1.1.Теорії заснування держави Київська Русь

Теорій заснування держави Київська Русь, на переконання істориків, існує три: норманська, антинорманська і хозарська.

Норманська теорія. Час появи теорії - сер. ХVІІІ ст. Автор пропозиціонер – Г.Ф. Мюллєр (німець за походженням, член Петербурзької Академії Наук). Праця, що “утримує” в собі зміст теорії – доповідь на тему: “Звідки є, пішла Русь?”. Концепція: стародавня держава Київська Русь була заснована норманами – скандинавами. Серед аргументів:

• термін “русь” є фонетичним братом і похідною від етноніму “руотсі”, що побутував ще й в ХІ ст. на означення шведів – скандинавів;

• іменна гама руських послів, що брали участь у переговорах з Візантією (911, 944 рр. ), скандинавського походження: Карл, Фарлаф, Веремуд, Стемид і т.ін.;

• іноземні джерела розрізняють чітко “слов’ян” і “русів”.

Антинорманська теорія має дві редакції:

• за авторства М.Ломоносова

• сучасна редакція, що увібрала в себе як дослідження фундаторів української історичної науки, так і сучасних істориків.

Антинорманська теорія за авторства М. Ломоносова. Час появи теорії – сер. ХУІІІ ст. Автор – пропозиціонер – М. Ломоносов (росіянин, член Петербурзької Академії Наук). Праця, що “утримує” в собі зміст теорії – “Начальная история”. Концепція: узбережжя Балтійського (Варязького моря) на ІХ ст. є заселеним слов’янами, що увійшли в історію під назвою поморян. Соціальна практика означеного етнічного загалу впродовж століть існувала в контексті тісних економічних і політичних зв’язків з слов’янством новгородським, кривичами, сіверянами, які і прикликали слов’ян - поморян у якості влади.

Аргументи:

• “Снесение домашних наших летописцев подает уже повод думать о единоплеменстве сих двух народов”;

• “Восточное плечо реки Немани, впадающее в Курский залив, называется Руса”;

• “Сие еще подкрепляется обычаями древних…” і т.ін.

Сучасна редакція антинорманської теорії є презентованою в наступній концепції: “… паросток державності Київської Русі не був до нас завезений… він виріс на місцевому ґрунті задовго до ІХ ст. внаслідок складного і тривалого соціально-економічного та культурного розвитку слов’янського суспільства” (Історія України. О.Д. Бойко).

Визначеність у даному питанні і тих, хто досліджує історію, і тих, хто вивчає цей процес є досить важливим моментом. Ми повинні визнати, що державотворення – процес багатогранний і складний. У зв’язку з цим важко відмовити сучасним українським історикам у правомірності акценту на тому, що державність виростає на місцевому ґрунті. І так само неможливо заперечити високий рівень впливовості на державотворчий процес факторів зовнішнього характеру, як і проігнорувати факт об’єднання в ІХ ст. державотворчих зусиль двох однокорінних в культурно-досвідному відношенні етноосередків, зафіксований в писемних джерелах: літописах.

Якщо визнати аргументи М. Ломоносова, акумульовані в т.зв. антинорманській теорії, то вималюється наступна картина:

• Плем’я русів, проживаючих на річці Нєман – це складова збірної “поморяни”, що були на ІХ ст. з слов’янами – новгородськими, кривичами, сіверянами одного культурно-досвідного кореня. Вони слов’яни, але їх слов’янська природа докорінно змінюється у процесі спочатку боротьби (за заволодіння ними і підкорення їх) між данцями і германцями, а далі тотальної їх германізації і окатоличення, які тривали впродовж Х – ХІІІ ст. (див. Грацианский Н.П. Борьба славян и народов Прибалтики с немецкой агрессией в ср. века. М. 1943.; Черниловский З.М. Возникновение раннефеодального государства у прибалтийских славян. М. 1959.; Історія західних і південних слов’ян. К. 2001.).

• Економічні; політичні зв’язки перелічених етноосередків носили характер постійних і тісних, оскільки водний торговий шлях “із варяг в греки “являв собою, за свідченням Патріаршого літопису, рух водними артеріями (річками) і резервуарами (морями), що об’єднували землі (бо сполучали їх) полян, кривичів, сіверян, слов’ян новгородських, поморян. Це рух за координатами: Дніпро – Варязьке море – Протока Ла Манш – Біскайська затока – Гібралтарська протока – Середземне море (Рим) – Царгород (Візантія).

