95

ВСТУП

Актуальність теми зумовлена особливістю рубежу XVIII – XIX століть в історії України і значенням діяльності української інтелігенції в цей період. Наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття в Україні розпочинається національно-культурне Відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їх занепаду. Відродження пов’язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національно значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя – від культури до політики.

Характерною ознакою відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв’язку з цим закономірно, що в кінці XVIII – на початку ХІХ століття помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам’яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо.

Праці, створені істориками-аматорами цього часу, свідчили про появу двох важливих прогресивних тенденцій – розширення джерельної бази та початок активного осмислення й узагальнення вузлових моментів вітчизняної історії. Дедалі очевиднішою ставала думка про те, що український народ має власну історію та самобутню культуру. Копітка праця істориків-аматорів другої половини XVIII ст. підготувала появу в першій половині XIX ст. двох самобутніх, оригінальних, хоча і протилежних за ідеологічною основою творів, які відіграли значну роль у процесі формування історичної й національної самосвідомості українського народу та позитивно вплинули на розвиток наукових досліджень української історії.

Поява праць з історії України стимулювала посилення інтересу елітної частини українського суспільства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виокремлення етнографії, фольклористики та мовознавства із сукупності історичних знань.

Характерно, що у цей час значна частина інтелігенції, навіть та, що обстоювала українську мову, вважала її діалектом, або ж мовою вмираючою, а не активнодіючою унікальною самобутньою системою світобачення, способом самовираження окремої нації, засобом визначення національної ідентичності.

Творчість родоначальника української літератури І. Котляревського, відомих байкаря П. Гулака-Артемовського, талановитого прозаїка Г. Квітки-Основ´яненка, геніального поета Т. Шевченка повною мірою реалізувала художній потенціал української мови, розширила діапазон її вживання, урізноманітнила жанри української літератури. У цій блискучій плеяді особливе місце належить Т. Шевченку.

Суттєві зрушення, які відбулися наприкінці XVІІІ – на поч. XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови, стали своєрідним підґрунтям пробудження в народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права.

Такий приклад істинної відданості ідеї та служінню народу попри урядові заборони слід взяти сучасній українській спільноті, серед якої панують лише ситуативні та індивідуальні інтереси. Ми повинні рівнятися на таких визначних постатей, які з низів підіймали українську культуру першої половини ХІХ ст.

Мета даної кваліфікаційної роботи полягає у спробі розкриття політичних та соціально-економічних умов, визначенні пріоритетів та з'ясуванні результатів культурницької діяльності української інтелігенції наприкінці XVIII – першій половині ХІХ століття.

Сформована мета передбачає вирішення наступних завдань:

• проаналізувати політичні та соціально-економічні умови розвитку української культури кінця XVIII – першої половини ХІХ століття;

• охарактеризувати основні етапи становлення нової національної моделі культури;

• визначити пріоритетні напрямки діяльності української інтелігенції;

• дослідити життєвий і творчий шлях найяскравіших представників української інтелігенції кінця XVIII – першої половини ХІХ століття та їх внесок в українську національну культуру;

• з’ясувати роль греко-католицького духовенства у культурному розвитку Західної України кінця XVIII – першої половини ХІХ століття.

Об’єктом даного дослідження виступають політичні та соціально-економічні умови, напрями і тенденції культурницького процесу на українських землях в кінці XVIII – першій половині ХІХ століття

Предметом кваліфікаційної роботи виступають результати та наслідки діяльності української інтелігенції в контексті культурного розвитку України в зазначений час.

Територіальні межі охоплюють усі українські етнічні території у межах сучасних кордонів України. Окремими регіонами тут постають Наддніпрянщина та Західна Україна.

Хронологічні межі даного дослідження охоплюють період з останнього двадцятиріччя XVIII століття до 1851 року. Верхня хронологічна межа зумовлена тим, що саме в цей час Україна втрачає залишки своєї політичної самостійності і в зв'язку з цим її культурний розвиток підпадає під суворий контроль з боку країн-окупантів, уряди яких всіляко гальмують його. Нижня хронологічна межа визначена датою розпуску Головної Руської Ради.

Історіографія проблеми хронологічно обмежується ХІХ – початком ХХІ століття.

Історики ХІХ століття займалися в основному збиранням фактологічного матеріалу для написання в майбутньому повної історії України. Праці ХІХ століття, особливо його першої половини, в даному випадку є джерелами.

В часи найбільшого підйому українського руху в 1860-х роках було засновано в Петербурзі український місячник «Основа» (1861 – 1862), в якому поруч з белетристикою й публіцистикою містилися розвідки з історії, етнографії, мови, історії письменства та права (П. Куліш, М. Костомаров, Ол. Кістяківський, Ол. Лазаревський та інші). По припиненні «Основи» українознавство знову залишилося без свого власного органу, і українські вчені знову мусили тулитися зі своїми працями по чужих виданнях.

На початку 1870-х років українській громаді в Києві пощастило організувати т. зв. «Юго-Западный Отдел Рус. Географическаго об-ва» Це товариство за короткий час свого існування (1873 — 76) згуртувало біля себе ряд визнаних наукових сил, таких як В. Антонович, Ф. Вовк, Мих. Драгоманов, Павло Житецький, Ол. Лоначевський, М. Зібер, Кость Михальчук, Ол. Русов, Ол. Кістяківський, П. Чубинський, Микола Лисенко, Ів. Рудченко та інші, і розвинути надзвичайно інтенсивну діяльність на полі дослідів етнографії й економічного життя українського народу. Воно долучило до співпраці також і українців з Галичини та Буковини. Товариство видало 2 томи своїх «Записок», 3 томи творів М. Максимовича та інші праці. З ініціативи й заходами товариства було скликано в 1874 році в Києві Археологічний з’їзд, який обернувся в блискучу маніфестацію наукових досягнень на полі українознавства: археології, етнографії, мовознавства, історії. Розвиток українського національного руху в половині 1870-х років непокоїв російський уряд, і, видаючи 18 травня 1876 р. свій ганебний указ про заборону української літератури, цар Олександр II звелів закрити і «Юго-Западный отдел Географ. об-ва» як головне огнище українського наукового життя. Цілий ряд українських учених мусили або виїхати з Києва, або емігрувати за кордон (М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Зібер, С. Подолинський).

В Галичині у цей час з-поміж учених-народознавців визначилися проф. Ом. Огоновський, автор 5-томової «Історії літератури руської» ( 1887 – 1894 рр.), історики Юліян Целевич, Омелян Партицький, Корнило Заклинський, автор історії уніатської церкви єпископ Юліян Пелеш та інші.

