4. Українські архіви на міжнародній арені

Відновлення державної незалежності Украї­ни докорінно змінило міжнародний статус її архівних установ. Насамперед це стосувалося участі в роботі Міжнародної ради архівів - неурядового інтернаціонального об'єднання державних архівів та спілок архівістів усього світу. Гостро постала потреба вибудувати власну стратегію й тактику міжнародного спілкування у всесвіт­ньому архівному середовищі.

Актуальності набули проблеми двостороннього рівноправного і взаємовигідного співробітництва архівної служби України з на­ціональними архівами та архівними інституціями інших держав сві­ту. Не менш важливими були питання розподілу архівної спадщини Союзу РСР і виокремлення з неї національних архівних фондів ко­лишніх союзних республік, встановлення відносин нового типу з російськими, білоруськими, литовськими, молдавськими колега­ми - архівістами країн, що оточують Україну і де зберігається знач­на частина історико-культурної спадщини нашого народу.

Найгострішою проблемою виявилася остання, пов'язана з ви­ходом української архівної системи із загальносоюзної, ліквідацію якої фактично почалися ще 1990 р. російські архівісти. Протягом 1991 р. відбулися обміни делегаціями і підписання угод про співро­бітництво з державними архівними службами Російської Федерації та Литовської Республіки - найперші з міжнародних угод в архівній галузі доби незалежності. Наступного року до їх числа приєднала­ся угода з керівним органом архівної справи Білорусі, яка на міжна­родно-правовому рівні регулювала двосторонні стосунки архівних служб.

Значно складніше вирішувалося питання щодо правонаступництва у галузі державних архівів колишнього СРСР, яке стало пред­метом спеціального обговорення главами держав СНД у лютому 1992р. у Мінську, де було підписано Угоду про повернення куль­турних та історичних цінностей державам їх походження. Вона містила, крім загального, декларації щодо сприяння поверненню народам "їх творів мистецтва, пам'яток, музейних експонатів, ар­хівів, рукописів, документів та інших раритетів культури й історії",також конкретні пункти про заснування на паритетних засадах Між­ урядової комісії для створення механізму і практичної роботи з по­ вернення культурних історичних цінностей і відповідних національ­них комісій. Окремо міністрам закордонних справ країн СНД дору­чалося підготувати також "документ про правонаступництво договорів, усієї власності, державних архівів, боргів та активів ко­лишнього СРСР".Архівісти практично всіх держав СНД активно включилися в цю роботу. 22-23 квітня 1992 р. у Мінську відбулася зустріч керів­ників архівних служб та експертів країн, які опрацювали відповідні пропозиції стосовно правонаступництва державних архівів. У них наголошувалося на дотриманні принципу неподільності фондів, утворених у ході діяльності вищих державних структур Російської імперії та Союзу РСР, визнанні переходу під національну юрисдик­цію державних архівів союзного рівня, а також на праві кожної дер-жави-учасниці повернути ті фонди, які утворилися на її території, віддзеркалюють її історію, але у різний час опинилися поза її межами. Ці ідеї було покладено в основу проекту угоди про правонаступництво щодо державних архівів колишнього СРСР, парафо­ваного 4 червня 1992 р. комісією повноважних представників. Уго­да була підписана у Москві 6 липня того ж року. За наполяганням Президента України Л. Кравчука до неї потрапила спеціальна стат­тя про використання документної інформації, що передбачала до­даткові узгоджені дії зацікавлених держав щодо забезпечення збе­реженості документів і попередження їх знищення.

Однак угоду не ратифіковував російський парламент, а всі між­державні органи, що мали проводити її в життя, так і не були ство­рені. Втім, "мінський процес" мав принаймні два позитивних на слідки: дав основний міжнародний правовий документ, який обгрунтовував створення національних архівних фондів держав СНД, і поклав початок консультативним нарадам керівників архівних служб цього регіону, на яких обговорювалися актуальні питання їх багатостороннього співробітництва. Протягом 1992-2001 рр. відбулося 9 таких нарад, одна з яких проходила у Києві (1994).

