3.3. Підсумки визвольних змагань 1648-1657 рр. Та їх історичні наслідки.

Український народ упродовж майже десяти років вів виснажливу війну проти потужної Речі Посполитої за свою соціальну й національну свободу, за утвердження власної держави. Ця боротьба вимагала від України величезних жертв і напруження всіх сил. Ключову роль у перебігу військово-політичних подій відіграли наступні битви і дипломатичні домовленості :

• битва під Жовтими Водами у квітні-травні 1648 р., в якій польське військо на чолі з М.Потоцьким було вщент розгромлено;

• битва під Корсунем наприкінці травня 1648 р., під час якої були остаточно знищені основні сили польської армії, а в полон потрапили 8,5 тис. польських жовнірів, у тому числі командувачі М.Потоцький та М.Калиновський;

• 23 вересня 1648 р. поблизу села Пилявка на Поділлі відбулася переможна битва повстанського війська з польсько-литовською армією, яка уможливила подальше просування українських сил на захід практично без перешкод;

• вирішальне значення мала битва під містом Зборовом на Галичині у серпні 1649 р., яка завершилася підписанням Зборівського мирного договору(серпень 1649 р.);

• поразка селянсько-козацького війська у червні 1651 р. під Берестечком на Волині і укладання у вересні 1651 р. в Білій Церкві невигідної угоди з Польщею;

• битва 1652 р. під Батогом поблизу міста Тростянець, перемогу в якій здобули українські війська;

• невдала битва повстанського війська з поляками під Жванцем у жовтні-грудні 1653 р.

Зазначимо, що чим далі тривала війна, тим більше Б. Хмельницький, старшина і народні маси переконувалися, що власних сил для остаточної перемоги над Річчю Посполитою явно не вистачало. Українському уряду стало ясно, що існує лише два варіанти: відмовитися від сподівань на збереження національної державності й повернутися до складу Речі Посполитої або, зберігаючи основи цієї державності, прийняти протекторат російського царя чи турецького султана. Б.Хмельницький упродовж війни підтримував зв'язки з царським урядом, домагаючись вступу Російської держави у військові дії з шляхетською Польщею. Внаслідок переговорів, які відбувалися у січні-березні 1654 р., з'явилися документи, що визначили становище України і характер взаємовідносин її з Росією. Цими документами стали Статті Богдана Хмельницького, або Березневі статті 1654 р., і жалувані грамоти Війську Запорозькому і українській шляхті, а також пізніше надана грамота православному духовенству.

У цих документах йшла мова про :

• підтвердження прав, привілеїв і вольностей Війська Запорозького та української шляхти (ст. 1, З, 7, 13, 17);

• укладення 60-тис. козацького реєстру (ст. 2) та надання коштів на утримання козацького війська (ст. 8-12, 21);

• збереження місцевої адміністрації та збір нею податків (ст. 4, 15);

• надання Гетьманові у рангове володіння Чигиринського староства (ст. 5), права Війська Запорозького обирати Гетьмана (ст. 6), права зно­син Гетьмана з іноземними державами (ст. 14);

• невтручання мос­ковських чиновників у внутрішні справи України (ст. 16), збереження прав Київського митрополита (ст. 18);

• надіслання царського війська проти Речі Посполитої під Смоленськ (ст. 19), утримання військо­вих залог на кордонах України і Польщі (ст. 20);

• оборона України від нападів кримських татар (ст. 22), утримання козацької залоги у фортеці Кодак (ст. 23).

Отже, рішення Земського собору від 11 жовтня 1653 р. та Переяславської ради 18 січня 1654 р. були закріплені письмовим договором, а укази царя під пунктами Б. Хмельницького і жалувані грамоти, за своєю юридичною силою, стали ратифікаційними актами.

Укладений договір був військовим і розв'язував питання оборони України від посягань інших держав, зокрема Речі Посполитої, Оттоманської Порти, Кримського ханства. Договір передбачав перехід України під протекторат мос­ковського царя в якості незалежної самостійної держави, із збережен­ням суспільно-політичного устрою, що склався в результаті На­ціонально-визвольної війни. На чолі Української держави залишався обраний Військом Запорозьким Гетьман (російський цар лише затверджував вибір генераль­ної військової ради). В руках Гетьмана зосереджувалась вся повнота виконавчої, законодавчої та судової влади в Україні, він мав право вступати у міжнародні відносини з іншими державами, окрім Польщі та Туреччини. Зберігався також полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій держави. У містах України урядники (війти, бурмистри, лавники, райці) повинні були обиратися з місцевого населення, вони ж мали збирати податки з населення і передавати в “государеву казну” царським чиновникам. Українська держава здобула право мати власне військо у 60 тис. реєстрових козаків, які мали жити за старими звичаями й традиціями, а царські бояри і воєводи не мали права втручатися у внутрішні справи країни.