• Задекларовані економічні і політичні зв’язки підсилювали і кровно – родинні стосунки, адже русо – балт Рюрик – це онук новгородського князя Гостомисла, який на початку ІХ ст. зреалізовує процес об’єднання слов’янства північної територіальної паралелі. Дана інформація присутня в дослідженнях І. Нєхачина і В. Татіщева, які посилаються на літопис Іоакима, новгородського єпископа.

• Етнічні осередки, “дислоковані” на північній територіальній паралелі, до окатоличення і християнізації функціонували в контексті єдиної системи знань і вірувань, яка “прочитується” з “Велесової книги”. Спостерігається тотожність божої ієрархії: Триглав – Сварог, Перун, Світовид, які презентують картину світобудови і спектр морально-етичних норм. Як приклад, на острові Рюген (басейн Варязького моря: регіон південного узбережжя) діяв Храм Світовида, який поруйнували датчани в процедурі свого наступу на слов’ян, і в той же час пантеон богів, що “витікав” із ідеї Триглава, “реанімує” у Києві в Х ст. Володимир І.

Основні мотиви до інтеграції слов’ян північної територіальної паралелі.

1. Розпад імперії франків в сер. ІХ ст. (Верденська угода 843 р.) спровокував наступ нащадка Карла Великого – Людовика ІІ на землі Понємання з метою розширення своїх володінь. В перспективі Людовик ІІ отримав псевдонім Нєманський, що в часі трансформується в Нємецький. Звідси слов’янське (тільки слов’янське) “німці”, “Німеччина”. Таким чином, рух русо – балтів, поморян, у східному напрямку це багато в чому вимушена міграція. Сучасні археологічні дослідження вимагають визнання факту масовості цього руху. Так, знайдені у Новгороді і Пскові керамічні комплекси т.зв. балтійського зразка підтверджують процедуру масових переселень саме в ІХ – Х ст. (В.В. Седов “Восточные славяне в ІУ – ХІІІ вв. М. 1982.).

2. В свою чергу, східна етнічна слов’янська спільнота (слов’яни новгородські, кривичі, сіверяни) переживає соціальну стратифікацію, спровоковану активізаціює процесу урбанізації, практики міст. Міста, як соціоосередки, об’єднували як різні виробничі сили, так і різні етносили. Ця різниця не могла надалі утримуватись і функціонувати в контексті звичаєвого права. Вона вимагала застосування практики кодифікованого права. Цим досвідом володіли русо-балти, запозичивши його через економічні (як мінімум) зв’язки з франками, які, в свою чергу, успадкували чи запозичили цей досвід від Риму. Цей мотив чітко прочитується з літописів, де вказано на причину прикликання русів Понємання : «…и не бе у них [новгородців] правды», що перекладається як «і не було у них закону»: кодифікованої правової етики, яка узгоджувала б соціальну практику в таких соціоосередках як міста. З усього виходить, що ініціатива до заснування держави належала слов’янам – східнянам, які закликали до об’єднання поморян – русів, а пізніше, подолавши владу хозар у південному слов’янському світі, долучили до державотворення полян, сіверян, древлян, уличів.

Хозарська гіпотеза. Автор-пропозиціонер – професор Гарвардського університету О. Пріцак. Час появи цієї теорії: др. пол. ХХ ст. Дослідження, що “утримує” в собі дане теоретичне узагальнення – праця “Походження Русі”.

Концепція: коріння Київської Русі “виростає” з досвіду і політики Хозарського каганату, поляни – різновид хозар, а їхня київська князівська гілка – спадкоємиця роду Кия.

Відмовимося від прямого звинувачення автора даної гіпотези в науковій невмотивованості і спробуємо в запропонованій нами лінії історичного розвитку знайти місце для ідеї про впливовість Хозарського каганату на землі і етноосередки східних слов’ян.

По-перше, літописи дають доволі детальний опис хозарської присутності в землях східних словян: вони були власниками данини у полян, сіверян, вятичів. По-друге, їх “присутність” в землях східного слов’янства фіксують дані археології систематизовані С.А.Плєтньовою (“На хозарско-славянском пограничье”). З дослідження “прочитуються” такі координати земель охоплених владою хозар – Київщина, Чернігівщина, Новгород – Сіверщина.

Як бачимо, в праукраїнських землях в ІХ ст. “зустрілися” три державотворчі ініціативи: русо – балтів (поморян), східних слов’ян і хозар. Взаємодія двох перших з названих сторін виявилась продуктивною, а головне можливою, на наш погляд, з тієї причини, що русо-балти і східні слов’яни являли в культурно-досвідному відношенні одне ціле – від господарчого типу, заснованого на орному землеробстві, до системи знань і вірувань.