Процес формування "спільного архівного простору СНД", попри його певну закономірність, відбувався дуже складно переважно че­рез намагання російських архівістів забезпечити за собою провід не місце серед архівістів колишнього СРСР. З 1995 р. від участі у цих самітах відійшли архівісти Латвії, Литви, Естонії. У 1996 1998 рр. намітилася справжня криза: не відбулися чергові зустрічі у Кишиневі, Мінську, Тбілісі. Позиція України в цьому питанні була зваженою не заперечуючи доцільності багатосторонніх контактів, основну увагу приділяти прямим двостороннім взаєминам, надаючи першочергового значення розвиткові стосунків з тими країнами, у державних архівах яких відклалися документи української історико-культурної спадщини. У рамках цієї політики 1994-2001 рр були укладені угоди про співробітництво з державними архівними службами Латвії, Естонії, Казахстану, Молдови, Вірменії, Грузії, поновлено відповідну угоду з Росархівом. Не приєдналася архівна служба України до деяких міждержавних актів з архівної тематики, підготовлених росіянами, зокрема до Угоди про принципи і форми взаємодії держав-учасниць СНД у галузі використання архівної інформації, вважаючи її невідповідною національним інтересам нашої держави.

Так само зваженою була позиція України щодо створення у рам­ках МРА нового регіонального об'єднання - євразійського, фак­тично, конституювання "спільного архівного простору СНД" на рівні цієї міжнародної неурядової організації. Після прийняття XIV Міжнародним конгресом архівів у Севільї (2000) рішення щодо можливості участі членів МРА у двох або більшій кількості ре­гіональних відділень ради, одночасно з оформленням участі Украї­ни в аналогічному європейському об'єднанні, українські архівісти увійшли до цієї організації. Так було реалізовано стратегічний на­прям зовнішньої політики Головархіву щодо європейського вибору та інтеграції до європейських міждержавних структур.

Від другої половини 1990-х рр. почався якісно новий етап співро­бітництва державної архівної служби України з МРА та світовим ар­хівним співтовариством. Визначальну роль відіграв XIII Між­народний конгрес архівів у Пекіні, на якому вперше представник України (заступник начальника Головархіву В. Лозицький) був обра­ний до складу Виконкому МРА як заступник представника країн Європи і Північної Америки, та до складу Європейського бюро МРА - комісії з європейських програм розвитку. Це наочно засвід­чило авторитет України в міжнародному архівному русі.

Архівісти розвинених країн і міжнародних архівних організа­цій, уважно відслідковуючи політичні та громадські процеси на пост­радянському і постсоціалістичному просторі, розробили спеціаль­ний механізм інтеграції наших країн з їх адміністративною архів­ною системою до загальносвітових стандартів архівної справи, передусім у царині її демократизації, доступу до архівних доку­ментів, вимог професійної етики.

З цією метою МРА за підтримки різних міжнародних інституцій та фундацій у 1992-1995 рр. організувала цілу низку нарад, конфе­ренцій, семінарів, зустрічей, що мали подвійну мету. З одного боку, на них обговорювалися проблеми, викликані інтеграційними про­цесами в архівному середовищі: ліквідація окремої системи пар­тійних архівів у країнах Східної Європи, нове архівне законодав­ство, зокрема в Центрально-Східній Європі, професійний кодекс етики архівістів, реституція архівних фондів та колекцій, доступ до архівних документів. З іншого боку, завдяки цим заходам пост­радянські та постсоціалістичні архівісти проходили серйозну школу міжнародного спілкування, вчилися вести вільні дискусії, засвоювали досвід західних колег.

Практично на всі такі заходи запрошувалися представники Ук­раїни. Вони брали участь у конференціях "Беладжіо-1" та "Бела-джіо-2", де обговорювалися питання доступу до документів і про­фесійна етика, семінарі з проблем нового архівного законодавства, що відбувся в Німеччині, нараді з реституційних питань, органі­зованій німецькими архівістами та Радою Європи, конференції "Ар­хіви колишніх комуністичних партій", проведеній польськими ко­легами тощо. Активну участь у обговоренні цих питань брали Б. Іваненко, Р. Пиріг, К. Новохатський та ін.

Заслуговує на увагу роль польських архівістів у цих процесах. За ініціативою тодішнього Генерального директора польських архі­вів Єжі Сковронека, який взяв на себе роль координатора програм ''Схід - Схід", Польща виступила організатором кількох таких за­ходів. Зокрема, обговорення проблеми "Спільна архівна спадщина країн та народів Центральної та Східної Європи" викликало над­звичайне зацікавлення наших західних колег, МРА, Ради Європи тощо. Україна так само вважала цю проблему дуже актуальною, бо військові конфлікти, надзвичайні ситуації наочно доводять: немож­ливо вирішити питання збереження національної архівної спадщи­ни лише власними зусиллями, в ізоляції від спроб міжнародної спільноти щодо збереження пам'яті всього світу.

