Тема 2. Функціональне (традиційне) керування підприємством як база ситуаційного менеджменту

2.1. Концепція і принципи менеджменту

2.2. Методи менеджменту

2.3. Мета й основні функції менеджменту

2.4. Об'єкти менеджменту

2.5. Комунікації в менеджменті

2.1. Концепція і принципи менеджменту

Підприємство, компанія — первинна, основна ланка економіки. Тут, на підприємстві, народжується прибуток. Тут — корені і плоди економічної могутності країни. І від того, як спрацює кожне підприємство, об'єднання, кожна галузь, залежить благополуччя і процвітання народу. Звідси і випливає величезна відповідальність, покладена на цю первинну ланку економіки.

Ефективність роботи підприємства, особливо в даний час, зале­жить, у першу чергу, від результатів дій керівника, його апарата ке­рування. Саме керівник (при повній самостійності підприємства) відповідальний за якість прийнятих рішень і їхню реалізацію через існуючу систему керування.

Звичайно, форми і методи керування, структура системи керу­вання конкретним підприємством істотно залежать від його масшта­бу і виду діяльності. Але є і загальні риси в керуванні будь-яким підприємством, що можна продемонструвати за допомогою рис. 1.2.

Наведена схема складається із семи великих блоків, кожний з яких несе в собі певний зміст.

Перший блок відбиває суть теорії менеджменту, його складові частини.

Другий — технологію і техніку керування підприємством, а бло­ки 3-7 — функції керування, їхній зміст і оцінку.

Розглядаючи по черзі кожен елемент у взаємозв'язку, доцільно конкретизувати і розкрити зміст кожного блоку, що дозволить розгля­дати операційний менеджмент із позицій системного підходу.

Концепція теорії менеджменту базується на трьох основних факторах, що впливають на людей і організацію.

Перший — ієрархічна структура організації, де основний засіб впливу — це тиск на людину зверху за допомогою примусу, контро­лю над розподілом матеріальних благ.

Другий — культура, тобто вироблювані суспільством, організа­цією спільні цінності, соціальні норми, установки поведінки, що рег­ламентують і змушують індивіда поводитися так, а не інакше без ви­димого примусу.

Третій — ринок — мережа рівноправних відносин, заснованих на купівлі-продажу продукції і послуг, відносинах власності, рівно­вазі інтересів продавця і покупця.

Наведені поняття існують при будь-якій соціальній системі і тільки в комплексі. Від того, якому з них віддається пріоритет, зале­жить вигляд економічної ситуації в організації. Головне всередині ор­ганізації— працівники, а за її межами — споживачі продукції.

Системні принципи керування повинні містити в собі збіг цілей функціонування системи і її підсистем зі споживчими інтересами на­селення, тобто необхідний облік основної вимоги соціально-еко­номічного розвитку суспільства: не можна витратити більше, ніж зроблено, і не слід робити більше, ніж може бути спожито.

Принципи менеджменту базуються на тім, що система керуван­ня є соціально-економічною категорією і не повинна зводитися лише до технічних чи технологічних аспектів, а самі принципи реалізують­ся у взаємодії. їхнє поєднання залежить від конкретних умов функціонування системи керування.

До основних принципів менеджменту можна віднести:

• цілеспрямованість, що полягає у відповідності функцій менедж­менту запланованим цілям виробництва;

• економічність — раціональність, простота й ефективність орга­нізації і структури керування;

• адекватність — відповідність економічних методів керування змісту відображених ними процесів, а також відповідність прийня­тих рішень змісту функцій персоналу кожного рівня ієрархії;

• комплексність — урахування взаємодії між ієрархічними ланками по вертикалі і горизонталі, спрямованої на забезпечення функціо­нування виробництва, а також урахування можливих наслідків чи успіху або невдачі;

• концентрованість — передбачається в двох аспектах: ^концент­рація зусиль усіх працівників на вирішення основних завдань і 2) концентрація однорідних функцій в одному підрозділі, що усуває дублювання;

• науковість повинна рунтуватися на досягненнях науки в галузі керування виробництвом, враховувати зміни законів суспільного розвитку, а також полягати у виборі оптимального критерію при прийнятті і реалізації рішень;

• можливість створення мотиваційних, організаційних і матеріаль­них умов для реалізації господарських рішень;

• доступність і планомірність контролю над ходом виробництва;• адаптивність — гнучкість і динамічність, пристосованість системи керування до цілей, що змінюються, ОУ й умов його роботи;

• відповідальність ОПР (особа, яка приймає рішення) за пра­вомірність, об'рунтованість прийнятих рішень і їхніх наслідків економічного, соціального, екологічного і правового характеру, а також відповідальність виконавців за ефективність виконання рішення.

Ситуаційне управління накладає додаткові вимоги до принципів загальної теорії менеджменту, хоча доцільність їх використання в повсякденній практиці цілком правомірна:

• системність — узгодженість та підпорядкованість процедур ситуаційного управління;

• неперервність протягом усього періоду дії ситуаційного менеджменту, тобто коректування й уточнення рішень на всіх його стадіях;

• мобільність — сприйнятливість до всіх змін зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства і миттєва адекватна узгоджена реакція всіх елементів ситуаційного управління;

• адекватність об'єктивним закономірностям — урахування імовірнісного характеру пануючих тенденцій реальних процесів при розробці процедур;

• єдність — охоплення всіх рівнів функціональних підрозділів підприємства, координація прийнятих заходів у часі, інтеграція в рамках управлінської ієрархії;

• точність — конкретність і деталізація процедур;

• участь — врахування інтересів всіх учасників діяльності підприємства;

• унікальність — кожен випадок появи проблемних ситуацій на підприємстві унікальний і неповторний у своєму роді, а тому схеми керування підприємством неможливо комплексно типізувати;

• багатоваріантність — всі управлінські процедури здійснюються в умовах підвищеного ризику, тому в програмі підприємств доцільно паралельно з основним планом заходів передбачати додаткові плани-страховки.