Після заборони 1876 р. українські наукові досліди не припинились; навпаки, українці тепер звернули увагу на досліди наукові, на вивчення української історії, мови, етнографії – щоб довести науковим способом культурно-історичну самостійність українського народу і його право на вільний національний розвиток. Правда, ця праця мала провадитись російською мовою, пристосовуватись до суворої цензури і вестись в межах російських наукових товариств і видавництв. В кінці 1870-х років при Київському університеті було засновано Історичне товариство імені Нестора-Літописця, а в Харкові, також при університеті, Історично-філологічне товариство. Перше мало велике значення для розроблення української історії й археології, а друге – також для української етнографії; київські «Чтенія» і харківський «Сборник» містили багато цінних розвідок і матеріалів з обсягу українознавства. Київська Археографічна комісія під фактичним керуванням В. Антоновича ще в 70-х роках розвинула дуже інтенсивну діяльність. Її «Архив Юго-Западной Россіи», окрім матеріалів, приніс десятки дуже важливих монографій з історії українських суспільних станів, з історії юридичних та економічних відносин, з історії церкви й культурних відносин, писаних фаховими вченими, такими як В. Антонович, Ор. Левицький, М. Владимирський-Буданов, Ів. Каманин, С. Терновський, Ів. Новицький, Т. Лебединцев, Мих. Стороженко, М. Грушевський та інші.

Проф. Д. Багалій, очолюючи кафедру історії в Харківському університеті, розпочав там досліди над історією Слобідської України. Проф. М. Петров (своїми «Очерками исторіи новой украинской литературы», 1889) і проф. М. Дашкевич створили наукову історію нового українського письменства.

В 1882 році в Києві було засновано місячник «Кіевская Старина», який надовго зробився головним органом українознавства, присвятивши особливу увагу дослідженню політичної, соціальної й культурної історії України. «Кіевская Старина» скупчила в числі своїх співробітників майже всіх видатніших українських учених з цілого простору української землі, а також чимало вчених російських та польських, які працювали в обсягу українознавства. Серед істориків, які особливо близько стояли до «Кіевской Старины», треба відзначити Олександра Лазаревського (1834 – 1902).

Ослаблення цензурних утисків з початком XX ст. і оживлення громадського життя як по цілій Росії, так і в Україні сприяли витворенню офіційних наукових установ, які, одначе, опинившись в українських руках, присвятили свою працю розробленню місцевої старовини й етнографії. Такими були т. зв. Архівні комісії в Полтаві, Чернігові й Катеринославі; Товариство дослідників Волині в Житомирі, Церковно-археологічне товариство в Кам’янці-Подільському, Товариство дослідників Кубані в Катеринодарі. Постали музеї української старовини й мистецтва: в Києві, Чернігові (Музей Василя Тарновського), Катеринославі та по інших містах.

Протягом 80-х, 90-х і початку 1900-х років українськими вченими була виконана величезна праця, яка обіймала досліди над усіма сторонами життя українського народу в його минулому й сучасному. Можна сказати, що історична самобутність і своєрідність українського культурно-національного типу знайшла собі повне наукове обгрунтування. Але всі ці досліди були проведені в чужій – російській – мові й мусили рахуватися з російськими цензурними вимогами: багато історичних тем взагалі не могли бути досліджені, а взагалі вчені примушені були не договорювати своїх думок до кінця, часто – не робити відповідних висновків із власних праць, навіть не вживати самої назви «український», замінюючи її словом «русскій» або хоч «малорусскій» чи «южно-русскій». Щоб створити незалежне огнище української науки, де б українські досліди могли провадитись без огляду на російську цензуру, з ініціативи В. Антоновича й Ол. Кониського у 1892 році у Львові було створено Наукове товариство імені Шевченка. Завданням цього товариства було об’єднати наукові сили Російської й Австрійської України й розвивати вільні досліди, головно в обсягу українознавства. Справжній розвиток Наукового товариства ім. Шевченка розпочався з 1894 року, коли на його чолі став проф. М. Грушевський. За порівняно короткий час Грушевському пощастило розвинути надзвичайно інтенсивну діяльність, особливо у сфері наукового видавництва (видав близько 150 томів «Записок Наукового товариства ім. Шевченка»). Грушевський приєднав до співпраці таких видатних учених, як дослідник старого письменства і народної словесності славний український письменник Іван Франко (1856 – 1916) та етнограф Володимир Гнатюк, та своїх власних учнів, з-посеред яких визначилися історики Стефан Томашівський, Мирон Кордуба, Іван Крип’якевич, Ів. Кревецький та інші. До початку І Світової війни Товариство видало разом коло 400 великих томів наукових праць українською мовою, серед яких головну частину, майже 9/10, складали праці з українознавства, переважно з обсягу історії, історії письменства та етнографії. Окрасою видань Товариства були праці самого Грушевського та Франка. Розвитку студій з українознавства в Австрії сприяло також існування кафедри української мови та письменства у Львові і такої ж кафедри в Чернівецькому університеті, яку займав автор наукової граматики української мови проф. C. Смаль-Стоцький.

Революція 1905 – 1906 років в Росії скасувала формально утиски над українським словом: постала українська преса, почали вільно друкуватися українські книжки, позасновувалися українські культурно-просвітні товариства, стали допускатися українські видання з-за кордону, які до того часу належали до «абсолютно заборонених» в Росії, в тім числі й всі видання Наукового товариства ім. Шевченка. З початком 1914 р. розпочато видання наукового квартальника українознавства «Україна».

Реакція, яка приборкала революційний рух 1905 – 1906 років, наклала свою важку руку й на розвиток української науки, гальмуючи його на кожному кроці. З початком І Світової війни було припинено майже всі прояви українського культурного життя. Через обставини воєнного часу затрималось видання широко задуманої наукової енциклопедії українознавства російською мовою – «Украинский народ в его прошлом и настоящем»; вийшло лише два її томи: 1-й – історія (Грушевський) і 2-й – етнографія і мова (Ф. Вовк, Ст. Томашівський, Ст. Рудницький і Ол. Шахматов).