Поряд з цим, перед представниками України стояло досить склад не завдання донести до їх організаторів думку, що нашій державі, як і всім постсоціалістичним країнам, не можна механічно запозичувати західний досвід. Уважно вивчивши його, слід передусім адаптувати ці стандарти до особливостей розвитку та національних традицій України. Західні колеги з розумінням сприйняли пропозиції українських архівістів. Прикладом може слугувати доля проекту міжнародного кодексу етики архівістів, що спочатку готувався лише для країн Східної Європи і в такій якості обговорювався на беладжійських зустрічах. Але потім він трансформувався у документ для всього загалу архівістів і в такому вигляді був схвалений на XIII Міжнародному конгресі архівів у Пекіні.

Архівісти України схвально сприйняли затверджений усією архівною громадськістю кодекс етики, оскільки він запроваджував високі стандарти поведінки архівістів, нагадував їм про професій ну відповідальність за збереженість документів, сприяв зміцненню суспільної довіри до представників цієї професії. Найголовніша мета

міжнародного кодексу етики архівістів - накреслити етичні норми, якими мусять керуватися всі, хто обрав для себе професію архівіста, незалежно від геополітичного розташування їх держави.

Зміцненню інтеграційних процесів у європейському архівному середовищі сприяли такі заходи, як проведення щорічних Європей­ських саммітів архівів - нової форми спілкування керівників архів­них установ всієї Європи, що почалися з 1990 р. Участь України у більшості з них наочно демонструвала її входження до євро­пейських структур МРА.

Авторитет України в міжнародних заходах засвідчують обста­вини проведення в життя спільної програми Ради Європи та МРА під назвою "Відновлення Пам'яті Польщі", що почала здійснюва­тися з 1998 р. Для її підготовки були організовані дві великі наради у Страсбурзі, у штаб-квартирі Ради Європи (листопад 1998 та тра­вень 1999 рр.), в роботі яких брав участь начальник відділу інфор­мації, використання НАФ та зовнішніх зв'язків Головархіву Г. Папакін. Українські архівісти активно підтримали польських колег у їх намаганні створити банк даних про документи польської історико-політичної та культурної спадщини періоду бездержавного існування Польщі (1772-1918), розпорошених по архівосховищам більшості країн Європи - від Великобританії до Росії. Оскільки на Україну припадає якщо не половина, то принаймні третя частина таких документів, наша позиція мала неабияке значення для відпо­відних структур Ради Європи та МРА. Це засвідчував приїзд до Львова навесні 1999 р. консультанта програми, колишнього Гене­рального секретаря МРА, Шарля Кечкеметі. Лише після цих відвідин і ознайомлення з фондами ЦДІАЛ України він зміг скласти попе­редній проект обґрунтування програми. Проте на нараді у Страс­бурзі українським архівістам довелося внести до нього суттєві корективи, оскільки Ш. Кечкеметі не взяв до уваги структури управління підросійської Польщі в XIX ст., ролі в цьому такої адмі­ністративної установи, як Київське, Волинське та Подільське гене­рал-губернаторство. Тому без інформації про фонди ЦДІАК Украї­ни, держархівів Хмельницької та Житомирської областей банк да­них з "Пам'яті Польщі" був би неповним. Польські колеги вдячні за таку конструктивну позицію в цьому питанні, яка дещо дисонує зі ставленням Росії до програми, не кажучи вже про відмову від участі в ній Білорусі.

Окремим сюжетом з цієї царини є участь України в заходах архівної спільноти СНД. Починаючи з 1991 р. Російська Федерація намагалася уконституювати архівне об'єднання цих країн як окре­му територіальну групу в рамках МРА. Україна від початку таких заходів брала в них участь, не маючи жодних заперечень проти спів­праці з усіма архівістами на пострадянському терені. В Києві 1994 р. проходив один з регіональних саммітів, що зібрав значну кількість, учасників. Відтоді після відмови від участі в цих заходах архівістів держав Балтії і Алматинської зустрічі 1995 р. жоден із них не вда­валося провести поза Москвою і на ефективному рівні, що демон­струвало практичну незацікавленість більшості пострадянських архівістів у подібній формі співпраці, поступове зменшення кількості спільних проблем у архівістів європейських та азіатських країн СНД. Саме тому представники Головархіву не брали участі в оформленні окремої регіональної групи держав СНД в структурі МРА Україна брала участь у роботі всіх міжнародних організацій як само стійна держава, а не в рамках будь-якого територіального об'єднання.