Необхідно відзначити, що процес керування допускає чітке роз­межування відповідальності і повноважень за всіма супідрядними ступенями керівництва, а також раціональні межі дроблення струк­турних підрозділів.2.2. Методи менеджменту

Вивчення проблеми керування суспільним виробництвом по­винно бути засноване на встановленні адекватності методів, викори­стовуваних у системі керування, економічним законам розвитку суспільства.

Один з методів планомірного використання закону вартості в суспільстві здійснюється, як правило, опосередковано, шляхом вико­ристання господарського розрахунку підприємств, об'єднань і дозво­ляє забезпечувати еквівалентний обмін товарами між господарськи­ми організаціями.

З іншого боку, значне ускладнення й удосконалювання засобів праці, ріст обсягу знань працівників з обслуговування цих засобів праці і виробничих процесів, що ускладнюються, випереджають розвиток ок­ремих сторін виробничих відносин, що говорить про необхідність вив­чення і пізнання методів керування з їх удосконалення.

Іншими словами, зміна характеру продуктивних сил вимагає відповідності виробничих відносин. Від того, наскільки точно відбиті в економічних методах керування всі зміни і вимоги розвитку вироб­ництва, залежать і результати діяльності підприємств, об'єднань.

Методи керування спираються на об'єктивні закони і виплива­ють з цих законів. За всю історію людством вироблено три методи ке­рування (способи впливу) на колективи чи окремих працівників з ме­тою здійснення координації їхньої діяльності в процесі виробництва.

Адміністративні методи орієнтовані на примус за допомогою ди­ректив, наказів, команд, тому такий метод часто називають директив­ним, командним. Ці методи відрізняє прямий характер впливу: будь-який регламентуючий і адміністративний акт підлягає обов'язковому і своєчасному виконанню тими, кому він адресований.

Логіка цього виду керування звичайно виражена фразою «наказ начальника — закон для підлеглого». Тут керуючий вплив спрямова­ний зверху вниз у вигляді законів, що наказують, правил, директив­них планів, постанов, інструкцій, наказів. Зворотні зв'язки, що йдуть знизу нагору, містять в основному інформацію про виконання ко­манд. Це тверде керування, якому не властивий лібералізм і демокра­тизм. Для адміністративних методів характерна їхня відповідність правовим нормам, що діють на певному рівні керування, вони мо­жуть впливати на об'єкт керування за допомогою нормативних актів, відомчих актів (інструкції, правила) і організаційно-розпорядниць­ких дій (накази, розпорядження і т.п.).

Економічні методи (економічне спонукання) носять непрямий характер управлінського впливу, засновані на використанні еко­номічних законів суспільства і сприяють економічній зацікавленості об'єкта керування у виконанні управлінських рішень. Економічне спонукання спирається не тільки на позитивні стимули, а й на систе­му податків, платежів, тобто раціональних обмежень і навіть штраф­них санкцій. Економічні методи найбільш перспективні в керуванні підприємством, що діє в умовах ринку.

Нижчестоящі ланки економіки одержують набагато більше прав і можливостей виробляти управлінські рішення самостійно. Здійснюється перехід до самоврядування підприємств, госпо­дарств. Закони, що регулюють економічні відносини, у більшій мірі здобувають характер не строгих, твердих директив, а прав, доз­волів, хоча обмеження, обов'язки в них теж містяться поряд зі штрафами, санкціями за порушення встановлених правил, норм, домовленостей.

Найважливішим фактором економічних методів керування стає перехід від керування «по вертикалі» до керування «по горизонталі». Це означає, що спрямовуючий вплив на об'єкт керування вияв­ляється не тільки і не стільки з боку вищого органу керування, скільки з боку суміжників, споживачів, словом, усіх, з ким взаємодіє виробник. Такі взаємини фіксуються в угодах, контрактах, договорах у вигляді взаємних зобов'язань, умов, вимог, що виконують найваж­ливішу роль у керуванні з застосуванням економічних методів.

Третю групу методів керування утворюють соціально-психо­логічні методи, засновані на законах наук психології і соціології. Во­ни носять характер переконання і морального впливу на психологію людей. Справа в тім, що в кожній людині вихована і безупинно фор­мується певна система поглядів на працю, власність, гроші, багатст­во, на економічні відносини і правила економічної поведінки. У кож­ного є певні переваги, пріоритети, установки. Людей не треба приму­шувати робити що-небудь, якщо їх переконати в необхідності, корис­ності робити це.

Колосальну роль у психології керування відіграє релігія [7]. Стверджуючи високі моральні норми поведінки, релігійна мораль у тій мірі, у якій вона не перекручена націоналістичними нашаруван­нями, чисто культовими, ритуальними проявами сприяє сумлінному виконанню цивільних, трудових обов'язків, чесності, обов'язковості, поважному відношенню до загального добра, до матеріальних і ду­ховних цінностей.Таким чином, соціально-психологічні методи керування на ос­нові морального впливу і переконання є невід'ємною частиною ме­неджменту організації.

На практиці всі перераховані методи керування застосовуються одночасно, але в різних пропорціях і поєднаннях, що забезпечує на­лежний ефект керування.