Революція 1917 року і відродження української державності розкрили перед українською наукою взагалі і перед українознавством зокрема нові неосяжні перспективи. Українська мова зробилася мовою державною; постали українські державні університети в Києві та Кам’янці, історично-філологічний факультет у Полтаві; по всіх старих університетах і взагалі по вищих школах засновано кафедри української мови, історії, права, історії письменства; нарешті, в кінці 1918 року заложено в Києві Українську Академію наук по дуже широкій програмі. Засновано державну Українську археологічну комісію, Державний архів, Археологічний комітет та інші наукові установи. Одначе руїна самостійної Української держави знівечила всі ці широкі початки. Після тяжкого періоду громадянської війни, голоду й окупації України московськими більшовиками наукове життя вже під радянською окупаційною владою почало відроджуватися лише з кінця 1922 року, але вже в зовсім інших умовах і на інших основах, як було раніше. Радянська влада зберегла Українську Академію наук і почала помалу давати їй кошти для існування. Незважаючи на велике зменшення культурних сил, з яких одні згинули, а другі опинилися на еміграції, незважаючи на голод та злидні, українські вчені об’єдналися біля Академії і за короткий час розвинули гідну подиву широку діяльність, яка становить одну з найблискучіших сторінок в історії української культурної праці. Історично-філологічний відділ Академії почав видавати свої «Записки» (всього вийшло 26 томів) і цілий ряд наукових публікацій з обсягу історії, письменства, історії мистецтва, всього понад 100 томів праць старших учених, таких як Д. Багалій, С. Єфремов, В. Перетц, А. Кримський, Ів. Каманин, С. Тимченко, В. Рєзанов (6-томовий корпус текстів старої української драми), В. Модзалевський, В. Данилевич й інші та цілого ряду молодших сил. Проф. М. Грушевський з 1924 р. відновив видання «України», видав кілька дуже цінних збірників порайонного дослідження України (Київ, Чернігів), цілий ряд наукових збірників.

Хоча під радянською владою наукову діяльність було сконцентровано й централізовано в Академії наук, по головних культурних осередках було засновано науково-дослідницькі кафедри як місцеві філії Академії наук. З таких кафедр найбільше значення мала кафедра української історії в Харкові під керуванням проф. Дм. Багалія. Опубліковані нею близько десятка томів «Записок» принесли ряд дуже цінних студій з історії України, як самого Багалія, так і його учнів. У видаваних при інститутах народної освіти «Записках» у Києві, Полтаві, Кам’янці та Ніжині також містилося чимало поважних праць з обсягу українознавства. Спеціально треба відзначити праці ніжинського професора М. Петровського з поля української історії. Для дослідження творчості Т: Шевченка мали велике значення різні «Шевченківські збірники», видавані з Києві й у Харкові спеціальним Інститутом Т. Шевченка. Взагалі, треба сказати, діяльність українських учених за час 1922 – 1930 років дала дуже високі результати. Але в 1930 – 1931 роках вся діяльність Української Академії наук була визнана за «буржуазно-націоналістичну» й «контрреволюційну», скасовано Історично-філологічний відділ, усунуто цілий ряд визначних учених, починаючи з М. Грушевського і впроваджено людей, які не мали нічого спільного з наукою, проте надійних прихильників пануючої комуністичної доктрини; цілій роботі Академії та іншим науковим установам було надано вузькопартійний характер.

На українських землях, що опинилися під Польщею, Наукове товариство імені Шевченка в силу цілого ряду обставин не могло розвивати такої інтенсивної діяльності, як перед війною. Та все-таки воно продовжувало видавати свої «Записки», а також випускало зрідка й інші свої публікації. Дослідження української культури проводили кафедри української мови (проф. Ів. Зілинський) і літератури (проф. В. Лепкий) у Кракові та української мови (проф. Р. Смаль-Стоцький) й української історії (проф. М. Кордуба) у Варшаві. В 1930 р. у Варшаві було закладено Український науковий інститут, який під керуванням проф, Ол. Лотоцького розвинув дуже інтенсивну працю й видав понад 20 томів наукових публікацій.

У 20-і роки ХХ століття відбулася масова еміграція української інтелігенції за кордон. Серед цієї інтелігенції знайшлося багато професорів і взагалі діячів науки, і цілі тисячі молодих людей студентського віку. Завдяки щедрій підтримці уряду Чехословацької Республіки було заложено ряд українських високих шкіл: Вільний університет і Високий педагогічний інститут у Празі й Господарську академію в Подєбрадах. Внаслідок цього Прага з Подєбрадами стали осередком українознавства. З новозаснованих українських наукових товариств для українознавства особливе значення мало Українське Історико-філологічне товариство у Празі. Було випущено сотні наукових публікацій і високошкільних підручників, які збагатили українську науку й сприяли виробленню наукової термінології. Громадський видавничий фонд у Празі випустив кілька десятків цінних наукових праць, серед яких особливо велику вагу мали праці з історії філософії на Україні Д. Чижевського, з історії пластичного мистецтва та театру Д. Антоновича.

Потужним дослідником української культури кінця XVIII – першої половини ХІХ століття був Дмитро Володимирович Антонович – український історик мистецтва й театру, ректор Українського вільного університету у Відні та Празі, голова Українського історико-філологічного товариства у Празі. політичний діяч, син Володимира Антоновича. Серед його праць, присвячених історії української культури, можна виділити «Українське мистецтво» (1923), «Триста років українського театру 1619 – 1919» (1925). Зразком власного ставлення Антоновича до наукової праці була його копітка робота над томом про малярську творчість Т. Шевченка (один із 16 томів його творів, що видавалися у 30-х роках у Варшаві). Але справжнім підсумком усієї науково-дослідної та педагогічної діяльності Антоновича на терені українського мистецтва і культури правомірно вважається упорядкований і значною мірою написаний ним збірник лекцій «Українська культура», який з'явився у 1937 році.

Праця українських учених на чужині виявилася не тільки в продовженні й поглибленні своїх студій, але також і в ознайомленні західноєвропейського громадянства з Україною та з її культурним життям. Праці українських учених про Україну, про її історію та культуру почали з’являтися в наукових виданнях чеських, німецьких, англійських, французьких та інших. Як одно з великих досягнень науки про Україну серед чужинного світу треба вважати заснування в 1926 році в Карловому університеті (Прага чеська) кафедр української історії та української мови і письменства. В тім же 1926 році засновано Український науковий інститут у Берліні, який видав 5 томів наукових публікацій про Україну в німецькій мові.