Остання за часом спроба провести міждержавне конституювання групи країн СНД відноситься до літа 1999 р., коли обговорювалася Угода про принципи і форми взаємодії держав- учасниці. СНД у галузі використання архівної інформації. Проект цієї між урядової угоди, підготовлений Росархівом 1997 р., активно обговорювався на двох зустрічах керівників архівних установ країн СНД (1997, 1998). Україна висловила свою принципову точку зору, яка полягала в недоцільності підписання угоди, в якій містилися неможливі для неї зобов'язання - зміни національного законодавства в архівній сфері, погодження позиції в міжнародних організаціях, фінансування Інформаційного центру з архівної справи, проекту централізації автоматизованих фондових каталогів, а також неприйнятні декларації про спільний інформативний простір та підтримку інтеграційних процесів у СНД. З іншого боку, проект містив і необхідні позитивні моменти, передусім пов'язані з полегшенням довідкової роботи державних архівів.

Україна кілька разів намагалася вплинути на корегування тексту проекту, спочатку нарівні архівних керівників, а потім міжурядового обговорення. Позицію Головархіву підтримали МЗС та Мінюст України, з нею мали врешті рахуватися і росіяни, змушені пом'як­шити багато формулювань, що пішло на користь проекту. Найсуттєвішим виправленням було зняття поняття "спільних інформацій­них структур". Через неврахування 4 із 7 зауважень в остаточному варіанті проекту Україна відмовилася від підписання Угоди про принципи і форми взаємодії держав - учасниць СНД у галузі вико­ристання архівної інформації. Поставити підписи під цим багатос­тороннім договором відмовилися також Азербайджан, Туркменис­тан та Узбекистан, а глава уряду Грузії підписав угоду із зауважен­нями по багатьох пунктах. Водночас Україна виступала за поглиблення двосторонніх контактів з державами СНД, оскільки двостороннє співробітництво між ними в різних галузях розвива­лося загалом значно ефективніше, ніж багатостороннє. Складність часом різновекторність процесів усередині СНД зумовлювалася розбіжностями в позиціях держав-учасниць, які свого часу були штучно, в протиріччі з цивілізованим вибором, насильно об'єднані в Російській імперії, а згодом - СРСР. Для їхнього узгодження і підвищення ефективності багатостороннього співробітництва не­обхідна реальна, а не штучно декларована, зацікавленість сторін, відсутність якої неможливо замінити жодним адмініструванням, створенням наддержавних структур, нагромадженням недіючої до­говірно-правової бази тощо. Відтак Головархів України у стосун­ках із державними архівними службами країн пострадянського про­стору надавав перевагу налагодженню двостороннього співробіт­ництва на взаємовигідних засадах. Після проголошення незалежності України такі угоди підписані з більшістю країн СНД. Остання з них - угода з Росархівом, укладена в грудні 1998 р., доз­воляла будувати взаємини на цивілізованому фундаменті взаємо­вигідних стосунків в архівній галузі.

Основою зовнішньої політики України була її різновекторність, налаштованість на співробітництво з усіма найближчими сусідами, регіональними об'єднаннями і угрупованнями, якщо це не супере­чить національним інтересам нашої держави. Незаангажованість зовнішніх контактів значно допомагала їй виступати впливовим чинником багатьох міжнародних організацій.

В кінці XX ст. у міжнародному архівному русі розпочалися відчутні зміни. Зокрема Генеральний секретар МРА Ян ван Альба-да, виступив 1999 р. з проектом докорінної реформи цієї всесвітньої організації. Вона полягала в офіційному визнанні МРА неурядовою організацією, зумовленому зростаючими вимогами з боку ЮНЕСКО та необхідністю надання допомоги колегам з країн, що розвивають­ся, у встановленні і розвитку архівів як демократичних і культур­них інструментів, нарешті - у розвитку професіоналізму. Відтак актуалізувалася потреба вирішення специфічних архівних проблем на міжнародному рівні, створення міждержавних професійних видань, поширення знань про архіви. Це, у свою чергу, привело до погляду з боку багатьох професійних архівістів на МРА як на організатора інформації, контактів, публікацій, як на структуру, що створює міжнародний рівень архівного розвитку та організаційної дальності.

