7. Теорії походження Русі. Руська Земля.

«Норманісти» вважали, що як державність, так і саму назву «Русь» на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави вели активну військову, торгову й політичну діяльність. «Антинорманісти» рішуче заперечували проти абсолютизації «варязького фактора» в становленні державності русів і підкреслювали, що слово «Русь» є слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів. Антинорманську концепцію започаткував російський вчений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Такої ж думки дотримувалися більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій.

Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом IX—XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію. Однак не вони стали засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на землях сучасної України почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. її перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II — початок VII ст.).

Так само хибною є теза про скандинавське коріння терміна "Русь". Цей етнонім має місцеве походження і тісно пов'язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні. З VII ст. він поширився на групу східнослов'янських племен Середнього Подніпров'я і став їх самоназвою.

Не витримала критичної перевірки і хозарська гіпотеза американського вченого українського походження О. Пріцака, яка виводила давньоруську державність з Хозарського каганату, що розташовувався в пониззі Дону й Волги та на Північному Кавказі. Насправді Русь і Хозарія були паралельними утвореннями, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах.

Писемні джерела засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва, котрий, не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а й зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян.

Напри кін. VIII — у першій пол. IX ст. у Середньому Подніпров'ї склалося стабільне проукраїнське державне об'єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни. За правління нащадків Кия Руська земля посилила вплив на навколишні племена та активізувала зовнішню політику, спрямовану на зміцнення своїх позицій на чорноморських ринках. Важливим етапом в історії Руської землі був період князювання у Києві останніх представників династії Києвичів — Діра й Аскольда, що припадає, ймовірно, на 30-ті — поч. 80-х років IX ст. Територія держави охоплювала сучасні Київщину, Чернігівщину та Переяславщину.

У той час Русь не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів по її столиці — Константинополю. Імператор Візантії змушений був підписати з Руссю союзницький договір, який, по суті, був дипломатичним визнанням останньої.

8.Передумови та утворення Київської Русі. Перші князі та їх внутрішня і зовнішня політика.

Слов´янські племена, в яких відбувалося майнове розшарування та виділилася керівна верхівка, підійшли до такого рівня соціально-економічного розвитку, коли державність, яка охоплювала б усі племена, стала історично необхідною. І тому зміна династій у 882 p., злиття Новгородського і Київського князівств в єдине державне ціле сприяли об´єднанню всіх східнослов´янських племен в єдину державу — могутню Київську Русь.

Князь Олег (882-912 pp.) за кілька років в результаті численних війн і походів підкорив своїй владі племена полян, древлян, сіверян, радимичів. А в цілому влада Києва поширювалася й на словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фінно-угорські племена, чудь, мерю.Значних успіхів він досяг і на міжнародній арені. Важливе значення мала діяльність Олега по захисту держави від нападів сусідів, у тому числі варягів. Цій меті слугувала данина варягам у триста гривень на рік — «заради миру», яка виплачувалася до смерті князя Ярослава Мудрого. Це був своєрідний договір про «мир і дружбу».

Наступник Олега князь Ігор (912-945 pp.) продовжував справу свого попередника, хоч і не так вдало. Перш за все він приборкав непокірних древлян, приєднав землі тиверців та уличів між Дністром і Дунаєм. Двічі ходив на схід: у 913 р. за угодою з хазарами пройшов до берегів Каспійського моря і дістався Баку, руйнуючи і грабуючи все на своєму шлях.У 30-ті роки X ст. економічна, військова і політична міць Русі зростає. Вона посилює свої намагання утвердитися в Причорномор´ї, а також на східних торговельних шляхах. Але найбільші зусилля спрямовуються на боротьбу проти Візантії.Загинув князь Ігор у 945 р. під час спроби вдруге зібрати з древлян данину.

Після смерті князя залишився його малолітній син Святослав, і правління державою перейшло до його матері, княгині Ольги (945-964 pp.). Виявом її високої політичної і культурної зрілості було охрещення, а також толерантне ставлення до інших вірувань. Ольга приділяє велику увагу внутрішнім справам, конкретно аналізує розвиток кожного регіону держави. Першою серед князів навела порядок в організації збирання податків, визначила їх фіксовані розміри. Княгиня Ольга виявила глибоке розуміння міжнародного становища свого часу в Європі. У 940 р. вона побувала з державним візитом у Візантії, відновивши військовий союз з нею, а також зуміла встановити дипломатичні стосунки з Німеччиною.