У 30-х – на початку 50-х років радянська історична наука зазнала докорінних змін. Зі згортанням НЕПу, формуванням адміністративно-командних методів управління економікою, культу особи Й. Сталіна у суспільно-політичному житті СРСР та УСРР ( пізніше УРСР) історична наука потрапила під цілковитий контроль сталінської ідеології. У цей період українській культурі доби національного відродження бракує належної уваги з боку радянської історіографії. Дослідники перш за все зосереджували увагу на соціально-еономічних передумовах національного відродження, виникнення опозиції царського режиму.

До цього часу належать праці «Мистецтво України» та «Український театр» Д. Антоновича, «Освіта і шкільництво з давніх часів до половини ХІХ століття» В. Біднова, «Весна народів в Астро-Угорській Україні» та «Галичина в 1848 році» С. Барана, «Роль українців у розвитку культури Східної Європи» Б. Крупницького, «Максимович» М. Попова, «Україна в першій половині ХІХ століття» Ф. Ястребова та інші.

У 1937 році у Львові Іваном Крип'якевичем була написана праця «Історія української культури». В ній доволі широко показано загальноукраїнський культурницький процес кінця XVIII – першої половини ХІХ століття, досліджено усі сфери культурницького життя. Особливу увагу в контексті тогочасної культури Крип'якевич звернув на постать Т. Шевченка, його здобутки як в літературі, так і в образотворчому мистецтві, надав оцінку його творчої діяльності для наступних поколінь українських митців.

У середині 50-х – на початку 60-х років ХХ століття під впливом широкомасштабної десталінізації суспільства намітилися деякі зрушення у вивченні обраної нами для дослідження теми. На хвилі «відлиги» з'явилася низка наукових праць про здобутки української культури кінця XVIII – першої половини ХІХ століття.

Історіографія другої половини 60-х – першої половини 80-х років ХХ століття несла на собі відбиток поступового згортання демократичних процесів у суспільстві, повернення до «неосталінізму» брежнєвського гатунку. Домінуючою стала тематика внеску наукової громади ХІХ століття в революційну боротьбу класів. В той же час суттєвий внесок у досліджувану проблему зробили М.Й. Шалата.

На завершення короткого історіографічного огляду слід підкреслити спалах зацікавлення історією національної культури напередодні проголошення незалежності України. Поряд з популярними оглядами, де викладалися (інколи спрощено) погляди попередніх дослідників, почали значно частіше, ніж раніше, публікуватися серйозні дослідження літературознавців, мистецтвознавців, істориків філософської думки. Так, підсумки досить інтенсивних досліджень у цьому напрямі і водночас перспективи для майбутніх студій викладено у збірнику наукових праць "Українське літературне бароко" (відп. редактор О. Мишанич, Київ, 1987) і збірнику доповідей з проблем бароко, виголошених на Першому конгресі Міжнародної асоціації україністів. Проблеми мистецького бароко узагальнено в збірнику статей, побудованому на матеріалі наукової конференції, що відбулася в Олеську, в ряді монографій (А. Макаров, Л. Ушкалов).

Більшість дослідників в Україні лише тепер починає освоєння творчого доробку вчених, які працювали над вивченням української культури в умовах еміграції. Певні підсумки історії культури та її окремих галузей підбито у відповідних розділах "Енциклопедії українознавства". На культурологічні студії останніх років в Україні справила певний вплив "Історія української літератури" Дмитра Чижевського, зокрема його схема чергування стильових напрямів у літературі та мистецькій творчості. Однак сучасні вчені не завжди помічають, що літературознавчим працям Д Чижевського властиве певне доктринерство, "підганяння" розмаїття культурних явищ до абстрактних схем. Це слушно відзначено у книжці Г. Грабовича про історію української літератури, поштовхом до якої була полеміка з окремими концепціями Д. Чижевського.

В наш час наукові матеріали, присвячені цій темі, публікуються в таких періодичних виданнях, як “Український історичний журнал”, “Історик України”, “Слово”, “Київська старовина”, “Визвольний шлях” та ін.

Джерельна база даної кваліфікаційної роботи представлена опублікованими джерелами та працями діячів тієї епохи. Опубліковані джерела представлені документами офіційних органів влади, спогадами очевидців подій, листами самих культурних діячів того часу.

При написанні даної роботи автор велику увагу звернув на наступні збірники документів: “Історія України: від найдавніших часів до сьогодення” за редакцією А. П. Коцура і Н. В. Терес. У першому збірнику містяться численні документи різноманітного характеру, пов’язані з відкриттям університетів у Харкові та Києві, викупом Т. Г. Шевченка з кріпацтва, діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства.

Головними доказами творчої діяльності української інтелігенції виступають саме їхні твори. Тому до джерельної бази автор відніс твори І. П. Котляревського, Г. Ф. Квітки-Основ'яненка, Т. Г. Шевченка, де, окрім чисто літературних творів, вміщено численні листи літераторів, що мають величезну історичну цінність. При дослідженні життя та творчості Т. Г. Шевченка було використано працю “Т. Г. Шевченко Документи та матеріали”.

До джерел даної теми належать також “История Малой России” Дмитра Бантиша-Каменського, “Історія русів”, ”Книга буття українського народу” М. Костомарова, “Листи” М. О. Максимовича, “История Малой России” М. Маркевича.

Практичне значення даної роботи полягає у можливому використанні її матеріалів для написання майбутніх рефератів, повідомлень, курсових робіт, на заняттях з історії культури та культурології.

Структура: дана робота складається з титульної сторінки, змісту, вступу, трьох розділів, що поділяються на п’ять підрозділів, висновків, списку використаної літератури та джерел з 76 найменувань.

Розділ 1 основні тенденції розвитку української культури в кінці XVIII – першій половині хіх століття

1. Історичні умови національно-культурного відродження

Кінець XVIII – перша половина ХІХ століття в українській історії нагадував період так званого “затемнення” кінця XIV-початку XVI століть – Україна нібито й існувала – існувала земля, міста і села, народжувались і вмирали люди – і не існувала, оскільки про її державно-політичну самостійність, окремішність, в тогочасних умовах, на думку багатьох, не могло бути й мови. Втративши національну політичну еліту і залишки державності, розділена між двох континентальних імперій – Російської і Австрійської – вона, здавалося, була приречена. Це виглядало тоді як доконаний історичний факт. Коротко розглянемо соціально-економічний і політичний розвиток українських земель періоду кінця XVIII – першої половини ХІХ ст., що допоможе усвідомити історичне середовище, у якому зароджувалася та розвивалася нова українська культурна спільнота.