Новий Генеральний секретар запропонував змінити і саму струк­туру керівних органів МРА: менш чисельний і ефективніший Ви­конком - орган для прийняття демократичних, зважених рішень; Бюро - орган для прийняття рішень щодо політики та професійних питань. Сама ж МРА, за задумом авторів реформи, мала зосереди­тися виключно на вирішенні питань сприяння розвитку архівів в усіх країнах, з метою забезпечення збереженості архівної спад­щини всього людства, сприяння діяльності в царині діловодства та архівів на міжнародному рівні, розвитку взаємодії між архівістами усіх країн і всіх інституцій, пов'язаних зі створенням та збережен­ням документів і архівів чи професійною підготовкою архівістів, полегшення користування архівами шляхом поширення інформації про їх склад і зміст, вдосконалення процедури доступу до доку­ментів. Із огляду на поглиблення інформатизації суспільства перед­бачалося ширше використання новітніх технологій, переведення інформування всередині мережі МРА на електронну форму, поши­рення відомостей електронними засобами інформації.

Усі ці питання були винесені на обговорення надзвичайної нара­ди керівників національних архівів та архівних служб країн Євро­пи та Північної Америки (квітень 1999 р., Рейк'явік); на якій на­чальник Головархіву Р. Пиріг в цілому не заперечив необхідність реформування структури та діяльності МРА. На нараді йшлося й про бажаність взяти до уваги стан архівної справи та інфор­матизації в країнах, що розвиваються, у пострадянських державах; проаналізувати систему представництва окремих країн та регіонів, щоб забезпечити дотримання балансу інтересів національних архі­вних служб усіх країн, незалежно від їх геополітичної орієнтації або розташування.

Проект реформування МРА не здобув одностайної підтримки учасників наради у Рейк'явіку, особливо щодо організації представ­ництва, структури її органів. Протягом наступного року генераль­ний секретар МРА Янван Альбада проводив активні консультації з проблем реформування Ради. 29 травня 2000 р. у Парижі відбуло­ся Сьоме засідання Європейського бюро архівів, в якому взяли участь керівники чи повноважні представники архівних служб 10 країн Європи, в тому числі України, яку представляв заступник Голови Держкомархіву Г. Боряк. На засіданні було досягнуто згоди про реорганізацію Європейського бюро в Європейське відділення МРА, обрано до професійних комітетів МРА українських архівістів: Г. Папакіна - до Комітету з правових питань, Т. Клименко - до Комітету з архівного обладнання та устаткування у зоні по­мірного клімату, І. Матяш - до Комітету з професійного навчання, Л. Дубровіну - до Комітету з архівів науки, медицини та технології. У зв'язку з тим, що на XIII конгресі МРА (Пекін, 1996) питання утворення регіонального відділення країн СНД Україною було заб­локовано, представники Російської Федерації внесли пропозицію про організацію Євразійського відділення, яке мало об'єднати архівні служби країн колишнього СРСР.

Аргументи Генерального секретаря МРА Янаван Альбади, ке­рівництва Європейського бюро архівів про неможливість членства однієї країни одночасно в Європейському і Євразійському відді­леннях не було взято до уваги. Ухвалення остаточного рішення з цього питання учасники Сьомого засідання Європейського бюро перенесли на розгляд Генеральної асамблеї МРА, що мала відбу­тися під час роботи XIV конгресу МРА.

21-26 вересня 2000 р. у іспанському місті Севілья відбувся XIV Міжнародний конгрес архівів. На ньому зібралися представ­ники з усього світу - майже 3 тис. учасників, у тому числі з Украї­ни: Голова Держкомархіву Р. Пиріг, начальник відділу інформації, використання НАФ та зовнішніх зв'язків Держкомархіву Г. Папакін, директори центральних державних історичних архівів у мм. Києві і Львові О. Музичук, Д. Пельц, директор Державного архіву Сум­ської області Л. Заїка. Головна тема, винесена на порядок денний конгресу - "Архіви нового тисячоліття та інформаційне суспіль­ство", викликала жваве обговорення. Особливо актуальними були доповіді пов'язані з управлінням електронними документами, їх використанням у контексті глобалізації інформаційних процесів. На пленарних засіданнях розглядалися питання щодо завдань, мож­ливостей, функцій і повноважень архівів та архівістів при інтен­сивному створенні і користуванні електронними документами.

Одночасно з роботою Міжнародного конгресу архівів у Севільї проходили засідання Генеральної асамблеї МРА, на яких розгляда­лися найважливіші проблеми функціонування міжнародного архів­ного співробітництва. Генеральна асамблея затвердила новий статут МРА, а також прийняла рішення про створення поряд з Євро­пейським і Азійським (Сарбіка і Сварбіка) регіональними відді­леннями, ще й Євразійського, членом якого стала Україна. Президентом Євразійського регіонального відділення обрано керівниці Федеральної архівної служби Росії В. Козлова.

