Тема 17. Порядок вирішення міжнародних торгових спорів

Мжнародний спір можна визначити як формально (об'єктивно) виражену суперечність між суб'єктами міжнародного права з питання факту або права. Міжнародний спір -- це юридичний факт, констатація наявності якого вимагає від його учасників та інших заінтересованих суб'єктів міжнародного права реалізації принципу мирного вирішення міжнародних спорів.

У спорі завжди є учасники, у яких претензії завжди сформульовані і збігаються з предметом спору. При цьому держави свої претензії обґрунтовують законними інтересами і нормами міжнародного права.

У міжнародному праві та доктрині досить поширений поділ спорів на юридичні (правові) та політичні (неправові). Вважається, що предметом правового спору є конфлікт сторін щодо тлумачення або застосування існуючої міжнародно-правової норми. Коли ж спір зводиться до вимоги однієї зі сторін змінити зміст чинної норми, він не є правовим. Мета такої класифікації -- виокремити спори, які здатен вирішити суд як орган, що за своєю природою тільки застосовує право, але не створює його. Утім ця класифікація вважається занадто академічною через відносний характер відмінності між цими видами спорів. Дійсно, навряд чи міжнародний спір може бути виключно правовим, тому що він завжди має політичний вимір; з іншого боку, зіткнення політичних інтересів суб'єктів міжнародного права має вирішуватися на основі норм міжнародного права.

Публічно-правовий спір, тобто спір, що стосується публічних інтересів та може бути вирішений відповідно до норм публічного права є достатньо об’ємним поняттям, що поширюється на:1) міждержавні (дипломатичні) спори, які вирішуються відповідно до норм міжнародного публічного права; 2) спори щодо конституційності актів вищих органів державної влади та інші, віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України, які забезпечуються нормами конституційного права; 3) спори, що виникають при застосуванні до фізичних осіб кримінальної відповідальності і регулюються нормами кримінально-процесуального права; 4) спори фізичних та юридичних осіб з органами публічної адміністрації, порядок вирішення яких визначається нормами адміністративно-процедурного та адміністративно процесуального права.

Якщо громадянин або юридична особа вважають, що їх право порушене органом публічної адміністрації або на них неправомірно покладено виконання певних обов‘язків чи притягнуто до відповідальності, вони мають можливість звернутися за захистом своїх прав, свобод та інтересів прийнамні до трьох видів органів публічної влади,подавши: скаргу до вищого органу публічної адміністрації або посадової особи; заяву або скаргу до прокуратури; позовну заяву до адміністративного суду.

Разом з тим, публічно-правові спори можна вирішувати без звернення до уповноважених органів публічної влади способами, які в літературі прийнято називати альтернативними: переговори, фасилітація, медіація, арбітраж.

Провідне місце у системі засобів правового захисту прав і законних інтересів суб'єктів ЗЕД належить судовим органам.

За Законом «Про зовнішньоекономічну діяльність» спори, що виникають між суб'єктами ЗЕД, іноземними суб'єктами господарської діяльності, можуть розглядатися судами та господарськими судами України, а також, за згодою сторін спору, -- Міжнародним комерційним арбітражним судом та Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України, іншими органами вирішення спору, якщо це не суперечить чинному законодавству або передбачено міжнародними договорами України (ст. 38). Отже, передбачається можливість вибору процесуальної форми захисту прав. Поряд з державними судами допустимим є функціонування інших форм розгляду справ -- арбітражу (третейського суду).

Найбільш поширеною формою захисту прав у сфері зовнішньоекономічної діяльності є міжнародний комерційний арбітраж.

Поняття арбітражної угоди міститься у ст. 7 Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж». Це -- угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, мають вони договірний характер чи ні. Арбітражна угода може бути укладеною у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди.

Залежно від характеру комерційного арбітражу прийнято виділяти два його різновиду - інституційні (інституційні) арбітражі й арбітражі ad hoc (на даний випадок).

Інституційні арбітражі створюються як постійно діючі установи, які розглядають спори між підприємцями різної державної приналежності. Найбільш поширенні в практиці третейського розгляду саме інституційні комерційні арбітражі. Інституційні арбітражі діють на підставі власних регламентів і правил, які розробляються відповідно до типових регламентів та правил, рекомендованих Комісією Організації Об'єднаних Націй з права міжнародної торгівлі - ЮНСІТРАЛ (UNCITRAL). До числа найбільш авторитетних і відомих міжнародних комерційних арбітражів відносяться Американська арбітражна асоціація, Міжнародний арбітражний суд Міжнародної торгової палати в Парижі (МТП), Лондонський міжнародний арбітражний суд, Арбітражний інститут торговельної палати у Стокгольмі, Міжнародний арбітражний суд Федеральної палати економіки Австрії, Арбітражна комісія при Центральній торговельній палаті Фінляндії, Міжнародного центру з вирішення інвестиційних спорів, що складається при Світовому банку (1CSID), Центр арбітражу та медіації Всесвітньої організації інтелектуальної власності (WIPO).

Арбітражі ad hoc є «разовими» арбітражами або, іншими словами, арбітражами, що створюються для розгляду конкретного одиничного спору. Оскільки арбітражі ad hoc створюються в кожному конкретному випадку при виникненні спору, то нагальною є проблема визначення правил, згідно з якими даний арбітраж повинен розглядати передану на його розгляд суперечку. Тягар визначення цих правил лежить на сторонах. Усе більшого поширення одержують способи визначення правил розгляду в арбітражах ad hoc на підставі спеціально розроблених для цих цілей модельних регламентів - Арбітражного регламенту Європейської економічної комісії (1963) і Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ (1976), одноголосно схваленого до застосування Генеральною Асамблеєю ООН.