На території Гетьманщини, що перебувала в складі Російської імперії на правах автономії, у 1783 році було ліквідовано козацький устрій – 10 козацьких полків були перетворені на карабінерні по 6 ескадронів у кожному. Вони утворили окремий корпус – “Малоросійську кінноту”. Українську державність було повністю ліквідовано. У цьому ж році на Лівобережній Україні та Слобожанщині було юридично оформлене кріпосне право. Відтоді, українське селянство цих земель почало свій відлік тяжкого, безправного та невільного життя [33, 267].

У 1793 році внаслідок Другого поділу Польщі відбулося возз'єднання Правобережної України, а саме Київщини, Поділля і Східної Волині з Гетьманщиною. У 1795 році до цих земель приєдналася Західна Волинь.

Внаслідок адміністративної реформи, що була проведена на початку ХІХ століття, всі українські землі, що входили до складу Росії, були розділені на 9 губерній: Волинську, Катеринославську, Київську, Подільську, Полтавську, Слобідсько-Українську, Таврійську, Херсонську та Чернігівську. У 1812 році до них додалася ще і Бесарабська губернія з центром у Кишиневі. Вся адміністративно-виконавча влада в них здійснювалася губернаторами, яких призначав цар за поданням міністра внутрішніх справ, а в повітах – справниками [61, 425].

В офіційних державних документах та і в побуті в цілому практично перестали вживати назву “Україна”. Лівобережжя називали Малоросією, Правобережжя – Південно-Західним краєм, а Південну Україну – Новоросією. На початку ХІХ ст. населення українських земель у складі Росії не перевищувало 7,5 млн. чол., з яких 5,5 млн. були кріпаками [23, 174].

У 1785 році українську шляхту та козацьку старшину згідно “Грамоти дворянських прав” було визнано рівними російському дворянству. Відкривши перед верхівкою українського суспільства можливості для військової і цивільної кар'єри, царизм забезпечив собі лояльність цієї верстви. Поступово українська вища верства звиклася з думкою, що живе не в окремій державі, а у провінції, яка вмонтувалася в політичну систему імперії. Внаслідок таких дій, російський уряд позбавив українців їхньої національної еліти. Це, звичайно, не означало її повної загибелі, однак спокуса матеріального статку відштовхнула від українського національно-культурного життя багато його прихильників. Тому потрібно було мати велике почуття поваги та мужності, щоб перейти на лінію підтримки і збагачення власної культури. Таких людей знаходилося не так вже й багато.

Найважливішою ознакою модерної доби була промислова революція та пов'язані з нею зміни у соціальній структурі населення. Підросійська Україна з її великою територією і населенням, поєднанням родючої землі і багатих покладів корисних копалин була ідеальним тереном для швидкого економічного розвитку. Однак ці можливості використовувались далеко не повною мірою. Головною причиною цього був той соціально-політичний лад, який встановився на українських землях після їх інтеграції в склад Російської імперії. Більшість місцевого населення до 1861 року залишалася прикріпленою до землі. Це заважало формуванню ринку вільної робочої сили і стримувало розвиток промисловості [70, 382].

Промислове виробництво в Україні першої половини ХІХ століття мало переважно сільський характер. Лише 27% промислових підприємств у 40-х роках були розміщені у містах. Головними промисловими галузями були харчова промисловість і переробка відходів тваринництва. На підприємствах працювали переважно кріпаки. Фабричне виробництво дуже часто носило сезонний характер. Міські підприємства належали купцям і багатим міщанам. Це були переважно дрібні фабрики з виробництва мила, свічок, вироблення шкір.

З багатьох причин індустріалізація у губерніях північно-центральної Росії досягла вищого рівня розвитку, аніж в Україні. Головним причинами такого стану економіки був брак кваліфікованих майстрів, вища якість та нижча ціна російських товарів. Щодо торгівлі, то контроль над українським ринком поступово переходив до рук російських купців [61, 433].

У соціальному плані українці переважали в основному серед сільського населення. Всі інші верстви представляли вихідці з інших країн. Зазначимо, що тільки село зберегло свою істинну “українськість” і саме звідси культурні діячі черпали інформацію заради відтворення минувшини у всіх його аспектах: економіка, побут, традиції тощо.

Посилення фіскального і економічного тиску на селянство в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи викликало протидію у пригнічених народних мас. Залежно від обставин ця протидія набувала різні пасивні та активні форми. У 1803 р. в Правобережній Україні відбулися масові виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту Київської губернії. У 1829 р. почалося повстання в Шебелинської слободі на Слобожанщині, під час якого місцеві селяни виступили проти нав'язаного їм статусу військових поселенців. Наступні дві хвилі селянських виступів було пов'язано з польським повстанням 1830-1831 рр. (Київщина) та голодом 1832-1833 рр.. (Харківщина, Херсон, Чернігівщина) [26, 38 – 41].

Своєрідним феноменом у межах селянського руху першої половини XIX ст. були народні виступи під керівництвом Устима Кармалюка. Його боротьба з чільним режимом і кріпосницькими порядками почалася ще в 1812 р. і відрізнялася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Протягом 1826 – 1847 рр. відбулося 250 селянських виступів, а в 1849 – 1854 рр. – 104 [69, 138]. Отже, селянський рух наростав і набирав розмаху, але через неорганізованість, локальність воно було здебільшого свідченням поглиблення суспільно-політичної кризи в суспільстві, ніж реальною загрозою пануючому режиму. Тяжке селянське життя, його боротьба за волю і справедливість, особливості їх побуту та повсякденності – все це знайшло відображення в численних творах майстрів художнього і поетичного пера, наклавши значний відбиток на розвиток української культури ХІХ ст.

У першій половині XIX ст. зростає опозиційність до самодержавної влади. Найбільшого розмаху в Росії набув виступ декабристів у грудні 1825 року. Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором – війна 1812 р., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним досвідом Європи, зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значущості.

У 1816 р. в Петербурзі виникає “Союз порятунку” – дворянська таємна політична організація, яка ставила собі за мету шляхом військового державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. До складу організації входили 30 осіб, серед яких брати Муравйови, С, Трубецькой, П. Пестель, Ф. Глінка та інші. Проте єдності між членами “Союзу порятунку” не було: постійно тривала полеміка між радикалами і поміркованими, що і призвело до розпаду організації [8, 554].

