється, дещо видозмінюючись. На VІІІ ст. празька культура в українських етнічних землях між Середнім Дніпром, Прип’яттю та Східними Карпатами трансформується в матеріальний культурний досвід, що фігурує в археології під назвою лука-райковецької культури. Зауважимо в якості прикладу, що в землях на північ від Прип’яті сформується інший культурно-досвідний матеріальний комплекс, що візує балто-слов’янську колочинську спільноту, яка охоплювала слов’янські племена Південної Прибалтії та слов’ян новгородських. Отже, археологія фіксує процес формування культурно-досвідної єдності в українських етнічних землях саме в V - VІІ ст.

2. Візантійські хроніки в означеному вище земному обширі дислокують склавинів, за якими сучасні історики закликають «прочитувати» слов’ян. «Слов’яни» - етнонім, що «народжується» дещо пізніше за етнонім «склавини». Додамо до такої точки зору власний аргумент на користь її правомірності. За умови визнання того факту, що давньослов’янська мова, базована на санскрито-авестійному мовному вимірі (як і всі європейські мови, що у тому часі не являли собою такої категоричної відмінності як сьогодні), з легкістю прочитаємо зміст елемента «ван», що наявний як в першій лексемі – «склавини» (склавани), так і в другій – «слов’яни» (соловани). Елемент «ван» у перекладі з санскриту означає «славити». Як бачимо, обидві лексеми-етноніми несуть в собі однакове навантаження. Далі можемо впевнитись, що з цього аргументу виступає наступний.

3. Відзнайшовши відповідь на питання „кого славили?” отримаємо інформацію до формування змісту наступного аргумента. Зважаючи на те, що етнонім «слов’яни» (який, на наш погляд, є лексичною буквенно-фонетичною мутантою від «соловани») був ініційований латиномовним середовищем на адресу тих етносів, які «турбували» Рим в V ст. н.е., призвівши до його остаточного падіння, - перекладемо елемент «сол» саме з латинської. Результат перекладу: елемент «сол» несе собою інформацію «сонце». Таким чином, за етнонімом «соловани» прочитуємо зміст «ті, що славлять сонце»: сонцепоклонники. Чи можемо відмовити такому трактуванню етноніма «соловани» у правомірності? Ні! Адже, як відомо, система знань і вірувань слов’ян була-таки побудована на визнанні того, що Сонце є тим енергетичним початком, який сприяв формуванню землі і дав життя всьому земному. Називався цей бог Дажбогом, що в перекладі з санскриту означає «бог, що дає», «бог – датель».

З огляду на акцентоване, маємо визначити і наступне: система знань і вірувань є тим знаннєвим набутком, що народжується (формується) під впливом господарчого типу, який, в свою чергу, є даниною досвіду, що формується в категоричній залежності від геоландшафту, в контексті якого в силу історичних обставин (історичної долі) потрапляє той чи інший етноконтингент. Господарчий тип у земному обширі, що фігурує у нас за визначенням «українські етнічні землі», був комбінованим з превалюванням землеробства. Ця обставина і звела на рівень вищого божественного початку Сонце.

Далі маємо визначитись, який із чинників є основоположним. На нашу думку, перше місце в ієрархії чинників посідає геоландшафт (територія). Саме геоландшафт, що є комбінацією певних геокомпонентів, «дозволяє» етноконтингентові (ще не етносові) формування того чи іншого господарчого типу, функціонування і прогрес якого може бути забезпечений системою знань і вірувань. Все з перерахованого вище формує, в свою чергу, відносно єдиний тип характеру. А все разом знаходить своє вираження (відтворюється) в мові і складає за своїми характеристиками фактор самобутності, який виокреслює ту данність, що ми називаємо народом, українським народом.

Висновок щодо продуктивності аналізованих концептуальних вимірів у питанні витоків українського народу: переважна більшість сучасних істориків (а з ними й авторський колектив даного науково-методичного комплексу) сходяться на тому, що ранньослов’янська концепція походження українського народу є науковою, переконливою, а отже, - найбільш виправданою.

Тема 1. Київська Русь, її піднесення. Втрата політичної єдності Київської Русі та державності

План

1. Теорії заснування держави Київська Русь

2. Матеріальні і духовні ресурси

3. Державотворчий процес

4. Монголо – татарська навала і її наслідки

5. Галицько – Волинська держава

Основні поняття: “норманська теорія”, “антинорманська теорія”, державотворення, політика, політична влада, культурна асиміляція, плем’я, етнос, соціоосередок, етноосередок, соціальна практика, рента, відробіточна рента, грошова рента, десятина, пантеїзм.

Київська Русь – яскравий державний феномен, що започаткував державотворчу традицію українського народу. Більшість ознак державності лише зароджувались – централізоване управління, бюрократична система, державницька ідеологія, політичні інститути, - та все ж з Київської Русі почався шлях українського народу до суверенітету: сучасної незалежності України.

Державотворчий процес тривав за участі ряду слов’янських за природою племен: слов’ян новгородських, кривичів, полян, сіверян, уличів, бужан, дреговичів, родимичів, вятичів, деревлян та ін. Досьогодні питання про походження держави Руська Земля є дебативним. Історики пропонують три теоретичні виміри цієї проблеми: норманську теорію, антинорманську теорію і хозарську гіпотезу.

Тема відзначається важливістю і актуальністю, оскільки є акцентом на формуванні державотворчих традицій. Становлення держави тривало під впливом чинників як зовнішніх, так і внутрішніх. Процес державотворення передбачав нівелювання племінних відмінностей, встановлення практики кодифікованого права, упровадження єдиного релігійного режиму.