Основною вимогою, що пред'являється до арбітражної угоди законодавством більшості країн, у тому числі й України, є вимога про додержання письмової форми. Обов'язковість письмової форми арбітражної угоди передбачена в Нью-Йоркській конвенції 1958 р., ключовим поняттям у якій є саме термін «письмова угода». Дещо іншого підходу стосовно вимог щодо форми арбітражної угоди дотримується Європейська конвенція 1961 р. Поряд із вимогою щодо письмової форми арбітражної угоди Конвенція допускає укладення її в будь-якій іншій формі.

При розгляді питання про дійсність арбітражної угоди необхідно вирішити, за законодавством якої країни мають бути визначені умови дійсності такої арбітражної угоди. Слід звернути увагу на те, що уніфікована матеріально-правова норма Нью-Йоркської конвенції закріплює вимоги щодо форми арбітражної угоди. Вимоги щодо змісту, предмета, об'єкта, суб'єктного складу сторін та інші вимоги як умови дійсності арбітражної угоди визначаються, як правило, внутрішнім законодавством країн, яке має бути застосованим до цієї угоди. Тому арбітражна угода може бути визнана недійсною лише на підставі національного законодавства певної держави.

Під арбітражною угодою розуміється договір зацікавлених сторін про передачу спору, що виник між ними на розгляд міжнародного комерційного арбітражу.

Практика і теорія третейського розгляду виділяють три види третейських угод - арбітражний договір, арбітражне застереження і третейський запис. Під арбітражним договором розуміється самостійна угода між зацікавленими особами, згідно з якою вони домовляються про третейський розгляд спорів, що можуть виникнути у зв'язку з виконанням або тлумаченням якого-небудь матеріально-правового договору, укладеного цими ж особами. Арбітражне застереження, або застереження про арбітраж - це включене в текст основного договору, що регулює матеріально-правові відносини сторін, умова про третейський розгляд суперечок, які можуть виникнути у зв'язку з даним договором в майбутньому. Під третейським записом розуміється текстуально незалежна від основного договору угода між сторонами про третейський розгляд спору, що вже виник між.

Виділяють ще так звану арбітражну угоду proprio vigore (арбітражна угода у власному сенсі слова), під якою розуміється окремий документ, який стосується арбітражу, що укладається в один час з основним контрактом, але до виникнення розбіжностей або суперечки з цього контракту.

Процедури діяльності міжнародних комерційних арбітражів регулюються регламентами і правилами відповідних інституційних третейських установ. Сторони, уклавши угоду про передачу спору на вирішення конкретного комерційного арбітражу, приєднуються до встановлених у ньому регламентів і правил. Разом з тим це не позбавляє зацікавлених осіб права встановити власні процедури третейського розгляду, уклавши відповідну угоду. Таким чином, норми, встановлені регламентами та правилами постійно діючих міжнародних комерційних арбітражів, не є імперативними (за винятком деяких норм) для осіб, що звертаються в ці третейські суди з проханням про вирішення спору.

Процедури в судах ad hoc дещо інші, ніж у інституціональних третейських судах. Оскільки в судах ad hoc не існує заздалегідь встановлених процедур третейського розгляду, то на сторонах лежить тягар встановлення відповідних правил. В іншому випадку третейський розгляд просто не відбудеться. Втім, і при розгляді спору в судах ad hoc сторони можуть визначити процедуру третейського розгляду, обравши ефективний спосіб: приєднатися до правил або регламентів певного інституційного комерційного арбітражу.

Початок третейського розгляду визначається подачею зацікавленою особою позовної заяви в комерційний арбітражний суд. Вимоги до позовної заяви, його форми і змісту визначаються в регламентах або правилах відповідних комерційних арбітражів. До позовної заяви повинні бути представлені платіжні документи, що свідчать про оплату арбітражних зборів.

Формування складу міжнародного комерційного арбітражу проводиться у відповідності з вільним розсудом сторін, які звертаються за вирішенням спору до третейського суду. У цьому полягає одна з основних переваг третейського розгляду. Не виключено розгляд справи третейським судом у складі одного арбітра.

Перед вирішенням спору по суті комерційний арбітраж повинен перш за все вирішити питання про власну компетенцію в даній справі. Оцінка власної компетенції з розгляду спору базується на визнанні або невизнанні існування і дійсності арбітражної угоди, згідно з яким справу було передано на вирішення даного комерційного арбітражу.

Разом з тим гнучкість правил третейського розгляду не означає, що в процесі міжнародного комерційного арбітрування не повинні дотримуватися фундаментальні принципи розгляду спорів і дотримання при цьому прав осіб, які беруть участь у справі.

Рішення по справі є актом, яким завершується третейський розгляд по суті розгляду спору. Шляхом прийняття рішення здійснюється захист порушеного права або усувається невизначеність у матеріальних правовідносинах, переданих на розгляд третейського суду. У цьому полягає схожість між рішенням, прийнятим третейським судом, і рішенням, прийнятим компетентним державним судом. Рішення по справі приймається після дослідження усіх обставин справи.