На уламках “Союзу порятунку” зросла нова таємна організація – “Союз благоденства” (1818-1821), яка налічувала в своїх лавах понад 200 чол. Союз поклав в основу своєї роботи не активну підготовку до військового змови, а широку пропаганду революційних ідей серед народних мас. Така тактика визначила форми організації – “Союз порятунку” діяв відкрито, напівлегально, його структура стала більш складною. Завдяки цьому організація поповнювалася людьми не стільки революційних, скільки ліберально-просвітницьких поглядів. Однак наслідки пропаганди гуманістичних ідей у ​​широких народних масах виявилися незначними. До того ж про діяльність таємного товариства стало відомо царському урядові.

За цих обставин у 1821 р. було прийнято рішення про саморозпуск організації. Члени Тульчинської управи на своєму засіданні в березні 1821 р. вирішили утворити нову таємну організацію – “Південне товариство”. Її лідером став П. Пестель, а до складу ввійшли С. Волконський, О. Барятинський, брати Муравйови-Апостоли та ін. “Південне товариство”, маючи три філії (Тульчинську, Васильківську, Кам'янську) налічувало в своїх рядах 101 особу і мало вплив на розташовані в Україну війська [66, 35 – 47].

Прогамним документом “Південного товариства” була складена П.Пестелем “Руська правда”. Згідно неї, після повалення самодержавства Росія мала бути проголошена республікою; потім повинна встановитися диктатура Тимчасового уряду; планувалося надати загальне виборче право для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Щодо українських територій, то вони мали увійти до складу коронних російських земель без права на самовизначення.

Паралельно з “Південним” у 1821 р. у Петербурзі виникла ще одна таємна організації, яка дістала назву “Північне товариство”. Його засновниками були М.Муравйов, С.Тургенєв, М.Оболенський та інші. Їхньою ідейною програмою була “Конституція” М. Муравйова. Планувалися наступні дії: після успішного військового перевороту встановлювалася конституційна монархія; введення майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають; поділ Росії на тринадцять федеральних штатів, два з яких – Чорноморський зі столицею в Києві та Український зі столицею в Харкові – територіально збігалися з колишньою Гетьманщиною та Слобідської Україною. Час рішучих дій наближався [42, 43 – 45].

У листопаді 1825 р. Олександр I несподівано захворів і помер у Таганрозі. Невизначеність у питанні про престолонаслідування в Росії підштовхнула революціонерів до активних дій. 14 грудня 1825 в день присяги військ та Сенату на вірність новому царю Миколі II члени “Північного товариства” організували в Петербурзі повстання. Однак різнобій у поглядах вносив певну дезорганізацію в лави повсталих. Скориставшись цією ситуацією, царський уряд віддав наказ стріляти в повстанців з гармат. Внаслідок цього до вечора повстання було придушено.

Намагаючись виправити становище та продовжити почин “Північного товариства” 29 грудня 1825 року члени Васильківського керівництва С. Муравйов-Апостол і М. Бесстужев-Рюмін підняли повстання Чернігівського піхотного полку в селі Триліси поблизу Василькова на Київщині. У лавах повсталих налічувалося понад 1 тис. солдатів і 19 офіцерів. Повстанці діяли повільно, нерішуче, втрачаючи ініціативу і час. Дізнавшись, що уряд вивів з Білої Церкви 17-й єгерський полк, на з'єднання з яким поспішали повсталі, лідери виступу повернули війська на Волинь. Наступного дня біля села Устимівка повстанці зіткнулися з переважаючими силами царськими військами і зазнали поразки [44, 153 – 158].

Як ми можемо бачити з програмних документів декабристів, їхній рух був загальноросійським, який охопив Україну як імперську провінцію. Навіть походячи з українських родин, живучи чи служачи в Україні, декабристи не бачили й не планували вирішення жодного власне українського питання. Це не могло позитивно відобразитися як на культурному, так і на політичному житті українських земель.

Близькими до декабристів були “Товариство об'єднаних слов'ян” та “Малоросійське товариство”. Весною 1818 року виникло “Товариство першої згоди”. Воно було засновано юнкером П. Борисовим. Під назвою “Товариство об'єднаних слов'ян” ця організація з'явилась в 1823 році у Новограді-Волинському.

Згідно з програмним документом “ТОС”, метою цієї організації визначалось звільнення всіх слов'янських народів від самодержавства, знищення існуючої між ними національної ворожнечі й об'єднання всіх заселених ними земель федеративним союзом. Федерація мала об'єднувати 8 слов'янських країн: Росію, Польщу, Богемію, Угорщину, Кроацію, Далмацію й Трансільванію, Молдавію, Валахію й Сербію. У столиці федерації щороку мав збиратися з'їзд представників усіх слов'янських республік для вирішення загальних справ союзу. Тут же мав знаходитись уряд федерації [66, 149].

Суттєвим недоліком поглядів діячів “ТОС” був тодішній рівень національної свідомості її еліти. М. Возняк з приводу цього питання говорить, що програма товариства “забула не те що державну незалежність України, але навіть про національну окремішність українців”. Словянську федерацію мав населяти один руський народ, що було виявом домінування російського патріотизму в ментальності членів товариства, тим самим заперечуючи право на українське самовизначення. Члени товариства, виношуючи політичні плани реформування Російської імперії, були осторонь українського національного руху.

“Малоросійське Товариство” було засноване В. Лукашевичем у Києві в 1821 році. Більшість учених, в тому числі С. Єфремов, схиляються до думки, що В. Лукашевич та його однодумці були прихильниками ідеї автономії України у складі Польщі. Головними ідеями “Малоросійського товариства” були ліквідація кріпацтва, знищення самодержавства, поширення серед простого народу освіти і культури, здобуття автономії України шляхом революційного перевороту [21, 25 – 27].

Як ми бачимо, на основі паннславізму поступово формується ідея українського відродження. Члени цих білядекабристських організацій починають ставити, хоча й несміло, питання про побудову майбутньої незалежної української держави. Проте, процес формування цих планів наштовхується на перешкоди з боку прихильників великодержавного шовінізму та російського панславізму, які гальмують та спрямовують в інше русло розвиток української національної ідеї, що яскраво простежується в програмних документах білядекабристських організацій.

Після придушення повстання декабристів політичне життя в Україні на деякий час завмирає. Приспана самодержавством, громадськість українських земель занадто нерішуче заявляла про свою опозиційність.

Перемога над армією Наполеона дозволила Росії посилити підпорядкування над Польщею. За рішенням Віденського конгресу 1815 р. більша частина її території з Варшавою перейшла під владу імперії Романових. Хоча Польща була проголошена Королівством Польським і отримала свою конституцію та право скликати сейм, великий князь Костянтин – намісник російського царя у Варшаві – управляв нею одноосібно й самочинно. Польська шляхта, не бажаючи миритися з куцою автономією, 17 листопада 1830 р. підняла у Варшаві повстання [61, 458].