Українсько-російський договір передбачав непорушність соціально-економічного ладу Української держави. Передусім було визнано й забезпечено станові інтереси панівних верств населення (козацької старшини, заможної частини козацтва, українських шляхтичів і духовенства). Козацькій старшині в Березневих статтях була встановлена висока платня, крім того, царський уряд, на прохання старшин, дуже щедро видавав іменні грамоти на володіння землями. Водночас було повністю підтверджено права й привілеї української шляхти в спеціальній царській грамоті. 11 серпня 1654 р. була дана царська грамота українському духовенству, в якій забезпечувалося право вільно користуватися тими маєтностями, які вже знаходились у володінні духовенства.

Зазначимо, що укладаючи договір, обидві сторони переслідували різні цілі. Гетьман мав на меті отримати військову допомогу від Росії в боротьбі з Польщею, добитися повної від неї незалежності, забезпечити самостійність Української держави. Про це свідчить подальша діяльність Б. Хмельницького, який й надалі проводив свою внутрішню і зовнішню політику незалежно від Москви. Московський же уряд, укладаючи договір з Україною, мав іншу далекосяжну мету: з часом повністю ліквідувати Українську державу і перетворити Україну на звичайну провінцію Росії, домогтися її повної інкорпорації.

Спектр тлумачень договору 1654 р. в українській і російській історичній науці є надзвичайно широким, але найпоширенішими є наступні підходи:

• воєнний або воєнно-політичний союз, подібний до тих, які Б. Хмельницький укладав уже з Кри­мом або Туреччиною (І. Борщак, В. Липинський, О. Оглоблін);

• персональна унія, тобто об'єднання двох окремих держав в особі спільного монарха (Р. Лащенко, В. Сергієвич);

• реальна унія, за якої дві держави зливаються в одну, маючи спільні вищі установи (М. Дьяконов);

• неповна інкорпорація (І. Розенфельд);

• возз'єднання українського та російського народів після тривалої перерви в єдину державу ( переважно радянська доктрина );

• протекторат, тобто Україна увійшла в підданство Росії, власне під протекцію (М. Грушевський, Д. Дорошенко, І. Крип'якевич, М. Слабченко, В. Смолій, В. Степанков).

На нашу думку, Переяславсько-Московський договір 1654 р. став значним політичним досягненням українського народу після довгих століть бездержавності й національного гноблення. Його укладення мало такі наслідки:

• на міжнародному рівні засвідчувало юридичну форму відокремлення й незалежності козацької України від Речі Посполитої;

• служило правовим визнанням Росією внутрішньополітичної суверенності Української держави, недоторканості існуючих державних інституцій і витвореної системи соціально-економічних відносин;

• відкривало перспективу довести в союзі з Московським царством до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й завершити об'єднання земель у кордонах національної держави;

• виступало у свідомості національно-патріотичної еліти наступних поколінь вагомим аргументом і доказом суверенності України.

Втім, подальший хід подій продемонстрував нещирість дружніх намірів Москви стосовно України: царські урядовці, ставлячись до українців із зверхністю, не допустили їх представників на переговори з поляками про перемир’я. В жовтні 1656 р. у місті Вільно Московська держава і Польща уклали сепаратне перемир’я, яке Б.Хмельницький розцінив як відхід Москви від союзницьких зобов’язань про допомогу Україні в боротьбі з Річчю Посполитою. Але не пориваючи з Москвою остаточно, наприкінці 1656 р. і на початку 1657 р. український лідер намагався утвердити союзницькі відносини зі Швецією й Трансільванією задля продовження боротьби і досягнення своєї стратегічної мети. Проте спільні військові походи з новими союзниками проти Польщі закінчилися невдало, що не могло не позначитися на авторитеті Гетьмана, на довірі до його зовнішньої політики. Вражений цими несприятливими подіями, з підірваним за роки лихоліть здоров’ям, 6 серпня 1657 р. Богдан Хмельницький пішов з життя, перебуваючи у своїй резиденції у Чигирині.

З огляду на загальний історичний контекст, можна стверджувати – Богдан Зиновій Хмельницький був однією з найвидатніших постатей в українській історії. Відбиваючи загальнонародні інтереси, він згурту­вав у єдиний повстанський табір найрізноманітніші суспільні сили і повів їх на повалення влади польської шляхти в Україні. Б.Хмельницький першим із політичних діячів не лише висунув завдання створення незалежної держави, але й очолив процес укра­їнського державотворення. Його історична постать стала символом для багатьох поколінь борців за незалежність України, а його зусилля щодо будівництва Української козацької держави залишаються одними з найпродуктивніших у цілій українській історії.