Значно розширилася землі Київської Русі, зросла її могутність та міжнародна вага за часів князювання Святослава (964-972 pp.). Це був мужній, войовничий князь з лицарською вдачею, який охопив своїми походами величезну територію у Європі та Азії.

Святослав був визначним політичним діячем X ст., діяльність якого сприяла виходу Київської Русі на широку міжнародну політичну арену, служила фактором розширення, зміцнення і подальшого розвитку давньоруської держави. Однак, дбаючи про міжнародний авторитет Русі, її територіальне розширення, зміцнення економічних позицій на чорноморських ринках, руський князь не приділяв достатньої уваги внутрішнім справам. Балканська політика Святослава також нічого не дала Русі, а вимагала багато жертв. Отже, деякі його походи були відверто агресивними і загарбницькими.

9. Розквіт та піднесення Київської Русі. Володимир Великий та Ярослав Мудрий

За часів Святослава Київська держава була величезною країною з територією 800 тис. кв. км. До її складу входило до 20 об´єднань племен та земель — слов´янських, фінських, тюркських. Весь цей конгломерат ще не був об´єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої Святославом та міжусобицями його синів у перші роки після його смерті. Боротьба за владу між Ярополком, Олегом та Володимиром тяглася досить довго (972-979 pp.) і завершилася перемогою новгородського князя Володимира (980-1015 pp.).

У перші роки правління в Києві Володимир продовжував політику свого батька, спрямовану на розширення меж держави за рахунок сусідніх руських князівств і земель інших народів.Князь Володимир вперше об`єднав всі руські землі, що прискорило процес формування руського народу. У підсумку площа Київської Русі досягла 800 кв.км.

Ціль кн.. Володимира в сфері державного життя – зміцнення центральної влади і політичної єдності Русі. Для цього в 988 році було проведено адміністративну реформу (в найголовніших містах посадив своїх синів замість місцевих правителів). Судова реформа розмежовувала церковне та князівське судочинство, вводила мертну кару.

У війську замінив варягів-найманців на русичів. Розпочав карбування перших на Русі золотих та срібних монет (златники та срібники). У 988 р. запроваджує християнство, як державну релігію.

Доклав чимало зусиль для зміцнення міжнародного становища, прилучивши державу до європейського політичного та культурного життя: підписував дипломатичні угоди, укладав династичні шлюби дітей, будує міста-фортеці для захисту кордонів від кочівників.

Князь Ярослав Мудрий (1019-1054 рр)після запеклої боротьби за владу з братами продовжує справу батька. Але не зважаючи на заходи по зміцненню центральної влади проблема збереження територіальної єдності зберігалася досить довгий час. Вперше в історії Ярослав був змушений погодитись на поділ держави на дві частини та відмовитись від влади на д половиною країни на користь свого брата Мстислава аж до його смерті.

Поряд з тим продовжується розширення земель Русі за рахунок сусідніх територій.

Проводиться перший важливий крок по розробці руського законодавства ( 1016- «Правда Ярослава», 1024 – закон «Спокій вірний»). Запроваджується колективна форма правляння для убезпечення держави від міжусобних воєн після смерті київського князя.Але саме цей закон і прискорив процес розпаду держави на окремі князівства.

Руська церква стає автокефальною. У 1051 р. митрополитом Київським та всія Русі стає Іларіон.

Міжнародний авторитет зміцнює не війнами, а дипломатичними угодами та укладанням чисельних династичних союзів. За що отримав назву «тесть та свекор Європи».

10. Запровадження християнства на Русі та його історичне значення.