Польське повстання поширилося й на території Литви, Білорусі та Правобережної України, де панували польські поміщики. Проте місцеве селянство не підтримало повстанців. Адже Національний уряд Польщі поставив собі за мету відновити Річ Посполиту в кордонах 1772 р. Для українських і білоруських селян це означало продовження національного та соціального гноблення.

У квітні 1831 р. польський уряд надіслав на Волинь 8-тисячний загін для розгортання повстанського руху. Проте, не діставши підтримки волинських селян, у бою під м. Боромлею цей загін зазнав поразки від царських військ. На початку травня під м. Дашевом (Вінницька область) така ж доля спіткала 7-тисячний польський загін, відряджений на Поділля. Сконцентрувавши сили, російська армія під командуванням генерала І. Паскевича у вересні 1831 р. вступила до Варшави й придушила повстання [33, 274].

Незважаючи на поразку, повстання справило значний вплив на свідомість українців. Вони отримали наочний урок героїзму й пожертви заради відновлення національної держави.

До моменту повстання 1830 – 1831 рр. Петербург не надавав великого значення національному питанню. Від початку XVIII ст. аж до 1820-х років російська імперська модель засновувалася на традиційному визначенні громадянства: від громадянина вимагалося вірнопідданого виконання своїх обов'язків та безумовної лояльності до царя. Його віросповідання чи національна приналежність не бралися до уваги. Від часів Петра І аж до Олександра І серед російської правлячої еліти було чимало іноземців та осіб неросійського походження. Те ж саме стосувалося членів Російської академії наук та професорського складу університетів. Багато з цих іноземців після довгих років служби у Петербурзі й Москві так і не навчилися розмовляти російською мовою. У цьому не було потреби: мовою петербурзького двору була французька, а частина провінційного дворянства розмовляла німецькою.

Повстання 1830 – 1831 рр. на прикладі польської шляхти показало, що стара імперська модель громадянства не є надійною. Тенденції до заміщення чужинців на російських дворян в імперському оточенні проявилися ще в останні роки правління Олександра І. Але справжньої сили вони набрали у 30-х роках, за правління Миколи І (1825 – 1855 рр.). Головним ідеологом нового курсу став призначений Миколою І на пост міністра народної освіти граф Сергій Уваров. Він запропонував оперти російську державність на три принципи: “самодержавство, православ'я, народність”. Перші два принципи були старими і зрозумілими, тоді як третій – народність – був продиктований модерними західними інтелектуальними впливами. Але як провести цей принцип у державі, де менше половини населення розмовляє російською мовою? Уваров пропонував розв'язати цю проблему простим й ефективним способом – русифікацією другої половини [70, 394].

Наприкінці 1845 – на початку 1846 років в Києві виникла нова організація – Кирило-Мефодіївське товариство. До кінця 1846 р. у його склад входило 11 осіб: М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, Т.Шевченко, П. Куліш, М. Савич, Ю. Андрузький, О. Марковим, О. Навроцький, І.Посада, О. Тулуб. Практично всі братчики тією чи іншою мірою були пов'язані з Київським університетом. Пізніше офіційне розслідування діяльності Кирило-Мефодіївського братства приписує керівну роль у цій організації Миколі Гулакові, тоді як дослідники центральною фігурою вважають Миколу Костомарова [15, 27].

Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства була синтезом ідеї трьох рухів: українського автономістичного, польського демократичного і російського декабристського в Україні. Відчутним у його діяльності було християнське спрямування, що відобразилося у виборі патронів товариства – святих Кирила і Мефодія, які навернули слов'ян у християнство, формі самої організації, яка наслідувала старі українські церковні братства, та у програмному документі кирило-мефодіївців – “Книзі буття українського народу” (інша назва – “Закон Божий”). Автором “Книги буття...” вважається Микола Костомаров [7, 11].

Центральним моментом у програмному документі братства було наполягання на необхідності досягнення християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності, які у “Книзі буття” поєднуються з почуттям українського патріотизму. У ній розвивалася ідея українського месіанства: український народ, найбільш пригноблений і зневажений, а водночас – і найбільш волелюбний та демократичний, звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків – від аристократизму. Федерацію слов'янських народів братчики уявляли собі на зразок стародавніх грецьких республік або Сполучених Штатів Америки [47, 12 – 26].

Соціальна програма кирило-мефодіївців містила два пункти: скасування кріпацтва та поширення освіти серед народу. Реалізація цих обох вимог була лише передумовою для ширших політичних змін на принципах християнської етики, ідеї панславізму і широко лібералізму – особистої свободи людей, незалежної від їхнього соціального статусу.

Кирило-Мефодіївське братство було розгромлене жандармами за доносом студента Олексія Петрова весною 1847 р. Однак значення у суспільно-політичному розвитку Наддніпрянщини ця організація мала просто величезне [8, 559].

Діяльність кирило-мефодіївців поклала початок новій добі в російсько-українських стосунках. До цього часу всі українські інтелектуальні явища були хоч і своєрідним, але все ж таки відображенням російського інтелектуального життя. Досі українці задовольнялися тими нішами, які створювала для них російська культура. Здавалося, що “стара Україна” зійшла з історичної сцени, і в українському питанні не було нічого такого, що робило б його політичним.

Вироблена кирило-мефодіївцями ідея слов'янської єдності перебувала у відвертій опозиції до урядового панславізму. Під ідеєю братерства слов'ян українські діячі 1840-х років розуміли насамперед союз двох націй – української і польської. Ідеї централізованої слов'янської імперії з центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов'янської республіки з столицею у Києві. Тим самим вони завдавали удару в найчутливіше місце уваровської концепції народності.

Зрозуміло, чому діяльність кирило-мефодіївців викликала таку реакцію з боку офіційного Петербурга. “Збирання руських земель” було однією із нав'язливих ідей московських царів і петербурзьких імператорів. Приєднання, а згодом інтеграція України в Російську імперію з їхньої точки зору виглядало як повернення собі втраченої колись вотчини. Те, що українські землі раніше входили до складу Великого князівства Литовського, Польської Речі Посполитої або ж утримували свою політичну автономію і за той час встигли виробити свої культурні, релігійні і політичні традиції, сприймалося як непорозуміння, зумовлені нібито примусовим відділенням України від царя [15, 37 – 38].