XIV Міжнародний конгрес архівів надав професіоналамархі вістам ідеальну можливість на міжнародному рівні підбити підсумки і кинути погляд на майбутнє в новому тисячолітті.

Українські архівісти залучалися також до участі у розробленні і впровадженні архівних програм Ради Європи (Відновлення Па м'яті Польщі, Спільна архівна спадщина тощо), роботи регіональних архівно-бібліотечних структур (Європейська комісія із збере­женості та доступу). Регулярною стала участь українських архівістів у міжнародних науково-практичних конференціях, присвячених ак­туальним питанням архівної справи та стану джерельної бази історичних досліджень, реституції архівних фондів. Декілька з них проходили в Україні: Міжнародний симпозіум з правових питань, реституції (1995), конференція з проблем збереження архівних та бібліотечних фондів (1999).

Проте найважливішим напрямом зовнішньополітичної активності державної архівної служби України залишалося налагодження і розвиток двостороннього взаємовигідного співробітництва з більшістю країн світу. Так, у квітні 1992 р. було підписано угоду з Національним архівом Швеції, яка передбачала взаємний обмін досвідом, виданнями, спеціалістами, копіями документів, сприян­ня роботі дослідників у державних архівах України та Швеції. Зго­дом аналогічні угоди були укладені з архівними службами та націо­нальними архівами Австрії, Болгарії, Польщі, Румунії, Туреччини, Угорщини. Загалом підписано 15 угод про співробітництво в архів­ній галузі з представниками архівних служб близького та далекого зарубіжжя. З трьома державами взаємини України в архівній галузі базуються на міжурядових угодах, до яких внесено окремий пара­граф щодо розвитку архівних зв'язків. Це надзвичайно важливий процес за умов інтеграції України у світовий архівний простір, не­обхідності вивчення й адаптації досвіду організації та управління архівною справою в зарубіжних країнах, впровадження новітніх технологій, підготовки архівних кадрів, міжнародного обміну ар­хівною інформацією тощо. Отже, об'єктивна реальність існування незалежної України вимагала вироблення нової стратегії і тактики щодо двостороннього та багатостороннього міжнародного архівного співробітництва.

Його спектр визначається не тільки наявністю міжвідомчих до­говорів про співпрацю, підписаних Головархівом України. Відповідні питання окремим блоком входили і до міжурядових угод, укладених Кабінетом Міністрів України з урядами Ізраїлю, Кана­ди, Мальти тощо. В рамках цих угод тісні стосунки встановилися з Національним архівом Канади, внаслідок чого стало можливим над­ходження з Оттави значної кількості архівних документів україн­ського походження (в оригіналах та копіях). Аналогічні архівні до­кументи були передані в Україну також Федеральним архівом Швей­царії (Архів дипломатичної місії УНР у Берні).

Не всі проблеми повернення на батьківщину документів україн­ського походження вирішувалися позитивно. Складними виявили­ся переговори з представниками Української греко-католицької церк­ви про передачу Архіву президента ЗУНР Є. Петрушевича, що збе­рігається у Ватикані. Зовсім не просувалося питання реституції великої кількості архівних фондів українського походження в ар­хівах Російській Федерації. Щодо Німеччини ці питання набували одностороннього характеру - адже взамін Архіву Берлінської ака­демії співу, повернутого на батьківщину, Україна не отримала жод­ного архівного документа.

Впродовж 1991-2001 рр. вдалося налагодилися плідні стосунки й з Генеалогічним товариством Юта, щодо здійснення спільного проекту з мікрофільмування архівних документів генеалогічного характеру, з американським центром Юдаїки, німецькими науково-дослідними центрами, генеалогічними фірмами і товариствами, завдяки співпраці з якими підготовлено кілька інформативних баз, довідкових видань тощо.

Переборюючи об'єктивні і суб'єктивні труднощі, українські ар­хівісти зайняли гідне місце у світовому архівному середовищі. По­зицію України в міжнародному архівному співробітництві визначали національні інтереси в архівній справі, розвиток повноправного і взаємовигідного співробітництва з усіма національними архіва­ми, інтеграція в міжнародне архівне середовище, адаптація загаль­нодемократичних і професійних здобутків інших країн, поширен­ня власного досвіду вирішення проблем комплектування, зберіган­ня та використання архівних фондів і документів

.