Запровадження християнства на Русі Володимиром Великим було підготовлене попереднім історичним розвитком східнослов'янських земель. Візантійські джерела повідомляють, що власне Київська земля була хрещена князем Аскольдом у 860 р. Християнкою була бабка Володимира — Ольга. Серед дружинників його діда Ігоря також були християни. Реформа язичницьких культів — проголошення Перуна верховним богом Київській Русі — не сприяла державному будівництву, усталенню привілеїв панівної верстви суспільства, розвиткові писемності й культури, налагодженню зв'язків з іншими, в абсолютній більшості християнськими країнами. Тому в середині 80-х pp. X ст. київський князь помалу схиляється до думки щодо прийняття іншої, якісно нової релігії — християнства. Проте він виявляв інтерес і до інших релігій — ісламу, іудаїзму. Незадовго до прийняття нової віри відбувся ряд важливих політичних подій. У 987 р. у Візантії розпочалося повстання проти Василія II. Імператор попросив допомоги в київського князя Володимира. Той згодився, але за умови: імператор віддасть за нього свою сестру Анну. Василій II не мав вибору, тож погодився на вимогу. Володимир, у свою чергу, зобов'язався прийняти християнство. Коли минула небезпека, імператор не поспішав виконувати обіцянку. Тоді Володимир оголосив війну Візантії, рушив на Херсонес і захопив його. Імператор змушений був відправити до Херсонесу сестру. Як свідчить літопис, Володимир прийняв хрещення в соборі св. Василія і обвінчався із царівною. Християнство прийняло також його найближче оточення. Весною 988 р. відбулося масове хрещення киян, що поклало початок хрещенню всієї країни. Процес християнізації в Київській державі плинув повільно, а нерідко й хворобливо, однак за Володимира більшість населення країни навернулася, принаймні формально, у нову віру. Християнство принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовиявлення населення Київської Русі. Запровадження християнства мало прогресивний характер. Завдяки цьому Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації, пожвавилися міжнародні зв'язки нової християнської держави, зріс її авторитет у Європі як могутньої держави. Надзвичайно піднісся й авторитет самого князя. Таким чином, у період князювання Володимира Великого Київська Русь досягла значного політичного, економічного і культурного розвитку і стала однією з найбільших держав Європи. Вчені порівнювали її з великою Франкською імперією Каролінгів.

11.Українські землі в період політичної роздробленості Русі та монгольської навали

Серед причин, які призвели до політичної роздробленості Київської Русі, можна виділити такі. 1. Прагнення окремих князівств до самостійності. 2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення. 3. Відсутність сталого порядку успадкування князівської влади. 4. Занепад торгівлі. 5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками.

Наслідки роздробленості

У процесі децентралізації Київської Русі на її території виділяються окремі політичні утворення.Поряд зі зміцненням окремих князівств на землях Київської Русі тривали й важливі перетворення у етнічній сфері. Під 1187 р. у літописі вперше вживається назва «Україна», яка поступово поширюється на всі землі, заселені українським етносом. Проте роздробленість Київської Русі у сер. XII ст. зовсім не означала її повного політичного розпаду. Вона іі надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну, централізованій монархії прийшла федеративна. Київ залишався загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів, і мрією чи не кожного більш-менш значного члена родини Рюриковичів. Та, як виявилося, переваги столиці були водночас і її нещастями. Тривалий час за право володіти нею велася невщухаюча боротьба між князями, яких вабили перспективи встановлення сюзеренітету над усією територією Київської Русі. Роздробленість послабила державу політично, але сприяла розвиткові економіки й культури на місцях. Виділення князівств створювало умови для вдосконалення державного апарату, дальшого формування великого землеволодіння, розвитку сільського господарства, піднесення міст — осередків ремесла й торгівлі.

У 1223 р. на річці Калці (біля теперішнього Маріуполя) сталося перше збройне зіткнення монголів із русичами, які прийшли на допомогу половцям. У результаті об'єднані русько-половецькі сили зазнали нищівної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Але й монголо-татари, зазнавши значних втрат, не наважилися продовжувати похід в глиб Русі і повернули назад. Нова хвиля монгольського нашестя розпочинається 1237 p., коли на прикордонних рубежах Русі з'явилося військо Батия. Руські князі знали про підготовку цього походу, але, поглинені власними чварами, нічого не зробили для об'єднання сил. В грудні 1240 р. після десятитижневих штурмів монголи оволоділи Києвом, перебивши захисників та перетворивши столицю у руїни. Протягом наступного 1241 р. завойовники вогнем і мечем пройшли галицькі та волинські землі, вторглися у Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі кочівники вже 1242 р. були змушені припинити своє просування у західному напрямку. Залежність руських земель від завойовників проявлялася насамперед у трьох сферах: економічній, політичній, військовій. Економічна залежність зводилася до обкладання місцевого населення даниною, від якої звільнялася лише церква. У політичній сфері залежність полягала у затвердженні Ордою князів на престолах та видача нею ярликів (грамот) на управління землями. Військова залежність передбачала обов'язок руських князів делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах. Крім того, з метою недопущення відродження Русі Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала розпалювання ворожнечі між місцевими князями, а також періодичні спустошливі походи на їхні володіння.