Провідні російські інтелектуали могли сперечатися про природу російської національності, але вони не мали найменшого сумніву щодо “російськості” українських земель, і цей погляд збігався з офіційною позицією російського самодержавства. За таких умов спроба Кирило-Мефодіївського братства утвердити окрему від російської українську ідентичність сприймалася всіма колами російського суспільства як національна зрада. Суворе покарання братчиків стало немов пересторогою для всіх, хто насмілився б піти далі їхнім шляхом. Однак надання українській справі ореолу мучеництва і жертовності лише посилювало її притягальність для наступних поколінь українських діячів.

Іншим історичним шляхом пішли західноукраїнські землі. У результаті поділів Польщі та Константинопольської конвенції з Туреччиною (1775р.) Галичина і Буковина ввійшли до складу Австрії, Закарпаття перебувало у складі Угорщини ще з XVII ст. На цій території проживало 2,5 млн. осіб (з них 2 млн. – українці), а її площа сягала 70 тис. км кв. Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край – “королівство Галичини і Лодомерії” з центром у Львові. Закарпаття входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва. У межах однієї держави західноукраїнські землі залишались адміністративно розмежованими. Буковина мала площу 10,6 тис. км кв і населення 75 тис., 60% з них були українці [70, 403].

У 70-80-ті pp. XVIII ст. австрійськими імператорами Марією Терезою і Йосипом II була проведена низка реформ, у тому числі обмеження й ліквідація панщини, надання селянам елементарних суспільних прав (одружуватися без дозволу пана, переселятися тощо). Але згодом ці реформи були згорнені. Та попри це, режим австрійської влади був значно ліберальнішим і демократичнішим, аніж російський, що зробило можливим виокремлення українського культурного життя серед інших народів імперії та його активний розвиток в майбутньому [33, 281].

Основною галуззю економіки західноукраїнських земель залишалося сільське господарство, головним чином землеробство, яке через кріпацтво і низьку агрокультуру перебувало на низькому рівні. Поміщики вели своє господарство екстенсивними методами.

Промисловість у першій чверті XIX ст. знаходилась у стані застою. У 1841 р. у Східній Галичині нараховувалось 183 мануфактури, що становило 3,6 загальної їх кількості в Австрії. Лише з 1843 р. в Галичині з'явилися перші дві парові машини, тоді як у всій країні їх діяло вже 231. Більшість міст була промислово-нерозвиненими. У 1849 р. Львів мав 68 тис. населення, Чернівці – 18 тис, Тернопіль – 16 тис, Ужгород – 7 тис [61, 452].

У 1830-х pp. на Західній Україні достатньо рельєфно почав викристалізовуватися національний рух. На його піднесення і активність мали сильний вплив два чинники: 1) польське повстання 1831 р. і заперечення поляками взагалі українського питання в Галичині; 2) вплив українського національного відродження на Лівобережній Україні. Почалася пропаганда української мови, робота над українським словником і вивченням історії свого краю.

У червні 1848 р. у Празі був скликаний з'їзд представників слов'янських народів Австрійської імперії – Перший слов'янський конгрес. Українське питання обговорювалося на Галицько-руській секції, де більшість мали поляки. Незважаючи на це, польська делегація змушена була погодитися на рівноправність української мови в школах і установах, на окремі гімназії для поляків і українців; викладання в ліцеях і університетах повинно було вестися на двох мовах, а в сеймі й діловодстві українська мова повинна була бути зрівняна з польською, і обидва народи повинні були мати свою гвардію. Це була перша польсько-українська справедлива угода, але у зв'язку з наступом на Прагу австрійських військ Конгрес був розпущений і угода за лишилася нереалізованою [23, 178].

На початку 1848 р. в ряді європейських країн, у тому числі й в Австро-Угорщині, почалися буржуазно-демократичні революції. Уряд Австро-Угорщини змушений був скасувати кріпосне право (у квітні 1848 р.). У травні 1848 р. представники української ліберальної буржуазії, інтелігенції та уніатського духовенства створили у Львові українську політичну організацію “Головну руську раду” на чолі з єпископом Г. Яхимовичом. На території Східної Галичини були організовані 12 окружних та 50 деканальних і сільських руських рад. Головна руська рада діяла в цілому з лояльних позицій щодо Австро-Угорської монархії, не зачіпаючи основ ладу. Вона виступала за перетворення Східної Галичини в окрему провінцію, тобто за її територіальну автономію, створення української національної гвардії, по ширення української мови (навчання, публікація документів), дозвіл українцям обіймати державні посади, зрівняти уніатське духовенство з католицьким. Але з цієї програми реалізовано було лише навчання (з 1848 р.) українською мовою в народних школах та викладання її в гімназіях. Прагнення Головної руської ради об'єднати всі землі, на яких жили українці в межах Австрійської імперії, закінчилося невдачею. У березні 1849 р, румунська аристократія домоглася відділення Буковини від Галичини в окремий коронний край. З іншого боку, угорці не до пустили відокремлення Закарпаття, де вони панували. Головна руська рада змушена була припинити свою діяльність у 1851 р [61, 455].

У вирі революційних подій, у листопаді 1848 р. вибухнуло збройне повстання у Львові, де висувались вимоги введення автономії у Східній Галичині. Повстання зазнало поразки. У той же час у Пн. Буковині у селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, захоплювали поміщицькі володіння. Повстання очолив депутат австрійського рейхстагу Л.Кобилиця. Владі вдалося придушити повстання лише через 1,5 року [74, 725].

У цілому ж, революція, незважаючи на криваві розправи, мала велике значення, оскільки вона привела до ліквідації кріпосного права і піднесення національно-визвольного руху. З більшими політичними і суспільними свободами українці західних територій увійшли у другу половину ХІХ ст.

Підсумовуючи вищесказане, можна констатувати, що у кінці XVIII ст. територія України була розділена між Австрійською і Російською імперіями. До цього часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства.

У Росії у XIX ст. особливу роль починає відігравати таємна поліція та жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Виступи проти пануючої самодержавної влади першої половини ХІХ ст. закінчувалися поразками, що ще більше шкодило українському національному рухові, який і так існував в обмежених рамках. Вживання української мови зберігається виключно у народному середовищі.

У дещо кращому світоглядно-політичному становищі перебували західноукраїнські землі. Проте і тут зберігалася дискримінація українського населення за національними ознаками, а економічний визиск з селян був більшим, ніж в Наддніпрянщині. Національно-культурний рух у цих землях розвивався на релігійній основі.